«Незборима нація» Число 7 (233) Липень 2005 р.
Цей номер вийшов за сприяння Молодіжного
націоналістичного конгресу.
Щиро дякую за фінансову підтримку "НН"
Оксані РУМЯНЦЕВІЙ і Любомиру ХАМУЛЯКУ.
Україна, умивана кров’ю
Передмова до книги Романа Коваля "Багряні жнива Української революції"
Осінь 1920 року. Форсувавши річку Збруч, Армія УНР наступає. Наступає востаннє. Попереду просувається кінний Мазепинський полк. Не приймаючи бою, червоні панічно тікають. І все-таки втрати є. З розчинених дверей храму долинають слова заупокійної молитви, сумні співи. Потому на подвір'я виносять домовини з тілами полеглих. Калатають церковні дзвони, хор затягує "Вічную пам'ять". Виростають скромні могильні насипи.
А далі наступ, далі відступ, звичайний, як воно буває на війні, розгардіяш. І вже ніхто не пригадає, як же звалися ті, що віддали своє молоде життя за Україну, з часом зникають і самі козацькі могилки...
Наводимо цей, можливо, не найяскравіший епізод із книги "Багряні жнива Української революції" Романа Коваля, щоб підвести читачів до засадничої думки, яку автор висловив на одному з творчих вечорів: "Наша спільна мета – повернути якомога більше імен, якими б могли пишатися українці. Наша мрія – своєю працею наблизити день радості, коли раптом збагнемо, що жертовна кров лицарів таки окупилася, що мрія про українську Україну таки здійснилася".
Він же пояснив тоді, що саме спонукало його зайнятися оцією тематикою: "Складається враження, що історію Української революції 1917 – 1920-х років – вже в роки незалежності – часто писали люди сторонні, у яких пульс не прискорювався, коли мова йшла про трагедію мільйонів співвітчизників. Ці холодні лаборанти називали себе науковцями, об'єктивними дослідниками.
У час, коли серце розривалося від розпачу за національне приниження мого народу, вони байдуже длубалися у національних ранах, вважаючи, що пишуть монографії чи дисертації. У цих людей не було бажання бути адвокатами Вітчизни, – адже вони "справжні, безпристрасні, нейтральні науковці"...
Роман Коваль побачив світ 1959 року в місті Горлівці, отже, за паспортними даними є сином пролетарського Донбасу і середовища зінтернаціоналізованого – далі нікуди. Запитаєте: а звідки взявся шалений патріот, переконаний український державник? Роман Миколайович твердить, що першопочатком стала жителька славного Гуляйполя Олена Антонівна Вінник, котра приїздила в Горлівку до сина. Їй часом і віддавали малого Романа. Заколисуючи його, вона співала "старі українські, козацькі пісні, яких знала безліч".
"У безмежно зросійщеній Горлівці, де, здавалось, вже ніщо українське не проросте, гуляйпільська дівчина епохи Національно-визвольних змагань, яка, напевно, не один раз напувала коней козацьких, та й самих козаків, стиха наспівувала думи, вгамовуючи голопуцька, – каже Роман Коваль. – Маю містичне переконання, ірраціональне відчуття, що саме ці пісні, увійшовши у мою підсвідомість, запрограмували мене..."
Не будемо критися, були, напевно, й інші причини. Закінчивши середню школу, Роман Коваль збирався був піти на історичний факультет Київського педагогічного інституту... Але на історичному факультеті вже навчався Андрій Коваль, старший брат. І мама Надія Василівна порадила: "Є можливість вступити в медінститут..."
Лікарської традиції в їхньому роду не було, втім, Роман подумав: "Чом би ні?" Погодився – і пізнав світ з іншого боку. Світ і людей. Ясна річ, у медінституті його вразила анатомка, – з її холодними трупами, вивернутими нутрощами і, скажемо так, специфічними запахом... А ще байдужість, інтегральний якийсь цинізм патологоанатомів, часом і лікарів... Звертаємо на це увагу, аби зрозуміли: щоденне спілкування зі смертю, споглядання того, як людина безповоротно переступає фатальну межу, дозволили згодом письменникові Ковалю без зайвої афектації змалювати сцени вбивства і насильства, котрі у читача непризвичаєного викликають болісну реакцію.
