«Незборима нація» Число 11 (237) Листопад 2005 р.

Щиро дякуємо за фінансову підтримку "НН" Оксані РУМЯНЦЕВІЙ.
Цей номер вийшов за сприяння Молодіжного націоналістичного конгресу.
Відвідайте сайт Молодіжного націоналістичного конгресу http://www.ukrnationalism.org.ua

Причин поїхати на Чигиринщину на Покрову було багато. Тут відзначалося чимало подій: 410 років від дня народження Гетьмана України Богдана Хмельницького, річниця Першого з'їзду Вільного козацтва в Чигирині (жовтень 1917 р.), 85 літ від дня загибелі Чорного Ворона і козаків його відділу, а також десятиліття праці в Холодному Яру Всеукраїнського політичного об'єднання "Державна самостійність України" та Історичного клубу "Холодний Яр".
Отож активісти клубу з різних міст рушили на історичну Чигиринщину – спочатку в село Розумівку колись Чигиринського повіту Київської губернії, а тепер Олександрівського району Кіровоградської області. Їхали ми на могилу отамана Чорного Ворона, який поліг тут із товариством у бою з кіннотою Будьонного...
У жовтні 1920 року, коли Степова дивізія поверталася з Холодного Яру на Катеринославщину, її шлях перетнувся з маршрутом Кінної армії, яка поспішала на врангелівський фронт. Чорний Ворон, виявивши ворога в районі Сентового, не став чекати, поки будьонівці помітять степовиків і заатакують на марші. Він сам накинувся на червону лавину.
Будьонівці спершу сприйняли воронівців за своїх. Тому отаман зумів впритул підвести тачанки, які, різко розвернувшись, залили вогнем будьонівську частину, викосивши кулеметами кілька сот червоних.
Привернувши увагу близько двох тисяч вершників, Чорний Ворон повів їх у протилежний від Степової дивізії бік, ближче до Лебедівського лісу. "Розгорнувшись лавою, червоні оточили ліс, де сховався Чорний Ворон зі своєю кіннотою, – писав Юрій Горліс-Горський у романі "Холодний Яр". – Зав'язався тяжкий, нерівний бій. Чорний Ворон не знав добре місцевості й вивести частину не міг непомітно. Повстанці відважно боронились, робили контратаки і бились у відкритому полі, але прорватись їм не щастило і вони із втратами повертались у ліс. Тоді червоні почали обстрілювати ліс гарматами. Три години не втихаючи гупали гармати, руйнуючи останній захист степових вершників... Ніхто з козаків Чорного Ворона й на думці не мав, щоб здаватися". Коли будьонівці увійшли в лісок, поранені воронівці "самі себе добивали на очах у ворога"...
І ось ми на цих пагорбах, де кипів смертельний бій... Кобзар Василь Литвин, показуючи на столітні дуби, мовив: "У їхніх стовбурах ті самі осколки, що і в серцях наших хлопців".
Не міг стримати сліз мужній вояка Леонід Муха – підстаршина-кулеметник дивізії "Галичина", вихований на романі Юрія Горліса-Горського. Він і зараз переповідає, що тут коїлося, ніби сам був свідком, – так врізалися йому в пам'ять картини кривавих боїв із роману "Холодний Яр"...
Юрій Горліс-Горський, який разом з іншими холодноярцями із запізненням прибув на місце останнього бою Чорного Ворона, так описав побачене: "Праворуч видніли сліди густого рукопашного бою. Направляємо туди коней. На невеликій площі – з півтори сотні порубаних – вдвічі більше будьонівців, ніж воронівців. Чорнота пізнав коня Чорного Ворона: мав надрубане ще давніше вухо. В боці коня стирчала зламана донська піка, горло проколене шаблею.
Недалеко десь мусить бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами, злякано форкаючи, обминають кінські трупи.
– Є, тут! – крикнув Андрій...
Ворон без зброї, у скривавленій одежі, роззутий – лежав навзнак із розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимсь грудах землі. Обличчя обтерте від запеченої крові. Задерев'янілі руки – зігнуті на грудях, між посіченими пальцями – зложені хрестом два набої. Мав на тілі безліч колотих і рубаних ран...
Злазимо з коней і на хвилину приклякаємо коло ще одного з тих, що своєю смертю заслужили на вічне життя в пам'яті українського народу...
– Усіх забрати не можемо, – перервав задуму Хмара, – але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й віддати пошану.
– Відправимо до Мотриного монастиря, – одізвався Петренко. – Колись Василя Чучупаку туди перенесемо.
Чорнота заперечив рухом голови:
– Не можем Ворона забирати. Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо. З товариством поліг – хай із товариством і спочиває. Треба подбати, щоб якесь близьке село відібрало наших і поховало окремо".
Селяни навколишніх сіл позбирали воронівців і поховали їх в одну могилу в лісі Раєвського над просікою, що проходить поруч із балкою зі Шпакової до Розумівки. В місці, де сходяться обидві балки... постала висока могила борцям за Волю України".
І ось тут, через 85 років після трагедії, зібрались нащадки, щоб спом'янути "незлим тихим словом" козаків і старшин Чорного Ворона та самого отамана.
Справжнє його прізвище Микола Скляр (Шкляр). Народився він у Жовтих Водах. Був студентом Катеринославського гірничого інституту. У травні-липні 1919 року взяв участь у повстанні отамана Матвія Григор'єва проти "комуни і чрезвичайок". Від серпня 1919 року Микола – сотник Повстанської армії Нестора Махна. Невдовзі Скляр стає другим помічником командувача Кримського корпусу Повстанської армії, згодом – командиром кавалерійського полку. "Называл себя анархистом, но в организации не состоял... Петлюровец", – таку оцінку Чорному Ворону дав начальник штабу Повстанської армії (махнівців) В. Бєлаш.
Від середини 1920 року Чорний Ворон – командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Костя Блакитного. Відділ складався з 150 – 250 кінних і 20 тачанок із кулеметами. "Цей загін був найрухливіший у дивізії і мав вирішувати найвідповідальніші завдання: вести розвідку, охороняти дивізію на марші, сковувати сили противника в бою... – писав Юрій Горліс-Горський. – Загін Чорного Ворона складався переважно з колишніх махнівців, які покинули чорні прапори і перейшли під свої рідні – жовто-блакитні. Воронівці мали добрий досвід партизанської боротьби... (вони) не раз показували блискучі приклади партизанської війни. Все це були бойові, хоробрі хлопці, тільки не досить дисципліновані. На кожному їхньому кроці відчувалась розхристаність, від них віяло широким Херсонським степом, а пахло неосяжною Таврією".
Я читаю вголос біля могили уривки роману Юрія Горліса-Горського про останній бій Чорного Ворона і дивлюся на дорогих мені людей. Тут і поетеса Антоніна Литвин, журналісти Олександр Вівчарик, Лідія Титаренко та Юлія Жадан-Улянич, філолог Валентина Шкляр, краєзнавці Ренат Польовий, Богдан Легоняк і Василь Білошапка, лікар Любомир Хамуляк із Дрогобича, письменники Василь Шкляр та Анатолій Кримський, студентка Олеся Коваль, тележурналіст із Стрия Левко Решко, дивізійники Василь Тимчій і Леонід Муха (син сотника Армії УНР Юхима Мухи), козаки з Цвітної – Олександр Ромащенко та Юрко Хмара, племінник отамана Пилипа Хмари...
Прийшли вклонитися і керівники району – голова Олександрівської районної державної адміністрації Станіслав Степанов, голова Олександрівської ради народних депутатів Олександр Невмержицький. І сільський голова Розумівки Микола Христенко. Вони – невипадкові тут люди. Прийшли за покликом серця, а не задля виконання офіційного протоколу...
Лунають вірші, промови, пісні кобзаря Василя Литвина. Виступи людей глибокі, бо йдуть із глибин серця. Тому й неголосні вони, не обтяжені патетикою, гучною фразою. Всі говорять із почуттям, схвильовано, зі сльозами на очах...
Тут зібралися українці з Києва, Кіровоградщини, Київщини, Черкащини, Львівщини... Поки лише п'ять регіонів, та можна не сумніватися, що наступної весни, під час традиційних вшанувань героїв Холодного Яру представництво українських країв буде суттєво ширшим.
Після поминального обіду, організованого владою Олександрівського району, їдемо до Цвітної, що розкинулося на межі Мотрониної дачі та Дикого поля. Цвітне з давніх часів було селом козацьким – в ньому ніколи не було панщини. Тут, на кутку Хмарівка, у густих тернах стояла колись хата-розвалюха, з якої вийшов у широкі світи чорноліський полковник Пилип Хмара...
"Бачив я його в бою, – згадував Пилипа Хмару Іван Сидоренко (1892 року народження) із с. Гутниці. – Наступали красні на ліс... Цепом ішли, значить. А Пилип зі своїм отрядом – у засідці. А тоді як вискочать! Пилип – найперший. Та шаблею – раз! раз! Праворуч, ліворуч!.. Багато порубав тоді лічно. Ух, і сміливий же був. А рука!".
Хмара рубав двома руками; таким чином в урочищі Голий Яр зарубав дванадцять червоноармійців. Гасло у нього було: "Бий білих, поки не покрасніють, бий красних, поки не побіліють". Не мирився він і з Коцуром.
У серпні 1921 року з ініціативи Хмари в Цвітній було проведено публічне освячення зброї. Священик Цвітної Федір Іванча відслужив молебень і благословив гайдамаків на боротьбу за звільнення України від російської окупації. Ефект від цього публічного заходу був великий: загін значно виріс за рахунок новобранців, а авторитет Пилипа Хмари в очах селян піднявся ще вище...
Вклонившись землі, яка породила отамана, рушаємо через Нижчі та Вищі Верещаки і Любомирку, які колись давали козаків до Чорноліського полку Хмари, на Чигирин...
Хоч і хмарилося всі три дні нашого перебування на Холодноярщині, а синоптики лякали холодними дощами, та все ж небо сприяло нам. Всі учасники вшанувань помітили дивовижне явище: як тільки ми починали громадську панахиду – чи на місці останнього бою Василя Чучупака чи його могилі, чи то на братській могилі козаків отамана Хмари (Прохора Деркача, Петра Токовенка-молодшого і Данилка "Полтавця"), чи на могилі Оксани Чучупаки, чи на могилах у Матвіївці – завжди з-за хмар виглядало сонце і осявало нас теплом своїх променів.
Таки мав рацію Юрій Липа, коли стверджував:

