«Незборима нація» Число 8 (246) Cepпень 2006 р.

Дмитро Донцов, титан думки і класик слова, був ідеологом інтегральної боротьби з Росією – на всіх можливих фронтах. Поруч з Миколою Міхновським він став співтворцем ідеології українського націоналізму, яка в ХХ столітті стала могутньою зброєю українського народу в боротьбі за національну свободу: і під час Визвольних змагань 1917 – 1920-х років, і в добу ОУН-УПА, і в час Національної революції 1989 – 1991 років. З нагоди чергової річниці від дня народження Дмитра Донцов публікуємо розділ з його книги “За яку революцію”, який цілком відображає погляд редакції “НН” на події того часу, коли у вогні Визвольної війни творилася українська нація.

Коли боротьба з дияволом, як писала Леся Українка, перейшла на землю з неба, вона загострилася… Коли “царство Духа” розділилося на “чисту і нечисту половину”, коли “порушилася гармонія всесвітня” й на землі, коли через науку Ісуса з Назарету почався “великий розбрат між людьми”, – знаряддям диявола стала Москва. І першою країною, на яку впали “тьми і тьми” північних варварів, була Україна. По різних “передишках”, коли з занепадом царської еліти вибухнула серед народів імперії національна революція, з’явився большевизм, який, продовжуючи діло Петра і Катерини, з вогнем і мечем прийшов в Україну збивати докупи землі, які вислизали з пазурів раненої в першій війні бестії.
Якщо царат прикривав свій похід проти християнських народів пишною маскою релігії, большевизм скинув її, вдягнувши натомість іншу: маску визволителя пролетаріату, а перед тим – короткий час демократії. Цей свій державний переворот, захоплення влади новою “елітою”, він назвав революцією. А що і національна революція уярмлених народів, і “революція” московська вибухнули тоді, коли почали хитатися підстави царату, одночасно, то і московська пропаганда, і обдурені нею засліплені деякі земляки почали ті революції утотожнювати, як одну і ту саму революцію, з тими самими, нібито, цілями та ідеями...
Не було брехні більшої як ця! Революцію 1917 року на просторах Російської імперії можна прирівняти до революції 1848 року на просторах Австро-Угорського цісарства. Вибухнула остання у Відні, Празі, Будапешті, – але цілі їхні були інші. У Відні ліберальне міщанство й робітництво домагалися конституційної монархії, в Будапешті – розподілу монархії, і відділення від неї Угорщини. Подібно було 1917 року в Російській імперії. В її столиці революціонери передусім думали, як здушити відосередкові тенденції національних революцій в Україні, в балтійських країнах, на Кавказі, в Білорусі, Литві. Але зовсім інше мали на меті революції в Києві, в Тифлісі, Ревелі чи Ризі. Там думали про звільнення від смертельних пут чужої імперії.
Революція, що вибухнула в Україні по тому, як українські вояки царської армії перші почали в столиці імперії наступ, що звалив царат, мала зовсім інше обличчя, ніж революція в Московщині. Там – злива голосних “модерних” гасел і постатей, за якими вже проглядалося криваве обличчя Московщини “опричників” Грозного, “Петрових собак” і навіть перших православно-татарських ханів у Кремлі – Іванів і Василів. Тут – в Україні, в широких масах її людності раптом прокинувся, збуджений зі сну, дух Мазепи і Хмельницького, коли мільйони “хохлів” відчули, “хто вони, чиї сини, яких батьків, ким, за що закуті”; коли вони почали розуміти, що вони в кайданах, що ті кайдани треба рвати і кропити волю злою кров’ю одвічного ворога всякої свободи. Прокинулася давня гордість народу, упокореного і підбитого ордою з Півночі, якою в душі погорджував і за расу варварську завше уважав: чи то в свідомості мас, чи через твори Степана Руданського, Стороженка, Якова Щоголіва, Тараса Шевченка, в свідомості народу, в якій, мов давній сон, вставали давно ніби забуті традиції і легенди великого минулого; минулого народу, що всю свою історію бився з “дітьми бісовими”, яких монгольський чи московський степ виплескував до нас для знищення чужої йому цивілізації Андрія і Володимира. Прокинувся пафос великої любові до свого і ненависті до насильницького чужого.
Ні емблеми, ні цілі, ні пафос нашої революції нічим не нагадували емблем, цілей і пафосу босяцько-московської стихії, спущеної з ланцюга в 1917 році. Жовто-блакитний прапор перших маніфестацій і перших полків, – це не був червоний прапор нової Москви! Жупани козацькі, шапки чорношличників, оселедці – це не були довгополі ординські шинелі, ні шапки з червоною звіздою червоноармійців! І починали у нас своє велике діло войовники революції часто під знаком козацького хреста на малиновім стягу, не під знаком червоної звізди. І так як малий Шевченко, що нових “людей шукав” на старому гайдамацькому шляху Ґонти й Залізняка, так і їхні духові нащадки шукали за новими людьми, людьми Національної революції, не в творах Леніна, а на старих шляхах нашої історії, в народних спогадах, переказах, піснях. Шукали своєї, глибоко під землею схованої, правди, шукали не в далекій чужій столиці, а в старому Києві, від якого чекали нового, давнього слова. Ідоли Півночі – Маркси і Леніни, були чужі їм, як і талмуд соціалістичний. Не була їм товаришами завойовницька голота з Півночі. А традиції збройної боротьби з буйною силою прокинулися в народній стихії, дух старої козацької героїки. Своя країна, своя раса, свої звичаї, своя віра і боротьба за них були – нехай не точно й виразно усвідомлені (не діло це маси), але нехибними дороговказами мільйонів, які робили 1917 року Національну революцію в Україні. Раз пробуджена, ця стихія рвала й трощила довколо себе все чуже й вороже в боротьбі з сильнішим завойовником більше як чотири роки, здобувшись на енергію, якій дивувались і чужі, навіть ворожі обсерватори.
