«Незборима нація» Число 7 (245) Липень 2006 р.
А у Медведівці знову гайдамаки
Нещодавно село Медведівка, що на славній Чигиринщині, гостинно приймало учасників міжобласного спортивно-краєзнавчого свята "Холодноярські ігри". Сюди, на батьківщину видатного провідника гайдамацького руху і ватажка Коліївщини Максима Залізняка прибули школярі з Чигиринського і Кам'янського районів Черкащини, команда зі Старої Осоти Олександрівського району Кіровоградської області, учні черкаських шкіл, а також вихованці Київського державного інтернату-ліцею фізичного виховання.
Холодноярські ігри ведуть свій початок з недалекого 2003 року, коли їхні ініціатори – директор черкаського МП "Мехбуд" Володимир Сапа, президент Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль і завідуючий філіалом "Холодний Яр" Національного історико-культурного заповідника "Чигирин" Богдан Легоняк таким чином вирішили вшанувати незаслужено забутих повстанців – українських козаків та селян, що навесні 1768 року стали під прапори Національно-визвольної війни, яка добряче струсонула підвалинами двох могутніх тоді держав-суперниць – Московії і Речі Посполитої. До благородної справи відродження героїчних сторінок минувшини ось уже два роки, як долучилась і редакція "Сільських вістей", особисто голова редакційної ради газети, народний депутат України Іван Сподаренко. Підтримує нащадків славних гайдамаків також газета Верховної Ради "Голос України". Нині до кола організаторів спортивно-краєзнавчого свята пристав й колектив державного підприємства "Черкаситрансгаз", очолюваний великим патріотом гайдамацького краю Анатолієм Мандрою. Багато теплих слів того дня прозвучало і на адресу Черкаського інституту пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля та його ректора Миколи Шкарабури за доброчинність і шефську допомогу Медведівській загальноосвітній школі, котра носить ім'я Максима Залізняка.
Насправді історію Холодноярських ігор слід, мабуть, писати з давніших часів. Відтоді, коли 1989 року медведівський вчитель-пенсіонер Павло Воскобойник, на жаль, нині покійний, зворушив сільську громаду ідеєю вшанувати пам'ять славного земляка. Він став ініціатором встановлення у Медведівці пам'ятника Максимові Залізняку і одним з його авторів. Монумент було урочисто відкрито 1993 року, причому, виготовлено, в основному, на пожертви земляків. На святі Павла Захаровича згадали добрим словом, його дружині Галині Василівні вручили почесну грамоту сільської ради. Відзначили також внесок у відродження історичної пам'яті села вчительки-пенсіонерки Надії Логвинівни Жук, місцевого краєзнавця і керівника медведівської громади вірних Рунвіри Миколи Івановича Шмиголя, історика і письменника Романа Коваля, кобзаря Тараса Силенка та багатьох інших.
Так сталося, що медведівський пам'ятник Максимові Залізняку – єдина в Україні згадка про героїв Коліївщини. Його побратими, в тому числі й такі легендарні постаті як Іван Ґонта, Семен Неживий, Іван Бондаренко та інші й досі караються, бо несправедливо затавровані бандитами та грабіжниками. Тому, як вважає завідувач філіалу "Холодний Яр" Богдан Легоняк, спортивно-краєзнавче свято у Медведівці – потужний крок до реабілітації у свідомості сучасного покоління українців героїчних діянь їхніх прадідів-селян, що, взявши до рук зброю боронити, аби свою честь і гідність, стали гайдамаками, козаками. Їхньої слави не спромоглися спаплюжити кількасотлітні брехні чужоземних горе-істориків, що вправлялись у навішуванні ганебних ярликів на хліборобські свитини й козацькі жупани. А такий авторитетний дослідник, як А. Скальковський, мусив вибачатися перед українцями за недостовірність джерел, якими скористався для своєї книги "про наїзди гайдамаків на західну Україну". А згадайте Шевченкове: "Брешеш, людоморе! За святую правду-волю розбойник не стане..."
Близько трьох сотень школярів взяли участь у цьогорічних стартах Холодноярських ігор. Учні 1 – 11 класів змагались на легкоатлетичних дистанціях, у футбольному турнірі, визначали з-поміж себе найсильніших гирьовиків та вправніших у настільному тенісі. Захоплюючим був "бій подушками", а перетягування канату заохотило стількох, що ледь не зірвало заздалегідь зрежисовану програму дійства. В результаті "перетягла" усіх команда Медведівки, медведівчани перемогли й у змаганнях з настільного тенісу. А от 24-кілограмову гирю у своїй ваговій категорії найбільше – 55 разів – підняв Олександр Бондаренко з Суботова. Хлопці-суботівці вибороли й перше місце у футбольному турнірі, а серед дівчат зі шкіряним м'ячем найкраще впоралися школярки з Новоселиці. А от у легкоатлетичному кросі за сукупністю усіх призових місць знову гору взяли медведівчани. Так серед наймолодших учнів (1 – 2) класів перше і друге місця посіли відповідно Богдан Бреус і Анатолій Лук'яненко. Серед їхніх ровесниць – дівчаток з Медведівки – відзначились Юля Литвин і Валентина Слюсар, які вибороли 2 і 3 місця. Перше місце з-поміж учениць 3 – 4 класів посіла Настя Логвиненко. Призові місця вибороли також Олександр Гордієнко з Головківки, Оксана Солонько з Жаботина, Яна Ведута зі Старої Осоти, Олександр Кудін з Черкас, Станіслав Хіміч з Києва та багато інших.
На жаль, газетна сторінка – не суддівський протокол, і прізвищ усіх переможців назвати ми не можемо. Їх вітали голова Чигиринської райдержадміністрації Петро Литвин, заступник голови Чигиринської райради Тамара Чайка, сільський голова Медведівки Олександр Діскант, інші поважні гості. Гарний концерт підготували учасники художньої самодіяльності з Медведівки, Мельників, інституту пожежної безпеки. Гайдамацькі та козацькі пісні, думи звучали у виконанні кобзаря Тараса Силенка і його сина – кобзарика Святослава. Усіх призерів нагороджено грамотами, подарунками.
Була цього дня і ще одна подія, яка вразила всіх: чи не наймолодший переможець цьогорічних Холодноярських ігор Богдан Бреус, майже восьмилітній (як він сам висловився) після вручення невеличкої грошової премії одразу ж підійшов до виїздної розкладки книгарні "Криниця" і купив роман Юрія Горліса-Горського "Холодний Яр". Тепер немає сумніву: справдиться-таки Шевченкове пророцтво – "...і повіє огонь новий з Холодного Яру" – вогонь Відродження та Правди.
Володимир ЖУРАВЕЛЬ
Медведівка – Черкаси
Повстанці і злочинці Донбасу
Нещодавно в Донбасі вийшла друком монографія кандидата історичних наук Оксани Міхеєвої "Кримінальна злочинність і боротьба з нею в Донбасі (1919 – 1929)".
