«Незборима нація» Число 8 (234) Серпень 2005 р.

1 серпня 1889 р. народився Петро САМУТІН, історик, генерал-хорунжий Армії УНР.
1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії. Почалася Перша світова війна.
1 серпня 1914 р. у Львові постала Головна українська рада.
3 серпня 1651 р. польські війська під проводом Яна РАДЗИВІЛЛА нищать Київ.
4 серпня 1687 р. Гетьманом України обрано Івана МАЗЕПУ.
4 серпня 1914 р. у Львові створено Союз визволення України.
4 серпня 1919 р. загинув Дмитро ВІТОВСЬКИЙ, Військовий міністр ЗУНР.
4 серпня 1968 р. помер Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, генерал-полковник Армії УНР.
6 серпня 1657 р. помер Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
7 серпня 1897 р. народився Леонід МОСЕНДЗ, письменник, перекладач, старшина Армії УНР, член Легії українських націоналістів.
8 серпня 1819 р. народився  Пантелеймон КУЛІШ, письменник.
8 серпня 1919 р. загинув Дмитро СОКОЛОВСЬКИЙ, повстанський отаман.
9 серпня 1792 р. запорожці висадилися на Кубань.
9 серпня 1849 р. у Північній Буковині скасовано кріпосне право.
9 серпня 1919 р. галицькі й наддніпрянські війська відбивають у більшовиків Жмеринку.
10 серпня 1648 р. Богдан Хмельницький перемагає поляків під Пилявцями на Поділлі.
10 серпня 1680 р. помер запорозький кошовий Іван СІРКО.
11 серпня 1942 р. помер Кость ЛІНСЬКИЙ, кубанський бандурист.
12 серпня 1107 р. київські князі розбивають половців під Лубнами.
12 серпня 1919 р. українські війська визволяють від більшовиків Вінницю.
14 серпня 1921 р. загинув Марко ШЛЯХОВИЙ, отаман 2-ї Київської селянської повстанської дивізії.
14 серпня 1968 р. помер Данило ЛИМАРЕНКО, організатор Вільного козацтва, повстанський отаман Добровеличківської волості, підполковник Армії УНР.
15 серпня 1649 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ перемагає поляків під Зборовим.
16 серпня 1884 р. народився Ісак МАЗЕПА, голова уряду УНР.
17 серпня 1245 р. князь Данило ГАЛИЦЬКИЙ розбиває мадярів.
17 серпня 1772 р. Галичину прилучено до Австрії.
17 серпня 1897 р. народився Адріян МАРУЩЕНКО-БОГДАНІВСЬКИЙ, начальник штабу 2-ї бригади Окремої кінної дивізії, підполковник Армії УНР, історик.
20 серпня 1965 р. помер Тихін СТРОКУН, кубанський бандурист.
20 серпня 1979 р. помер Микита МАНДРИКА, поет, член Центральної Ради, радник українського посольства на Кубані та в Туреччині, представник кубансько-го уряду в Японії та на Далекому Сході.
21 серпня 1627 р. видано "Лексикон" Памви БЕРИНДИ – перший словник української мови.
23 серпня 1870 р. народився Володимир СІКЕВИЧ, командир 3-го Гайдамацького полку, посол уряду УНР в Угорщині, генерал-хорунжий Армії УНР.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Акт про державну незалежність.
26 серпня 1757 р. у Чигирині обрано Гетьманом України Івана ВИГОВСЬКОГО.
27 серпня 1856 р. прийшов у світ Іван ФРАНКО.
28 серпня 1575 р. народилася Єлизавета ГУЛЕВИЧІВНА, одна із засновниць Київського братства, монастиря і школи при ньому, яка з часом перетворилася на Києво-Могилянську академію.
28 серпня 1819 р. народився Іван ПОПКО, кубанський етнограф, історик.
30 серпня 1883 р. народився Дмитро ДОНЦОВ, ідеолог українського націоналізму.
30 – 31 серпня 1903 р. у Полтаві відкрито пам'ятник Івану КОТЛЯРЕВСЬКОМУ.
31 серпня 1938 р. розстріляно Миколу СИМАШКЕВИЧА, члена Центральної Ради.

Вшановано полеглих під Бродами

24 липня на Меморіальному цвинтарі, що між селами Червоне, Ясенівці та Княже Львівської області, громадськість на чолі з ветеранами дивізії "Галичина" вшанувала пам'ять тисяч загиблих стрільців і старшин дивізії, які загинули в битві під Бродами 1944 року проти Красної армії. В урочистих заходах взяли участь і члени Історичного клубу "Холодний Яр".

На світлинах учасники вшанувань:
Роман КОВАЛЬ і Володимир МАЛКОШ, голова Івано-Франківської станиці Галицького братства колишніх вояків 1-ї Української дивізії;
підстаршина дивізії "Галичина" Леонід МУХА з Миколаєва Львівської області та Любомир ХАМУЛЯК із Дрогобича на військовому цвинтарі під Ясенівцями.
 

Андрію Свириду – 80 років!

Історичний клуб "Холодний Яр" і редакція газети "Незборима нація" щиро вітають краєзнавця Андрія СВИРИДА з 80-літтям. Бажаємо, щоб іскри Вашого гарячого козацького серця запалювали серця молодшого покоління, щоб могили національних героїв, які Ви впорядковуєте, стали місцем паломництва. Нехай на них нинішнє та прийдешнє козацтво присягає на вірність Україні, а потім все життя сповнює цю обітницю!
З роси Вам і води, дорогий пане Андрію!

Знайдено фотографію отамана Зеленого

Зберіг цю унікальну світлину мешканець Трипілля Дмитро Олексійович Любименко. Спершу світлина зберігалася у його діда, який перед смертю передав її на зберігання своєму онукові Дмитру. А той тільки тепер, 2005 року, розповів про реліквію своєму колишньому вчителеві, відомому краєзнавцю Юрій Корнійовичу Домотенку...
Вперше світлину було опубліковано в газеті "Обухівські вісті" 2 липня 2005 року. Тепер це робить і "Незборима нація", колектив якої щиро радіє цій знахідці, адже ми вже давно розшукували її. І ось сталося... Хай не ми знайшли, так наші друзі! Вітаємо пана Домотенка з цінною знахідною!
До слова сказати, Дмитро Олексійович Любименко є родичем сотника Дмитра Любименка та Данила Терпила. А передала фотографію в редакцію "Незборимої нації" письменниця Тетяна Лемешко. Дякуємо їй!
Хто зна, може комусь поталанить знайти й інші фотографії легендарного отамана.