Одне святе є в світі –
  кров людей хоробрих,
Одні живуть могили –
  вірних Батьківщини.

Ці слова підтверджувала і витоптана трава на Креселецькому меморіалі в Мельниках – на місці останнього бою Василя і Петра Чучупаків та боровицького отамана Солонька. Значить, ходять сюди люди, значить, не заростає стежка до святих для українських сердець місць.
Оця витоптана трава на місці, де ми, члени ДСУ, поставили перший монумент холодноярцям 10 років тому, в жовтні 1995-го, як на мене, є найвищою оцінкою діяльності ДСУ та Історичного клубу "Холодний Яр", а також дружніх нам організацій, кожна з яких внесла більшу чи меншу лепту в перетворення Холодного Яру на Пантеон національного духу.
З почуттям виконаного обов'язку поверталися ми додому, бо наш зв'язок зі святим минулим породжував віру в перемогу українського народу.

Роман КОВАЛЬ

На світлинах
Біля могили Чорного Ворона під Розумівкою.
Юрко ХМАРА, племінник отамана Пилипа ХМАРИ
Світлини Ростислава ОНИЩАКА

Надійшла до мене сумна звістка про смерть 27 вересня цього року на 80-му році життя уродженця степового козацького краю Олексія Федоровича Нирка – видатного музики-бандуриста, музичного педагога, пропагандиста кобзарського мистецтва і громадського діяча. Смерть настала внаслідок загострення шлункової хвороби, набутої ще в сталінських концтаборах, куди був запроторений на 10 років за "антирадянську діяльність" під час навчання у Львівській консерваторії.
Палка любов до України на все життя пов'язала його з кобзарством. Оселившись в Ялті і працюючи викладачем класу бандури в педагогічному училищі, створив три капели бандуристів, з якими популяризував українську пісню в інших країнах – Франції, Угорщині, Польщі, Югославії, Туреччині, Росії. Створив Музей кобзарства Криму й Кубані, кобзарську бібліотеку. Був головою Ялтинської "Просвіти", головою кобзарської секції Музично-хорового товариства Криму.
Товариські стосунки з Олексієм Нирком у мене зародилися 1970 року на ґрунті спільного захоплення творчістю видатного музичного майстра з Чернігівщини Олександра Самійловича Корнієвського, а згодом й історією кобзарства Кубані. Щоб зробити йому приємність, я подарував для створеного ним Музею кобзарства одну з наявних у моїй колекції бандур цього майстра.
З того часу ми листувалися. Принагідно він відвідував мене в моїй домівці в Бучі, а потім в Ірпені. Бував і я в нього в Ялті.
Коли я показав Ниркові світлину Першої кубанської капели бандуристів (1913 р.), він запалився бажанням дослідити історію кубанського кобзарства, знищеного московсько-більшовицькою владою. Цій титанічній праці він присвятив десятки років свого життя. Здійснив численні подорожі по Кубані, відбув безліч зустрічей, зібрав багато цінних матеріалів.
Оцінюючи його працю, відомий кубанський краєзнавець Іван Григорович Федоренко сказав, що всі разом узяті сучасні історики Кубані не спромоглися виконати такого обсягу робіт із кобзарської тематики, який звершив Нирко. Пам'яттю про цей його труд залишиться опублікований в моїй книзі "Кубанська Україна" авторський розділ Олексія Нирка "Неповний список репресованих кобзарів і бандуристів Кубані".
Хай буде вічна пам'ять невтомному трудівникові на ниві української культури!

Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь Київської обл.
 

Володар срібнодзвонної бандури

Серце відмовляється вірити, що між нами вже немає Олексія Федоровича Нирка... Три роки поспіль, буваючи в Ялті, я заходила до нього в Музей кобзарства Криму та Кубані, що його патріот-педагог організував у Кримському гуманітарному університеті. Наче потужний орел, приладнав своє гніздо на вершині скелі біля моря.
От і зовсім нещодавно, 21 та 26 вересня 2005 року я заходила в це виталище української Музи. Ще піднімаючись по сходах, я почула, як лунають бандурні переливи, й в душі розквітали мальви. Помітно було, що Нирко тут – сонце, довкола якого крутяться планети. І Ниркова помічниця пані Інна, яка саме давала урок студенткам-бандуристам, і бібліотекарі, що на одному поверсі  поруч Музея кобзарства Криму та Кубані, всі в один голос запевняли: "Ми Олексія Федоровича шануємо, він для нас і сам, як добрий музейний експонат!"
А мені, дивлячись на Олексія Нирка, хотілося сказати рядком зі "Слова о полку Ігоревім": "Віщий Боян, Велесовий внуче..."
Не можу не сказати, що вранці 21 вересня, мені приснився віщий сон, нібито з неба опустилися дві срібні, саме срібні, бандури! Я зраділа такому сновидінню, але подумала: "Але навіщо мені дві?"
А коли прийшла до Нирка в Музей кобзарства, й подарувала йому свою нову книжку "На перехресті двох Муз" (написану в співавторстві зі Станіславом Малгановим), де мова ведеться і про нього, Нирка. То Олексій Федорович сказав, що як прийду наступного разу, він дасть матеріали про репресовану письменницю Галину Орлівну. А потім виніс із кутка дві бандури, одну подав мені, а другу взяв собі, сів із нею біля мене й наче замислився. Може, вже передчувала його душа, що знаходиться напередодні відльоту у Вирій, на Луки Сварожі, де спочивають душі наших славних предків?.. Збереглося фото від того дня – 21 вересня 2005 року.
Тоді ж на гостині 21 вересня я застала в Нирка ще й відомого українського вченого біофонолога Петра Терентійовича Гончарука, який говорив гротескно й трохи був схожий на мага. Він прагнув ніби заінтригувати нас презентацією своєї книги. А потім як лікар висловив Ниркові деякі свої медичні побажання.
"О, не бачили ви мене тут ще двадцять років тому... – з сумом пожартував Нирко, – та тут усе гриміло!" – й розвів руками.
І то суща правда. Нирко, як той атлант, тримав у Ялті небозвід нашої рідної культури. Він до останнього дня лишався патріотом-максималістом. Тільки він міг так категорично шмагати словами: "О, які ми українці, невігласи, які щедрі, аж до одуріння: туди шматок землі віддали, сюди! І в Московщину, і в Румунію, і в Польщу. Навіть напівдержавні білоруси, й ті господарюють на нашій Берестейщині!"
А торік, як він уболівав через конфлікт, пов'язаний із півостровом Тузла!
Нирко виливав свій неспокій і впевненість, тривогу й наступальні розмисли, а наприкінці таких бесід ми тиснули один одному руки, й казали на прощання: "Наговорилися, як меду напилися!"
Отож 26 вересня 2005 року, коли я повторно завітала до Нирка, він приніс мені обіцяні матеріали про письменницю Галину Орлівну – вона була близькою йому по духу, з його покоління, з його звитяги. Але собі Олексій Федорович залишив зошит (той який 1938 року писала одна з учениць Галини), зшиток із позначенням 54 номерів українських хорових пісень. Цих пісень Галина Орлівна навчила дітей у далекому Казахстані, на засланні.
Ниркові задуми ще не згортали широких крил, він ще відчував творчі сили, щоб донести читачам оповідь про подвижницьку справу репресованої Галини Орлівни. Мені, зокрема, сказав: "Так, як напишете ви, Олю, про неї – не напишу я, і навпаки..." Нирко прагнув опрацювати ще й цей пісенний матеріал, він і на думці не мав, що його залишилось жити всього... півдня.
З його відходом перегорнулася золота сторінка української культури у всій Україні, й особливо в Ялті. Жителі курортної столиці, цього "міста жовтого диявола", ще довго згадуватимуть його, подвижника-бандуриста, безсріберника, який організував яскраві капели бандуристок у місті, був учасником усіх конкурсів, він же вболівав за влаштування Музею Лесі Українки, що на вулиці Катерининській, та україномовної школи №15, що на вулиці Степана Руданського. Працював, не покладаючи сил, до останнього дня, перед самою брамою вічного Вирію.
Таким залишився в моїй пам'яті цей велет козацького духу, піднесено-вродливий, безкомпромісний Олексій Нирко. Шкодую, що за короткі мої наїзди не довелося познайомитись із дружиною Нирка та двома доньками-музикантками, котрих він дуже любив. Хочеться вірити, що вони збережуть його безцінний архів для належного поцінування. А також Музей кобзарства Криму та Кубані, бо то школа української духовності й патріотизму. Ниркові струни ще довго відлунюватимуть на чорноморських лазурових водах.