Автор, ґрунтуючись на багатому архівному матеріалі, пише: "Сільське населення України, яке вкрай вороже ставилось до політики "воєнного комунізму", відповідало на неї широкомасштабним повстанським рухом (або, за документами правоохоронних органів, "бандитизмом" чи "політичним бандитизмом")... Ця селянська непокора набула такого масштабу і значення, що навіть стала однією з причин уведення непу. Але оскільки в Україні продрозкладка замінювалась продподатком не з початку 1921 року (як то було в Росії), а з нового врожаю, і більшовики не відмовились від військових заходів подолання цього виду протиправних дій, 1921 рік став піком селянського повстанського руху та водночас і роком його поступового спаду..."
Головні бої точилися в "столичній" Харківській губернії, та Донецькій – економічній базі СССР. У документах зафіксовано таку кількість "бандитських" нападів з травня по листопад 1921 року: Донецька – 152, Київська – 78, Кременчуцька – 82, Одеська – 57, Харківська – 140, Чернігівська – 14, Подільська – 25. Найбільше повстанських загонів було у хліборобських повітах – у Старобільському, Луганському, Маріупольському, Таганрозькому і Слов'янському.
Співробітники більшовицьких репресивних органів поділяли повстанські відділи Донецької губернії на п'ять груп:
"Махновські бандити. Головний лідер – батько Махно. До нього приєднувалися угрупування Марусі, Бистрова, Солодова, Савонова, Пархоменка, Фоми Кожі, Щуся, Куриленка-Білаша. Головні гасла – "Боротьба за вільні ради", "Вільна торгівля", "Визволення від більшовиків (або комуністичного іга)".
Петлюрівські "банди". Це "банди" Каменюка, Терезова, Саєнка та Жоржа Бабицького.
Есерівські "банди". Ними вважались "банди" Колесникова і пов'язані з ним банди Волоха й Винника, які діяли здебільшого неподалік північних кордонів.
"Банди", що тільки проходили територією Донецької губернії. Це частини 51-го Кубанського полку та "банда" на чолі з комбригом Першої кінної армії Маслаковим, які складались з дезертирів і тільки швидко пройшли губернією (їхній характер та мета не були з'ясовані).
Бандитизм місцевого характеру. Чітких політичних вимог не мали".
З цієї більшовицької класифікації зрозуміло, що чимало повстанських загонів не обмежувалися економічними вимогами, а боролися за незалежну Україну. Жертвами повстанців ставали передусім представники "соввласті", комуністи, продагенти, члени КНС, міліціонери.
За період з квітня по листопад 1920 року в Україні було вбито 152 керівника комнезамів. За другу половину 1920 року та першу половину 1921-го на території Донецької губернії було знищено 130 членів комнезамівців, а на кінець 1922 року – 232 особи. Чи не найбільший опір викликав збір продрозкладки та відбирання "лишків куркульського майна". На початку 1922 року Військова нарада Донецької губернії зафіксувала факти причетності до кримінального бандитизму загонів КНС.
Цікаві й такі факти. Частка жіночої злочинності в 1920-х роках в Україні становила приблизно 10%, а 1921 року – 22%. Оксана Міхеєва пояснила такий великий відсоток участю жінок у повстанському русі.
Історик поділяє їх на три категорії. До першої категорії вона зарахувала свідомих борців проти більшовицької влади.
Інша категорія – це жінки, що прийшли в повстанські загони разом зі своїми чоловіками, синами, братами. Вони годували козаків, постачали інформацію, надавали медичну допомогу, переховували важкопоранених. Оксана Міхеєва зазначає: "Треба враховувати, що на той час це було дуже небезпечним заняттям, адже тоді карали навіть за співчуття до повсталих.
Третя категорія – це жінки, що опинилися причетними до повстанців проти власної волі. В інструкціях для міліції рекомендувалося брати в заручники та використовувати як приманку родини, запідозрені у причетності до повстанців. Або в рідних лісовика брали підписку, що у разі появи підозрюваного, вони повинні повідомляти про це міліцію. За приховування конфісковувалося майно. Тож багато жінок тікали до повстанців, щоб уникнути переслідувань міліцією.
За даними революційних трибуналів, серед засуджених за контрреволюцію (яку відокремлювали від повстанства) 1921 року 50% складали жінки. В цьому випадку, напевно, якнайбільше виправдовував себе вислів "мій язик – мій ворог".
Цікава й характеристика опори більшовицької партії – робітничого класу та й самих комуністів. Виявляється, що із запровадженням непу на Донбасі почали вбивати фахівців, які налагоджували виробництво. Каїнове діло чинили активні компартійці. Пояснювали свої вчинки "пролетарським інстинктом".
Душогубство підтримувалися робітниками, які вимагали звільнити вбивць. Наприклад, на Ольгівському руднику секретар кущового бюро комосередків і завідувач оргвідділу позбавили життя управителя копальні техніка Монсорова. Слідство виявило, що до цього злочину причетні й інші комуністи.
Оцінюючи кримінальні дії комуністів, правоохоронці враховували їхні заслуги перед "соввластю" і часто навіть не судили їх, обмежуючись "дружньою критикою", або доганою із занесенням чи без нього у партійний квиток.
Оксана Міхеєва писала: "У політико-економічних оглядах стану Донецької губернії за 1924 – 1925 рр., складених ҐПУ, наведено багато випадків конфліктних ситуацій, пов'язаних із привілейованістю партійців. Дуже обурював населення розрив у зарплаті. Так, наприклад, працівник кам'яновугільної промисловості одержував від 45 до 65 рублів, тоді як партійні працівники – до 500". ҐПУ засвідчувало пияцтво, нахабство, хабарництво, багатоженство, статеву розбещеність керівництва окружних і районних виконкомів, КНС, міліції, фінансових відділів і інших. Усе це викликало обурення з боку зголоднілих, роздягнутих і виснажених працею селян та робітників.
1925 року всю верхівку районної партійної організації Шарапівського району Луганської округи за пияцтво, розпусту і "дискредитацію совєтської влади" було виключено з партії та затримано в бупрі. Однак незабаром усі вони обійняли відповідальні посади в Шахтинській окрузі, яку вже тоді віддали Росії.
Дослідниця наводить дані Донецької губернської ЧК про національний склад заарештованих у березні 1921 року. Українці серед них становили 56,31%, росіяни – 30,30%, євреї – 7,8%, інші – 6,06%. Українців найбільше було серед обвинувачених у контрреволюції та бандитизмі (тобто участі в повстанському русі) – 71% і 68% відповідно. Оксана Міхеєва робить висновок: "Ці дані свідчать про сильну опозицію радянській владі саме в українському середовищі. Також слід звернути увагу й на те, що багатонаціональним було передусім населення міст Донбасу, особливо промислових, куди прибували працівники у пошуках роботи, тоді як по селах переважало українське населення".
Росіяни лідирували серед заарештованих внаслідок підробки документів (63%), дезертирства (45%), кримінальних злочинів (42%) та посадових правопорушень (32 %).
