«Незборима нація» Число 12 (238) Грудень 2005 р.

ЩИРО ДЯКУЄМО ЗА ЩОМІСЯЧНУ БАГАТОРІЧНУ ПІДТРИМКУ “НН” Оксані РУМЯНЦЕВІЙ.
Цей номер вийшов за сприяння Молодіжного націоналістичного конгресу.
Відвідайте сайт Молодіжного націоналістичного конгресу http://www.ukrnationalism.org.ua

Наприкінці листопада 1919 року рештки Армії УНР докотилися до “трикутника смерті” (Любар – Чортория – Миропіль). Тут українські частини було стиснуто трьома арміями – Красною, Добровольчою та польською.
Знесилена, хвора на тиф і безнадію, українська армія агонізувала. “Ще сьогодні найпочесніше ім’я вояка української армії – завтра ніщо”, – писав у своїх споминах “У Зимовому поході” козак Богданівського полку Валентин Сімянців.
Головний отаман вже не вірив у колективне самозбереження, тож звільнив вояків від присяги. Було віддано наказ нищити зброю. І козаки мусили зносити на купи рушниці. Зі зброєю прощалися по-різному: одні рушниці були вичищені та змащені, інші – понищені (щоб ворог не скористався). “Ремені всі познімані – дорогий матеріял у той час”. Витягувалися замки із гармат, які вже ніколи не завдадуть ворогам смертельного удару.
Безнадія і депресія добивала хворе і знеможене козацтво... А тут іще чутки, що 3-й Гайдамацький полк Омеляна Волоха перейшов на бік більшовиків, а Євген Коновалець, виконуючи розпорядження Петлюри, розпустив Січових стрільців... Говорили, що Божко та Данченко вже не визнають Головного отамана.
І раптом – “хто хоче, може залишитись в армії”. Це був “блиск віри” – і за якусь мить Любарська трагедія стала “виходом до слави”. “Знову Батьківщина нас потребує, знову ми – вояки, знову ми – люди, – такий витворився загальний настрій. Знову серце повне надій, а з ними – віри в нашу правду”, віри в її перемогу.
“Хто не чується на силі, може залишити лави”, – кажуть козакам старшини. “З нами залишаться тільки ті, хто має залізні нерви та сталеве серце”, – звертається до вояцтва командарм Михайло Омелянович-Павленко. “Радісне “Слава” виливає обітницю-присягу”, – описував побачене Валентин Сімянців.
6 грудня 1919 року рушили в невідоме, але таке обнадійливе майбутнє... Йшли на об’єднання з українськими повстанцями, які в запіллі били денікінців. Йшли вперто – попри крижаний зустрічний вітер...
Згідно з військовими канонами, відділ, який іде на партизанку в запілля ворога, мусить бути добірним: і з погляду особового складу, і коней, і озброєння. Відділ має бути рухливим, без обозів, за винятком возів із боєприпасами та ліками.
Військо ж українських фанатиків, вирушаючи з-під Любара, перебувало у розпачливому стані: люди були погано вдягнені, в подертих чоботях, часто без зброї та набоїв. Половина особового складу хворіла на тиф, а медичного забезпечення не було. “Замість возів із боєприпасами армія мала величезні рухомі на возах лазарети з тифозними, що не хотіли кидати своїх частин і благали товаришів узяти їх з собою”, – згадував учасник Зимового походу Михайло Крат.
“То був марш одчаю, розпачу, – писав старшина Армії УНР Василь Задоянний, – марш небувалий в історії війн, неможливий із погляду воєнної стратегії, ні здорового людського глузду. Тільки безмежна любов до рідного краю та глибока віра в успіх нашої перемоги над ворогом давали нам сили й спонукали на героїчні чини”...
У безперервних боях Армія УНР впродовж п’яти місяців пройшла дві з половиною тисячі кілометрів, звільнивши від російських окупантів десятки українських міст.
Зимовий похід завершився щасливо: 6 травня в районі Ямполя зустрілись роз’їзди полку Чорних запорожців, які йшли зі сходу, зі стежею 3-ї Залізної дивізії, яка насувалася із заходу. Таким чином з’єднались “трагічно роз’єднані і одірвані одна від одної братні Українські армії” (вислів комдива Олександра Удовиченка).
Радості не було меж. “Дух армії піднявся, настрій неописуємий. Не дивлячись на страшну втому, армія знову готова йти на ворога...” – згадував політичний референт УНР Василь Совенко.
Зимовий похід завершився на мажорній ноті. Всі учасники Зимового походу були нагороджені орденом Залізного Хреста, який у системі відзначень українського війська посідав “безапеляційно перше місце”. Так стверджував авторитетний історик Лев Шанковський, теж учасник Зимового походу. Лев Шанковський писав: “...Орден Залізного Хреста розцінюється вище, ніж звичайний пропам’ятний хрест... Орден Залізного Хреста є нагородою... за славетні воєнні чини, від яких не міг ухилитись у 1-му Зимовому поході жодний його учасник”.
Вічна слава героям Зимового походу Армії УНР!