Редакція "НН"

Відійшов у засвіти відданий Україні патріот, щира і добра людина Борис Андріїв. Він був одним з організаторів національно-патріотичних товариств на Роменщині, фундатором Народного руху України, "Просвіти", ДСУ, активним кольпортером націоналістичних видань, дослідником-краєзнавцем і щедрим меценатом на національну справу.
Борис Петрович не був депутатом, не обіймав ніяких поважних посад, не гнався за титулами чи званнями. Він був скромною людиною, але ми всі знали, що жоден національний захід чи акція на Роменщині не обходилася без його участі. Пригадую референдум за незалежність 1991 року, коли ми з паном Борисом та патріоткою-подвижницею пані Ольгою Жулковською з Тернополя їздили селами району, проводили зустрічі з людьми, поширювали агітматеріали, пригадую пікети, душею яких був Борис Петрович, свято козацької слави в Пустовійтівці, різноманітні виборчі кампанії… Завдяки його щедрості світ побачило не одне суспільнокорисне видання, завдяки його принциповості не один пам`ятник Леніну злетів із постаменту.
Він був правдивим націоналістом "із крові і кості", взірцевим членом ОУН. Вражала його любов до книг, яких мав багато. Коли з друзями з МНК заїздили до Ромна, я завжди намагався познайомити їх із Борисом Петровичем: він був цікавим співрозмовником, а дворище і хата його, палкого шанувальника старовини, були своєрідним музеєм.
Невимовно тяжко говорити про нього в минулому часі. За 15 років знайомства і дружби я міцно прив`язався до цієї небуденної людини, але невблаганна хвороба передчасно забрала його від нас. Залишив у глибокому смутку опечалену горем дружину та доньку Олю, студентку Києво-Могилянської Академії.
Поховали роменського козака у родинному селі Бобрику. Над його головою тепер тихо шепотять тополі.

Віктор РОГ

Під прикриттям слів про демократизацію і впровадження місцевого самоврядування Верховна Рада України ухвалила у другому читанні Закон "Про місто-герой Севастополь". Це зроблено у рекордно короткий час (за 10 хвилин) – незважаючи на суттєві зауваження до проекту з боку науково-експертного управління та Міністерства юстиції.
На наш погляд, будь-яка спроба "демократизації" в місті, в якому з 390000 мешканців близько 37000 є громадянами Російської Федерації (а ще близько 40000 мають подвійне громадянство України та РФ), може мати фатальні наслідки.
Не слід забувати, що в Севастополі перебувають іноземні військові формування, які суттєво впливають на економічне і політичне життя у місті. Незважаючи на це, Закон "Про місто-герой Севастополь" запроваджує посаду міського голови, якого обиратимуть тепер і громадяни Російської Федерації.
Не важко передбачити, що на майбутніх виборах головним чинником стануть російські гроші. Відтак новий міський голова Севастополя потрапить у більшу залежність від Чорноморського флоту, власне від Москви. З точки зору національної безпеки України це неприпустимо.
Тривогу посилило те, що напередодні Дня Конституції України керівники  Севастополя отримали ордени Петра Великого, яким нагороджуються організації та фізичні особи, які зробили видатний внесок у процвітання Росії.
Невже керівники Севастополя забули слова Тараса Шевченка про Петра I, якими  він припечатав цього ката?

Це той перший, що розпинав
Нашу Україну...
Як би не було, але ніхто з цих "кавалерів" не відкинув гнівно цієї нагороди. І тим продемонстрував у процвітання якої країни він робить видатний внесок.

Громадський комітет "Український Севастополь"

Від редакції "НН"
Президент України Віктор Ющенко наклав вето на Закон "Про місто-герой Севастополь", відправивши його на доопрацювання до Верховної Ради. Але на цьому боротьба не скінчилася, російська п'ята колона планує реваншуватися у вересні. Українська громадськість не повинна мовчати!

Сайт "Українське життя в Севастополі"
http://ukrlife.org/main/uacrim/zgkus_sev.html

(продовження, початок у чч. 6, 7 НН”)