Євреї переважали серед заарештованих за хабарництво (40%), спекуляцію (18%) та посадові злочини (9%). Оксана Міхеєва робить висновок: "Чималий відсоток євреїв у цих видах злочинів дає нам підстави стверджувати, що представники цієї національності складали значну частку серед працівників радянських установ. Вагома присутність їх серед спекулянтів пояснюється тим, що для євреїв України ця сфера діяльності була традиційною протягом тривалого часу".
Про те, що УСРР була від початку колонією, свідчить і той факт, що голова Всеросійської ЧК Дзержинський, перебуваючи 1920 року в Україні, віддавав накази губернським ЧК, ігноруючи уряд України, губвиконкоми і губпарткоми.
Не довіряючи місцевим, в Україну завозили міліціонерів з Росії. На початок 1921 року в Донецькій губернії 35 – 40% міліціонерів народилися в Росії. Серед командного складу частка представників російських губерній складала близько 70%. Майже весь командний склад міліції був партійним, причому члени партії з Росії становили 70 – 75% від усіх комуністів.
Ось про що свідчить статистика, коли її вивчає добросовісний дослідник…
А українські повстанці на Донеччині продовжували боротьбу до 1923 року.
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, краєзнавець
м. Ірпінь Київської обл.
Покарані без провини
Про страшні часи колективізації записав я розповіді своєї тітки Вусті Федорівни Сокіл, жительки села Комісарівка П'ятихатського району, що на Дніпропетровщині, – двоюрідної сестри мого батька Петра Родіоновича Полового. Походила вона з великого роду Полових (Назарів). Ця гілка роду пішла від мого прадіда Назара Полового, а ще були гілки його братів: Свириди, Дороші...
Рід займав великий куток Половівку понад річкою Саксаганкою, звідки Полові розповсюдилися по всій Комісарівці (за Дмитром Яворницьким, село належить до найстаріших козацьких поселень Кодацької паланки Запорозької Січі). Прізвище Половий було вельми поширене серед запорожців. Реєстр Запорозького війська 1756 року засвідчує, що в 13 куренях було 23 козаки Полових. А серед чорноморських козаків, які 1792 року висадилися під проводом полковника Сави Чалого в Тамані, значився отаман тимошівського куреня Степан Половий. Саме ж слово, яке лягло в основу прізвища, означає жовтий колір з відтінком солом'яної полови.
Назар Половий мав від другого шлюбу чотирьох синів, а саме: Родіона (мого діда), Панаса, Пилипа (його дружина з роду Пестушків, з якого походив отаман Степової дивізії Кость Блакитний-Пестушко) і Федір (батько Вусті Сокіл). Перші три сини пішли вчителювати (Пилипа згодом репресували як колишнього офіцера царської армії), а Федір, успадкувавши батьківщину, став господарювати.
Розповідала тітка Вустя, як перед колективізацією до них заїхав дядько Панас (учителював у Маріуполі), а Федір, показуючи братові своє господарство, хвалився породистою худобою і повними засіками збіжжя. Похваливши за статки, Панас порадив все те майно, не гаючись, збути і вибиратися з села кудись на заводи-шахти, бо надходять страшні часи. Федір злегковажив порадою брата…
Колективізація, чи як тоді казали, "заганяння в колгосп", почалась у Комісарівці 1930 року. Проходила мляво. Село не хотіло змінювати віками узвичаєний хід життя. Щоб позбутися найзавзятіших і найавторитетніших противників окупаційної влади і заволодіти потрібними для "колективу" будівлями та іншим майном, більшовики вдалися до грабіжницького "розкуркулювання" і вивезення людей у північні краї імперії.
Запам'яталося тітці Вусті, як серед холоднючої зими вивели всю сусідську сім'ю з хати. Серед нещасних був старезний немічний дід, закутаний у теплий кожух. Представник району, який керував виселенням, гукнув до сільських активістів: "Куди ж ви дивитеся, він же вбрався, мов на весілля! Це ж ваш піт, ваші мозолі! Ану витрусіть його!" Ті кинулися до нещасного, і от уже дід стоїть, тремлячи в одній сорочці й підштаниках. Начальникові весело: "Ге-ге-ге! Бач, напився народної крові, йому й мороз байдужий!" Так діда й упхнули до саней, накривши рядниною.
Невдовзі така ж доля спіткала й батька Вусті. Відібравши майно, вислали їх десь під Архангельськ. З батьком і матір'ю вивезли брата і трьох малолітніх сестер. Згадав тоді Федір братові поради, та вороття не було. Тітка Вустя і її старша сестра Марія залишилися, бо перед тим повиходили заміж і жили з чоловіками окремо.
Не минула лиха година й Вусті. В тому, що сталося, тітка винуватила тільки себе. Її чоловіка, Кузьму Сокола, щовечора викликали до сільради на збори, де то вмовлянням, то погрозами "тягли" до колгоспу. Коли ж він врешті до колгоспу вступив, тітка з плачем наполягла, щоб він забрав заяву на вступ. Пояснювала це своїм страхом перед комуною – в дитинстві вона бачила жертв кривавої бійки між комунарами, які після революції утворили в колишньому панському маєтку комуну з приблудного люду. Якось працюючи в степу, п'яні комунари посварилися між собою і зчинили бійку косами й вилами. Із жахом дивилася Вустя, як повз батькове поле везли гарбами закривавлені трупи комунарів. Колгосп у неї асоціювався з тим страшним спогадом.
Коли дядько Кузьма забирав заяву, голова сказав, що помститься, і радив, поки не пізно, забиратися із села. Тікати з села дядько не став, а влаштувався працювати на залізницю. Одного разу повісткою його викликали до сільради. Пішов, прихопивши з собою квитанції про сплату податків. Там відбувалося засідання виїзної сесії суду над одноосібниками, які вчасно не сплатили податків. Хоч дядько довів квитанціями, що сплатив основний і додатковий податки, його звинуватили у несплаті ще одного, додаткового, на який він не одержував повідомлення, і засудили як злісного боржника на 10 років ув'язнення з конфіскацією майна.
Завезли його десь до Сибіру у Заполяр'я, а його дружину з дитиною-немовлям виселили з щойно збудованої хати (конфіскована ж!). Стояла та хата пусткою, от і почала моя тітка з дитиною крадькома приходити до неї ночувати. Про це дізналося правління. Щоб унеможливити проживання в хаті, комнезамівці познімали двері, повитягували вікна. Тітка вікна позатуляла кулями соломи, а замість дверей приладнала кришку з дворового столу. З часом правління чи то забуло про неї, чи просто махнули рукою, то вона вже й не крилася зі своїм мешканням.
Як настав голод, повернувся в село її батько Федір. Він втік з місць поселення, де його розлучили з сім'єю, вивізши на лісорозробки. Прийшов уночі виснажений, хворий, – і до своєї старшої дочки – Марії Гордієнко. Але вона його не прийняла, боячись за свого чоловіка – колгоспного бригадира, бо, як стане відомо про втечу батька, чоловіка звинуватять у наданні притулку втікачеві, мовляв, "куркуля передержуєте". Сказала: "Ідіть, тату, до Вусті. Їй втрачати нема чого".