Роман КОВАЛЬ

27 вересня 2005 р. кобзарство України зазнало великої втрати – помер Олексій Федорович Нирко, чудовий бандурист, талановитий педагог, керівник капел, дослідник і подвижник кобзарства. Він був одним із найкращих моїх друзів, і тому втрата ця особливо болюча.
Познайомились ми ще в далекому 1964 році у Малині на Всеукраїнському семінарі керівників ансамблів і капел бандуристів. Олексій одразу звернув на себе увагу – був ініціативним, активно дискутував і виявляв щире захоплення кобзарським мистецтвом.
Семінар тривав кілька днів. Окрім офіційних занять, невеликий гурт однодумців збирався ще й окремо. На такому зібранні ми й вирішили взятися за відродження кобзарського духу. Я запропонував збирати і записувати творчі біографії та репертуар не тільки сучасних, але і давніх кобзарів, бандуристів і лірників, бо вже мав на той час свою картотеку народних співців. Для цього вирішили неофіційно закріпити окремих представників за регіонами України, які повинні були збирати інформацію і пересилати мені для поновлення бази даних. Олексій Нирко відповідав за рідну Дніпропетровщину і, здається, за сусідні області півдня України.
– А хто візьме на себе Крим? – запитав я присутніх, додавши, що це буде чи не найважче, бо не знаємо нікого із бандуристів чи кобзарів, хто жив би тепер у Криму.
І тут, не зволікаючи, озвався Олексій:
– Я візьму на себе цю місію! Капелу бандуристів у Нікополі передам своєму учневі Миколі Топчію, а сам переїду до Криму.
Ось так! Хто зміг би віддати свою капелу та переїхати в інше місто, де не було ні друзів, ні помешкання. Поселившись в Ялті, він широко розвинув діяльність. Зупиняв на вулицях усіх, хто розмовляв українською мовою, пропонував навчитись грати на бандурі. Згодом створив у Криму кілька чудових колективів бандуристів, які здобули заслужену славу...
Ще на семінарі в Малині було організовано екскурсію до Києва. Олексій запропонував мені і моєму братові Роману відвідати садибу-музей Івана Гончара, що й зробили. Нашому захопленню не було меж. Відтоді ми неодноразово відвідували “дім, повний краси” (як його тоді популярно називали) Івана Гончара.
Якось, перебуваючи в Києві, зайшов до Івана Макаровича в гості. Застав там Олексія Нирка. За будинком стежили каґебісти, бо Івана Гончара влада вважала неблагонадійним. Був пізній вечір, тож Іван Макарович запропонував переночувати.
– Ранком, – сказав він, – випущу вас чорним ходом.
Ми погодились і довго із захопленням оглядали експонати хати-музею, а відтак заночували в кімнаті-майстерні. Нирко не відривав очей від скульптурних постатей героїв України, створених руками Івана Макаровича.
– Це справжній чудотворець, – промовив Олексій, – не можу намилуватись цими чудесами!
В одному з листів Олексій повідомив про успіхи в розшуку давніх кобзарів, що жили чи виступали в Криму. Далі поставив різко питання: “А Кубань? Чому ми забули про Кубань?” І написав: “Я Кубань теж беру на себе!” І відтоді невпинно став розшукувати сліди кобзарів й бандуристів Кубані.
“Оцінюючи його працю, відомий кубанський краєзнавець Іван Григорович Федоренко сказав, що всі разом узяті сучасні історики Кубані не спромоглися виконати такого обсягу робіт із кобзарської тематики, який звершив Нирко”, – цілком слушно писав у минулому числі “Незборимої нації” краєзнавець Ренат Польовий...
У червні 2005 року стараннями Олексія Нирка та його учнів і соратників була підготовлена і проведена Перша міжнародна наукова конференція в м. Ялті “Кобзарство – в історії, літературі, культурі та народному епосі”. На конференцію були запрошені кращі науковці, які займаються вивченням кобзарства в Україні, а також прибули представники з Канади (проф. А. Горняткевич), Польщі (подружжя Ольга та Богдан Попович), Росії (проф. Ідзьо) й уславлений бандурист Австралії та Канади – Віктор Мішалов.
Ми зустрілись з Олексієм як давні добрі друзі. Привітав його з добре підготовленою і проведеною конференцією (яка напередодні була на грані зриву). Разом з Олексієм та учасниками конференції відвідали Ялтинський музей Лесі Українки, для заснування і відкриття якого чимало зусиль доклав Олексій Нирко. Зійшли до могили Степана Руданського, ім’я якого носить створена Нирком Ялтинська народна капела бандуристок.
Піднімаючись по сходах на гору, Олексій тихенько сказав (взагалі скаржитися не любив):
– Нещодавно, знаєш, переніс невеликий інфаркт, тому підніматися вверх вже важко!
Після гарного концерту, що відбувся наприкінці конференції, настала пора прощатися... Ми потиснули один одному руки.
– До зустрічі! – піднявши руку вверх, сказав Олексій Нирко.
На жаль, нової зустрічі з чудовою людиною, другом подвижником кобзарства Олексієм Нирком, більше не буде!