Боярка

Ось вже позаду і Лисянка. На швидкості проминули ми й поворот на Хижинці, звідки родом "повстанець у слові" Юрій Лавріненко (вислів Василя Шкляра).
Невдовзі галузка дороги відщепилася ліворуч, і ми покотилися в долину річки Гнилий Тікич до Боярки, колись сотенного містечка.
Згідно з народними переказами Боярка існувала ще в часи Київської Русі. Та, як видно, не раз містечко занепадало, бо і хан Батий "гостював" тут, і кримські татари (поруч, через Лисянку на Медвин проходив Чорний шлях, яким татари ходили по ясир на Україну). Отож не раз, напевно, кримли навідувались непроханими гостями у Боярку. Не думаю, що місцеві жителі гостинно розкривали свої обійми та комори.
У 1648 – 1654 роках боярське козацтво активно включилось у війну, на цей раз проти поляків. Відтак, 1654 року Боярка стала сотенним містечком Білоцерківського полку. Воно було укріплене, мало вежу з трьома баштами. У центрі містечка було й укріплення з частоколу. Спокій мешканців забезпечували чотири залізних і одна мідна пищаль. Стріляли вони ядрами. Коли треба, прокидалися й шість пищалей меншого калібру. 1654 року жило тут 89 козаків, 21 шляхтич і 245 міщан...
1660 року в Боярці знову били поляків, а оскільки ті все лізли і лізли на Вкраїну, то і 1664 року Боярка стала одним з вогнищ протипольського повстання під керівництвом полковників Федора Сулими і В. Варениці, соратника Івана Виговського. Але вже 1665-го до містечка вдерлося польське військо на чолі з коронним гетьманом Стефаном Чарнецьким, який наказав вирізати все населення. Та цей рік виявився останнім і для польського гетьмана.
У 1702 – 1704 роках у містечку Боярка знову забурлило, заіржало. На цей раз на боротьбу підняв козацтво фастівський полковник Семен Палій. Що з того вийшло, боляче згадувати й досі... Хоч починалося все могутньо й оптимістично.
Перемога поляків викликала посилення гніту, а це в свою чергу пробудило гайдамаччину. Загони месників діяли і на Лисянщині, а 1768 року завітали й у саму Боярку.
Як бачимо, неспокійні люди жили в цьому "краї бойових сокир" і "хижих ченців"... Та багатомільйонний російський давун, який прийшов на зміну польським палям і шибеницям, помалу додушував своїх "братів-малоросів", витискуючи життєздатні його кадри у сибіри...
За часів російського панування Боярка була волосним містечком. До Боярської волості Звенигородського повіту Київської губернії входили такі села: Порадівка, Брідок, Побережка, Довга Гребля, Писарівка, Чеснівка, Семенівна, Рідкодуб, Погибляк, Кам'яний Брід, Франківка, хутори Харченків і Дубина.
Центром подібних містечок завжди була волость. У Боярці перед нею до 1918 року бовваніло погруддя Миколи II-го... Приміщення Боярської волості не збереглося, а от холодна могла б іще послужити пиякам, волоцюгам, злодіям, а то і краєзнавцям.
До холодної і привів нас Микола Демчук – директор місцевої школи і наш провідник. Тож із Василем Шкляром і паном Миколою ми пірнули в підземний хід і одразу відчули, що таке холодна... Якщо коротко – студений, без жодного віконечка карцер. Високі склепіння дозволяють стояти в повний зріст. Але сісти можна лише на зимну долівку. Жменька тьмяного сонячного проміння проникає лише через заґратовану вузьку дихальну трубу. І – жодної дощечки, де б можна було пересидіти.
Мабуть, не один чоловік тут порозумнішав... Для цього вистачить двох – трьох діб... У холодній я збагнув остаточно, чому в народі майже повсюдно волость називали "розправою".

Отаман Цвітковський

Влітку 1918 року Боярка стала одним з осередків народного повстання проти росіян, а від 1919-го у цій місцевості господарював сотник Цвітковський.
У часи Визвольної війни він був одним із "найбільш відомих" повстанських отаманів. Діяв не тільки в околицях Боярки та сусіднього волосного містечка Виноград, але й по всьому Звенигородському повіті, хоча його багряні сліди можна було знайти на Уманщині й Таращанщині.
Незважаючи на масштабність отамана (15 тисяч козаків мав він "у добрі часи" під рукою), за 85 років пам'ять про нього майже повністю вивітрилась.
Попри гучне прізвище, ми навіть не знаємо його імені. Не знаємо і як правильно писати: Цвітковський чи Квітковський. Подорожуючи стежками отамана на Лисянщині та Звенигородщині й розпитуючи краєзнавців та очевидців тих подій, ми виявили не так вже й багато інформації.
Основний масив даних про нього зберегли не так місцеві жителі, як чекісти, зокрема автор цікавої книги "Шлях зрадництва й авантюр (Петлюрівське повстанство)" Б. Козельський. З українських джерел, в яких висвітлюється діяльність отамана, насамперед  назву спогади Івана Дубинця "Медвин горить".
Відомо, що Цвітковський був штабс-капітаном лейб-гвардії Волинського полку російської армії. Відтак в Армії УНР мав звання сотника. Після Любарської катастрофи українського війська він серед інших хоробрих вирушив у Зимовий похід. Пробившись на Уманщину, з'єднався із Гайдамацьким полком Омеляна Волоха і, ніби на завдання Симона Петлюри, вступив до партії боротьбистів – так, принаймні, стверджує чекіст-історик Б. Козельський.
"Маючи певне провокаційне завдання, – продовжував Козельський, – Цвітковський влився до 60-ї (совєтської) дивізії й... почав готуватись до виступу проти радянської влади".
Налагодивши зв'язок із "петлюрівськими діячами" Дерещуком і братами Рендо, одного дня Цвітковський "несподівано" покинув лави "непереможної" Красної армії та перейшов у підпілля. Невдовзі він гучно "легалізувався" – на чолі повстанського загону, який сформував Уманський повстанський комітет. Спочатку 25 кінних і 60 піших було під його командуванням. Із ними Цвітковський перебазувався на Звенигородщину. Значною мірою саме завдяки йому 1920 року більшовицьку мобілізацію у Звенигородському повіті було зірвано. Медвинська, Ісайська, Богуславська, Виноградська, Боярська та інші волості взагалі ухилились від призову, не давши до Красної армії "жодної людини". Хлібороби вирішили за краще піти у ліс. "Бути бандитом куди краще, ніж червоноармійцем", – підсумував сумно Козельський.
До Цвітковського в ліс пішли селяни і козаки з Боярки, Винограда, Писарівки, Порадівки, Шушківки, хутора Харченків, Брідок та інших сіл і містечок. Із них Цвітковський сформував два полки – Виноградський і Боярський. Із цією силою й рушив він на Звенигородку. "Бандитський наступ відбили, – писав  Козельський, – та Цвітковський засудив на вогонь цілу низку районів і без жалю нищив усе, що тхнуло радянським духом".
Після поразки Медвинського повстання, яким керував отаман Хома Лебідь (справжнє прізвище Хома Сидоренко), повстанський загін медвинців на початку вересня відійшов у район Винограда, Боярки і Лисянки. Тут отаман Лебідь (Сидоренко) склав свої повноваження (пізніше він емігрував до Польщі), а медвинські повстанці влилися в загін Цвітковського. Помічником Цвітковського став Платон Слуцький, син медвинського священика, зарубаного будьонівцями. Штаб очолив Микола Василенко (пізніше він написав спогади "Мова про пережите").
"Збільшивши свої сили, – продовжував Козельський, – Цвітковський досить далеко поширив межі своєї руїнницької діяльности, охопивши цілих три повіти: Звенигородський, Таращанський і Канівський. Селянство, у свідомість якого в'їлася партизанщина, не хотіло миритись із думкою про потребу перейняти на себе такі тяжкі повинності, як військові. У відповідь на оголошену мобілізацію почалося геть чисто скрізь дезертирство. Дезертирство 1920 року мало приблизно такий самий характер, як повстанчество 1920 року. Цілі села й волості ігнорували накази про мобілізацію, а коли робили спроби провести її примусово, сила дезертирів ішла в ліс і поле. Дезертирство стало очевидною пошестю, що ширилася по всіх українських селах".
Наскільки сильне було "дезертирство" видно хоч би й з того, що Цвітковський "сформував у двох волостях п'ятнадцятитисячну банду, яку становили виключно дезертири..."
Імперські історики неслушно вживають не тільки термін "банда", але й "дезертирство", бо згідно з міжнародним правом населення окупованої території має право відмовлятися від служби в армії завойовників. Більше того, злочинно змушувати поневолений народ служити в окупаційній армії. Та що міжнародне право для москалів, коли злочинство для них давно стало державною політикою?!