Ольга СТРАШЕНКО, член Національної спілки письменників України

“Згадаємо”

НИРКО Олексій Федорович (1.1.1926, с. Мар'янське Апостолівського району Дніпропетровської області.   – 27.9.2005, Ялта)
Історик, бандурист, педагог, краєзнавець; голова Ялтинської "Просвіти" (1988 – 1991), голова кобзарської секції Музично-хорового товариства Криму, заслужений працівник культури України.
Дитячі роки минули в с. Нова Січ, куди переїхала родина. Тут пережив Голодомор, під час якого померла його прабабуся Параска Прохорець і прадід Сава Нирко. Тоді ж був арештований його батько – Федір Савич (1903 – 1958). 1938 року батька засудили вдруге – до 5 років позбавлення волі.
До музики Олексія Нирка прилучив січовий стрілець Лука Карамельський.
Закінчивши Львівський культурно-освітній технікум, поступив до Львівської державної консерваторії імені Миколи Лисенка. Та закінчити її не зміг, бо 3 червня 1950 року був заарештований, а 27 липня засуджений до 10 років "ісправітєльно-трудових работ" і 5 років заслання за "антирадянську діяльність". Покарання відбував в Молотовській області Росії ("Косьвінлаг", ОЛП № 8, селище Широкінське). Звільнений 1956 року.
Реабілітований.
Кобзарську діяльність почав в 1956 – 1957 рр. в с. Нова Січ та м. Нікополі.
м. Київ

Дати і ювілеї

1 листопада 1889 р. народився письменник-гуморист Остап ВИШНЯ (Павло ГУБЕНКО).
1 листопада 1918 р. в Східній Галичині проголошено Західноукраїнську народну республіку.
1 листопада 1964 р. помер Андрій МЕЛЬНИК, начальник штабу Дієвої Армії УНР, голова Проводу українських націоналістів.
2 листопада 1935 р. народився Володимир КОЛОМІЄЦЬ, поет.
2 листопада 1985 р. помер Володимир КУБІЙОВИЧ, видатний науковець, головний редактор "Енциклопедії українознавства".
4 листопада 1872 р. народився письменник Богдан ЛЕПКИЙ.
4 листопада 1894 р. народився Оверко КУРАВСЬКИЙ, таращанський отаман.
6 листопада 1811 р. народився поет Маркіян ШАШКЕВИЧ, член "Руської Трійці".
7 листопада 1919 р. москалі повісили отця Олексія КУЛАБУХОВА, члена Кубанської ради, міністра внутрішніх справ кубанського уряду.
7 листопада 1924 р. загинув Семен ХМАРА (ХАРЧЕНКО-ХАРЧУК), подільський отаман.
8 листопада 1878 р. народився Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, начальний вождь Української галицької армії, командувач Армії УНР Першого зимового походу, військовий міністр уряду УНР в екзилі, Генерального штабу генерал-полковник Армії УНР.
8 листопада 1887 р. народився Дмитро ВІТОВСЬКИЙ, перший головнокомандувач УГА і Військовий міністр ЗУНР.
8 листопада 1888 р. народився Михайло КОВЕНКО, інженер-винахідник, член Центральної Ради, отаман Вільного козацтва в Києві, голова Надзвичайної слідчої комісії боротьби з контрреволюцією, редактор часопису "Україна" (1919).
8 листопада 1895 року народився Михайло ПАЛІЙ-СИДОРЯНСЬКИЙ, таращанський отаман, командир 4-го кінного полку 4-ї Київської дивізії, командир Подільської групи УПА Другого зимового походу (жовтень-листопад 1921), полковник Армії УНР.
8 листопада 1971 р. помер кубанець Василь ПРОХОДА, начальник штабу 1-го полку 1-ї Сірої козацької стрілецької дивізії, начальник штабу Коростенської та Ковельської групи Армії УНР, ад'ютант командира 7-ї та 12-ї бригади 3-ї Залізної дивізії, в. о. начальника штабу 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії, голова Товариства бувших українських вояків у Чехії, полковник Армії УНР.
9 листопада 1794 р. помер філософ Григорій СКОВОРОДА.
9 листопада 1918 р. створено Державний Секретаріат ЗУНР.
10 листопада 1708 р. москалі зруйнували Батурин.
10 листопада 1878 р. народився Віктор КУЩ, начальник штабу Запорозької групи Армії УНР, начальник Генерального штабу Армії УНР, Генерального штабу генерал-хорунжий Армії УНР.
10 листопада 1896 р. народився Іван ЗВАРІЧУК, ад'ютант Генерального штабу Армії УНР, квартирмейстер Підляської бригади Війська польського (1939), підполковник Армії УНР.
10 листопада 1924 р. народився кобзар Михайло БАШЛОВКА.
11 листопада 1894 р. народився Віктор ЧЕКІРДА, подільський отаман ЧОРНИЙ ВОРОН, сотник Армії УНР.
12 листопада 1929 р. народився Зеновій КРАСІВСЬКИЙ, Крайовий провідник ОУН, поет.
12 листопада 1967 р. у Нью-Йорку почав роботу Перший світовий конгрес вільних українців.
13 листопада 1803 р. на Соловках помер останній кошовий Запорозької Січі Петро КАЛНИШЕВСЬКИЙ.
13 листопада 1861 р. народився Яків ЖАРКО, український кубанський письменник, громадсько-політичний діяч.
14 листопада 1918 р. почалось антигетьманське повстання, внаслідок якого впала Українська Держава.
14 листопада 1925 р. у Чехословаччині постала Легія українських націоналістів.
15 листопада 1901 р. народився Євген ПОБІГУЩИЙ-РЕН, командир легіону Дружин українських націоналістів.
17 листопада 1863 р. народився Григорій КОНЦЕВИЧ, видатний музикознавець, композитор, хормейстер, фольклорист, регент Кубанського військового хору.
17 листопада 1909 р. помер Яким БІГДАЙ, український кубанський композитор, фольклорист, режисер, статський радник.
17 листопада 1921 р. Волинська група Української повстанської армії Юрка Тютюнника зазнала поразки під с. Малі Миньки на Волині.
17 листопада 1937 р. народилася Олена АНТОНІВ, громадський діяч, учасниця руху Опору в 1960 -1980-х роках, лікар.
18 листопада 1918 р. відбувся братовбивчий бій під Мотовилівкою між сердюками Гетьмана України Павла Скоропадського та повстанцями Симона Петлюри та Євгена Коновальця.
18 листопада 1922 р. загинув подільський отаман Онисько ГРАБАРЧУК.
18 листопада 1923 р. народився український письменник Михайло ІВАНЧЕНКО.
18 листопада 1957 р. помер Володимир САВЧЕНКО, начальник оперативного відділу Запорозької групи, штабу 6-ї, 8-ї Запорозької дивізії; генерал-хорунжий Армії УНР.
20 листопада 1894 р. народився Данило ЛИМАРЕНКО, добровеличківський отаман, підполковник Армії УНР.
чала роботу Перша конференція поневолених Московщиною народів.
21 листопада 1764 р. в Україні ліквідовано гетьманське управління.
21 листопада 1920 р. Армія УНР покинула Батьківщину.
22 листопада 1921 р. загинув Степан ЩЕРБАК, герой Базару.
22 – 23 листопада 1921 р. в містечку Базар Волинської губернії (нині Житомирська область) червоні розстріляли 360 козаків і старшин Армії УНР Другого зимового походу.
23 листопада 1790 р. козаки здобули турецьку фортецю Ізмаїл.
24 листопада 1871 р. народився Микола ВОРОНИЙ, поет, член Центральної Ради.
25 листопада 1838 р. народився письменник Іван НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ.
25 листопада 1862 р. народився Петро СТЕБНИЦЬКИЙ, голова Української національної ради в Петрограді (1917), народний міністр освіти і сенатор Української Держави (1918), один із творців Української академії наук.
25 листопада 1896 р. народився Петро САМУТИН, комендант штабу дивізії 6-ї Січової дивізії; генерал-хорунжий Армії УНР.
25 листопада 1905 р. у Лубнах вийшла перша українська газета під царським режимом – "Хлібороб".
27 листопада 1863 р. народилася українська письменниця Ольга КОБИЛЯНСЬКА.
28 листопада 1898 р. народився Василь ТАТАРСЬКИЙ, командир 2-го Берестейського полку Армії УНР, начальник штабу бригади УНА (1945), Генерального штабу генерал-хорунжий Армії УНР.
28 листопада 1972 р. помер кобзар Євген АДАМЦЕВИЧ.
29 листопада 1778 р. народився Григорій КВІТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО, перший прозаїк нової української літератури.
29 листопада 1859 р. народився Кость ЛЕВИЦЬКИЙ, перший голова уряду Західноукраїнської Народної Республіки.
29 листопада 1879 р. народився Григорій ЧУПРИНКА, поет, учасник Визвольних змагань.
29 листопада 1941 р. помер кубанець Павло ХРИСТЮК, член Центральної Ради, член Малої Ради, міністр внутрішніх справ УНР.
28 листопада 1899 року народився Микола ФЕЩЕНКО-ЧОПІВСЬКИЙ, повстанець,  інженер-технік, голова управи СУБ у Чикаго, хорунжий Армії УНР, автор спогадів про Визвольні змагання.
У листопаді 1919 р. загинув Данило ТЕРПИЛО, повстанський отаман Зелений, який 15 липня 1919 р. у Переяславі урочисто, в присутності місцевого люду та свого багатотисячного війська скасував Переяславську угоду (1654 року) про "возз'єднання" з Росією.