(подається зі скороченнями)

Богдан ЖЕПЛИНСЬКИЙ,
голова Львівського обласного відділення Національної спілки кобзарів України
 
м. Львів

1 грудня 1902 р. народилася Олександра СОКОЛОВСЬКА, легендарний отаман Маруся.
1 грудня 1991 р. український народ на референдумі проголосував за створення української держави.
2 грудня 1958 р. помер Олександр ГРЕКІВ, начальний вождь УГА, командувач Армії УНР.
3 грудня 1722 р. народився Григорій СКОВОРОДА.
5 грудня 1878 р. народився поет Олександр ОЛЕСЬ (КАНДИБА).
6 грудня 1892 р. народився Роман-Микола ДАШКЕВИЧ, начальник артилерії корпусу Січових стрільців, генерал-поручник Армії УНР.
6 грудня 1919 р. розпочався Перший зимовий похід Армії УНР.
7 грудня 1870 р. помер Михайло ВЕРБИЦЬКИЙ, український композитор.
7 грудня 1892 р. народилася Олена СТЕПАНІВ, хорунжий УСС, четар УГА, доктор історії та географії, багатолітній політв’язень совєтських таборів, мати історика Ярослава Дашкевича.
8 грудня 1900 р. народився Михайло ТЕЛІГА, кубанський бандурист, учасник Визвольної боротьби у лавах Армії УНР.
8 грудня 1982 р. помер кобзар Никін ПРУДКИЙ.
9 грудня 1863 р. народився письменник Борис ГРІНЧЕНКО.
10 грудня 1924 р. народився кобзар Михайло БАШКОВКА.
11 грудня 1993 р. помер кобзар Георгій (Юрій) ТКАЧЕНКО.
12 грудня 1635 р. загинув Іван СУЛИМА, гетьман запорозьких козаків у 1628 – 1629 та 1630 – 1635 рр.
12 грудня 1764 р. цариця Катерина II скасувала в Україні Гетьманщину.
12 грудня 1825 р. помер Кирило РОСИНСЬКИЙ, просвітитель Чорноморії, священик.
12 грудня 1896 р. народився Петро (Євстафій) ФІЛОНЕНКО, волинський отаман, начальник 9-го повстанського району Волинської повстанської групи, учасник Другого зимового походу УПА Юрка Тютюнника, полковник Армії УНР.
13 грудня 1864 р. народився Віктор ЗЕЛІНСЬКИЙ, командир Синьої дивізії, генерал-поручник Армії УНР.
13 грудня 1877 р. народився композитор Микола ЛЕОНТОВИЧ.
13 грудня 1936 р. помер Олекса АЛМАЗІВ, командир Окремої гірської батареї Гайдамацького коша Слобідської України, Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону Армії УНР, генерал-хорунжий Армії УНР.
14 грудня 1840 р. народився Михайло СТАРИЦЬКИЙ, письменник і драматург, батько новітнього українського театру.
14 грудня 1918 р. – день падіння Української Держави. Гетьман України Павло СКОРОПАДСЬКИЙ зрікся влади.
15 грудня 1890 р. народився Василь ЄМЕЦЬ, бандурист, учасник Визвольних змагань у лавах Армії УНР.
15 грудня 1921 р. загинув Трохим БАБЕНКО, отаман Мліївської гайдамацької січі (отаман ГОЛИЙ).
17 грудня 1883 р. народився Микола РЯБОВОЛ, голова Законодавчої ради Кубанської Народної Республіки.
18 грудня 1896 р. народився Ілько СТРУК, отаман Вільного козацтва, командувач Першої повстанської армії УНР.
19 грудня 1856 р. народився Степан ЕРАСТОВ, письменник, член Центральної Ради від Кубані.
19 грудня 1871 р. народився поет Микола ВОРОНИЙ.
20 грудня 1894 р. народився Данило ЛИМАРЕНКО, отаман Добровеличківської волості, старшина 6-го куреня Низових запорожців 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР.
20 грудня 1923 р. загинули вереміївський отаман Іван САВЧЕНКО-НАГІРНИЙ та його сподвижники – Степан АДАМЕНКО і Ярема ПРУДКИЙ.
22 грудня 1894 р. народився Микола ВЕРЕСА, кубанський бандурист, бандурний майстер, хормейстер.
23 грудня 1896 р. народився Федір АРТЕМЕНКО (отаман ОРЛИК), командувач 2-ї (Північної) повстанської групи, полковник Армії УНР.
23 грудня 1932 р. поляки стратили бойовиків ОУН Василя БІЛАСА та Дмитра ДАНИЛИШИНА.
23 грудня 1937 р. москалі розстріляли кубанського бандуриста Петра ГУЗІЯ.
24 грудня 1875 р. народився Олександр ГРЕКІВ, Генерального штабу генерал-поручник Армії УНР.
25 грудня 1890 р. народився Василь ПРОХОДА, начальник штабу 1-го полку 1-ї Сірої дивізії, штабу Коростенської, пізніше Ковельської груп Армії УНР, полковник Армії УНР (1921).
26 грудня 1937 р. москалі розстріляли композитора і кубанського фольклориста Григорія КОНЦЕВИЧА.
29 грудня 1724 р. у московській неволі помер Павло ПОЛУБОТОК, наказний гетьман України.
30 грудня 1914 р. народився Данило ШУМУК, громадсько-політичний діяч, багатолітній політкаторжанин, автор спогадів “Пережите і передумане”.
31 грудня 1638 р. загинув Павло ПАВЛЮК (БУТ), гетьман і провідник козацького повстання 1637 року.
31 грудня 1984 р. помер Олександр ПУЛЮЙ, січовий стрілець, хорунжий УГА та Армії УНР, винахідник, син вченого Івана Пулюя.