Бандурист Антін Митяй

Пропагандистським відділом у штабі отамана Цвітковського кермував бандурист Антін Митяй із Медвина.
Учасник революції 1905 року та політичний засланець Антін Митяй (по-вуличному Петюх) відіграв помітну роль у національному освідомленні Медвина і навколишніх сіл. Навколо нього в 1917 – 1920 роках об'єдналися медвинські хлібороби, сільська інтелігенція, старшини...
Бандурист мав дуже поганий зір. "Бачив украй погано і то в сутінках". Причиною стало те, що у дитинстві він задивився на жнивове сонце і воно "спалило (йому) очі". Попри це, їздив Митяй на коні, мав пістоля і шаблюку, а за плечима у торбі возив бандуру. Влучно стріляв на звук. Його завжди охороняло кілька козаків. Отаман Цвітковський, як бачимо, цінував бандуриста, тож і оберігав його.
Бандурист часто виступав перед повстанцями та селянами, "бо краще ніхто не міг промовити слова і ніхто не міг промовити його з таким серцем, як... Антін".
Так стверджував медвинський повстанець Іван Дубина (Дубинець). "Розповідаючи селянам про історію та долю України й українського народу, він тут же грав на бандурі козацьких дум і пісень. Своїми промовами і піснями Антін Митяй підтримував "волю до боротьби за своє національне визволення". Умів він викликати у селян і сміх, і сльози...
Та доля борців за волю України, часто закінчується сумно... Потрапив у пастку і Антін Митяй. Сталося це в селі Семенівці Лисянської волості. Не бажаючи опинитися в руках ворогів, він пустив собі кулю в чоло.
Це була велика втрата для повстанців...
І хоч бандуриста козаки не вберегли, та бандуру вони все ж врятували...

Цвітковський та євреї

Микола Демчук розповідає, що у Боярці не раз громили євреїв. Причину знайти було неважко, адже євреї Боярки робили добровільні пожертви на Красну армію (про це збереглися записи у волосній книзі, що доживає віку у шкільному музеї). Хоч по правді сказати, євреї намагались задобрити всіх (і червоних, і білих, і махновців та інших) – і саме щоб нова влада не громила їх. А це, врешті, спрацьовувало проти них – кожна наступна влада згадувала, що ті вітали і фінансували їхніх ворогів.
Микола Демчук каже, що єврейські погроми влаштовували як Цвітковський, так і махновці, коли заскакували до Боярки. Рубали голови навіть дітям (коли підозрювали, що то "жиденя"). Микола Демчук стверджував, що заступник Цвітковського Левко Химич особисто рубав єврейським дітям голови...
Ця інформація суперечить свідченням очевидця – Миколи Василенка, начальника штабу Медвинського повстання. Ось його спогад із книги "Медвин в огні історії"...
При з'єднанні зі своєю пішою частиною на Уманщині, писав медвинський старшина отамана Цвітковського, партизани несподівано зустрілись із відділом будьонівської кінноти. "То були кримські татари, – згадував Микола Василенко. – Вони, розправившись зі своїми комісарами, знищили містечко Жажків, бо, як казали, "мой нє любіт жід". Їхній невеличкий гурток прилучився до нас, а решта пішла до Криму..."
Кримські татари, одягнені як червоноармійці, допомагали повстанцям маскуватися під більшовиків і, таким чином, уникати переслідування. Одного разу повстанці вирішили під виглядом червоноармійського загону заїхати у Медвин. "Там якраз не було більшовиків, а міліція сховалася, – згадував Микола Василенко. – Ще не доходячи до села, гурт кримців відділився з наміром розвідки і вихором понісся до Медвина. Коли ми вже увійшли в містечко, то побачили кілька трупів старих і молодих жидів. Отаман Цвітковський зауважив кримцям, що на таке їхнє ставлення до мирного населення ми не можемо дивитися байдуже. Пригадую, що я казав їхньому старшині:
– Ви нас цим компрометуєте не лише перед нашим населенням, а й перед цілим світом...
– Батька, твой не знаєт, – відповів він і додав, як і завше: – Нєт жід нє бальшевік…
І татари, дуже розгнівані нашим протестом, незабаром відлучились від нас, попрямувавши на південь".
Що ж до "антижидівських настроїв" місцевих жителів, то вони, напевно, були. Уособлювала їх популярна в тій місцевості пісня:

Повстаньте Медвин та Ісайки,
Зробіть наліт на Богуслав.
Розіб'єм всі жидівські лавки,
Бо новий лад уже настав…

Співали її на мотив "Варшав'янки".
Були й інші варіанти пісні. Нагадала про це нам порадівська бабуся Соломія, 1912 року народження.

Повстаньте Медвин та Ісайки,
Робіть наліт на Богуслав,
Бийте жидів черезвичайки,
І добивайтесь людських прав.