І хоч вивченню медицини Роман віддався серйозно, вже на першому курсі твердо знав, що буде письменником. Віра і переконання його були безапеляційні...
Перші теми підказала професія. Писати почав він про пацієнтів, їхні долі, звертав особливу увагу на зворотний бік життя. Багатогодинні розмови з пацієнтами-євреями спричинили появу кількох єврейських новел – "Бас-Амі Ріраховська", "Хава-Лея Левікова" та інші. Це були документальні оповіді про єврейське життя – у Черкасах, Пирятині, Києві... Тоді й народилося перше оповідання про епоху 1917 – 1920-х років, епоху, яка пізніше заполонила Романа Коваля. Тоді, на початку вісімдесятих років, і почав формуватися потяг до реального, а не підфарбованого життя, скрупульозної документалістики.
Попри бурхливу політичну діяльність у 1990-х років, а може, й завдяки участі в усіх цих маніфестаціях, мітингах, нарадах, дискусіях, з'їздах, Роман Коваль спромігся видрукувати понад 700 статей, провести півтори сотні вечорів пам'яті та презентацій книг про Визвольну боротьбу українського народу, три цикли радіопередач ("Отамани Гайдамацького краю", "Кубанська Україна", "Минуле, що не завершується"), написати зо три десятки розвідок (серед яких відзначимо "Чи можливе українсько-російське замирення?", "Підстави націократії", "Філософія українства", "Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії", "Отаман святих і страшних", "Повернення отаманів Гайдамацького краю", "Нариси з історії Кубані").
Творчі пошуки Романа Коваля не минули безслідно: активно відгукнулась українська громадськість, з'явилися позитивні рецензії у пресі. Ось, приміром, як відізвався на цикл передач "Отамани Гайдамацького краю" відомий дисидент і народний депутат, колишній амбасадор у Канаді і екс-кандидат у президенти України Левко Лук'яненко:
"Автор видобув із забуття імена славних синів української нації і тим дав можливість нащадкам віддати належну шану своїм героїчним співвітчизникам. По-друге, вивівши із чекістських архівів десятки і десятки борців проти московської окупації з різних теренів Наддніпрянської України, Роман Коваль спростував один із найбільших наклепів на українську націю: буцімто на Східній Україні Національно-визвольного руху не було, більше того, український народ нібито з допомогою "братнього" російського народу під керівництвом більшовицької партії власноручно розгромив "буржуазну" Українську Народну Республіку, встановив радянську владу і здійснив "споконвічну мрію" українців жити разом із "великим" російським народом в одній державі під його пильним керівництвом.
Великий подвиг Романа Коваля в тому, що він, витягнувши з-під окупаційної цензури десятки прикладів героїчної самовідданої боротьби супроти московських окупантів упродовж 1920 – 1930-х років, переконливо доводить: ідея незалежної України – це ідея Наддніпрянської України, це ідея всіх українців від річки Латориці до річки Дону. I тому хай не намагаються московські шовіністи вбивати клин поміж східняками і західняками. Ми – єдиний народ, єдина нація!..
Дякую тобі, мій друже Романе!"
Щоб набрати необхідні факти і дані для реконструкції гайдамацьких біографій, Роман Коваль працював у різних архівах, зокрема і в Державному архіві СБУ. Тепер він поринув у глибини Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України і розшукав там дуже важливі спогади-розповіді студентів Української господарської академії в Подєбрадах, недавно ще козаків і старшин Армії УНР. Викладачі давали їм завдання: описати найяскравіший, найдраматичніший епізод з їхнього життя або розповісти, як студент став свідомим українцем. Що вони і зробили хто як зумів. Але маємо визнати: свідченням цим скласти ціни не можна, вони приголомшують як достовірністю, так і первісною жорстокістю епізодів, що відклалися в збуреній пам'яті.
Уважно вивчив Роман Коваль і мемуари інших українських військовиків, які опинились на еміграції, їхні часописи та різні документи. Користувався публікаціями повстанських газет, працями українських істориків, переважно еміграційних, не погребував офіційними звітами Надзвичайних комісій (ЧК) різних рівнів. Маємо в результаті доволі строкаті, гострі фрагменти мозаїки, що дають нам уявлення про перебіг тогочасних подій, хоча й не складаються в завершену картину Революції та Визвольних змагань. Принциповим невтручанням у сутність зображуваного і рваним монтажем книга трохи нагадує постмодерністські документальні стрічки, може навіть супроти волі автора.