Роман КОВАЛЬ

Джерела
Коваль Р. Кубанський бандурист Михайло Теліга // Нариси з історії Кубані. – Київ: Фоліант, 2004. С. 247 – 271.
Нирко О. Неповний список репресованих кобзарів-бандуристів Кубані // Польовий Р. Кубанська Україна. – К.: Діокор, 2002. – С. 194 – 195.

У грудні 1994 року імперсько-московське військо вдерлося до Грозного – столиці гордої Чечні, народ якої вже кілька років самовіддано боровся за свою державну незалежність. Збентежений цією подією і побоюючись швидкого придушення чеченського опору гігантською військовою потугою російської імперії, провід Національного об’єднання “Державна самостійність України” рішучо засудив агресію Москви і закликав регіональні осередки ДСУ виступити на місцях із протестами.
Київська обласна організація ДСУ вирішила пікетувати посольство Росії, що містилося тоді в Києві на вулиці Кутузова. Місце збору було призначено на розі вулиць Московської і Кутузова, початок акції – 15-та година. На призначений час почали збиратися учасники пікетування з партійних осередків Києва та області. Дехто мав при собі тематичні транспаранти й плакати з гострими антимосковськими гаслами.
Про наш захід уже було відомо міській владі, яка, підлещуючись до Москви, вирішила не допустити цього протиросійського виступу. На місце збору прибуло два автобуси підрозділу ОМОНу, командування якого зажадало від пікетувальників розійтися. Оскільки останні не корилися цій вимозі, омонівці застосували фізичну силу. Силоміць затягли до одного з автобусів частину активніших і відвезли до Печерського райвідділу МВС. Серед затриманих були голова ДСУ Роман Коваль, члени проводу Володимир Яворський та Святослав Лук’яненко, члени клавдіївського осередку Іван Пелещук і Віра Кадюк... Всього 15 осіб.
Тримали нас під охороною в коридорі відділення в невизначеності до півночі. Володимир Яворський і Роман Коваль використовували цей час для агітаційно-просвітницької роботи серед міліції.
Нарешті прибув суддя Печерського народного суду (прізвища його не запам’ятав), який у кабінеті заступника начальника відділення міліції одноособово розпочав судове засідання, на якому почергово розглядав “справу” кожного затриманого окремо. Всім виголошував стандартний вирок: за дрібне хуліганство 15 діб позбавлення волі умовно. Незважаючи на принципову українськість “підсудних”, суддя послуговувався російською мовою.
Мабуть через те, що серед затриманих я був значно старший віком, присутній у судовому засіданні майор міліції дорікнув мені: “Ну, пусть уже молодьожь, а как ви моглі виступіть протів братьєв-русскіх, с какімі, возможно, в окопє на пєрєдовой с одного котєлка кашу єлі?”
Отак представники “української” влади сприяли російським окупантам утримувати в неволі чеченців. Яка ганьба!
Регіональним організаціям ДСУ вдалося провести протестні акції успішніше. Зокрема під час пікетування в Запоріжжі командир Варти ДСУ Кость Мороз на площі перед обласною радою привселюдно спалив російський державний прапор. Те ж саме вчинив Сергій Пантюк при пікетуванні облради в Чернівцях.
Як відомо, та війна закінчилася перемогою чеченців. Стоячи на позиції солідарності з героїчною Чечнею, ДСУ увесь час морально підтримувало її боротьбу, давало притулок її політичним діячам, матеріально допомагала їхнім родинам.

Ренат ПОЛЬОВИЙ, інженер
м. Ірпінь Київської обл.