Напевно, в житті кожного є люди, зустріч з якими піднімає віру у свій народ і дарує радість причетності до нього. Для мене такою людиною є Ольга Михайличенко, яка з юного віку стала в лави борців за вільну Україну в лавах ОУН і гідно пройшла стежками боротьби – і за Україну, і за власну гідність. Вона й далі простує цими гарячими стежками, хоч, здавалося, вже й заслужила право на тиху спокійну старість. Та де там! Ольга Михайличенко весь час у вирі боротьби, часом і тепер попереду інших.
Ольга Михайличенко – онучка українського господаря Сака Олексійовича Коржа, дочка сотника Армії УНР Івана Косовського, сестра члена ОУН Володимира Косовського, дружина політв'язня Петра Михайличенка – є активісткою Братства вояків ОУН-УПА і Союзу українок, майстром народного мистецтва України. Вона з радістю – попри літа – продовжує служити Україні.
Безперечно, саме такі люди як Ольга Михайличенко заслуговують на звання Героя України. На жаль, Президент України оцінив її героїчне життя, хоч і почесною, та все ж не найвищою нагородою – орденом княгині Ольги 4-го ступеня. Та ще й не знайшов часу вручити їй особисто, а передав нагороду через інших людей. Жаль! Адже у Віктора Ющенка був шанс доторкнутися до справжньої української героїні, а може, й поцілувати її. Не сталося!
Та Ольга Михайличенко не сумує. Навпаки, їй було вкрай незручно приймати цю нагороду у присутності інших політв'язнів, борців на Україну. "Чому ж тільки мені?! – думала вона під час вручення нагороди. – А вони що, не заслужили?"
Отака Ольга Михайличенко... Інший на гривню зробить, а вже чекає оплесків і вшанувань. А вона постійно дбає про інших.
Радий, що моя життєва стежка не раз перетиналася з стежкою української козачки Ольги Михайличенко. Хотілося, щоб наші життєві стежки  ще не один рік сходилися – в епіцентрі добрих справ для України.
Бажаємо Вам, дорога пані Ольго, ще довгих літ невтомної праці, адже зразок  ідеального служіння Батьківщині нам так необхідний.

Від імені Історичного клубу "Холодний Яр" та редакції газети "Незборима нація"
Роман КОВАЛЬ

Нещодавно вийшла книга найактивнішого дослідника тогочасних Визвольних змагань Романа Коваля "Багряні жнива Української революції" (Київ: Український письменник, 2005). Завдяки цим воєнно-історичним нарисам про Українську революцію виростає національна свідомість і державне мислення українців. Сто драматичних історій та вояцьких біографій написано на основі спогадів й автобіографій учасників тих подій, архівних справ і досліджень інших авторів.
За ясні зорі й тихі води, за незалежність України з рідною мовою та піснею, стародавніми звичаями, козацькими традиціями билися козаки i старшини Війська Української Народної Республіки. Здобували землю i волю для себе і своїх нащадків... Незважаючи на нестачу набоїв, нерішучість урядовців, голод, холод, тиф i великі втрати, козаки билися хоробро на всіх фронтах. I відступили за Збруч не через свою вину. Обеззброєні й інтерновані в табори польською владою вони не скорилися обставинам.
УНР зазнала поразки через багатопартійне протистояння з міжусобицями, через те, що українці воювали один проти одного в різних військах.
Згодом багато студентів, семінаристів, гімназистів, котрі через війну не закінчили навчання, дісталися до Чехословаччини. Там за сприяння президента Масарика в ЧСР було засновано українські вищі школи. Зокрема, Українська господарська академія у Подєбрадах. Роман Коваль висвітлює життєві долі студентів академії. Вони всюди i завжди боролися за Україну. Деякі входили до підпільної Української військової організації Євгена Коновальця. В академії діяла Легія українських націоналістів із наддніпрянців. Разом із львівською групою Української націоналістичної молоді вони й започаткували ОУН. Дехто з вояків УНР боровся в лавах ОУН-УПА у Другій світовій  війні.
Документальна книга Романа Коваля – не тільки діорама нашого минулого. Вона застерігає сучасних будівників держави від повторення помилок. Історія – добрий учитель для вдумливих учнів. Не легко відродити державність, а ще важче її втримати. Багряні жнива Української революції збирали не тільки на полях Визвольних змагань. Вони продовжилися голодоморами і репресіями, нищенням української національної культури, яке триває донині. I не з вини козаків. Чиновники не дбають за патріотичні видання, особливо про українську революцію Наддніпрянщини. Хоч автори й працюють над новими книгами. Зокрема, я маю рукопис роману-хроніки про Вільне козацтво. Він лежить п'ять літ без руху. Немає коштів на видання. Немає ні спонсорів, ні скоординованих планів державних видавництв. А може, урядовці не розуміють виховного значення патріотичної літератури?
Книгу Романа Коваля чекають у школах, книгозбірнях, книгарнях. Її можна придбати, переказавши поштою 22 грн. 50 коп. на адресу редакції часопису "Незборима нація": 03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14.