Вустя не відмовила, хоч жила у великій скруті. Під час Голодомору Федір Половий помер. На краю загибелі була й Вустя з сином. За миску юшки довелося їй ходити працювати у степ до колгоспу, якого раніше так боялася. Її чоловік повернувся до сім'ї уже далеко по війні, відбувши й додатковий "лаґєрний" термін ув'язнення за "промот ґасударствєнноґо імущества" (у нього було вкрадено табірну кухвайку).
Колективізація і Голодомор спустошили колись квітучу Комісарівку. Багато її жителів загинули від голодоморів, під час депортацій і воєнного лихоліття. Ще більше розбіглося по "нєобозрімой странє". Тепер Комісарівка – це виселки, перемежовані пустирями. А колись чисельний рід Полових щез, наче його ніколи й не було.
Ренат ПОЛЬОВИЙ,
Історичний клуб "Холодний Яр"
м. Ірпінь Київської обл.
“Будуть мені приносити з України вісті”
У містечку Комарному Городоцького району на Львівщині є подібне до тисяч інших місце вічного спочинку краян. Коли пройти від брами вгору й завернути ліворуч, то стежка між горбками приведе до кам'яного надгробка. На ньому – бронзовий барельєф із профілем чоловіка з вольовим оптимістичним обличчям, петлицею військового однострою з трьома великими зірками і напис: "Шкляр Василь (1887 – 1950)". Посаджена в головах калина немов обнімає його мистецьке зображення в металі роботи львівського скульптора Андрія Дацька.
Людей на прізвище Шкляр знайдемо чи не в кожному третьому-п'ятому селі Галичини. Однак цей Шкляр походить із чернігівського Полісся. Якби не подвижницька праця письменника Романа Коваля, то не те що широкий загал, але й прямі нащадки Василя Шкляра – доньки Леонтина та Лідія, їхні діти і онуки знали б про нього дуже мало. Проте доля (передусім в особі цього київського дослідника історії періоду УНР) нарешті розпорядилась справедливо, і тепер нам відкрилося ще одне гідне слави й шани ім'я борця за волю.
У своїй книзі "Багряні жнива Української революції" (Київ: Український письменник, 2005) Роман Коваль на основі архівних документів відтворив біографію Василя Шкляра. Ось вона: "Шкляр Василь Прокопович (25.2.1887, м-ко Синявка Сосницького пов. Чернігівської губ., тепер Менського р-ну Чернігівської обл. – після 20.4.1938" (тоді автор ще не знав дати смерті Василя Шкляра. – Р.П.). Громадсько-політичний діяч, інженер-економіст, кооператор; командир 5-ї сотні 243-го запасного пішого полку, голова Української ради 243-го запасного пішого полку (19.5.1917), член Всеукраїнської ради військових депутатів (14.7.1917), член Центральної Ради (14.7.1917, вдруге від жовтня 1917), директор повітового союзу кооперативів, старшина Армії УНР.
Закінчив Синявську земську однокласну школу, Київську школу десятників дорожнього і будівельного діла (1912), 4 семестри архітектурного відділу Перших Петроградських політехнічних курсів, 2 семестри Київських середніх курсів будівничих і дорожніх техніків, один курс Українського державного університету (Кам'янець-Подільський, листопад 1919 – листопад 1920).
У російській армії від 2 лютого 1915 р. до 1 травня 1917 року (солдат, юнкер, старшина). Учасник українізації частин російської армії. Делегат Другого і Третього всеукраїнських з'їздів військових. Організатор Київських середніх курсів будівничих і дорожніх техніків. Учасник антигетьманського повстання (у складі "Головного Штабу Республіканських військ" та Головному інформаційному бюро Армії УНР). "Дальша боротьба Українського народу вимагала більшої кількості активних борців, і тому я залишався учасником боротьби по стороні У.Н.Р." – писав він. Працював у Міністерстві внутрішніх справ. Розділив "увесь тягар, який судилося зазнати уряду У.Н.Р." Інтернований у таборах у Польщі (25.11.1920 – 25.1.1922). Закінчив Українську господарську академію. Спогад "Суд" написав 1922 року".
Даруйте, читачу, за "сухе" цитування, але за браком інших джерел благо й ця інформація. Організована членом Історичного клубу "Холодний Яр" Любомиром Хамуляком поїздка до Нового Роздолу, де живе молодша донька Василя Шкляра Лідія, наша зустріч у Комарному з її сестрою Леонтиною, що мешкає у Львові, доповнила інформацію Романа Коваля.
Отже, герой Визвольних змагань періоду УНР Василь Шкляр походив із селянської сім'ї. Мав братів Івана та Омеляна. Коли Василь перебував на фронтах Першої світової, йому зокрема випало охороняти табір військовополонених підавстрійських українців. Там познайомився і заприятелював з майбутнім священиком Іллею Первенцем, з яким пізніше посвоячився.
Звідти їхні шляхи на тривалий час розійшлися. Василь глибоко пережив загибель УНР, інтернування в польських таборах. Йому вдалося вирватися до Чехословаччини, де у Подєбрадах він закінчив Українську господарську академію. Як член Центральної Ради і старшина Армії УНР, він близько знався з видатними українськими політичними та військовими діячами тієї доби, а в Подєбрадах познайомився з багатьма іншими, в тому числі відомими письменниками, вченими, митцями. З дипломом академії в пошуках роботи Василь Шкляр опинився в м. Сяноці на Лемківщині. На вулиці міста випадково зустрів о. Іллю Первенця, який служив парохом у с. Тарнава. Дізнавшись про Василеві митарства, він щиро запросив його до себе:
– Будеш їсти і спати в мене, а там побачиш.
Саме в Тарнаві Василь Шкляр познайомився з сестрою їмості Ольги – Євгенією, а після зимових свят 1932 р. вони побралися. Задля легшого прожитку молода сім'я переїхала в с. Гвоздець поблизу м. Кракова, де вчителювала її мама. У них народилися доньки. Оскільки безперервні пошуки роботи так і не дали результату, подружжя мусило жити біля мами, перебиваючись випадковими заробітками. Сумуючи за своєю ріднею і краєм, Василь Шкляр відважився написати додому братові Іванові, який був переконаним комуністом і обіймав якусь керівну посаду. Той відповів: "Приїжджай. Я дам тобі такий "залізний лист", що ніхто тебе тут не рушить". Та Василь чудово знав ситуацію в підмосковській Україні, тому залишив братову пропозицію без відповіді.
Тільки після початку Другої світової війни Василь Шкляр знайшов посаду в Маслосоюзі. На думку доньок, і до, і під час війни він мав зв'язки або й тісно співпрацював з ОУН, бо задля відвернення небезпеки від сім'ї проживав у Сяноці, тоді як дружина керувала школою в поблизькому селі Дубрівці Руській. Після закінчення війни їй уже в комуністичній Польщі пропонували "перенести метрику з церкви до костела", тобто перейти в римо-католицьку віру. Звичайно, вона відмовилась. А чоловік заявив: "Мої діти народились українцями і ними залишаться!"