А ще на думку спадають "Фільми революції" Мирослава Ірчана і – насамперед – Артем Веселий (Ніколай Кочкуров) із його фрагментарним романом "Россия, кровью умытая". Російський письменник, наскільки нам відомо, звертався до учасників та очевидців – просив надсилати йому спогади, характеристики, описи, зарисовки з натури. І такі надходили з усіх кінців Радянського Союзу, в тому числі з України. Втім, Артем Веселий піддав отримані матеріали переосмисленню й авторській обробці. Роман Коваль фактично не втручається в накопані факти і сюжети, відмовляється їх "обробляти художньо", в будь-який спосіб прикрашати. Це, мабуть, і є тим, що зветься "літературою факту", або, як пише автор, "правда життя без коментарів".
Не будемо критися, від деяких наведених сцен волосся дибки стає на голові, а в жилах холоне кров, проте Роман Коваль не відвертає погляду від неестетичних подробиць. Послідовно переповідає їх у тому ж варіанті, в якому зафіксувала пам'ять безпосередніх учасників нелюдського дійства. Хоча тут би не завадили певний відбір, ба навіть фігура умовчання: саме так чинили у відповідних епізодах Михайло Шолохов чи Ернест Хемінгуей. Але то, не забуваймо, твори художні.
Вельми показовим є й таке: автор не замовчує прикрих, жахливих, невигідних для українців моментів нашої революції. Хоча міг би, здавалось, дещо приховати чи обминути. Ось гайдамаки вриваються на подвір'я "Арсеналу", робітники якого підняли повстання проти Центральної Ради. Розлючені загибеллю побратимів, розуміючи, що червоногвардійці вже на порозі Києва, козаки не щадять нікого, навіть сестер милосердя більшовицьких. Думається мимоволі: а навіщо це згадувати сьогодні? (Щоправда, було й інше, занотоване іншими свідками: не якісь там сторонні гуманісти, вихованці європейських університетів, а Симон Петлюра, отаман гайдамаків, кинувся боронити полонених і багатьом врятував життя). Але знов-таки: це жанр, в якому працює Роман Коваль.
– Звісно, мене ніхто не силував. Більше того, я сам змушував себе писати. Сльози заливали очі і окуляри, було боляче, було нестерпно, втім, я писав. Писав, долаючи нервовий зрив.
Напевне, драматизм, прихований чи відкритий, вабить і найбільше хвилює Романа Коваля. Його цікавить суперечливість людської натури. Ось людина вчинила подвиг – за п'ять-десять хвилин вона вже виявляє себе як дрібний користолюбець, жалюгідний обиватель. Чому це так? Мабуть, такою є природа людини. "І це збуджує мене, а не розмагнічує", – каже Роман Коваль. І навпаки – розпал кривавих сутичок, "звір звіра їсть", як висловився Павло Тичина, – а в людях раптом прокидається таке, про що вони вже встигли забути. Бо всі хочуть жити, і на цьому ґрунті навіть вороги доходять порозуміння. Тож навіть героїв автор змальовує не однією фарбою, а так, як було насправді...
Трагедійний січень 1918 року. В Києві хазяйнують муравйовці. Починаються розправи і грабунки. Молодий козак Богданівського полку Олександр Фещук, знехтувавши небезпекою, вирішив заскочити до свого помешкання, де вже пораються "таваріщі".
"Коли прочинив двері, побачив невідомого в сірій шинелі з рушницею напереваги.
– Якого полку?! – не розгубившись, тоном командира запитав Фещук.
– А ти каково?
– Я – богданівець.
– А я – бальшевік!
Фещук миттєво відвів лівою рукою його рушницю, правою вхопив свій пістоль і крикнув:
– Віддай зброю!
А більшовик, не випускаючи рушниці, зі здивуванням і ніби з докором мовив:
– Таваріщ, ти ж адін!..
Фещук інстинктивно глянув вліво і побачив ще двох червоних, що навели на нього свої рушниці. Недовго думаючи, богданівець застромив пістоль за пояс і, подаючи більшовикові руку, сказав миролюбно:
– Товаріщ, разойдьомся!