Михайло ІВАНЧЕНКО,
письменник

Разом із товаришем Хведьком, ледь закінчивши школу, покинув Яків Нестеренко рідне місто з вірою та світлими мріями про своє повернення як переможця. Хведько загинув вже за два місяці, як вийшов із батьківської оселі боротися за Україну.
Шлях Якова був довший. І страшніший: у його очах застигла смерть сотень людей – побратимів, ворогів, випадкових стрічних. "Але чому він так примирився з цим, спокійно згадує те, що так хвилювало його?!" – думав він, сидячи за польськими дротами в таборі для інтернованих.
Бо Хведько помер. А з його смертю вмерли і мрії... Які мріяли разом...
Перед його очима лише стояли картини жахливого лихоліття.
Ось перейшли Збруч... Рушниця відчуває міць і тепло долонь Якова. Нестеренко щасливий: по-перше, він на волі, табори залишилися в минулому, по-друге, в нього рушниця, а в багатьох товаришів немає, що стиснути в руках, –  рушниць лише двісті на п'ятсот козаків. Щоправда близько сотні вояків одержали по гранаті.
Збруч перейшли через греблю, яка впиралася в млин. Одтягнули рогатку з колючого дроту. Підійшли до млина... Ніч. Змовницьки блимають зорі. Тиша. Лише глухо шумить вода. Та калатають серця.
Млин вже оточено... Всередині троє чоловіків, які не підозрюють, що жити їм лишилося лічені хвилини. Навіть менше. Ось команда, і в млин вриваються роз'ятрені козаки.
Боротьба була короткою. Яків запам'ятав лише перелякані обличчя та дикі страшні очі приречених... Їх задушили...
Знову тиша. Ось хтось йде з ліхтарем. Міряє останні кроки свого життя. Звісно, не здогадується... Страшний удар прикладом по голові... Хрускіт... І знову тихо... Подібна доля чекала ще чотирьох. Відділ особливого призначення підполковника Михайла Палія-Сидорянського збагатився на вісім рушниць.
На світанку 27 жовтня вийшли на село Іванківці. Основні сили лишилися за дві версти, а чота 1-ї сотні відділу ввійшла крадькома в село. В одній хаті через шибку побачили у кутку чотири рушниці й чотири постаті на підлозі. За хвилину їх вивели в білизні на мороз.
На майдані, поруч зі штабом, вже остигали сім трупів. Біля паркана розстріляли і цих чотирьох. На їхні обличчя Якову не хотілося дивитися...
Вже тиждень йшов відділ Української повстанської армії через Поділля, лишаючи на своєму шляху трупи. "Ми жорстокі, ми немилосердні, – повторював Яків, – у нас немає полону..."
Нерви притупилися остаточно.
Ось зловили ватажка карного відділу. Матрос. Великий, молодий, вродливий. Цілує портрет своєї нареченої. І спокійно стає під кулі...
Знову смерть...
Далі розстріляли трьох червоноармійців, які стерегли ліс. Селяни, що рубали дерева, з жахом дивилися на розправу.
– Хто ви?! – несміливо запитав один, молодший.
– Бандіти-петлюровци, – почув саркастичну відповідь.
Дядько, поспішно оглянувшись, повідомив, що в село до батьків приїхала з Радомишля чекістка.
І ось вже п'ятеро вершників із більшовицькими зірками їдуть із дядьком у село...
За півгодини її привели. "Молода, жидівочка, гарна. Тільки очі якісь нелюдські, дивляться  вбік". Питає:
– Што вам, таваріщ камандір, нужна?
Підполковник, командир відділу розпитує у неї про "бандітів". Чекістка спокійно і самовпевнено відповідає:
– Іх тут уже нєту...
Їй кажуть, що вона помиляється, що "ми – ті самі бандіти".
Не вірить, сміється... Та ось посмішку змінює жахлива гримаса – нарешті втямила, що її не розігрують. "Кидається на коліна, обіцяє золото, пропонує своє тіло, аби тільки жити"...
Її повісили при дорозі. Від землі підтягували поволі. Вже мертвій почепили на груди записку: "Така доля чекає вас усіх...".
Перші бої з великими відділами червоних настрою не підняли... Як затравлені звірі мусили ховатися в лісах...
Ось зловили "великого як дуб кацапа". Останні метри він пройшов у самій білизні. Снігу було по коліна. Лютував мороз. Несподівано багнет вп'явся в груди ординцеві. Яків був серед тих чотирьох, які добивали його багнетами "як скотину". Два, три удари, чотири, п'ять... Червоний нарешті не витримав:
– Давольно с мєня, таварищі... Хватіт...
За одинадцятим ударом він затих.
– Ні, я вже не людина, – подумав Яків. – Я стратив все людське...
Живі намагалися здолати нелюдські муки. Холод, рвані сорочки, розідрані шинелі, ноги в ганчірках...
А довкола безмежний сніг...
А за пазухою лише шматок замерзлого хліба і десяток набоїв...
Голод і на кожному кроці смерть...
31 жовтня 1921 року вийшли до села Чуднівці, що над Богом. Звернули увагу, що біля однієї хати – кільканадцять посідланих коней.
Їхні господарі пиячили.
Вони й стали новою здобиччю... Дванадцять полонених.
Перед тим як кінчити їх, роздягли – хто ж одяг дірявитиме, коли козаки голі й босі?
Повели до берега, подалі від хат. Раптом приречені кинулись у різні боки. Але козаки спокійні, а річка широка. Кожний вибрав собі живу мішень і спокійно цілився.
– Все їдно нікуди не втічуть.
Один втікач із відчаю кинувся у річку.
Та куля настигла всіх однаково: кого на березі, кого в річці.
Кров на воді підтвердила правду стрільців. І тіло щезло під водою... Хто тепер докаже, що він був? Не було... Риби з'їли...
І знову...
Піймали зрадника... Скільки їх?!
І знову за село, подалі од людей...
Роздягається сам. Плаче... цілує ноги. І раптом кидається тікати...
Кіннотник наздогнав його швидко. І голова впала в сніг...
А тепер треба рятуватися самим.
Відділ Палія оточено.
Бій триває з чотирьох годин ранку. Козаки відбиваються, здається, від вдесятеро сильнішого ворога. До ліса – далеко. Не добігти.
Все ж Яків тікає засніженим полем.
"Дикі обличчя, блиск сталі... Зойки..." Червона кіннота жалю не знає. "По полю бігають люди-звірі, а за ними ганяють инші люди-звірі"...
Жах м'ясорубки вже позаду.
Ось Тетерів, Бородянка, Ворзель... Недалеко Київ. Але про звільнення столиці навряд вже хтось мріє. Подалі б від неї – адже там сила червоного війська. Свіжого, готового до великих переходів...
Їхали шляхом, яким два дні тому шукав правди Юрко Тютюнник. Його переслідувала кінна бригада Котовського. За котовцями йшов відділ, однією з нервових клітин якого був Яків Нестеренко. А за ними знову сунули червоні.
Здається "тисячі червоних звірів" полюють за цими двома розладнаними сотнями... Все ж із зачарованого більшовицького кола вирвалися. Довелось повстанцям "стати більшовиками" – "таваріщамі". Під машкарою "асобова атдєла па барьбє с бандітізмом" таки легше минати більшовицькі застави. Навіть селянам не відкривались, що вони "петлюрівці".
У селах аж кишіло від москалів. От і "визволили" Україну. Треба поспішати, поки не виявили, хто є хто. З півтисячного відділу лишилося двісті. Зарубали Андріївського. "Сьогодні його, – думав Яків, – а завтра мене".
Ось вже і Любар. Видно церкву. Польський рятівний кордон вже недалеко.
На мобілізованих підводах доїхали аж до польських прикордонних стовпів... Хоч і ховалися від селян і намагалися говорити московською, ті добре розуміли кого везуть до кордону. Тож прощалися дуже щиро, а дехто з селян плакав, – згадував учасник Другого зимового походу поручник Дмитро Зоренко.
Кордон перейшли організовано, колоною. Селяни ще довго дивилися їм у слід. Чи побачать коли ще українське військо?
А по той бік кордону почався новий етап драми: козаки мусили здавати полякам зброю, віддавати коней. "Більшість козаків, і то найстарші, плакали як діти, – писав Дмитро Зоренко. – Польський майор, а за ним і всі польські офіцери теж не витримували, й один по одному, виймаючи хустки з кишені, заходили до будинку. Деякі козаки, в розпачі, потрощили свої рушниці... Горе переможеним!"