Так що, напевно, били євреїв і в Боярці, як і в інших місцях. І насамперед за зненавиджені народом ЧК, які пов'язували насамперед із тодішнім єврейством...
Визвольна боротьба вічно тривати не може: вона завершується або перемогою, або фіаско. Цвітковський закінчив свою боротьбу поразкою: він піддався на більшовицькі обіцянки "амністії" і привів залишки свого загону в Медвин 28 липня 1921 року. Краще послухався би Миколу Василенка, розпустив загін і наказав повстанцям поодинці пробиратися за кордон...
Отамана і його заступника Платона Слуцького затримали в той же день вивезли у Харків.
Повстанці по-різному сприйняли "амністію". Розумніші на другий же день вислизували із села. "Інші, більш наївні та менш обережні, щиро повірили в "амністію"... (і) непомітно зникли в застінках Чека. Хто був зразу виїхав із Медвина, але по кількох роках вернувся, маючи надію, що про нього як повстанця вже забуто, й він зможе потихеньку жити біля своїх рідних, тих також непомітно зліквідовано".
Закінчив своє життя отаман Цвітковський у рідній Умані: саме тут його розстріляли чекісти на початку 1923 року, напевно після показового процесу...
Із п'ятнадцяти тисяч повстанців Цвітковського до нас дійшли імена лише кількох з них. Ось ці імена: ветлікар Боярки Левко Химич (син його став завзятим комсомольцем), Сава Кирилович Химич (отаман боярських повстанців), колишній волосний старшина Сава Іванович Степаненко (захисник Медвина), власник боярської маслобійні Олександр Вишнівський, Павло Добровольський, Левко Титаренко, Левко Шіптенко з хутора Дубина, О. Грушківський, Василь Олександрович Грушківський, кобзар Антін Митяй, Хома Сидоренко (Лебідь), Платон Слуцький, Сергій Гарбуз... Оці десять прізвищ із п'ятнадцяти тисяч ще раз підтверджують думку, що несправедливість продовжує панувати... Скільки людей захищало свою Батьківщину, а імена їхні потонули в мороці поразки...

Використано дані з нарисів Миколи Демчука "Історія села Боярка", "Революційні події в Боярці" та інші матеріали.

Роман КОВАЛЬ

Костянтин Завальнюк написав нову книгу. "Життя в ім'я України" – це документальна повість про життя і діяльність уродженця Немирівщини Володимира Мачушенка (1880 – 1937) – педагога, кооператора, члена Центральної Ради і ЦК Селянської спілки, організатора та командира 56-го Немирівського полку Армії УНР, повстанського отамана в 1919 році. Подаємо уривок із книги.

18 березня 1919 р. більшовики знову захопили Вінницю. Почалися масові арешти, розстріли, конфіскації та реквізиції майна. Не обминула гірка чаша і подільську кооперацію. Зокрема, в ніч проти 9 червня 1919 р. Сорокінський каральний загін розстріляв групу відомих кооператорів, працівників Подільського союзбанку. Серед них – Опанас Кіндратович Суковський, 27 років, Артем Венедиктович Білецький, 38 років, Сергій Антонович Салій, 31 рік, Іван Кирилович Бачинський, 23 роки, Євтихій Савович Паламарчук, 42 роки, та Олександр Іполитович Лясецький, 35 років. Решту працівників Союзбанку (понад 60 чоловік, і серед них – Володимира Мачушенка) "тероризовано і примушено тікати до повстанців, через що праця Союзбанку в тих районах Поділля майже припинилася".
У відповідь на політику реквізицій і репресій все Поділля вкрилося мережею антибільшовицьких повстанських загонів. Особливо тривожним для більшовиків виявився травень – червень 1919 року. Зокрема, на початку червня 1919 р. місцевий більшовицький вождь М. Тарногородський у доповідній записці до ЦК КП(б)У повідомляв: "Місцевих сил майже немає, завідуючі відділами партійні товариші – приїжджі. Агітацію та політичну роботу у військах поставлено погано. В багатьох частинах немає політкомів. Не краще налагоджено зв'язок із селами та повітами. Поділля й Вінниця кишать контрреволюціонерами. Починаючи з перших чисел травня, нормальної роботи не вели або вели дуже слабо. Причина – контрреволюційні повстання. Почалися в Гайсинському повіті, потім – Брацлавському, Ольгопільському, Літинському і під Вінницею. Якщо на Поділля не буде звернуто серйозної уваги, ми можемо втратити його..."
Варто також зазначити, що полум'я народних повстань палало тоді по всій Україні, а іскрою, що призвела до його спалаху, був виступ 14 квітня 1919 року Головного отамана Херсонщини і Таврії Матвія Григор'єва (уродженця Поділля). Офіційно ж повстання було проголошено 7 травня в Єлисаветграді. В Універсалі отамана Григор'єва, зокрема, зазначалося: "Народе український! Народе змучений!.. Тобі насильницьки нав'язують комуну, чрезвичайку й комісарів з Московської "обжорки" і тої землі, де розіп'яли Христа. ...Народе український! Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії... Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада народу України! Перед вами нова боротьба! Борітеся – поборете!.."
Після цього виступу "буквально за кілька днів повстання охопило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частини Київської та Полтавської губерній... Значного розмаху повстання набуло й на Немирівщині, батьківщині Володимира Мачушенка. Тут повстанням керував повстанський комітет, осідок якого містився у Брацлаві. Одне із джерел (документи засідань Тульчинського ревтрибуналу за червень 1921 р.) повідомляло: "Робітники й селяни цього міста і довколишніх сіл, підбурювані сподвижниками відомих бандитів Шевченка і Добровольського громадянами Борківським, Ігнацьким, Янковським, озброївшись чим попало, виступили проти своєї ж влади". Провідну роль серед брацлавських повстанців відігравав Семен Борківський, який тривалий час був міським головою. Під час повстання він часто виступав на мітингах, "закликаючи повсталих твердо триматися й бити більшовиків".
Головним же організатором і натхненником селянського повстання на Немирівщині, яке розпочалося 8 травня 1919 р., став колишній командир 56-го Немирівського полку Володимир Мачушенко. Його активним помічником був начальник кулеметної частини цього ж полку Корчевський.
Ось як згадували про початок повстання у Брацлаві колишні члени Немирівського підпільного ревкому О. Коваленко, О. Іващенко та С. Красний (Креймершмойс): "Зв'язок з Вінницею і Брацлавом підтримувався цілодобово з допомогою телефону. І ось... 7 травня о першій годині ночі зв'язок припинився. Наш черговий зв'язківець на запитання, в чому справа, у відповідь почув грубу лайку невідомих людей.
По тривозі зібрались усі ревкомівці і червоногвардійці. В Брацлав послали розвідку і кінного зв'язківця. Там була паніка. Загін розпорошився... Місцеві націоналісти і контрреволюціонери напали на повітовий ревком, арештували його членів. Багатьох із них, в тому числі Шварца (завідував фінансовими справами. – К.З.), розстріляли біля народного будинку, Меламуда (командира червоногвардійського загону. – К.З.) з групою товаришів вбили біля Ситковець у лісі. Лише матросові Франкові з невеличкою групою червоногвардійців і командиром Фадєєвим вдалось прорватись через оточення. На шляху до Немирова Франка убили бандити в с. Сорокотяжинцях".
Здобувши спільно з козаками отаманів Івана Голуба та Ананія Волинця Брацлав, повстанці подались на Немирів. Місцевий ревком і червоногвардійський загін приготувались до бою, однак їхні плани перекреслив немирівський підпільний повстанський штаб, що працював у приміщенні гімназії. Добре прислужився повстанцям начальник Немирівської пожежної команди і водночас голова "Просвіти" Ілля Олександрович Бржозовський, який приховав у погребі велику кількість зброї. Так він озброїв немирівських повстанців, а згодом на білому коні урочисто зустрічав козаків Мачушенка.
Місцеві ж яничари в цей час, не отримавши обіцяного підкріплення, щосили рятувалися втечею... Повстання поширювалось швидко... Тим часом, комендантом звільненого від більшовиків Немирова повстанці призначили Юхима Трохимовича Якубенка (родом із с. Чернишівка), який раніше працював помічником начальника Брацлавської повітової міліції. Для відвернення єврейських погромів та інших ексцесів у місті постав загін самооборони на чолі з капітаном Філіповим, заступником якого був один із помічників В. Мачушенка Василь Степанович Бахін... До речі, навіть більшовицькі джерела стверджують, що завдяки чіткій позиції керівників повстання в Немирові не було допущено єврейських погромів.
На жаль, втримати Немирів не вдалося, оскільки за добу підійшов із Вінниці Проскурівський робітничий батальйон і після бою, який тривав 4 години, повстанці відступили з піснею "Лучче було б не ходити"...
Після невдачі в Немирові зазнали поразки і вороновицькі повстанці. В районі Вороновиці повстанцями (із сіл Обідне, Степанівка, Зарудинці, Ізабелівка (Жабелівка), Воловодівка та ін.) керували кооператор Петро Володимирович Северенчук, учитель Ларіон Іванович Нагул, підпоручик Паладій Андрійович Щур і голова ревкому Обіднянської волості Савчук. Об'єктом нападу повстанців була залізнична станція Гуменне, де стояли червоноармійські частини. В ході запеклого бою, який тривав кілька годин, було вбито до 40 червоноармійців, але погано озброєні повстанці все ж зазнали поразки...
Повстанська хвиля до Вінниці не дійшла, а захлинулась на Вороновиці, утруднивши таким чином завдання отаманам Шепелю, Саранчі та Волинцю. Попри це, отамани продовжували запеклі бої за губернський центр, в ході яких 23 травня загинув кат українського народу – голова Подільського губернського ревтрибуналу Є. Едельштейн...
За спогадами внука отамана С. Міхалака в цей час В. Мачушенко бере участь у багатьох боях із більшовиками, зокрема, в битві під Жмеринкою на початку серпня 1919 року. "Його героїзм та відвага звертають увагу" полковника Всеволода Змієнка, шефа штабу 6-ї Січової дивізії, з яким вони невдовзі потоваришували...
10 серпня 6-а Запорозька після тяжких боїв звільнила Вінницю. Це була велика і важлива перемога українського війська, оскільки здобуття досить значних у стратегічному плані Жмеринки та Вінниці відкривало шлях на Київ...