Внаслідок насильної депортації українців Лемківщини до УРСР сім'я й переїхала в Комарне, де мешкала тітка Євгенії. Дружині дали вчительську посаду. Але як вона могла виховувати молоде покоління, коли її доньки не були комсомолками? Від безвиході вона вмовила Леонтину "записатися". Та в райкомі комсомолу дівчина чесно призналась, що зробила це не вільно, а під примусом, бо її мамі не дають спокою. Тоді маму звільнили... Тим часом Василя двічі викликали в МҐБ. Після другого разу він, доти міцний чоловік, зліг через гострі болі в животі, а через тиждень його поховали. За здогадами вдови і доньок, його отруїли. Дружина потайки вийняла з квасолі в слоїку його бойові нагороди – великий і малий "петлюрівські хрести" і разом з іншими небезпечними речами та документами чоловіка закопала десь на обійстю. Знайти їх не вдалося.
Василь Шкляр прожив лише 63 роки, а вважав, що зі своїм козацьким здоров'ям доживе й до ста літ. Через ворогів незалежної України – не судилось. На вічний спочинок його, чернігівця, прийняла галицька земля. Любив співати пісню:
Будуть пташки прилітати,
Цвіт калини їсти,
Будуть мені приносити
З України вісті.
А вістей нема. Доньки писали на малу батьківщину героя Визвольних змагань у с. Синявку, але звідти ніхто не відгукнувся. Можливо, там уже не залишилося нікого, хто його пам'ятає, адже стільки смертоносних воєн, голодоморів і репресій прокотилось Чернігівщиною, всією Україною. Якщо цю статтю таки читатимуть у Синявці, де народився Василь Шкляр, його вільним землякам слід подбати про увічнення його пам'яті хоча б у пам'ятній таблиці. Бо він нічим не заплямував честі та гідності своєї нації, до останнього подиху залишившись її вірним сином, щирим патріотом рідної землі.
Роман ПАСТУХ, член Національної спілки письменників України
Мартиролог патріотів
Євгенія ГУДЗІЙ
(8.10.1924 - 7.04.2006)
Народилася Євгенія в с. Гаї неподалік Львова у селянській патріотичній родині Луки Дмитрика, стрільця УГА, учасника боїв за Львів у листопаді 1918 року. Її мати Стефанія (у дівоцтві Вовк) разом з чоловіком активно працювала у місцевій "Просвіті". Під впливом рідних, особливо тітки Мирослави Вовк, Євгенія 1943 року стала членом ОУН та зв'язковою УПА.
Вся її родина брала участь у боротьбі: мати була станичною УПА, тітка Ганя – медсестрою УПА, а її чоловік Ярослав Кметь воював в УПА (загинув 1947 року); наймолодша мамина сестра Мирослава відзначилася активною діяльністю в Проводі ОУН, "Просвіті" та УПА.
1946 року москалі присудили матері Євгенії 10 років ув'язнення. Арештували і трьох сестер. Стефанія з сестрою Катериною та її дочкою Софією каралася у Мордовії, а батько Євгенії та її сестри пізнавали "принади" спецпоселення в Якутії, Казахстані й Томській області. Мирославі ж лютий ворог присудив 25 років. Перебувала вона в ув'язненні у Норильську, де взяла участь в організації повстання.
Євгенія, уникнувши арешту, впродовж 10 років допомагала своїм рідним, висилаючи харчові посилки та одяг у Мордовію, Норильськ, Якутію і Казахстан. Щиро дбала й про тих членів родини, які залишилися в Україні. Опікувалася вона й могилами вояків дивізії "Галичина", а серед живих розповсюджувала "Вісті комбатанта", які надходили до неї з Канади.
Євгенія була щирим товаришем своєму чоловікові – ветерану 1-ї Української дивізії Василеві Гудзію, як медсестра опікувалась ним після того, як він торік потрапив в автокатастрофу.
І ось цієї прекрасної української жінки не стало.
Поховали її у рідному селі Гаї поруч з могилами рідних.
Вічна пам'ять повстанській родині Дмитриків та її зламаній гілочці – Євгенії Гудзій. Нехай земля Їм всім буде легенькою!
Історичний клуб "Холодний Яр"
Редакція газети "Незборима нація"
Відійшла Соломія, дочка повстанця
Минулого року, подорожуючи з братами Шклярами та їхніми дружинами по Черкащині, завернули на Лисянщину до Василевого знайомого, директора Боярської школи Миколи Демчука. Він і познайомив нас з цією чудовою жінкою, дочкою українського повстанця.
Ось що писала наша газета торік, у серпні: "У Порадівку, що підживлювала отамана Цвітковського і людьми, і харчами, ми поїхали на пропозицію Миколи Демчука. Він повідомив, що там живе свідок тієї епохи, яку ми розшукували.
Звали цього свідка Соломією. У 1920-му їй вже було 8 рочків. А часи були такі, що до всього мусила прислухатися та переважно мовчати. Бо батько її був "у банді".
Ми не пошкодували, що послухали Миколу – порада поїхати до Порадівки виявилася доброю...
Соломія Матвіївна Матвієнко вже три весни як відсвяткувала своє 90-ліття. Попри роки, має ясний розум і добру пам'ять. Та й характер у неї добрячий! Жартівливий і приязний. І веселий!
Її батько – Матвій Дивнич – був чоловіком, свідомим свого національного обов'язку. Тож і полишив дитину на жінку, а сам подався воювати проти червоних... Та як отримав землю, вирішив, що справу зроблено і воювати припинив...
– То розкажіть, бабусю, хто кого тоді грабував? – запитав я, вдаючи ніби не знаю.
– Ці (петлюрівці) не грабили, "наші" грабили. Ви ж знаєте, кого називали "наші"? – з усміхом запитала Соломія Матвіївна. – Отих, що грабили.
Проти червоних грабіжників став і перший чоловік Соломії – Іван Іващенко.
– Не пішов у колгосп, а пішов "у бандіти", – сміється вона.
У повстанці Іван Іващенко подався, бо був розлючений пограбуванням рідного села, яке називалось делікатно колективізацією, та тим, що рік нізащо провів за ґратами. Пішов до лісу наприкінці 1920-х років, а радше 1930-го...
1930 року "розкуркулили" батька Соломії – Матвія Йосиповича Дивнича. За мірками злодійської російської влади він був класовим ворогом, бо мав вітряний млин, пару коней, корову, порося. Що з того, що все добро нажив він власною працею?..
Мабуть, шкодував колишній повстанець Дивнич, що зарано припинив боротьбу...
Та шкодувати було вже пізно. Обібраному до нитки Матвію Йосиповичу стелився гіркий шлях на чужину, до Карелії, де він і загинув 1932 року… Соломія Матвіївна розповідала, як виселенці з Порадівки сходилися в карельській Кондопозі й співали. Найтяжче давалася їм пісня "Повій, вітре, на Вкраїну".