В Україні симпатій большевицька революція не стрінула, – ні в селах, ні в містах. Навіть московсько-совєтські, цинічно тенденційні твори про революцію самі прозраджуються, що перемозі в Україні завдячували москалі не місцевим силам, а зайдам з Московщини. Навіть тенденційні московські джерела не можуть затаїти яким вогнем протимосковської, протибольшевицької революції горіла в 1917 – 1922 роках уся Україна. Ленін кричав і писав у квітні 1919 року, що в Україні – “нема людей, нема з ким будувати совєтську владу, нема жодного апарату, нема такого пролетарського (цебто большевицького) осередку, як Петербург або Москва, що “Київ – не пролетарський (цебто не пробольшевицький) центр”. Читаємо в тих творах, що в Україні “до Совєтів проникали націоналісти, анархісти та інші вороги трудящих” (цебто вороги Москви); що у березні 1919 року компартія в Україні нарахувала тільки 16 тисяч осіб, та й ті були “шкурницькими й міщанськими елементами”, які не думали про большевицьку революцію; були там і незалежники, й боротьбисти; що все село українське дихало вогнем на зайд, на що скаржився Ленін, жалкуючи, що “ґрамадниє ізлішкі хлєба” в Україні, на жаль, було Москві “трудно взяти одразу” через те, що там “панує партизанщина”. Всюди – “кулацькі банди”, які притягли до себе навіть велику частину “середнього селянства”. 1919 року “кулацькі повстанські центри і штаби” були створені в Києві, Полтаві, Фастові, Лубнах, Миргороді, Білій Церкві та інших містах України. “В кожному повіті є банда”, – писав Ленін. “Тільки в квітні 1919 року в Україні вибухнуло 93 кулацькі (тобто національні) повстання, в тому числі на Київщині – 38, на Чернігівщині – 19, на Полтавщині – 17, на Херсонщині – 7 і т. д. Кулацький бандитизм (цебто національна партизанщина) став дужою опорою імперіалістичної буржуазії Заходу в боротьбі проти совєтської (московської) влади в Україні”. Повстанці “вирізнялися жорстокістю і звірством у ліквідації членів компартії, червоноармійців і совєтських активістів (провокаторів)”. Численні повстанські відділи оперували на степовій Україні. В тому ж році “повстанці виявили велику впертість у дезорганізації нашого (московсько-большевицького) запілля, “кулацькі елементи були господарями села”. І навіть “біднота” йшла за ними, тобто за національною партизанщиною. Боротьба з національною партизанщиною, свідчать совєтські джерела, “йшла майже до кінця 1921 року” . Була вона “одною з найважливіших завдань партійних і совєтських організацій в Україні”. Партизанщина проти Москви, була “дуже небезпечним ворогом, бо мала вона глибокі коріння” в Україні...
Найкращим доказом, якою грізною силою була для Москви не тільки українська армія, але й партизанщина, є знову таки свідчення совєтських джерел, що Українська національна революція не тільки довший час не давала Москві підбити Україну, але й затримала похід большевицької революції на Захід, гальмуючи осягнення цілей московської закордонної політики. В одному з тих джерел читаємо, що українська революція змусила Леніна поспішити заключити Ризький мир з Польщею, бо цей мир “дав змогу совєтському урядові спрямувати максимум сил для скорішого розгрому решток петлюрівських військ, що діяли на Правобережжі... “Незважаючи на найтяжчі жертви, – писав “Комуніст” з нагоди ратифікації Ризького миру, – ми більше дістаємо, ніж даємо... Дістаємо передусім “вільні руки для порахунку з Петлюрою”... Так, саме український революційний повстанський рух стримав плановий і організований наступ московських військ на Угорщину, на підтримку створеного в березні 1919 року в Будапешті комуністичного уряду Бела Куна і Самуеля. У відозві “Центрального ісполкома Совєтів України” читаємо: “У хвилину, коли Червона армія готується очистити Бессарабію й Буковину від румунських поміщиків і протягнути руку допомоги червоній Угорщині, українські незалежники знову піднесли руку проти совєтської влади”... Але хутко по ліквідації повстання Григор’єва, большевики стверджують, що “українські незалежники та інші націоналістичні партії зорганізували ряд нових протисовєтських повстань” (див. Лихолат А. Разгром националистической контрреволюции на Украине, 1917 – 1922, твори В. Антонова-Овсєєнка, І. Бражньова,  пресу совєтську і т. д.).
Це була, у вогні збуджена, національна стихія України, зі злобою, але вірно описана московсько-большевицьким автором Бражньовим: “Мовчазна країна... Переяслав, Канів, Тараща, Золотоноша – фабрики бандитизму... Але тут усі були невинні. Нікого не бачили, нічого не чули... Блукаючий лукавий погляд, бистра, мов блискавка, усмішка. Ріж на шматки, – нічого не виріжеш... Темний ліс селянства... Ось арена наших змагань... Довкола сумирний вишневий рай, пейзанська добродушність, тиша й сон посеред білих хаток, дівчата за тином... Все це була маскарад! Поза лаштунками ховалося слизьке тіло бандитизму... Обріз та ручна граната ховалися під спідницею української красуні... За селянською гостинністю почувалася жадоба помсти і заграва пожежі”.
Цю стихію п’ятнували ім’ям бандитизму всі займанці, але так само ганьбили займанці й революційну стихію за Хмельниччини. Не це дивно, дивно, що як до сліпої сили руїни ставилися до неї й деякі члени “культурної” верстви України в нашому столітті – якраз ті, що мусили стати в авангарді національного опору.
Але дух народної стихії не був духом сліпого хлопського бунту, це було щось більше. Та того “більше” не здолав схопити демократично-соціалістичний провід революції. Кадри інтелігенції, з якої той провід складався, виплекали свої ідеї, свій світогляд, навіть ідеали на культурі й літературі Москви. За їхнім божищем, Драгомановим, Україна була тільки провінцією імперії, а її народ – плем’ям без власних політичних ідеалів. Діячі тієї інтелігенції часто бували в Московщині, дихали всім російським, орієнтувалися тільки на майбутню свободолюбну, як запевняли, демократію російську. Інакше народні маси – вони жили осіло в своїм краю, знали, що край не є Росією – ні мовою, ні звичаєм, ні культурою. З москалями зустрічалася народна маса тільки як з зайдами – урядовцями, поміщиками, або заробітчанами-селянами з півночі імперії, на яких дивилися як на расу нижчу. Що з далекої столиці імперії в Україну сунули оті “байстрюки Катерини”, або “Петрові собаки”, ті лапотники, – це народ бачив і знав, але ніколи, як та інтелігенція, не бачив ні в них, ні в столиці імперії якогось джерела світла чи культури.