Андрій Подолюк – це мамин брат. 1912 року його мобілізували до австрійської армії. В її лавах він і взяв участь у Першій світовій війні. 1918 року Австро-угорська імперія розвалилась. Постала Українська галицька армія, яка вступила в боротьбу з поляками... Разом з УГА влітку 1919 року Андрій Подоляк перейшов за Збруч.
Тут, на Великій Україні, він став у лави Армії УНР, потім воював у повстанському загоні отамана Якова Шепеля. Сам Симон Петлюра особисто доручив Андрієві сформувати кінний загін... Аж через 10 років боротьби повернувся Андрій до рідного села Кізлів, що біля м. Буська на Львівщині.
Одружився, але маючи небагато землі, виїхав на заробітки в Канаду. Працював на будівництві залізничної дороги. Невдовзі запропонував дружині Марії з сином Ярославом переїхати до нього в Канаду, але дружина відмовилася. Тоді, заробивши грошей, через сім років Андрій повернувся, купив землі, побудував садибу і загосподарював.
1941 року за німців селяни обрали його сільським головою. А 1944-го знову заявилися більшовики. Єдиного сина мобілізували і одразу вислали на фронт. Невдовзі прийшла “похоронка”. Загинув Ярослав у лютому 1945 року. А 18 липня 1947-го Андрія Подолюка арештували. Засудили на сім років ув’язнення і три роки позбавлення прав.
У час хрущовської політичної відлиги Андрій Подолюк вийшов на волю. Але жінка його не дочекалася – 1950 року вона загинула від удару блискавки.
Повернувся Андрій у рідне село, а рідня дружини на той час вже переписала на себе будинок. До останніх днів свого життя Андрій Подолюк добивався справедливості і не добився. Смерть звільнила його від житейських клопотів.
Поховали ми його на сільському цвинтарі біля дружини Марії. На пам’ятнику є напис – згадка про сина Ярослава.
Це типова доля галицьких патріотів, які боролись і гинули за Самостійну Україну, не здобувши омріяної Волі.
За їхнім прикладом пішли і ми – хто в ОУН-УПА, хто дивізію “Галичина” чи Українське юнацтво протилетунської оборони (підготовча юнацька військова формація до дивізії “Галичина” – це неповнолітні юнаки і юначки – вояки-гармаші Другої світової війни, які готувались стати вояками омріяної Соборної Української Держави).
Та попри зусилля, ми не досягли того, про що мріяли...
І все ж наші удари по московській гідрі далися взнаки – 1991 року Совєтський Союз “безкровно” розвалився, а Українська держава відродилася.
Тепер від нашої праці залежить, якою вона буде.

Володимир САЛАМАХА,
юнак Українського юнацтва протилетунської оборони
в роки Другої світової війни, політв’язень більшовицьких ГУЛАГів

м. Львів

Нещодавно в Запоріжжі видано монографію кандидата історичних наук доцента  Запорізького національного університету Галини Турченко “Південна Україна на зламі епох (1914 – 1922)”. Дослідниця аналізує роль Південної України у вітчизняній історії. Після ліквідації Запорозької Січі, пише вона, царський уряд прагнув інтегрувати Південь України (т. зв. Новоросію) до “корінної” російської території. Однак усупереч планам імперського уряду тут протягом ХІХ – початку ХХ століть сформувалася надійна інфраструктура українського націотворення.
Галина Турченко зазначає: “Зусиллями Півдня на чорноморські й азовські порти були переорієнтовані товаропотоки з Правобережжя і Лівобережжя. Раніше торговельні зв’язки орієнтували ці регіони, відповідно, на Польщу і Росію та розривали Україну по Дніпру на дві частини. Переорієнтація на Південь сприяла тому, що роз’єднані століттями землі України стали перетворюватися в об’єднаний народногосподарський організм. Разом із тим поширення зв’язків із країнами Заходу ослаблювало російський економічний вплив на Півдні.
Капіталістична модернізація регіону супроводжувалася інтенсивною соціальною мобілізацією, кардинальним оновленням соціальної структури, пробудженням національної свідомості. На Півдні України розвивалась національна культура, український театр, “Просвіти” та інші національно-культурні осередки. Тут діяли місцеві відділи українських партій. Регіон охопив процес українського націотворення”.
Перша світова війна прискорила цей процес. Згодом, незважаючи на жорстокий опір російського Тимчасового уряду, який прагнув відірвати південний край (“Новоросію”) від України і залишити в складі російської держави, переважна більшість населення Півдня висловила бажання бачити свій край органічною частиною Української Народної Республіки.
Яскравою демонстрацією цього були вибори до Всеросійських і Українських установчих зборів, на яких національні партії здобули переконливу перемогу. Спроби більшовиків розчленувати Україну шляхом утворення на Півдні автономних радянських республік, безпосередньо підпорядкованих російському центру (Донецько-Криворізька і Одеська радянські республіки, Радянська республіка Таврида тощо), також зазнали краху.
Але роз’єднаність українських сил обернулася трагедією загальнонаціонального масштабу. Львівська газета “Громадський голос”, повідомивши в серпні 1934 року про смерть Нестора Махна, зауважила: “Махно виявив великі стратегічні можливості, і коли б приєднався до загальної Української визвольної боротьби, то, хто знає, може, Україна була б сьогодні вільною та незалежною державою”.
За оцінкою російських анархістів П. Аршинова і В. Воліна, махновська армія на 90 відсотків складалася з українців, на 6 – 7 відсотків із росіян; решта – представники місцевих національних меншин (греки, євреї та інші). Проте махновська еліта була менш однорідна, ніж армія. У махновських військах проводили роботу культурні та політичні діячі єврейського походження. Наприклад, Коган (Яковлєв) – заступник голови Військової революційної ради (ВРР) Гуляйпільського району, секретар культурно-просвітницького відділу ВРР Революційної повстанської армії України (махновців), О. Келлер, Я. Алий (Суходольський), Л. Зіньковський (Задов), який 1920 року був начальником армійської контррозвідки році, та інші.
Історик звертає увагу на небезпечність ситуації, коли представники національної меншини складають національну еліту. Вони починають ототожнювати свої вузькогрупові інтереси із загальнонаціональними.
Галина Турченко пише: “Провина лежить на обох таборах – і на Несторі Махнові з його оточенням, які виступали безкомпромісними прихильниками лише власно відпрацьованої форми суспільного устрою, і на діячах УНР з їхнім ставленням до повстанства як до антиукраїнського явища... Не зумівши запропонувати південноукраїнському селянству прийнятний варіант вирішення аграрного питання, УНР штовхала його в обійми махновців з їхніми утопічними проектами бездержавного суспільства. Величезний потенціал Півдня, який міг стати вирішальним у боротьбі за незалежність, не було використано. Врешті-решт, це стало одним із найважливіших факторів поразки революції”.
Але Україні були залишені формальні ознаки суверенітету: власна конституція, уряд, чітко означена територія, адміністративно-територіальний устрій. Це було побічним визнанням досить високого рівня національно-територіальної консолідації українців.
Більшовики мусили враховувати цей чинник у своїй подальшій політиці щодо України. І це стало, в остаточному підсумку їхньою грандіозною поразкою в боротьбі з Українським визвольним рухом.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ

м. Ірпінь Київської обл.

Завдяки Історичному клубові “Холодний Яр”, зокрема Ренату Польовому та Віктору Лісоволу, я загорівся бажанням створити в школі, в кабінеті української мови і літератури розділ про сучасне українське кобзарство. Справа в тому, що в курсі української літератури в загальноосвітній школі чимало часу відводиться вивченню народних дум. Але про кобзарів – інформації обмаль. Кількома рядками згадуються імена Остапа Вересая, Михайла Кравченка, Івана Крюковського, Андрія Шута, Івана Стрічки, Федора Кушнерика, Єгора Мовчана, Павла Косача, Василя Литвина. І все. Ніяких відомостей про їхнє життя, творчість. Тому щира подяка п. Ренату Польовому за його книгу “Кобзарі в моєму житті”. На найближчому семінарі вчителів української мови і літератури Черняхівського району порекомендую її колегам.
Почав збирати матеріали про кобзарів Житомирщини. Зокрема про Миколу Івановича Нечипорука, нашу гордість. Нещодавно в Житомирі він провів свято кобзарського мистецтва “Пам’ять народу – безсмертя його”. На жаль, немає аудіоальбомів кобзарів Житомирщини. А для школи вони так необхідні!
І ще. Газетою “Незборима нація” зацікавились шкільні історики. Ми її передплатили на 2006 рік.

Петро ЛІСОВИЙ,
вчитель Горбулівської школи
Житомирська обл.

“Про яке примирення може йти мова?”

Про яке примирення може йти мова, коли симоненки-вітренки і їм подібна мерзота не визнає українців як народ, а Україну – як незалежну державу. З такими не миряться, з такими б’ються.

Сергій ДЕРКАЧ
м. Вінниця
 

“Бути гідним їхньої слави”...

Я дуже люблю слухати передачу “За Україну, за її волю”. Слухаючи про подвиги наших героїв, мимоволі відчуваєш гордість за їхні діяння та бажання самому якнайбільше прислужитися Україні, щоб бути гідним їхньої слави.

Василь ДАШІВ
м. Самбір Львівської обл.
 

“Мене бере за душу образа”

Читаючи Ваші книги, Вашу газету або слухаючи Ваші радіопередачі, я переношуся в той час. Коли я повертаюся в сьогодення, то мене бере за душу образа за несправедливість у ставленні до наших героїв, подвиги яких злочинно замовчуються.

Вадим ГОБОЗОВ
м. Пирятин Полтавської обл.
 

“Плекати з нового насіння Левів”

Недавно дізнався, що за законами астрології Україна йде під знаком Лева. Але шакали і стерв’ятники, свої і чужі, винищили славних лицарів і тепер треба плекати з нового насіння Левів. А без Вашої помочі розбудити люд нелегко.

Анатолій БРИНЗАК
м. Запоріжжя
 

“Мене дуже схвилювала ця передача”

12 серпня я слухав по радіо Вашу передачу про мого рідного дядька – Василя Володимировича Совенка, уродженця села Саксагань. Мене дуже схвилювала ця передача. Я дуже хочу взнати, яка була доля мого дядька. Якщо можна, напишіть мені більше про нього.