– Всі ревли. Співали і ревли...
І все ж селяни не змирились. У листопаді 1930 р. в Боярці вибухнув "жіночий бунт"…
Історичний клуб "Холодний Яр" та редакція газети "Незборима нація" глибоко сумують з приводу смерті прекрасної української жінки – Соломії Матвіївни МАТВІЄНКО – і висловлюють рідним та близьким щире співчуття.
Галина Юліанівна ГРАБЕЦЬ
(23.04.1916, м. Закопане, Польща – 6.05.2006, м. Коломия)
Історичний клуб "Холодний Яр" та редакція газети "Незборима нація" з сумом сповіщають про смерть члена історичного клубу Галини ГРАБЕЦЬ.
Визначний діяч "Просвіти" та Союзу українок, героїня Визвольного руху, вірна дружина командира УПА-Південь Омеляна Грабця-"Батька" (який загинув 1944 року), вона гідно пройшла табори Воркути, Свердловської області та Мордовії. Повернувшись з каторги 1956 року, вона одружилась з побратимом чоловіка – Володимиром Жуком, колишнім референтом відділу УПА "Беркут" Тактичного відтинка "Говерла".
У роки незалежності була почесним членом Братства ОУН-УПА Карпатського краю. Написала спогади про композитора Василя Барвінського та полковника Омеляна Грабця-"Батька". За активну громадянську позицію у здобутті незалежності їй присвоєно звання Почесного громадянина м. Коломия.
Вічна Їй пам'ять!
Володимир Зілінський
З болем в серці повідомляємо, що 8 червня 2006 р. на 78 році життя помер вірний син України Володимир ЗІЛІНСЬКИЙ, колишній голова "Меморіалу" Мостиського району Львівської області, автор книги "В борні за Україну".
Розділ з цієї книги "Шкільна подруга Ліда" ми ще встигли опублікувати за його життя – у травневому числі "Незборимої нації", передплатником якої він був. Володимир Зелінський активно пропагував нашу газету, знайшов чимало нових її друзів. Щиро дякуємо, шановний Друже, за турботу, а головне, за життя, сповнене добрих справ, за працю зі вшанування героїв України!
Нехай українська земля, за яку Віктор Зелінський боровся, буде Йому легенькою.
Історичний клуб "Холодний Яр", редакції газети "Незборима нація"
ЮВІЛЕЇ І ДАТИ. ЛИПЕНЬ
1 липня 1918 р. Гетьман України Павло СКОРОПАДСЬКИЙ заснував у м. Кам'янець-Подільський Український державний університет.
1 липня 1951 р. у Торонто відкрито пам'ятник Тарасові ШЕВЧЕНКУ.
5 липня 1919 р. народилася Олена ОТТ-СКОРОПАДСЬКА, дочка Гетьмана України, автор книги "Остання з роду Скоропадських".
5 липня 1986 р. помер Ярослав СТЕЦЬКО, голова Проводу ОУН.
6 липня 1672 р. гетьман Петро ДОРОШЕНКО в союзі з турками розбив поляків над Бугом.
8 липня 1659 р. гетьман Іван ВИГОВСЬКИЙ розгромив московське військо під м. Конотопом.
8 – 10 липня 1709 р. відбулась битва під м. Полтавою військ гетьмана Івана МАЗЕПИ і шведського короля КАРЛА XII проти війська московського царя ПЕТРА І.
10 липня 1073 р. помер Антоній ПЕЧЕРСЬКИЙ, релігійний діяч Київської Русі.
10 липня 1986 р. народилася майбутня українська письменниця Олеся КОВАЛЬ.
11 липня 1056 р. народився НЕСТОР, літописець Київської Русі, автор "Повісті временних літ".
12 липня 1580 р. Іван ФЕДОРОВ в Острозі видав першу в Україні друковану кирилицею "Острозьку Біблію".
15 липня 1015 р. помер ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ.
15 липня 1944 р. постала Українська головна визвольна рада.
16 липня 969 р. померла княгиня ОЛЬГА.
16 липня 1990 р. Верховна Рада ухвалила Декларацію про суверенітет України.
19 липня 1944 р. почалася битва дивізії "Галичина" проти Красної армії під Бродами.
20 липня 1863 р. вийшов "Валуєвський указ" російського уряду, який забороняв видання наукових, педагогічних і релігійних книг українською мовою.
20 – 23 липня 1919 р. частини Окремого корпусу Січових стрільців під командуванням Євгена КОНОВАЛЬЦЯ розбили Богунську дивізію Миколи ЩОРСА.
21 липня 1877 року народився Степан ЖАРКО, кубанський бандурист, керівник чоловічої капели бандуристів ст. Канівської.
21 липня 1929 р. народився поет Іван ГНАТЮК.
21 липня 1923 р. загинув Лукаш КОСТЮШКО, член Центральної Ради; повстанський отаман, начальник штабу Волинської підпільної організації, командувач партизанськими загонами на Волині (1923).
21 липня 1944 р. загинув Микола ПАЛІЄНКО, Генерального штабу підполковник Армії УНР, командир важко-гарматного дивізіону дивізії "Галичина".
23 липня 971 р. князь СВЯТОСЛАВ під Доростолом (Болгарія) уклав мир із греками.
24 липня 1885 р. народився Володимир САЛЬСЬКИЙ, військовий міністр, Генерального штабу генерал-хорунжий Армії УНР.
25 липня 1687 р. Івана МАЗЕПУ обрано Гетьманом України.
27 липня 1649 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ переміг поляків під Збаражем.
27 липня 1649 р. у бою під Збаражем загинув полковник Станіслав МОРОЗЕНКО.
27 липня 1919 р. загинув Матвій ГРИГОР'ЄВ, Головний отаман Херсонщини і Таврії.
27 липня 1923 р. загинув Василь СЕНЗЮК, подільський отаман (1923).
29 липня 1849 р. народилася Олена ПЧІЛКА, українська письменниця, мати Лесі УКРАЇНКИ.
29 липня 1865 р. народився галицький митрополит Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ.
30 липня 1889 р. народився Олександр ШУЛЬГІН, член Центральної Ради та Малої Ради, міністр закордонних справ УНР в екзилі, голова уряду УНР в екзилі.
30 липня 1899 р. народився Володимир ГОРБОВИЙ, провідний діяч ОУН.
30 липня 1919 р. 2-й корпус УГА розбив більшовиків біля м. Деражні.
30 липня 1920 р. постала УВО під проводом полковника Євгена КОНОВАЛЬЦЯ.
31 липня 1649 р. у бою проти польсько-литовського війська загинув полковник Михайло КРИЧЕВСЬКИЙ.
Олександру ВІВЧАРИКУ – 50!
Ось так. Ще не так давно юному Олександру, учаснику Національної революції кінця 1980-х – початку 1990-х років, – уже полудень віку.