Великим непорозумінням було і є твердження тієї інтелігенції, демократичної і соціалістичної, що вона захищала народні ідеали. Народ був релігійний, інтелігенція часто навіть ворожа “релігійним забобонам”. Народ був “расистських” переконань; бо навіть на етнічному українсько-московському пограниччі або по сусідству з переселеними ще за кріпацтва (“на вивод”) острівцями-селами з москалів на степовій Україні, – майже не бувало випадків мішаних, українсько-московських шлюбів. Серед інтелігенції, навпаки, такий “расизм” засуджувався – як знак національної “нетолеранції і дискримінації”.
Народ був засадничим прибічником приватної власності, інтелігенція уважала ту власність за “буржуазні забобони”, з якими треба під час революції кінчити, як з перешкодою для поступу. Народ не уважав етнічні меншості в Україні (москалів, поляків, жидів, циган та інших) за представників культурніших від нього рас – про інтелігенцію того сказати не можна було.
Інтелігенція була засадничо антимілітарно настроєна, а народ був далекий від того, так само як і від пацифізму – улюбленої ідеї інтелігенції. Народ був настроєний “шовіністично,” бо любив тільки свою країну, її природу, мешканців, спогади минулого, увесь устрій життя, любив свій край і поза тим – нічого іншого. Драгоманівська інтелігенція любила, крім того, ще й Росію, вогнище всього вищого для неї – культури, літератури, політичної “мудрості”.
Один з непоправних соціалістів писав про це закохання тодішньої лівої інтелігенції всім соціалістичним і всім московським: “Хоч цілий уклад українського життя не мав нічого спільного з соціалізмом, але якраз соціалізм став у нас політичним гаслом дня! Власний здоровий розум у нас заступала чужа мудрість, а цією мудрістю був соціалізм... Нам почасти не подобалося, що при соціалізмі мусіла би зникнути поезія індивідуального українського господарства, але соціалістична фразеологія панувала тоді неподільно... А соціалістичні брошури видавалися в ті часи майже що не божеським об’явленням і критикувати їх не було в звичаї... І тому, хоч і з яким нерозумінням ставилися ми до ідеї пролетаріату, все ж ширили її, їй підпорядковуючи ідею селянства і нації” (Приходько В. ЛНВісник. – VI. – 1927).
“Ми поважали всяку чужу думку, – писав інший видатний соціаліст тієї доби, – і занадто мало шанували себе. Ми не були революційною партією, що непохитно переводить у життя свої погляди, а добрими сусідами, що намагаються з усіма жити в злагоді, і Бога не гнівати, і чорта не ображати. Ми своєю м’якотілістю допомагали створенню об’єктивних умов для “соглашательства” (Григоріїв-Наш Н. Наші гріхи. – Вільна Спілка. – Львів. – X. 1921). Ясно, що з такою настановою – їм “усякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здавалися смішним, абсурдним, безглуздим”. Гасло самостійності зустріло серед соціалістів “майже однодушне негативне відношення” (В. Винниченко). Гасло незалежності, на їхню думку, підхопили “гірші елементи” суспільства, “елементи бандитські, контрреволюційні, реакційні”. Це гасло обернулося ж проти соціалізму! Як же “прогресисти” могли прийняти це гасло!? Хоч би кривавилася Україна, але не вільно було повставати проти тиранії большевизму, бо треба було “шанувати загальнолюдську вагу соціалістичної революції”, що принесли в Україну на вістрях московських багнетів, дивитися на Москву – “з пошаною і любов’ю” (М. Грушевський). Це божевілля зачепило соціалістичні і радикальні кола Галичини, тоді ще не під московською окупацію. Видатний шеф радикальної галицької партії писав: “Ми не робили того, чого самі хотіли, а робили те, що нам нашіптували то в одне, то в друге вухо... Ми занадто поступалися своїми думками і ніколи твердо не переводили їх у життя... Бо ми вірили московським комуністам, що вони справжні інтернаціоналісти” (Коберський К. Українське народництво).
Інтелігенція соціалістична – це були скалічені душі. І вони репрезентували дух нації?! Це була наглядна, дика і неоправдана претензійність! Правдою було тільки те, що вони хотіли накинути нації чужу догму, проти якої збурювалося національне “Я” народної стихії. Ця догма єднала їх з московським окупантом, вона психологічно тягла їх непереможно до Москви, викопуючи глибоке психічне провалля між “проводом” та рідною нацією. Все ж були серед цієї інтелігенції світлі винятки – Валентин Отаманівський, Микола Міхновський, Олена Пчілка, Леся Українка, дехто з РУП, але у більшості то були скалічені душі, замотеличені дурманом чужої думки і чужої столиці.
Звичайно, що найбільш цинічні з тієї “еліти” мусили прийти до неґації Шевченкової України і Шевченка, – як Драгоманов, як Пантелеймон Куліш у старі часи; як колишній радикал і совєтофіл Осип Назарук, як Костянтин Арабажин, який в органі української соціал-демократії ще 1905 року поставив хрест над Кобзарем, як, нарешті, Іван Багряний, ставлячи на постамент для адорації свого і своїх партійців ідола – совєтський машиновий “прогрес”. Та ліва “еліта” запевняла, що на Москву “з вірою і любов’ю дивляться всі трудящі світа” (М. Грушевський), підсовуючи цим останнім свої власні невільницькі, плебейські симпатії. Відірвані духовно від свого народу, вони мали спільну з Москвою “віру”, спільних “святих”, спільні надії. А вирікаючись традицій своєї країни, вони за облудними фразами ворога не бачили, що він чимраз виразніше вертав до своїх традицій історичних: у політиці до Івана Грозного і Петра, до “оприччини”; в суспільному житті – до “общини”, до ординства; в міжнародному житті – до “сабіранія земель” усіх можливих племен і народів; у церковному житті – до церкви Антихриста.