Володимир СОВЕНКО
м. Кривий Ріг Дніпропетровської обл.

“Так звали моїх дядьків”

Кость Пестушко і Григорій Гниненко – так звали моїх дядьків... (Мова про отамана Степової повстанської дивізії Костя Пестушка та начальника штабу дивізії Григорія Гниненка-Вовгуру. – Ред.). Батьки про них майже нічого не розповідали, бо дехто з наших рідних був засланий у ГУЛАГи, а інші згинули в пожежі війни 1917 – 1920-х років...

Ніна ПЕСТУШКО
м. Одеса
 

“Приїжджайте...”

Надсилаю Вам світлини хати, в якій виріс командир полку Чорних запорожців Петро Дяченко. Хату збудовано 1896 року. До недавнього часу тут було відділення пошти. Мабуть, завдяки цьому будівля і збереглася.
До 1937 року тут жила сестра Петра Дяченка зі своїм чоловіком. Прізвище їхнє було – Сукачови. Їхнього сина – письменника Леоніда Сукачова – більшовики розстріляли. Тоді ж батьки Леоніда виїхали з села.
Приїжджайте, але не баріться, адже свідки тієї епохи відходять за межу.

Володимир МОВЧАН
с. Ручки Гадяцького р-ну Полтавської обл.
 

“Хочу повідомити те, що знаю”

Декілька разів слухав по радіо Ваші новели про учасників війни 1918 – 1921 років... Мій двоюрідний прадід – сотник 3-ї сотні холодноярських повстанців. Звали його Сидір Іванович Темний. Хочу повідомити про нього те, що знаю.
Народився він 1882 року в багатодітній родині. Мав 12 братів (Гаврило, Варивон, Харитон та ін.) і одну сестру – Вустю. Жили вони бідно, тож і прозивали їх у селі “Бідами”. Сидір “Біда” був одружений з Уляною. Дітей у них, швидше за все, не було. Після арешту чоловіка Уляна збожеволіла. Її відправили у відповідну лікарню, де її сліди зникли. Сидір відбував покарання на Соловках. Повернувся в рідне село під час Другої світової війни разом із німцями. З ними не співпрацював. У повоєнні роки був знову арештований. З ув’язнення звільнився 1966 року. Повернувся у Грушківку. Помер 14 січня 1968 року. Похований у рідному селі. Могила не збереглася.
Приїжджайте, покажу Вам бліндажі, розповім, що знаю...

Іван БЕРЕЗЮК
с. Грушківка Черкаської обл.
 

“У 16 років пішов воювати за Україну”

Слухаю Ваші радіопередачі. Є у мене і Ваші та Костянтина Завальнюка книги про Визвольні змагання. Але ніде я не зустрічав імені свого дядька, маминого брата – Павла Костянтиновича Ладарева. Народився він 1903 року в Окниці, що в Бессарабії. Навчався в гімназії. А у 16 років, казала моя мама, пішов воювати за Україну. Бачили його у Жмеринці, як він грузився в ешелон. І все.
Разом з Армією УНР опинився він у Польщі. Служив у Війську польському. Став старшиною. Брав участь у Другій світовій війні. Помер 1969 року.
Хотілося б знати про участь мого дядька у Визвольних змаганнях більш детально. Якщо Ви зустрічали це прізвище, напишіть про нього – це був би гарний приклад для українських нащадків. Висилаю Вам його фотографію та фотографію його батьків.

Е. СКЕРСЬКИЙ
м. Вінниця
 

“Чи це не мій дядько?”

28 жовтня я слухав Вашу радіопередачу про повстання весною 1919 року на Запоріжжі. В цій передачі згадується Іван Олександрович Чайківський, отаман Лисогірського повстанського куреня. Мій покійний батько – Володимир Олександрович Чайківський (1903 – 1999) – розказував, що у нього був рідний брат Іван, який воював у січових стрільцях. Іван повернувся додому, разом із спільником відкрив магазин господарських товарів у м. Рогатин. Але вони зазнали банкрутства й Іван Олександрович Чайківський несподівано виїхав за Збруч, на Східну Україну. Вісток від нього більше не було. Як тільки я почув у радіопередачі – Іван Олександрович Чайківський, – відразу подумав, чи це не мій дядько? Тому звертаюся до Вас із проханням, якщо Вам відомо, сповістіть, де народився отаман Іван Чайківський, чи був він січовим стрільцем.  Мій батько, його брат, народився в селі Чагрові, тепер Рогатинського району Івано-Франківської області.

Тарас ЧАЙКІВСЬКИЙ
м. Трускавець Львівської обл.
 