Час летить… Але й ми не лежимо. Олександр Вівчарик таки немало зробив за останні 15 років – і як активіст ДСУ, і як член Історичного клубу "Холодний Яр", і журналіст, і батько двох дітей-патріотів…
Знаю, що плани на наступні 25 років він має ще більші, зокрема хоче по собі залишили хоч би дві-три книги. Тож бажаємо написати їх, видати, і, взагалі, не зупинятися і не сходити зі національного шляху, на який стали ще батьки, учасники Визвольної боротьби.
А ще бажаємо родинного щастя, розуміння рідних і.. нових перешкод, здолавши які, стаєш сильнішим.
Успіху і перемог!
Історичний клуб "Холодний Яр",
редакція газети "Незборима нація"
Шановний пане редакторе!
Вся наша родина надзвичайно вдячна Вам і Вашим дрогобицьким однодумцям – лікарю Любомиру Хамуляку, поетові Роману Пастуху і тележурналістові Василеві Глинчаку, з якими ми вшанували нашого батька. Щиро заздрю Вам, що у Вас є такі однодумці й друзі.
Дякуємо за ту працю, яку ви всі разом робите, щоб слава і честь наших земляків, які боролися за волю України, не пропала.
Лідія ДМИТРУК,
донька Василя Шкляра,
м. Новий Розділ Львівської обл.
"Гордість пробуджується за наших предків"
Хочу подякувати за те, що ви з глибокого сну піднімаєте Україну. Начитаюсь газети, і гордість пробуджується за наших предків. А ми ж нічого не знали про них. Більше б таких газет як "Незборима нація". Агітую знайомих, щоб передплачували її.
Тамара РЕУТА
м. Львів
"Дякую за копітку і неоплачувану працю"
Хочу подякувати за газету, за книгу "Жагу і терпіння", за ту копітку і неоплачувану працю на благо нашого народу. Дуже добре, що в книзі про Красівського є довідки на авторів, тому що про шістдесятників не так багато літератури, а вони ж наші сучасники. Хотілося б знати про них.
Ганна ШЕВЧУК
с. Шили, Тернопільщина
Стали відкриттям
Із задоволенням і великою цікавістю читаю книжки, які придбав в редакції. Ваші дослідження стали для мене відкриттям.
Олексій КЛІЩОВ
м. Харків
Книга про Миколу Міхновського
Турченко Ф. Микола Міхновський: Життя і слово. – К.: Генеза, 2006. – 320 с.
Перша думка після прочитання – побільше б таких книг! Тоді й історія в очах читача поставала б не як нудний перелік постсовєтських ідеологічних штампів чи таку ж нудну голослівну псевдопатріотичну пропаганду. Українська ж історія – це не те поле дії, коли "клин клином вибивають", протиставляючи російсько-шовіністичній фальсифікації хоч і національно-красивий зворотний бік медалі, але намальований без належного дослідницького обґрунтування.
Дослідження про Міхновського написано не тільки з обов'язку, а й з внутрішньої потреби автора. Федір Турченко глибоко пройнявся долею Миколи Міхновського. Тому для автора дорогі кожна життєва деталь і кожен віднайдений фактологічний чи логічний аргумент, що нейтралізує ворожі напади і упереджені перекручення.
Хоч головним героєм книги є принципово-впертий і незламний самостійник Микола Міхновський, все ж поруч час від часу виринає і постать професора Федора Турченка зі своїми думками та висновками... Автор спонукає до самостійного аналізу і вивчення історичних уроків.
Чому українське самостійництво, і пізніше викристалізуваний з нього націоналізм, ніколи в ХХ ст. не домінували в українській публічній політичній думці? Чому, коли самостійницько-націоналістичні ідеї матеріалізувалися, то їхні вчорашні критики і політичні опоненти обіймали керівні посади, відсуваючи цих історичних чорноробів на суспільний маргінес?
Хіба не поза "межі можливого" вів Міхновський українців на початку ХХ ст., поборюючи соціалістів, лібералів, соціал-демократів і різного штибу автономістів-федералістів та проголошуючи ідеал "Одної, єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі"? І чи не вони посіли керівництво в Центральній Раді, відправивши його на Румунський фронт, коли Українська держава ставала дійсністю!?
Чи не за "межі можливого" і всупереч просторікуванням про "марні жертви" вели Націю українські націоналісти у Других визвольних змаганнях, творячи для безвиглядної, здавалося би, боротьби на два фронти Українську повстанську армію і змагаючись за Українську Соборну Самостійну Державу? І чи не їхні політичні вороги та ідеологічні опоненти опанували владу в сучасній Українській державі, проти постання якої боролися, чи в осягнення цілі якої не вірили!?
А хіба й сьогодні, як в часи Миколи Міхновського, не повторилася маргінальна доля творців "неможливого"? Адже сьогодні навіть борці за цю державу в лавах УПА не визнані нею (чи, точніше, ними)!
Хто вони, тодішні винниченки, а нинішні кучми-кравчуки? Пристосуванці! Хоча самі себе благочестиво визначають "сповідниками компромісу". І несть їм числа на всій ієрархічній державній драбині – від президентського оточення, кабміну і Верховної Ради до владних замкнутих середовищ на рівні області, міста і села. Микола Міхновський не міг бути "людиною свого часу", насмілившись чорне назвати чорним і "кинувши українському освіченому суспільству гіркі звинувачення в пристосуванстві". Сьогоднішній український націоналіст і державник теж не зможе бути "людиною свого часу", якщо спроможеться вберегтися від агресивного наступу політичного дальтонізму і якщо чорне назве чорним, пристосуванця – пристосуванцем, а політичного спекулянта – таки спекулянтом!
Олександр СИЧ, доцент кафедри
державного управління ІФНТУНГ
Придбати книгу Федора Турченка "Микола Міхновський: Життя і Слово" можна за адресою: Київ-01034, вул. Ярославів Вал, 9, пом. 4, тел. (044) 234-70-20.
“В рокотанні-риданні бандур”
Вийшло в світ художньо-документальне видання "В рокотанні-риданні бандур" (Київ: МАУП, 2006), що стало визначною подією в культурному житті України. Ця ошатна книга є життєписом унікальної постаті українського музичного світу, творця новітнього музичного інструменту – хроматичної бандури – й способу гри на ній – Олександра Самійловича Корнієвського (1889 – 1988). Авторами-упорядниками її виступили письменник Микола Шудря та кобзар-лірник Василь Нечепа.
Як шанувальник кобзарського мистецтва автор цих рядків мав щастя бути особисто знайомим з великим маестро, протягом тривалого часу зустрічатися й листуватися з ним, про що відзначав у своїй книзі "Кобзарі в моєму житті". Тож можу поцінувати здійснений авторами-упорядниками об'ємний труд, що містить в собі значний інформативний обсяг – листування, спогадів, документів, довідкових та ілюстраційних матеріалів, який суттєво доповнив мої знання з кобзарської тематики.