Ліва інтелігенція так і говорила, що Центральна Рада має бути виразником “волі Росії” в Україні, провінційним органом столичного уряду, хоч би той уряд обмежив Україну до території лише п’ятьох губерній (замість дев’ятьох). Тому, чинячи не раз іншим перешкоди в цьому плані, московські демократи й соціалісти, зараз же по вибуху революції, полегшили поворот до Києва Михайла Грушевського, Володимира Винниченка (з еміграції), щоб мати там “своїх людей”, щоб лити зимну воду на розпалені голови “сепаратистів”, щоб стримували формацію Вільного козацтва, щоб посилали ворохобних “хохлів” на фронт битися за імперію і за “демократію” російську, і щоб спільно роззброювати, наприклад, полуботківців...
Коли ця лівиця захотіла стати на чолі пробудженої нації, треба було одним чи іншим способом засипати провалля духовне, яке розверзалося між нею і народом. Одразу вони намагалися революційний дух згасити, – і щодо мети революції, і щодо самого її плану. За їхнім власним свідченням, настрій мас, що виявлявся на різних з’їздах 1917 року, був “піднесений, рішучий, розпалений”, – і цей революційний настрій усіма способами та “еліта” гасила, укоськувала, притолочувала, думаючи лише про “соглашательство”. Народ говорив своїм “вибранцям” соціалістичним робити революцію, розмовляти з Москвою не язиком, а “кулаком”, брати те, що належиться, самим. А “еліта” старалася звести цей план на цілі, спільні з цілями лівих партій московських, залишаючись вірною заповіту Драгоманова: “З північною Руссю не зломим союза, ми з нею близнята по роду”. Ці свої ідеї, вони думали за допомогою Москви накинути силоміць народові, який про ті ідеї не хотів чути.
Національно-історичні традиції народу вважали вони “архаїчними і ретроградними”, вважали “космополітизм утилітарно кориснішим для народу, ніж народні традиції”. Цинічно писав Драгоманов: “При всьому нашому демократизмові, треба держатися принципів не традиційних, а прогресивних, і ці принципи нести в народ, а не понижати чи затемняти свої думки для застарілих, а то й суперечливих думок так званого народу” (Драгоманов М. Австро-руські спомини // Два Учителі). Ось яку демократію, з тредмаркою Москви, хотіла та “еліта” силоміць, проти його волі, накинути “так званому народові”!
Коли діло цих “гасителів” духу і “соглашателів” не вдавалося, особливо коли їхні московські “близнята по роду”, в ім’я спільної з ними “віри” вогнем і мечем прийшли руйнувати і грабувати Україну, а що найважніше, – без пардону витереблювати й самих драгоманівців, – тоді в їхніх рядах настав переполох, розгубленість. Одні  масово кинулися в перекинчицтво, яке не наситило ненаситного московського Молоха та не допомогло й самим перекинчикам з московською “кокардою на лобі”. Наступив момент схаменутися. Немногі зробили це, порвавши офіційно з соціалізмом, покликавши наспіх для рятунку України інших людей, апелюючи до… “мілітаризму”, до “шовінізму”, до патріотизму, до націоналізму, до традицій козацтва, до шликів, до безіменних, доти незнаних у демосоціалістичному суспільстві людей, не з породи “свідомих українців”, як Марко Безручко, обидва Тютюнники, Зураб Натієв, Микола Юнаків, Володимир Сінклер, Омелянович-Павленко, Петро Болбочан, та інші, і до їхніх підвладних, що ставали в ряди воюючої України не через Маркса, а через “Холодний Яр” і через “Гайдамаків” Тараса Шевченка.
Та було вже запізно! Перший великий порив був политий холодною водою “соглашательства”; ідея конечності боротьби разом з ідеєю повної незалежності… не були в свій час яскраво сформульовані тими, хто повинен був це робити, проводом, який залишив (хоч не завше рішучо) соціалізм, але не позбувся соціалістів, які робили їм “несродне діло”. Бо війну проти Москви мусили вести ті, що були в неї закохані, і були переконаними пацифістами... Армію мусили організувати ті, яких догма вимагала її скасування... До Святої Софії благати помочі змусили піти атеїстів… За приватну власність мусили боротися прибічники повного обезземелення селянства, “соціалізації землі”... Проти московського народу мусили повставати ті, які вірили в довічне з ним “братерство”... На чолі Національної революції ставали ті, які думали лише про “соціалістичний рай”... За державу власну організували боротьбу ті, які “сепаратистів” уважали за бандитів, і які заявляли самі, що їх “приневолено” стати самостійниками... За патріотизм виступили переконані інтернаціоналісти...
Трудно було сподіватися, щоб такі організатори, так духовно далекі ідеї національної боротьби, щоб вони привели народ до перемоги. І хоч та доба спонтанно висунула на поверхню тисячі й тисячі “незнаних вояків” і десятки відданих нації провідників у першу лінію – тих, що впали на посту в повстаннях, в армії, або замордовані агентами ворога, в Парижі чи Роттердамі, – це не змінило висліду першої руїни того смертельного змагу.
Хто дивиться на слова пророків не як на химерні фантазії поета, а як на об’явлення згори, той знайде правдиву причину кінцевої катастрофи Великих змагань 1917 – 1922 років. Це була кара, яка розпалася над провідним класом, а з нею і над країною за те, що той клас відцурався святинь, за те, що “всякому служив, годив”, за те, що не схотів шукати шляху до джерела національних традицій, що його “засадили нові кати”, щоб “до нього люди не ходили на пораду”. За те, що не шанували “святого закону”, за те, що “звали преподобним лютого Нерона”, за те, що не хотіли видобути “нового вогню з Холодного Яру”, ні зі своїх, за їхніми словами, м’якотілих серць, ні з розуму вроджених “соглашателів”. Так великий зрив, Велика національна революція в Україні, завдяки дегенерації соціалістичного проводу, не знайшла свого ідейного, кристалізаційного пункту, який роздмухав би в пожежу “іскру вогню великого”, що спалахнула на нашій землі.