Роман КОВАЛЬ

Біографічні довідки
ЗОРЕНКО Дмитро (? – 1931, Білосток, Польща). Військовий; поручник повстанського відділу Семена Хмари-Харченка (1921). Учасник Другого зимового походу Української повстанської армії під командуванням Юрка Тютюнника (1921). Спогад “На партизанці” написав 12 січня 1931 р. в Білостоці. Помер від сухот.
НЕСТЕРЕНКО Яків Данилович (23.3.1901, с. Рудня Остерського пов. Чернігівської губ. – після 15.4.1927). Військовий, інженер-агроном; чотовий 6-го технічного куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії. Народився в сім’ї унтер-офіцера Київського відділу жандармського управління залізниць. Закінчив 2-ге Київське комерційне училище (4.2.1919). 6 лютого 1919 р. добровільно вступив у лави Армії УНР. Учасник Другого зимового походу. На інтернуванні перебував у таборі ч. 5 у Щипйорно. Департамент Політичної інформації МВС УНР документально засвідчив, що “громадянин У.Н.Р. Нестеренко Яків з боку політичного і морального є людиною певною”. Агрономічно-лісовий факультет Української господарської академії закінчив 1927 року. “Спогад” написав 1922 року.

Джерела
Зоренко Д. На партизанці // Другий зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар. – Київ: фундація ім. О. Ольжича, Київ, 1995. – С. 149, 156, 168.
Нестеренко Я. Спогад. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 818 – 819.
Особиста справа студента Нестеренка Якова. ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1624, арк. 1 – 99.

Одного січневого дня 1978 року двері київської бібліотеки імені Юрія Смолича, що на Корчуватому, відчинилися,  поспішно ввійшов поет, який на віях вніс морозні сніжинки, а в душі – полум'яний жар.
Це був Володимир Коломієць.
Тоді на зустрічі зі своїми читачами він, молодий і завзятий, читав свої вірші з нової книги "До серця людського", й вони доходили до сердець, хвилювали, змушували думати, порівнювати своє напівпровінційне життя з його високим поетичним ідеалом. З тих поезій поставало його дитинство під веселками Переяслав-Хмельниччини, дружна родина батьків-учителів, болі й труждання нашої епохи...

У краю, де над шляхом     шумить ковила,
де я мамі з лелечого випав крила,
все таке дороге знайоме:
од холодних криниць –    до рясних зоряниць,
од садів молодої оскоми –    до полів золотої утоми,
од дитячих припухлих залоз –
до кохання, що й не розказалось,
все навік у вдачу мою пов'язалось.

"А прочитайте щось про кохання!" –  тут же попросили заводські дівчата.
І Володимир Коломієць сипнув цих віршів, наче з рукава!
Пізніше, через роки, коли я познайомилась із його дружиною, пані Людмилою Коломієць, я глибше відчула, звідки отой трепет "поміж чуттям і дивом"...
Десятки книг поезій вийшли з-під пера письменника, у них він уболівав за "планету на тонкій стеблині", дбав про рідну мову, наприклад, застерігаючи, як зникла з ужитку полабська мова (наприкінці ХVIII століття)...
Не стало слов'янського племені, зникло воно в "безмовності" в "безбатченківщиності". "Де ти, останній полаб?" – гукав поет і цим застерігав нас від своєї проблеми російщення.
Так і зараз письменник бере до серця й сучасні боління та людські сподівання, прозираючи й розкриваючи через Слово праглибину України. Він шукає Людину, як колись Діоген зі своєю свічкою: hominem quaero. Але вірить, що "Світла не уб'єш. Джерел не затопчеш. Неба не обгородиш".
В авторській передмові до своєї найновішої книги "Допоки ще світить Сонце", поет пише: "Якось я мимоволі вступив у полеміку з одним відомим діячем-християністом. Він каже: "Основне для народу – віра". А я заперечив: "Ні, найважливіше – мова, в мові – код нації."  Він же за своє: "Без православної віри не існує в нас нації". Тоді я гірко зауважив: "Якщо так, то годі й рипатись до справжньої самостійності, – обнімімося навіки з Москвою, з Росією й розчинімось у ній, адже ж віра у нас одна".
У цій же передмові поет порівнює себе з самотньою ластівкою, в цьому і є формула його творчості. Від гарячих дискусій до філософського заглиблення на самоті.
Знаємо й шануємо Володимира Родіоновича ще як пристрасного редактора; багато хто з нас виносив із його кабінету свій покреслений рукопис, мало не зі сльозами на очах... А потім, вчитавшись, розуміли – то "злий" редактор хоче підтягнути до свого високого рівня.
Поезія Володимира Коломійця, лауреата Державної (Національної) премії імені Тараса Шевченка (за книгу "Золотосинь" 1993 року) та інших престижних літературно-мистецьких премій, – це берегиня рідної України. На своїх сторінках він піднімає, висвічує такі прошарки віків! "Ми – Дажбожі внуки!" – нагадує поет, і переконує нас бути гідними предків наших, вивчати наш божественний пантеон від Перуна й Буса до Леля й Макоші, справляти Купала й інші язичницькі свята.
Із книг Володимира Коломійця зорять на нас наказний гетьман Яким Сомко, ватажок повстанців Тарас Трясило, поетеса-провісниця Леся Українка, пристрасний політик В'ячеслав Чорновіл, згорьований Григір Тютюнник, а також літописець Самовидець... Звучить сопілка Леопольда Ященка, ясніють картини Марії Примаченко...
А яке розмаїття форм віршування! Для студентів-дипломників тут цілий ужинок, тільки не лінуйся, причастися, бери-пригортай цілими жмутками: і запашні трилисники, й гордопишні сонети, і чужі для нашої поезії, але вже освоєні нею верлібри... Колись Володимир Коломієць написав: "Бо слова хочеться здобутись..." Це він робить постійно, все життя, для нього віршування тотожно з медозбором. Згадаймо вірш:

Меди – густі й рідкі,
   аж чорні й золотисті
із цвіту кожного –
свій мед осібний.
Звичайно, знають про оце
   найкраще –
кому на долю випала бджола...

Володимиру Коломійцю на долю випало збирати слова цілющі й медові, живити рідний край, бути на сторожі національної мови і самосвідомості. Його поезія – то "прибутна сила"!

Ольга СТРАШЕНКО, член Національної спілки письменників України, лауреат літературної премії імені Василя Симоненка

Історичний клуб "Холодний Яр" та редакція газети "Незборима нація" вітають Володимира Коломійця з поважним ювілеєм та бажають нових поетичних звершень, нових книг і нових юних прихильниць-читачок, палкі серця яких надихнуть Вас на нові поезії!

Буття людини на землі має свій початок і свій кінець. Нещодавно цю вічну істину, на жаль, усвідомила й моя родина. Пішла з життя моя бабуся Віра – мамина мама, прабабуся моєї донечки. Ми не завжди відчуваємо цінність кожної краплини життя, доки рідні люди поруч із нами. Бабуся відійшла за межу вічності, а ми лишилися сиротами оплакувати її, просити пробачення, і ладні все віддати, аби знову почути її голос...
Скільки себе пам'ятаю, бабуся вірила в Бога. Знаєте, вірила отим особливим упованням, яким тільки старенькі люди вірити вміють. Бувало ще й нас молодих журить, що до пуття й перехреститись не вміємо. Ходила до Матвіївської церкви, скільки здоров'я дозволяло. І, чесно сказати, були їй байдужими мирські розмови про патріархати, про вплив московський чи київський. Вона ж бо в церкву до Бога йшла, а не світські проблеми вирішувати. Та тільки от іноді прийде додому і розповідає, що священик говорив речі, про які в церкві не дуже то й говорити годиться. То про вибори, мовляв, за кого голосувати, а за кого ні; то про поділ церков на "правильні" і на "зовсім неправильні", тобто прямо таки не нашої віри. До останніх, за словами тамтешнього священика, належить і, як кажуть на неї в Чигирині, "верхня" церква, що належить до Київського патріархату. І така вже вона "не наша", що туди навіть зовсім ходити не можна.
Дивними видавались моїй бабусі ці слова в устах людини, котра мала би за своїм покликанням в першу чергу навчати любові до ближнього, і аж ніяк не сіяти розбрат межи віруючими. Та й те, до якої церкви ходити, кожен має право сам обирати. І ніхто не може осуджувати той вибір.
Про позицію моєї бабусі знало чимало односельчан. Знав про те і священик, й інші служителі церкви. Та ні сама бабуся, ні ми, її найближчі родичі, ніколи навіть уявити не могли, до якого маразму можуть доходити люди у своєму зазомбованому осліпленні.
Коли бабуся занедужала, ми зрозуміли, що слід готуватися до найгіршого. Почали дізнаватися про послуги священиків при похованні. Довідавшись ціни в одного й іншого, ми були вражені різницею між ними. Даруйте, люди добрі, але заробляти більше ста гривень, тобто робити бізнес на людському горі – це не те, що не по-божому, це вже навіть не по-людськи! На родинній раді було вирішено запросити отця Василя – священика з такої "неугодної" "верхньої" церкви. Тим більше, що всі онуки і правнуки бабусині вінчані й хрещені саме там.
Ніхто з моєї родини ніколи не забуде того дня... Хоч морально ми всі до цього готувалися, хоч намагалися заспокоїти себе думкою про неминуче, все ж розпач вселився в наші душі. Настав час правити службу, після чого бабуся мала назавжди покинути рідну оселю. Старші люди сказали, що треба було б поїхати до місцевої церкви, попросити хреста, з яким покійного проводжають в останню путь. Поїхав мій брат Олександр і ще хтось із рідних.
Чекали ми не дуже довго. Але виявилося, що їздили вони марно. Таким розгубленим свого брата я ще не бачила: "Нам не дали хреста. Дізнавшись, хто правив службу, сказали, що то священик не нашої віри і не дали"…
Як – не нашої? Обуренню присутніх не було меж.
Та, дякувати Богу, отець Василь зумів усіх заспокоїти. Мовляв, душі померлого від того гірше не буде, а от тим, хто вчинив такий страшний гріх, мати віднині той хрест на собі…
Я не перестаю питати себе: де межа людському безумству? Коли нарешті настане край абсурдному, безбожному діленню Бога, який є один?! Де совість у тих служителів церкви, які посміли відмовити людині у її останніх почестях на цій землі?
Люди добрі, та невже моя бабуся, яка весь вік тяжко і чесно працювала, для якої Бог був вищим за патріархати, яка виростила трьох дітей, невже вона не заслужила хресного знамення у свою прощальну дорогу?! І після такого оці смертні сміють називати себе богоугодними віруючими? Не знаю, кому саме моляться вони у душі, але точно – не Богу! Людська огуда скороминуща, питання в тому, якою постане душа на суді Господньому…
Рідна моя, дорога моя бабусю! Ніколи вже більше вас не торкнеться земна суєта. Ваша душа вища за неї! Спочивайте з миром. Нехай земля вам буде легенькою! Ви сповна відстраждали на цьому світі. Хай ангели будуть прихильні до Вас на тому.

Юлія ЖАДАН-УЛЯНИЧ
м. Чигирин Черкаської обл.