І, оглянувшись, мовчки вийшов.
Постріли не пролунали".
Ще вражаючий приклад...
Кінна лава республіканців атакує більшовицьку піхоту. Завзятий поручник із піднесеною шаблею налітає на червоноармійця. Той натискає на курок, поручник пригинається, куля просвистіла мимо. Вершник навідмаш рубає, піхотинець інстинктивно підставив рушницю під удар – і лезо ковзнуло по цівці.
"Удар був такий сильний, що більшовик випустив рушницю з рук. Разом із нею на землю впала й шабля, яку не втримав поручник. Вона лягла коло самісіньких ніг піхотинця.
Очі ворогів зустрілися... Поручник і не помітив, як із його язика злетіла команда:
– Подай!
Червоноармієць як заворожений нагнувся, взяв шаблю і подав її ворогові. Той, схилившись із сідла, прийняв свою подругу.
І їхні погляди знову зустрілися. В них вже не було люті, лиш – ледь помітна усмішка.
Поручник круто повернув жеребця, а ошелешений червоноармієць пішов до хутора.
А бій продовжувався..."
Подібні сцени варті розлогих повістей.
– Скажу чесно, – звіряється автор, – мене ображає, коли гадають, що я вдався до художнього вимислу... Редактор одного краєзнавчого журналу навіть завернув мені розповідь "Не журись, брате..." зі словами: "Ми ж просили дати документальний твір, а ви нам принесли художній". Не розуміє він, що правда часом фантастичніша за найсміливіший вимисел... А один майстер художнього слова якось сказав мені: ну що ти так простенько подаєш? У тебе все як в житті! Художньо треба подавати... Мені ж здається, що я не маю права домислювати, бо тоді подвиг борців за Українську державу перейде у площину творчого вимислу. До того ж факти боротьби самодостатні, вони промовляють самі за себе і коментарів не потребують.
Справді, розповіді козаків і старшин Армії УНР записані по гарячих, що називається, кривавих слідах. І в цьому полягає значення такої прози...
– Тож і плачуть люди, читаючи мої книги, – говорить Роман Коваль, – бо кривава правда, пропущена через одне серце, обов'язково дійде до іншого...
Безперечно, Романові Ковалю тяжко відновлювати історію бездержавного народу, бо ж історичну традицію таки було перервано. Тож, як би не хотілось йому написати широке історичне полотно, все одно виходить розбита мозаїка української історії.
Що, не так?.. Перегорніть солідні монографії, присвячені ХХ століттю: Україна взагалі не фігурує на їхніх сторінках. Для зовнішнього, цивілізованого, як вони доводять, світу ми просто не існуємо. Нас не знають, отже, про нас не дбають, не беруть до уваги. А це означає, що ми нескоро станемо фактом їхніх зацікавлень і фактором світових процесів. Україна, всупереч зусиллям патріотів, століттями була не суб'єктом, а об'єктом історії – такою подеколи залишається вона і понині. Ми програвали, визнаймо це, століттями, а переможені, як влучно каже Роман Коваль, "завжди бандити". Тобто історики націй-переможців століттями зображували як бандитів наливайківців, мазепинців, петлюрівців, бандерівців...
Хоча, будьмо відверті до кінця, ми самі даємо підстави для таких оцінок, якщо у нас не вистачає розуму і сили, щоб відстояти власну свободу. Пригадуєте, як розпачливо зреагував Олександр Довженко на панічний відступ радянських військ, коли 1941 року всю, власне, Україну віддано було на поталу німецьким окупантам:
"В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша немов один до одного непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і об'єктивно абсолютно не викликаючі до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо. Вся наша нечулість, боягузництво наше, зрадництво, і пілатство, і грубість, і дурість під час всієї історії возз'єднання Східної і Західної України є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити, є чимось, за що людство повинно нас презирати, якщо б воно, людство, думало про нас. У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності і історії... Ми вічні парубки. А Україна наша вічна вдова. Ми удовині діти" ("Щоденник", 2 липня 1942 року).