З книги “За яку революцію”
  Насправді, до 1933 року.

Довідка на автора
ДОНЦОВ Дмитро Іванович (30.8.1883, м. Мелітополь, тепер Запорізька обл. – 30.3.1973, Монреаль, Канада)
Громадсько-політичний діяч, публіцист, літературний критик, редактор; голова Союзу Визволення України (1914), голова Українського пресового бюро у Берліні (1914 – 1916), голова Українського телеграфічного агентства (1918), член головної управи партії українських хліборобів-демократів (1918), шеф Українського пресового бюро в Берні при Українській дипломатичній місії в Швейцарії (1919 – 1921) ¬ редактор журналів “Літературно-Науковий Вісник” (1922 – 1932), “Вісник” (1933 – 1939), “Батава” (Бухарест, 1940 – 1941). Автор багатьох книг.

Кияни знали, що німці йдуть на столицю. І раділи, що ось-ось у розгромленому місті настане лад і спокій. “Віра в силу німців була величезна...”, – стверджував журналіст “Киевской мысли” С. Сумський.
– Пасматрітє, вот єдут повозкі нємцов... – казав інший киянин, що “дивним способом об’єднував у собі слав’янофільство з високою пошаною до німців”. – Слишітє? Ґудіт как! Не дрєбєжжіт, а ґудіт! Вот что значіт нємєцкая работа! І замєтьтє, ето послє трьох лєт вайни!
“Якесь подвійне почуття панувало всередині, – згадував член Центральної Ради Микола Ґалаґан. – З одного боку, відчувалась певність того, що не може тепер бути прояву (більшовицької) сваволі, дикості, жорстокості, не буде тепер звірячого нищення людей, не буде трусів, грабунків. Але з другого боку, була якась непевність; невідомо було, що несуть із собою ті невідомі люди у сталевих шоломах, що ходять по вулицях збитими лавами під звуки дудочки. Що українці не ставились до німців вороже, це цілком зрозуміло, бо ж вони прийшли до нас як “союзники”. Але й не тільки українці, а взагалі рядові обивателі також прихильно зустрічали німців у Києві, бо ці принесли з собою визволення від большевицького пекла”.
Кияни, щоправда, з докором похитували головами, мовляв, ну, як так сталося, що Центральна Рада “закликала німців”?! У той же час навіть слов’янофіли визнавали, що німці – “це мур, якого розбити не можна; що ніколи в них не може бути ніякого большевизму, бо вони люди висококультурні й люди порядку; що навіть республіки у них бути не може, бо “кайзеризм” – це суть німецького духа”. У них, мовляв, “усе твердо, міцно, непохитно і незломно”...
Все ж до Києва спочатку увійшли українські частини. Кайзерівці стали на бруківку української столиці лише наступного дня – 2 березня 1918 року.  Київський юрист А. Гольденвейзер вважав, що німці дозволили українцям увійти першими через свою галантність.

В’їхавши до Києва, німці насамперед змусили киян і “гостей столиці” вимити неймовірно загиджений вокзал, перони та залізничні шляхи. Після цього, ретельно вичистили та попрали свій одяг, привели до ладу чоботи, помились, а тоді вже запросили на бал жінок, яких змусили допомагати в прибиранні вокзалу.
Це справило на киян величезне враження.
Журналіст С. Сумський, загалом неприхильний до німців (та й до українців),  побачив перших кайзерівців близько четвертої години дня. “Рота за ротою, грузько, солідно, по-німецьки, вступали в місто німецькі частини, підчищені, помиті, впевненні, й спокійно йшли до казарм, які вже вибрали квартир’єри”.
На маленьких конях поверх сідел були закріплені кулемети, а під ними – маленькі килимки. І на це звернули увагу кияни.
– Оце – справжні, – казали вони, з повагою розглядаючи німців.
До більшовиків же кияни ставилися як до “несправжніх”, недовговічних.
Мешканці столиці з прихильною цікавістю розглядали союзників, які дефілювали по місту з музикою. Обличчя вояків були “зосереджені, дисципліна зразкова, спокійна приязнь і усвідомлення власного достоїнства”. Хоч квітів їм не кидали, та все одно натовп тріумфував. Все ж деякі дами сором’язливо дарували німецьким офіцерам букетики...
Заможні верстви зустріли німців радісно, “але без експансивності”, радість визволення була щирою, “але без ентузіазму”... Один єврей, володар фабрики, а відтак і противник більшовиків, сказав:
– Відітє, нужно радоватся: душа, правда, баліт, но тєло радуєтся.
Не минуло й кілька годин, як вітрини магазинів “засяяли товарами... на базарах з’явилося безліч продуктів”. Київ, “пустельний та мертвий за більшовиків, одразу ожив і викинув на вулиці тисячні натовпи і світлі дамські убрання”.
Вразило киян і, як німці чи не з перших годин перебування в чужій столиці налагодили телефонний зв’язок, швидко обплутавши Київ дротами та проволокою.
Німці принесли заспокоєння в місто з першого ж дня...
Вже на початку березня 1918 року в Києві почалась облава на жебраків – за усіма правилами німецької точності та методичності. За два дні союзники вичистили Київ від небажаного елементу. Куди їх відправили і зараз ніхто не знає, напевно, на перегній.
І на кримінальників знайшли управу. Виловивши за тиждень кілька десятків кишенькових і квартирних злодіїв, німці розклеїли оголошення, в яких закликали охочих подивитися на екзекуцію.
“Перевиховання” намітили на ранок понеділка. Саме в цей день і відбувся публічний розстріл злодіїв на схилах Царського саду.
Це так вплинуло на київських бандитів, що в місті припинились грабунки та насилля. Тепер навіть пізно вночі можна було безпечно гуляти вулицями міста. Відкрились театри, синема, ресторани. Життя заграло швидким темпом веселу музику. Порядок у столиці налагодився зразковий.
Містом ширилися слова німецького головнокомандувача Ейхгорна  – “Ми зробимо з Києва другий Париж”. Мало хто сумнівався, що так воно і буде.
Кияни вірили, що німці прийшли в Україну “друзями, а не ворогами”.
Лише понурі мешканці робітничих околиць із-під лоба поглядали на тих, хто ніс лад і спокій.