Костянтин ЗАВАЛЬНЮК, к. і. н.,
Історичний клуб "Холодний Яр"
м. Вінниця

Нещодавно з хвилюванням взяв до рук ошатну книгу Феодосія Сахна "Історія Смілого". З її автором я мав щастя бути знайомим особисто. Про нього я писав 2003 року в "Незборимій нації" (ч. 12).
Впродовж 25 років Феодосій Сахно досліджував історію свого рідного села (раніше сотенного містечка) Смілого, заснованого 1629 року. Тепер воно належить до Роменського району Сумської області.
Це книга його життя. Щоб створити її, Феодосій Іванович опрацював тисячі архівних документів і публікацій, записав безліч переказів, легенд, пісень земляків. Осмислив вітчизняну історію, пропустивши її через своє серце. Лише тоді вийшла з-під його пера "Історія Смілого".
У книзі Феодосій Сахно зробив спробу осмислити історію України через минуле свого містечка… Чимало зробив знахідок Феодосій Сахно. Наприклад, виявив, що фортецю Сміле заклали козаки Паволоцького полку, які 1649 року переселилися з Правобережної України (тепер суміжна територія Житомирської і Вінницької областей, де й до цього часу є сільце Сміла).
Сміле на Роменщині стало сотенним містечком Лубенського козацького полку. Автор відзначає десятки походів і битв за участю козаків смілівської сотні.
Зі Смілим пов'язані життя й діяльність таких видатних представників козацько-старшинських родів як Гамалії, Громеки, Полетики.
Поруч із землями смілівської сотні розкинулися маєтності Києво-Печерської Лаври, а в фортечних підземеллях зберігалися величезні лаврські архіви. На основі документів смілівських архівів Григорій Полетика та його син Василь написали славетний твір "Історія Русів", що був настільною книгою генія українського народу Тараса Шевченка.
З'ясував Феодосій Сахно, що брат останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського Семен був священиком Покровської церкви в Смілому, що місцевий учитель Олександр Костянтинович Ціолковський (син видатного ученого) балотувався від виборців містечка до Установчих зборів...
У дореволюційні часи, зазначає автор, Сміле було чималим торгівельно-ремісничим центром, що за чисельністю населення перевершував повітове місто Ромен. І з хистом знавця описує ремісничі технології.
Велику увагу приділив автор духовному життю Смілого. Описує традиційні свята, обряди, народні розваги, пісенність, читальні, діяльність "Просвіти"... Сміле мало шість церков, деякі з яких, як писав Стефан Таранушенко в книзі "Монументальна дерев'яна архітектура Лівобережної України", є шедеврами українсько-козацького бароко (зокрема Покровська церква).
Відображено у дослідженні й події, свідком яких Феодосій Іванович був особисто, коли з насадженням московсько-більшовицької влади руйнувався усталений віками уклад життя народу – шляхом колективізації, "розкуркулення", голодомору, терору, нищення народної культури, під час якого було зрівняно із землею всі церковні храми – окрасу Смілого...
Після смерті Феодосія Івановича видобув я примірник машинописного тексту "Історії Смілого", що зберігався в давнього приятеля автора книги письменника Данила Кулиняка. Оскільки ця копія була в кепському стані і важко читалася, попросив свого внука Дмитра Чуба набрати текст на комп'ютері. То була тяжка робота, але за півроку я мав якісний текст.
Із того часу мене не полишала мрія перетворити рукопис у книгу. Спонукала  до дії незгода з думкою Кулиняка про нездійсненність у ближчому майбутньому видання книги "Історія Смілого", яку він висловив у своїй статті про Феодосія Сахна "Дивак" ("Пам'ять століть". – 2003). Я не міг погодитися з тим, що книга нескоро побачить світ і запропонував Данилові Кулинякові взятися спільно за підготовку її до друку. Він погодився. Я передав йому електронний варіант книги, а він взявся редагувати, впорядковувати. Написав і передмову.
І от "Історія Смілого" Феодосія Сахна вийшла друком у видавництві "Варта"! В ній 484 сторінок збереженої української історії.
Ця книга необхідна насамперед односельчанам Феодосія Сахна, які не знають ні своєї історії, ні свого козацького походження. Не відають вони і про  громадянський подвиг свого земляка. Більше того, дехто під впливом начепленого на нього тодішніми смілівськими начальничками ярлика і досі вважає його божевільним.
Книга потрапила до бібліотек, музеїв, до домівок його односельчан, а відтак досягнуто мети – просвітити нинішнє і прийдешні покоління.