Спроба відродити українську державність на початку ХХ століття закінчилась, як відомо, невдачею. Заслуга в цьому не тільки наших сусідів. Чимала частка провини лягає і на самих українців, чи не так? Бо ця наша роз'єднаність (багатовікова), взаємна заклята ненависть, люте поборювання однієї верстви народу іншою, однієї гілки етносу іншою – все оце й витворило історичне мертвоводдя, в якому захлинулася і пішла на дно Українська незалежність. Помітити це особливого труду не становило для кожного, хто вмів мислити і бажав Україні добра. Зовсім не вождь і не політолог, студент Української господарської академії в Подєбрадах, у недавньому стрілець УГА Іван Левицький написав глибоку аналітичну розвідку "Хиби в будові української держави", деякі думки якої є злободенними і сьогодні.
Ось уривки з неї: "Період будови нашої держави – це безнастанна боротьба своїх зі своїми... Ми самі робили себе "гряззю Москви, варшавським сміттям"... Хто ж руйнував нашу любу Україну, як не власні діти... Переворот за переворотом, боротьба партій, які творилися, немов гриби по дощеві... Населення було отруєне демагогічними революційними кличами. Соціалістичний уряд все ж схилявся більше вліво, не рахуючись із вимогами життя... Партійні цілі були на першому пляні... Брак державного клича і брак пропаганди за кордоном..."
Хіба не те саме бачимо досі довкола себе?
Микола Сціборський, один із фундаторів ОУН, а в роки Української революції вартовий старшина на засіданнях Кабінету Міністрів Всеволода Голубовича, мав можливість спостерігати зблизька, як "творилася історія". Враження його були безрадісні: "Треба підкреслити, – зазначав Микола Сціборський, – що вищі військові чинники тоді були далеко не на висоті свого призначення... Персональний склад Кабінету виглядав надзвичайно блідненько і сіро. Всі щось ніби робили, "а зрештою, нічого"... "члени Кабінету не посідали жодної імпозантності", справляли "хворобливе, негативне вражіння"... "забитий, затурканий, якийсь пригнічений зовнішній вигляд наших міністрів, в недбалих одягах, збитих каблуках на черевиках", у такому вигляді намірювались були увійти "в Европу".
Особливо пригнобили Сціборського події ночі, коли фельдмаршал Ейхгорн зі своїм штабом зустрічався "з повним складом Кабінету Міністрів". Ця зустріч відбулася у Житомирі, в будинку губернатора. Українських старшин, які охороняли уряд, просто розізлила і викликала сльози розпачу "перебільшена демократичність українських міністрів". А поруч блищали німецькі офіцери – суворі, офіційні й горді. Зрозуміло, чисті та охайні.
Група українських старшин, а серед них і Сціборський, стояли осторонь "і дивилися на цю історичну зустріч, стискуючи зі злобою п'ястуки". Миколі "стало до болю шкода України і її репрезентантів. Ріжниця була така барвиста!.. З одного боку люде – призвичаєні до влади і панування, а з другого – купка якихось міщан".
Але ж яка рідна картина, які "знайомі все обличчя"!
Дрібний урядовець Андрій Бондаренко, на очах якого спішно евакуювався, властиво, тікав уряд УНР, спершу з Києва, потім із Вінниці до Кам'янця-Подільського, зауважив не без гумору: "Несподівано постав Комітет спасіння України, який оголосив існуючий уряд поза законом і призначив 19 нових міністрів та кожному ще по два товариші (всього 57). Так у Кам'янці на Вкраїні 114 міністрів одразу стало... Всі добра Вкраїні бажали; (та) свідомо чи несвідомо її на частини роздирали... Отак тоді було. Дуже трудно було сказати, за ким іти й од кого тікати".
Ох ці вже Комітети спасіння і Комітети порятунку! Ох невгасна їхня любов до неньки-України! І ще більша любов до рідного народу і національної держави! (А також до державних коштів і посад).
Пам'ятаєте, як у Довженковій "Україні в огні" генерал Ернст фон Крауз повчав улюбленого сина Людвіга?
"– ...ти мусиш знати: у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних і високих. У них немає державного інстинкту... У них від слова "нація" остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників... Ось ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні до чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного".
Роман Коваль, перед яким промиготіла мозаїчна смальта Визвольних змагань і який пропустив побачене й почуте крізь душу, хоче порушити сумну національну традицію. Голосами живих учасників боротьби, страшної і жорстокої, за Українську державу його книга повертає нас до реальності. А ми трохи розгубилися і заблукали в оцьому лісі патріотичних вигуків, фальшивих гасел і брехливих обіцянок. "Серце болить, а розказувати треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялися, нехай братаються знову з своїми ворогами", – закликав Тарас Шевченко у своїй "Гайдамаках".