Роман КОВАЛЬ

ЮВІЛЕЇ І ДАТИ. СЕРПЕНЬ

1 серпня 1889 р. народився Петро САМУТІН, історик, генерал-хорунжий Армії УНР.
1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії. Почалася Перша світова війна.
1 серпня 1914 р. у Львові постала Головна українська рада.
1 серпня 1960 р. помер Петро ФІЛОНЕНКО, начальник 9-го повстанського району Волинської групи, учасник Другого зимового походу, полковник Армії УНР.
3 серпня 1651 р. польські війська під проводом Яна РАДЗИВІЛЛА нищать Київ.
4 серпня 1687 р. Гетьманом України обрано Івана МАЗЕПУ.
4 серпня 1914 р. у Львові створено Союз визволення України.
4 серпня 1919 р. загинув Дмитро ВІТОВСЬКИЙ, перший головнокомандувач УГА і Військовий міністр ЗУНР.
4 серпня 1968 р. помер Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, генерал-полковник Армії УНР.
6 серпня 1657 р. помер Гетьман України Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
7 серпня 1897 р. народився Леонід МОСЕНДЗ, письменник, перекладач, старшина Армії УНР, член Легії українських націоналістів.
8 серпня 1819 р. народився український письменник Пантелеймон КУЛІШ.
8 серпня 1919 р. загинув Дмитро СОКОЛОВСЬКИЙ, повстанський отаман.
9 серпня 1792 р. запорожці висадилися на Кубань.
9 серпня 1849 р. у Північній Буковині скасовано кріпосне право.
9 серпня 1919 р. галицькі й наддніпрянські війська відбивають у більшовиків Жмеринку.
10 серпня 1648 р. Богдан Хмельницький перемагає поляків під Пилявцями на Поділлі.
10 серпня 1680 р. помер запорозький кошовий Іван СІРКО.
11 серпня 1942 р. помер Костянтин ЛІНСЬКИЙ, кубанський бандурист.
12 серпня 1107 р. київські князі розбивають половців під Лубнами.
12 серпня 1919 р. українські війська визволяють від більшовиків Вінницю.
14 серпня 1921 р. загинув Марко ШЛЯХОВИЙ, отаман 2-ї Київської селянської повстанської дивізії (Кармелюк).
14 серпня 1968 р. помер Данило ЛИМАРЕНКО, організатор Вільного козацтва, повстанський отаман Добровеличківської волості, підполковник Армії УНР.
15 серпня 1649 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ перемагає поляків під Зборовим.
16 серпня 1884 р. народився Ісак МАЗЕПА, голова уряду УНР.
17 серпня 1245 р. князь Данило ГАЛИЦЬКИЙ розбиває мадярів.
17 серпня 1772 р. Галичину прилучено до Австрії.
17 серпня 1897 р. народився Адріян МАРУЩЕНКО-БОГДАНІВСЬКИЙ, начальник штабу 2-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР, підполковник Армії УНР, історик.
20 серпня 1965 р. помер Тихін СТРОКУН, кубанський бандурист.
20 серпня 1979 р. помер Микита МАНДРИКА, поет, член Центральної Ради, радник українського посольства на Кубані та в Туреччині, представник кубанського уряду в Японії та на Далекому Сході.
21 серпня 1627 р. видано “Лексикон” Памви БЕРИНДИ – перший словник української мови.
23 серпня 1870 р. народився Володимир СІКЕВИЧ, командир 3-го Гайдамацького полку, посол уряду УНР в Угорщині, генерал-хорунжий Армії УНР.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Акт про державну незалежність.
26 серпня 1757 р. у Чигирині обрано Гетьманом України Івана ВИГОВСЬКОГО.
27 серпня 1856 р. прийшов у світ Іван ФРАНКО.
28 серпня 1575 р. народилася Єлизавета ГУЛЕВИЧІВНА, одна із засновниць Київського братства, монастиря і школи при ньому, яка перетворилася на Києво-Могилянську академію.
28 серпня 1819 р. народився Іван ПОПКО, кубанський етнограф, історик.
30 серпня 1883 р. народився Дмитро ДОНЦОВ, ідеолог українського націоналізму.
30 – 31 серпня 1903 р. у Полтаві відкрито пам’ятник Івану КОТЛЯРЕВСЬКОМУ.
31 серпня 1938 р. розстріляно Миколу СИМАШКЕВИЧА, члена Центральної Ради.