Ренат ПОЛЬОВИЙ, Історичний клуб “Холодний Яр”

Від редакції
Автор публікації Ренат Польовий делікатно промовчав, що він профінансував цієї видання унікальної книги. Слід сказати, що це не перша книга, яка вийшла завдяки меценатству великого українського патріота інженера Рената Польового. Зокрема, окрім "Історії Смілого", профінансував він видання книги Григорія Нудьги "Республіка козаків",  а також дослідження Романа Коваля "Нариси з історії Кубані" та "Багряні жнива Української революції". Видав Ренат Петрович власним коштом і свої книги "Кубанська Україна", "Кобзарі в моєму житті" та інші. Коли є можливість, допомагає "Незборимій нації" та Історичному клубові "Холодний Яр".
Честь і хвала шляхетному батьку-отаману Ренату Польовому за добрі справи, які він вершить все своє свідоме життя!

У нас у Донецьку з'явилися палатки, в яких кожний може безкоштовно отримати антиукраїнські газети. В них агітують за федерацію, за державний статус російської мови в Україні, нападають на уряд Юлії Тимошенко. Тож я вирішив вступити до народного союзу партії "Наша Україна", щоб спільно боротися проти п'ятої колони російських шовіністів. І пішов у донецький штаб цієї партії.
Мене прийняв Андрій Володимирович. І запропонував розповісти, що мене турбує. Я й оповів... Сказав, що 1992 року хотів віддати онука в український садок, але жодного такого не знайшлося. 1995 року мав намір віддати онука в українську школу, але такої не виявилось. Директор СШ  № 97 сказала, що як набереться 20 охочих, то вона відкриє український клас. Але за 15 років так і не відкрили. Немає в Донецьку і храму, де б проповіді велися нашою мовою. Що вже казати про телевізійні донецькі канали?! Висновок зрозумілий: якщо під тиском п'ятої колони російських шовіністів буде введено другу державну мову (російську), то наша мова ніколи не підніметься з колін.
І що я почув у відповідь?
Андрій Володимирович сказав: "Я сам русский и выступаю за русский язык в Украине. Ющенко и партия "Наша Украина" выступает за второй государственный язык на Украине – русский. Ты, конечно, можеш требовать чего хочеш. Но партии "Наша Украина" с тобой не по пути".
Андрій Володимирович порекомендував мені вступити в Конгрес українських націоналістів. Я відповів, що прийду таки в "Нашу Україну", прийду завтра, прийду тоді, коли на його місці сидітиме українець. Він запевнив мене, що й завтра тут сидітиме росіянин і відповідь буде така сама.
Після такого прийому в "Нашій Україні", яку відстоював на останніх виборах, я просто загубив сон.
Що мені робити?!

Валентин МОСКОВКО
м. Донецьк

Інвалід Другої світової війни 2-ї групи Андрій Свирид із с. Іваньків уславився багатьма добрими справами. Особливу увагу спрямовує він на увічнення пам'яті земляків, які полягли за волю України в боротьбі з московською навалою.
На цей раз він задумав поставити пам'ятний знак козакам, які загинули в боях проти червоних на річці Трубіж 4 – 5 лютого 1919 року на перегоні між Березанню і Баришівкою. Полягло тут понад сто синів України.
І от, створивши ініціативну групу за участю Віктора Швагруна і Олега Шеремета, козак Андрій (а йому вже виповнилося 80 років) знову взявся за діло.
За допомогою добрих людей виготовив меморіальну плиту. На ній під українським гербом написано: "Вічна слава і пам'ять героям Вороньківської, Баришівської і Бориспільської сотні Переяславського полку, полеглих за Вільну Україну в бою з більшовиками на берегах Трубіжа між залізничним мостом та станцією Баришівка 4 лютого 1919 року.

На Трубіжі, на грізнім рубежі,
Во здравіє поставимо їм свічі:
Вони живі для нас у віковіччі,
І пам'ять їхню не сточить іржі.