“Отой вогник вольної волі”

...Листи пишу легко, вільно, а Вам... не зуміла. Скільки то часу минуло як я збираюсь Вам написати, але всі мої слова міліють перед тим, щоб я хотіла сказати, як би я хотіла подякувати Вам і подивуватися тим, що Ви відкриваєте перед українцями... Роки мої критичні, вже вісімдесят, але романтика духу жива. І не подумайте, що я розливаю перед Вами. Я людина скупа на похвалу і не люблю, коли мене хвалять...
Я написала дві повістини – “Під чужими прапорами” і “Отаманша” – про ті часи, але ж я без історичних достовірностей, хоча про отаманшу досі згадують. Напевне, в душі отой вогник вольної волі зберігся до старості.
Чергова Ваша книжка вийшла, а мені ніхто не придбає, а я ж сама уже рік не спускаюсь із третього поверху (за винятком лікарні). Але тепер таки доб’юся, що дістану Вашу книжку, бо я живу від передачі до передачі з надією ще послухати Вас... Жаль, що вчителі не популяризують її – нею треба сіяти розумне, добре, вічне!

Олена ЧЕРНЕНКО-ТЮТЮННИК
м. Чорнобаї Черкаської обл.
 

“Україна за ґратами”

Як слухаю Ваші передачі, то згадую свого батька – Петра Лістовничого-Лістовського, уродженця м. Остер на Чернігівщині. Він був старшиною Армії УНР. Коли слухала Вашу розповідь про те як українські вояки хворіли тифом, то плакала, бо мій батько двічі переніс тиф... Він мало що розповідав, бо відразу сльози навертались на очі і він виходив із хати...
На екслібрисі, який для нього виготовив у Варшаві молодий тоді Ніл Хасевич, були зображені ґрати, на них  Тризуб, а за ними видно було похилений сніп. То була Україна за ґратами, Україна в неволі – біль мого батька на все життя...
Дивно, що у нас досі таке незрозуміле ставлення до того часу, до тих людей. З одного боку начебто вже носять квіти на могили Героїв Крут, а з іншого – скрізь, крім Галичини, стовбичать пам’ятники Леніну – тому, хто тричі посилав російську армію, щоб знищити Українську Народну Республіку. І знищив. У Києві, столиці начебто незалежної вже України, досі є заводи – “Ленінська кузня”, “Більшовик”, вулиця Січневого повстання...
Дивна у нас вийшла держава. Шануємо своїх завойовників і не шануємо своїх героїв.

Юліана ДЕРЕХ
м. Тернопіль

Чи виконуватиметься Указ Президента?

На виконання Указу Президента України від 16 травня 2005 р. “Про увічнення пам’яті видатних діячів УНР і ЗУНР” голова Житомирської обласної державної адміністрації видав розпорядження про увічнення пам’яті отаманів Соколовських. Розпорядження прийшло в Черняхівську районну адміністрацію, яка в свою чергу направила його до виконання в Горбулівську сільську раду.
Селищний голова Горбулева вирішив виготовити пам’ятник із місцевого каменю лабродариту і встановити його на місці хати, де жили Соколовські. Був навіть виготовлений ескіз пам’ятника. На цьому “паперовому” рівні питання і зависло. Говоритиму з головою районної адміністрації, щоб допоміг зрушити це питання з місця – разом же брали участь у Помаранчевій революції і – на Майдані в Києві, і в Житомирі, і в Черняхові!

Петро ЛІСОВИЙ,
вчитель Горбулівської школи
Житомирська обл.

Книгу Лідія Чучупак “Душею з Вами” отримала. Враження з прочитаного загалом позитивні. Пані Лідія має розповідний хист, до того в неї Богом даний талант до віршування, який мало хто має. Римування невимушені, як це часто буває у поетів; поезія, хоч і дуже сумна, ллється як струмочок. Така поезія читається з приємністю, до таких поетів зараховую Павла Глазового, нашу Ганну Черінь і, звичайно, Тараса Шевченка...
Передавайте п. Лідії мій щирий привіт і побажання здоров’я та витривалості.

Галина ГРИШКО
Флорида, США

ЧУЧУПАК-ЗАВАЛІШИНА Л. П.
Душею з вами...
Спогади Лідії Чучупак-Завалішиної, дочки начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру Петра Чучупака.
Київ: Риф, 2005. – 112 с. Редактор-упорядник Роман Коваль.
Наклад 1000 пр.
Вартість із пересилкою 6 грн.

5 травня зупинилося серце поета-борця Івана ГНАТЮКА, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка.
Влітку у Ромнах помер палкий український патріот Борис АНДРІЇВ, організатор національного життя на Роменщині, член ДСУ та ОУН.
10 серпня неподалік рідного села Іванькова зупинилося серце українського подвижника – краєзнавця Андрія СВИРИДА.
18 серпня у Рівному померла Валентина Дем’янівна ЧУЧУПАК, дочка козака полку гайдамаків Холодного Яру Дем’яна Чучупака.
1 вересня у Києві загинув відомий правозахисник, член Історичного клубу “Холодний Яр”, у минулому заступник голови УКРП Юрій МУРАШОВ.
25 вересня упокоїлася Віра УЛЯНИЧ, холодноярська козачка з м. Матвіївка.
27 вересня в Ялті помер видатний бандурист, краєзнавець Олексій НИРКО.
Вічна пам’ять!