22 квітня 1920 року в Варшаві уповноважені Урядів У.Н.Р. і Польщі склали умову. Це умова була тайна. Весь загал Українського громадянства знав лише, що обидві держави умовилися вести спільну військову акцію проти большевиків.
На Україні і в Польщі появилися відозви Головного Отамана С. Петлюри до Українського Народу та відозви (Юзефа) Пілсудського, що Польща посилає на Україну своє військо воювати за свою й Нашу свободу.
Під гаслом визволення України з-під большевицького ярма Польська армія з кадрами війська У.Н.Р. рушила на большевиків. Населення й партизани пропустили їх, як союзників і спасителів національної справи аж до Київа.
До Київа їм було йти дуже легко, бо тоді на Київському напрямку з большевицького боку на фронті стояли рештки Галицької армії, в запіллі большевиків гуляли значні партизанські відділи отаманів Соколовського й Шепеля та Армія У.Н.Р. під командою генерала (Михайла) Омеляновича-Павленка. Їм було відомо, що Поляки йдуть на Україну проти большевиків за згодою Українського Уряду, яко союзники. Галичани, що стояли в районі Бар – Жмеринка – Бердичів, відкрили фронт. Вони мали влитися, як організована військова сила, до війська У.Н.Р.
Таким чином, большевики не могли ставити ніякого опору й Ляхи швидко посувалися вперед по вільній дорозі.
Український Нарід не знав правди про договір. Він не вірив у відозви, а вірив в одно ім’я Петлюри, вірив, що коли Поляки йдуть на нашу землю по угоді з ним, то може з цього усего лиха це є найменше. Але незабаром через щоденні факти стали виникати прокляті питання, які український загал змушували до “союзницької” акції ставитися інакше. Деякі галицькі частини, що переходили на бік Армії У.Н.Р., попадали до польських таборів полонених (Тухоля).
Чомусь Поляки гальмували справу постачання одягу, взуття й зброї нашої Армії, через що не можна було перевести мобілізацію. З населенням польське військо поводилося дуже погано, особливо рядовики. Вони просто дерли шкуру з народу, тримаючи себе не як союзники, а як завойовники с середньовіччя; вередували хлібом: житнього хліба не хотіли їсти, забирали від населення все, що їм вподобалось; справляли свою, а потім нашу Пасху, здираючи з населення все те, що було потрібне для ляцьких вибриків: ґвалтували жінок, розганяли базари і ярмарки (постійне явище в Кам’янці-Подільськім) у свої свята.
Деякі села повставали проти таких порядків. Поляки в жорстокий спосіб розправлялися з повстанцями, палили цілі села.
Польські війська на Українській землі були не довго, їм довелося скоро відступати. В Київі вони були тільки один місяць, від 9 мая до 9 червня 1920 року. Ще в гірший бік змінилося поводження польських військ на нашому терені після прориву Кіннотою Буденного в районі Хвастова й Козятина. Ця кіннота навела велику паніку в польському війську, яке без огляду почало відходити. Причини відвороту криють не тільки в наступі Буденного, а також в моральному розкладі польської армії, що втратила військовий дух і не хотіла вже воювать, а через те обернулися в перелякану отару. Деякі частини без пам’яті утікали з фронту й віддихувалися аж у Тарнополі, коли кінна розвідка (Буденного) появилася у Бердичеві.
Українському військові, що було і мале числом, і слабо озброєне, але сильне духом, довелося в завзятих боях із большевиками прикривати утікаючих Поляків, військових і цивільних. Про це все своє слово скаже історія кожної військової частини української, а зокрема 6-тої Стрілецької дивізії генерала (Марка) Безручка.
При відвороті Поляки ще збільшили грабіж населення, особливо тилові (задні) війська. Вони цілими валками вивозили з України цукор, хліб, технічне майно: все, що попадалося їм на очи. А що не встигали вивозити, те палили або нищили. В Бердичеві спалили вони богаті склади провіанту та зброї; у Київі знищили ланцюговий й залізничний мости через Дніпро, а також було спалено 8 вагонів з українськими військовими одягами по дорозі, близько Чорного Острова.
Не в боргу залишились й фронтові польські війська. Вони бігали по селянських хатах, де в скринях господарів шукали “зброї, коней, возів” і взагалі все те, що дозволяв забирати польський військовий звичай в таких випадках.
У стороннього глядача робилося загальне вражіння, що Поляки прийшли на Велику Україну не для того, щоби визволити її з-під большевицького ярма, а поневолити або цілком зруйнувати Її. Можна оправдати зруйнування великих мостів на Дніпрі, можна оправдати і те, що військове майно вивозилось з України, щоб не досталося до рук большевиків, можуть цього вимагати стратегічні і тактичні військові пляни, але ніякими міркуваннями, ніякими міркуваннями стратегічного характеру не можна оправдати ґвалт і насильство населення, грабіж і руйнування сіл.
Наслідком цього Українське населення стало ворожо відноситись не тільки до Польського війська, а й до своїх. Воно на кожному кроці старалося проявити перешкоди відступаючому війську.
Мені пригадуються слова одного селянина, що сказав під час нашого відступу: “Йдете назад до Ляхів – то йдіть: може без Ляхів і у нас, большевиків, краще буде!”

Василь ТРИЛЬОВСЬКИЙ

Біографічна довідка
ТРИЛЬОВСЬКИЙ Василь Кирилович (2.8.1903, с. Ошихліби, Буковина – після 22.8.1933). Син організатора УСС доктора Кирила Трильовського. Народну школу закінчив у Коломиї. Коли 1914 року прийшли москалі, подався з родиною до Відня. Навчався у місцевій гімназії до 1918 року. Потім, як видно, з батьком виїхав на Велику Україну, на Поділля. Після поразки Визвольних змагань вчився приватно у Відні. 1921 року склав гімназійну матуру. Поступив на економічно-кооперативний факультет Української господарської академії. В особистій справі є свідчення, що він навчався принаймні до 6-го семестру УГА (копії диплому в справі немає). Спогад “Польське військо, як союзна армія, на Україні” написав на початку 1920-х років.

Джерела
Особиста справа ч. 25/66 студента Трильовського Василя. ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 2060, арк. 1 – 53.
Трильовський В. Польське військо, як союзна армія, на Україні. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 660 – 661 зв.

Примітки
Публікація і біографічна примітка Романа Коваля. Особливості мови збережено.

21 червня у Київському будинку вчителя під егідою Історичного клубу “Холодний Яр” відбувся творчий вечір легендарного кобзаря Віктора Лісовола. Привід більше, ніж вагомий – 75 років від дня народження.
Ювіляра вітали голова Національної спілки кобзарів України Володимир Єсипок, поет-пісняр Борис Списаренко, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Микола Шудря, поетеси Ольга Страшенко та Антоніна Литвин, композитор Галина Ольховська, художник Володимир Маслак, професор Андрій Опальчук, громадські діячі Наталя Осьмак та Зоя Мільченко, представник Українського козацтва Микола Оцун, народна артистка України Галина Яблонська, бандуристи Максим Сліпак та Ярослав Чорногуз, який до цього дня разом з товаришами видав компактний диск Віктора Лісовола (запис ще 1992 року зробив кобзар Володимир Горбатюк). Від хору “Гомін”, де багато років виступав пан Віктор, привітала співачка Світлана Маслак, а від Музею театрального, музичного і кіномистецтва України – старший науковий співробітник Тетяна Сітенко. Вів вечір Роман Коваль.
Після вітань ювіляр узяв бандуру. Разом зі своєю вірною дружиною Зоєю Кравченко, членкинею Союзу українок та учасницею хору “Гомін”, він заспівав низку прекрасних пісень, перетворивши вечір на справжнє свято душі. Люди стоячи вітали автора геніальних українських пісень – “Наливаймо, браття, кришталеві чаші “Нащо мені женитися”, “Кину пером, лину орлом” та багатьох інших. Всього в народній пісенній скарбниці – понад 80 пісень Віктора Лісовола!
Історичний клуб “Холодний Яр” та редакція газети “Незборима нація” щиро вітають золоту українську людину – Віктора Лісовола – і нагадують про його обіцянку записати пісні про повстанських отаманів – Абазина, Зеленого, Соколовського та інших. Бо чи зроблять це інші?
Довгих творчих літ Вам, дорогий батьку-отамане!