"Трубить Трубіж", Борис Олійник"

Далі ініціативна група звернулася до новоспеченого голови Баришівської районної ради Сергія Васильківського та архітектора Баришівського району за дозволом встановити пам'ятний знак на краю привокзальної площі станції Баришівка. Зазначили в листі, що меморіальну табличку буде встановлено власними силами і коштом.
І що почули у відповідь?
Голова Баришівської районної адміністрації з обуренням вигукнув: "Мій дід був більшовик і я – більшовик!"
Затим голова спровадив їх до завідувача відділом культури, а та ще далі...
Отак і ходить досі по різних інстанціях Андрій Свирид... Добився він прийому навіть у голови Київської обласної адміністрації Євгена Жовтяка...
Та віз і нині там...
А незабаром День незалежності. І встановити меморіальну дошку на пам'ять про борців за незалежність було б доречно саме до цього дня...

Редакція

З ініціативи активістки національного руху Тетяни Косенко було ухвалено звернення вінницьких громадських і політичних організацій до Президента України Віктора Ющенка і прем'єр-міністра Юлії Тимошенко щодо надання воякам ОУН- УПА статусу борців за вільну Україну та призначення відповідних пільг.
Автор відкритого листа Тетяна Косенко наголошує, що вояки ОУН-УПА були справжніми синами України, для яких воля Батьківщини була понад усе. Вінницька козачка відкрито виявляє ставлення до ветеранів репресивної системи, з якими офіційні особи закликають примиритись: "Яке блюзнірство, яка ницість... У них руки по лікті у крові, їх треба судити, вони повинні покаятись у своїх злочинах. А замість того, вони ще й до цього часу намагаються диктувати нам свою волю... Тепер ті, хто воював за Сталіна, за російську імперію (тюрму народів), в пошані... А справжні патріоти оббріхані, зневажені... Все поставлено з ніг на голову..."
"Що принесло нам панування Росії?.. – продовжує Тетяна Косенко. – Безправ'я, приниження, гноблення, голодомори, знищення мільйонів українців..."
Під відкритим листом і зверненням підписались голова Вінницької організації НСПУ Василь Кобець, голова Вінницької ОО ВО "Батьківщина" Олена Вітенко, отаман Вінницького козацького полку імені Івана Богуна Володимир Воловодюк, голова Вінницького обласного об'єднання товариства колишніх політв'язнів, репресованих та їхніх дітей Мирослав Баландюк, голови вінницьких обласних організацій Української народної партії та УРП "Собор" Олена Яворська і Микола Табак.
А читачі "Незборимої нації" висловили свою позицію у питанні реабілітації учасників Визвольної війни?

Олеся КОВАЛЬ
Вінниця  – Київ

Вельмишановний пане Коваль!

Відомо, що Степан Руданський писав багато сатиричних віршів про наших північних сусідів – москалів. У нашій сімейній бібліотеці є книга "Вибір з українсько-рускої літератури для учительських семинарий" (Уложив Олександр Барвінський. З друкарні Наукового Товариства імени Шевченка. У Львові, 1901). Подаю його Вам мовою оригіналу, може, надрукуєте. Нехай люди читають.
Такого вірша ми не бачили в жодному з видань творів Степана Руданського. Кому ж було вигідно таке друкувати!

Володимир ЗІЛІНСЬКИЙ,
голова Мостиського районного "Меморіалу"

Кому чого бракує

Було тiсно під Москвою.
Просять козаків:
"Поможіте, Запорожцї,
Збити ворогів!"

– "Заплатiте, добрі люди", –
Кажуть козаки, –
"То вибємо Москву вашу
З вражої руки".

"То ви бєтесь зза копійки?"
Кажуть Москалї:
"А ми-ж бємось ізза чести,
Як Господь велiв".

– "Та кому чого бракує!"
Кажуть козаки:
Знать, у вас на честь посуха,
В нас – на копійки!"

Р. S. Щиро дякуємо за Ваші радіопередачі. По можливості залучаємо до прослуховування цих передач інших людей.Піднімаємо їхній національний дух.
У подяку за це мною організовано в районі, поки-що, 13 передплат на Вашу газету "Незборима нація".
Успіхів Вам!
Слава Україні!
 

"Все стане на своє місце"

Маємо добрий фон суспільний в Україні. Але більшість українців не має орієнтиру... Це сприятливе тло творять Президент України і уряд, але практично на всіх рівнях його реалізовувати нам, українцям. Не урвителям, не рабам. Рішучим, гідним і безкомпромісним людям.
Одкидайте послід старих і нових "аксіом", які є продуктом останнього подиху психологічної війни як Ізраїлю, так і Росії з Америкою проти українства, яке стає нині за свій віковічний Лад, а не за партійну демократію, комунізм чи якусь анархію. Все це вже на раз було, але доходило до наших вождів тільки в еміграції чи у ириї.
Ми ж мусимо влаштувались не деінде, а в своїй хаті, певно і гарно. Бо ми народ трудар-воїн, але не фарисей, паразит чи глитай. Читайте книги Історичного клубу "Холодний Яр" і все на стане на своє місце.

Леонід БЕЗКЛУБИЙ, українець, одесит, 58 років
м. Одеса
 

Шановний пане редакторе!

Дуже вдячний (і не тільки я) за Ваш "Ренесанс напередодні трагедії". Одна книга ходить межи читачів, а другий примірник у мене завжди під рукою. Пишаюсь Вами, що так влучно і чітко розставили акценти в нашій історії – у давній і теперішній. Лікарська практика принесла Вам (і нам, звичайно) велику користь.
У "Незборимій нації" (ч. 11 за минулий рік) Ви помістили коротку біографію Якова Гальчевського. Схвилювала мене надзвичайно.
Загинув він під Грубешовим, що на Холмщині. А мені було тоді 7 літ. І я там народжений (село Модринець, 7 км від Грубешова). Те, що я бачив і пережив із рідними тоді, залишиться в мені до кінця життя. Дякую щиро за Вашу таку потрібну нам працю.
Молюся, щоб Господь Бог дав сили й здоров'я, наснаги і вміння збирати й складати крихти дійсної, трагічної історії нашого народу з тої купи спаплюженої, сплюндрованої, перекрученої історії, що неї годували нас стільки років! І їм багато чого вдалося!
Але по їхньому не буде!

Анатолій БРОНЗЮК
м. Запоріжжя