Поєднуючи в собі музичний хист, високу фаховість майстра-червонодеревника, здібності винахідника, художній смак і надзвичайну працездатність, Олександр Самійлович за свій довгий вік створив величезну кількість музичних інструментів-шедеврів: арф, скрипок, віолончелей, гітар, мандолін, лір… Бандура ж стала його улюбленішим інструментом. Виготовлені ним 180 бандур мають не лише відмінні акустичні дані, але й високоестетичну зовнішність. Вони є справжніми мистецькими витворами. Вишукані обриси вдало поєднуються з оздобою художнім різьбленням й інкрустацією зовнішніх поверхонь.
За свою любов до бандури зазнав Корнієвський жорстоких поневірянь, втратив на тривалий час можливість займатися головною справою свого життя. Взявши курс на побудову новітньої комуністичної імперії на основі московського етносу, більшовицький режим у тридцяті роки ХХ століття інтенсифікував придушення української культури, репресував носіїв кобзарської традиції. Так, Корнієвського за виготовлення бандур "націоналістам" (так зазначено в судовому вироку) було вивезено етапом у сибірську каторгу на певну загибель. Але завдяки своїм золотим рукам столяра-краснодеревника йому пощастило вижити й через 22 роки повернутися в свою Корюківку, що на Чернігівщині, де місцеві можновладці ще довго таврували його як кримінального злочинця.
Незважаючи на похилий вік і підірване поневіряннями здоров'я, з новими силами й енергією поринув він у творчість. Невдовзі слава про нього як неперевершеного майстра постала в повній величі. І тепер його унікальні інструменти дзвенять у руках нащадків та експонуються в численних музеях.
Щира подяка авторам книги за їхній благородний труд у популяризації імені достойного сина України!
Ренат ПОЛЬОВИЙ, краєзнавець
Київська обл.
Шляхом легенди
Богдан Казанівський написав цю книгу, відчуваючи обов'язок перед друзями, з якими розділив "спільну долю" в ОУН, зокрема у польських та московсько-большевицьких тюрмах, друзями, які в тяжкій боротьбі з окупантами склали по-геройськи свої голови. Богдан Казанівський зазначав, що намагався "об'єктивно віддзеркалити ті події на Рідних Землях, що мали місце від юних літ й аж до смерті" Івана Климова-Легенди. Його світлій пам'яті автор і присвятив ці спомини, видані ще 1975 року в Лондоні.
Книга спогадів Богдана Казанівського є однією з найцінніших мемуарних праць учасників революційного підпілля ОУН. Перед читачем розкривається героїчна епоха в історії української нації, перед його очима постають світлі постаті її творців, бійців і командирів УВО, ОУН, УПА.
Автор пройшов тяжкий шлях підпільника, в'язня польських і більшовицьких тюрем. Відтак його свідчення написані не безсторонньо, а вистраждані гарячим серцем патріота.
Про Івана Климова-Легенду та його вірних побратимів мало знають сьогодні в Україні.
Через непоінформованість співвітчизників стають можливими подальші маніпуляції комуністичних ортодоксів та московських окупантів. Той, хто перечитає книгу Казанівського, вже ніколи не піддасться на провокативні закиди в бік ОУН щодо їхньої співпраці чи то з поляками, чи то з німцями.
З любов'ю змальовано образи Івана Климова, Василя Кука, Богдана Підгайного, Володимира Макара, Миколи Лемика, Ілярія Кука, Степана Шухевича, Івана Равлика, Ярослава Старуха, Романа Шухевича, Степана Бандери. Збагачують книгу й унікальні світлини.
Богдан Казанівський відтворює епоху ідеалізму і самопосвяти. "Він ілюструє цю атмосферу фактами з підпільної праці, з революційних акцій, з побуту в тюрмі та звірських побоїв і тортур під час слідства… – зазначають видавці книги. – В такій атмосфері, серед щоденних небезпек, у важких життєвих випробуваннях, гартувалися характери націоналістів, міцніла духова сила і незламною ставала їхня вірність національним ідеалам".
Сергій ВЕРЕСЕНЬ
Придбати книгу Богдана Казанівського "Шляхом Легенди" можна за адресою: 01034, Київ, вул. Ярославів Вал, буд. 9, пом. 4, МНК, тел. (044) 234-70-20.
Вір і дій!
У наукових та педагогічних колах ширяться тривожні чутки про вилучення з навчальних програм вищих навчальних закладів дисципліни "Історія України". Ба більше, в низці вузів упродовж останніх років відчутне самодіяльне втручання в навчальні плани та скорочення годин на вивчення історії України. Складається враження, що певні кола як в Україні, так і за її межами (насамперед на північному сході) не хочуть, щоб український народ знав правду про своє минуле. Прикриваючись демагогічними фразами, зокрема про те, що історія України вивчається в середній школі, вони настійно рекомендують різноманітним державним інституціям і окремим чиновникам вилучити цей предмет із навчальних програм вищої школи.
Чому ж поглиблення знань з національної історії викликає такий завзятий спротив?
На це питання намагався відповісти ІІІ Міжнародний науковий конгрес українських істориків "Українська історична наука на шляху творчого поступу" (Луцьк, 17 – 19 травня 2006 року). В одноголосно ухваленій резолюції українські історики зазначили таке: "Враховуючи, що історія України є чи не єдиною дисципліною у вищих навчальних закладах негуманітарного профілю, яка формує у студентів почуття патріотизму, виховує в них інтерес і повагу до рідної країни, свого народу, допомагає їм зайняти чіткі державницькі позиції, Конгрес висловлює свою стурбованість з приводу поширення чуток про вилучення цієї дисципліни з навчальних програм вузів".
ІІІ Міжнародний науковий Конгрес українських істориків запропонував Міністерству освіти і науки України публічно висловити своє бачення майбутнього курсу "Історія України" у вищих навчальних закладах. Історики закликали також Міністерство освіти і науки України і НАН України провести у жовтні 2006 р. Всеукраїнську науково-практичну конференцію, присвячену стану, проблемам і перспективам викладання історії України у вузах країни, на якій чітко визначити статус цього навчального предмету.
Викладачі та історики з різних міст усвідомили, що саме через вивчення історії України повинна широко пропагуватися українська національна і державницька ідея. Так, викладачі вищих навчальних закладів м. Тернополя сповнені рішучості зберегти у навчальних планах дисципліну "Історія України" як пріоритетну серед гуманітарних предметів. Свої вимоги вони сформулювали у відкритому листі до Президента України, голови Верховної Ради України, прем'єр-міністра України, міністра освіти і науки України з приводу становища курсу "Історія України" у вузах України.
Вони пропонують здійснити такі першочергові заходи:
підготувати проект нової програми з історії України для студентів неісторичних спеціальностей та винести його на широке обговорення фахівців;
організувати конкурс на кращий підручник з історії України для студентів вищих навчальних закладів;
Верховній Раді України внести доповнення в законодавчі акти про те, що всі державні службовці при влаштуванні на роботу повинні обов'язково складати іспити з української мови та історії України.
Історичний клуб "Холодний Яр" приєднується до пропозицій ІІІ Міжнародного конгресу українських істориків, а також до вимог викладачів вищих навчальних закладів м. Тернополя.
Прес-служба Історичного клубу "Холодний Яр" |