Звернення Українського окружного повстанського комітету Полтавщини
(лютий 1920 року)

До комуністів України

Ми, повстанці, звертаємось до вас, як до своїх братів, із запитаннями від щирого серця, чи довго між нами буде ця ворожнеча, чи довго ще будемо лити свою братню кров? Ми – люди, і повинні зговоритись не зброєю, а словом. Вже три роки тягнеться громадянська війна, і весь час степи України обливаються кров’ю наших братів. Як з одного боку, так і з другого боку кажеться: за волю і братерство, але не з кожного боку це однаково розуміється.
Ми, повстанці, розуміємо так: ми боремося за волю свого краю і народу і не бажаємо ярма чужинців. Ми є нарід і в своїй хаті ми самі збудуємо лад без іншої допомоги і вказівок. А ви такі ж українці, як і ми, наслухавшись красних словечок чужинців, будь-то жид чи кацап, забули про свій нарід.
От ви кажете, що боретесь за землю і волю, то цю волю мають лише окремі особи, а не весь нарід. Ви зараз у ярмі. Раніш було ярмо царя та пана, а тепер ярмо жида та кацапа. І ви і прибічники за ці три роки не зрозуміли, яке ганебне діло ви творите. За вашою допомогою весь скарб ваших братів, про яких ви забули, відправляєте кудись, а нарід лишається з обіцянками.
Невже ми, об’єднавшись, не зможемо без чужої допомоги утворити у своїй хаті лад, який продиктує сам нарід.
Схаменіться, протягніть свою братню руку нам, ми протягнем свою вам. Нам ваше життя не потрібне. Ми не бажаємо крові. Ми хочемо чесно і об’єднано йти до загальної мети, яка з’ясовується словами батька Тараса Шевченка: “В своїй хаті своя правда, і сила і воля”.
Не гайте часу, бо буде пізно.

Український окружний повстанський комітет Полтавщини.
ДАПО, ф.Р-3872, оп. 1, спр. 529, арк. 2.
Публікація Віктора РЕВЕГУКА

Віддати пошану

Дозвольте подякувати за книги. Може, колись завдяки їм, загиблі за волю України, перестануть бути темними сторінками в сімейних альбомах, про яких намагаються забути їхні радянські онуки та правнуки. Прийде час і Україна віддасть пошану їхній відвазі та жертовній любові до Батьківщини.

Олександр МАЛИШКО
м. Запоріжжя

КНИГА
КОВАЛЬ Р. М. І нарекли його отаманом Орлом. Біографія полковника Армії УНР Якова Гальчевського. – Літин: в-во Літин, 2005. – 48 с.
Головною постаттю книги є один із найдостойніших отаманів доби Визвольної війни 1917 – 1920-х років – Яків Орел-Гальчевський. Невловимого месника Поділля, одне ім’я якого викликало у червоних жах і заціпеніння, Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив 1922 року керівником повстанського руху Правобережної України.
Міцний національний стрижень завжди допомагав отаманові Орлу орієнтуватися, хто є другом, хто – ворогом, а хто – попутником. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл” – така була настанова геніального ватажка українських повстанців, організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі.
Ціна з пересилкою – 4.50 грн.

“Розбита мозаїка української історії”

“Але ніби якось більш по-людські”

У той день командир полку імені Костя Гордієнка Всеволод Петрів вийшов на прогуляну без рангових відзнак. Вздовж перону ритмічно ходило двоє озброєних крісами німецьких вояків. Гайдамацька ж варта смоктала люльки, спершись на рушниці.
Почувши, що німці говорять про Україну, полковник прислухався.
– З українцями ми спільники, – говорив один із них, – а вартуємо проти них, як проти ворогів. Та й вони з нами майже битись готові.
– Чудернацькі у них війська, – продовжив інший, – важко часом зрозуміти, хто з них офіцер, а хто вояк. На муштрі карність більша, як у нас, а в місті сидять і випивають разом. Не розбереш, хто кому пошану віддає... Вчора їхній старшина гримнув гірше, як наш лейтенант фон Ґрабен, а ввечері бачу, йде собі цей старшина з вояками в юрбі, обнявшись, та співає з ними разом, аж гуде...
– По чудернацькі все це виглядає, але ніби якось більш по-людські, як у нас...
Тут вийшов із канцелярії німецький офіцер і “вояки, витягнувшись, вдарили ногами як автомати” – аж поки не почули команди “вільно”.
І вже мовчки продовжували свою службу.

Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002. – С. 561.

Шановна редакція!

До безладу, що творять в Україні окупанти та їхні доморощені поплічники, не можна залишатися байдужим, що й спонукало мене звернутися 13 липня до Віктора Ющенка терміновою телеграмою, частину тексту якої відмовились передати працівники Лисянського районного зв’язку. Тож посилаю повний текст телеграми до редакції, де підкреслено те, що вилучено з неї. Можливо, надрукуєте в газеті “Незборима нація”, передплатником якої я є.
Повний текст термінової телеграми В. Ющенку такий: “Пане Президенте, розпустіть Верховну Раду хижаків-скоробогатьків з подальшою її ліквідацією, а не призначенням чергових виборів, “законодавча” діяльність якої роками сприяла пограбуванню України, відкинула її на десятиліття назад.
Уведіть президентське правління, а коли треба буде, то і надзвичайний стан. Створіть Центральну Раду з особистостей, що керуються принципом Олександра Довженка – “Жити краще свого народу аморально”. Покладіть на неї обов’язки розробляти закони, виносити їх на всенародне обговорення з наступним ухваленням на віче.
П. Симоненка, Н. Вітренко, В. Януковича, Кушнарьова, які на догоду окупантам намагаються спровокувати братовбивчу війну, екстрено відправте етапом до білокам’яної, де вони черпають божевільне натхнення, або до в’язниці”.

Василь КУЧЕРЕНКО
Черкаська область

Роман ПАСТУХ, член НСПУ