"Багряні жнива..." Романа Коваля мусили б простудіювати "будівничі нової України" та передусім українська молодь, дезорієнтована і затуманена лукавою пропагандою.
Леонід ЧЕРЕВАТЕНКО,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
На світлині Матвій Григор'єв (у центрі попереду). Олександрія, весна 1919 р. Напередодні повстання проти червоних.
Ювілеї і дати. Липень.
1 липня 1918 р. Гетьман України Павло СКОРОПАДСЬКИЙ заснував у Кам'янці-Подільському Український державний університет.
5 липня 1919 р. народилася Олена Павлівна ОТТ-СКОРОПАДСЬКА, гетьманівна, автор книги "Остання з роду Скоропадських".
5 липня 1986 р. помер Ярослав СТЕЦЬКО, голова Проводу ОУН.
6 липня 1672 р. гетьман Петро ДОРОШЕНКО в союзі з турками розбиває поляків над Бугом.
8 липня 1659 р. гетьман Іван ВИГОВСЬКИЙ розгромив московське військо під м. Конотопом.
8 – 10 липня 1709 р. відбулася битва під Полтавою військ гетьмана Івана МАЗЕПИ і шведського короля КАРЛА XII проти війська московського царя ПЕТРА І.
11 липня 1056 р. народився НЕСТОР, літописець Київської Русі, автор "Повісті временних літ".
12 липня 1580 р. Іван ФЕДОРОВ Острозі видав першу в Україні друковану кирилицею "Острозьку Біблію".
13 липня 1944 р. почалася битва дивізії "Галичина" проти Красної армії під Бродами.
15 липня 1944 р. постала Українська головна визвольна рада.
16 липня 1990 р. Верховна Рада ухвалила Декларацію про суверенітет України.
20 липня 1863 р. вийшов "Валуєвський указ" російського уряду, який забороняв видання наукових, педагогічних і релігійних книг українською мовою.
20 – 23 липня 1919 р. частини Окремого корпусу Січових стрільців Євгена КОНОВАЛЬЦЯ розбили Богунську дивізію Миколи Щорса.
21 липня 1877 р. народився Степан ЖАРКО, кубанський бандурист, художній керівник капели бандуристів станиці Канівської.
21 липня 1929 р. народився Іван ГНАТЮК, поет, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка.
21 липня 1923 р. загинув Лукаш КОСТЮШКО, член Центральної Ради; повстанський отаман, начальник штабу Волинської підпільної організації, командувач партизанськими загонами на Волині (1923).
21 липня 1944 р. загинув Микола ПАЛІЄНКО, підполковник Армії УНР, командир важко-гарматного дивізіону дивізії "Галичина".
23 липня 971 р. князь СВЯТОСЛАВ під Доростолом (Болгарія) уклав мир із греками.
24 липня 1885 р. народився Володимир САЛЬСЬКИЙ, військовий міністр, Генерального штабу генерал-хорунжий Армії УНР.
25 липня 1687 р. Івана МАЗЕПУ обрано Гетьманом України.
27 липня 1649 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ переміг поляків під Збаражем. У бою загинув полковник Станіслав МОРОЗЕНКО.
27 липня 1919 р. загинув Матвій ГРИГОР'ЄВ, Головний отаман Херсонщини і Таврії.
27 липня 1923 р. загинув Василь СЕНЗЮК, подільський отаман (1923).
29 липня 1849 р. народилася Олена ПЧІЛКА, письменниця, мати Лесі УКРАЇНКИ.
29 липня 1865 р. народився галицький митрополит Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ.
30 липня 1889 р. народився Олександр ШУЛЬГІН, член Центральної Ради та Малої Ради, міністр закордонних справ УНР в екзилі, голова уряду УНР в екзилі.
30 липня 1899 р. народився Володимир ГОРБОВИЙ, провідний діяч ОУН.
30 липня 1919 р. 2-й корпус УГА розбив більшовиків біля м. Деражні.
30 липня 1920 р. постала Українська військова організація під проводом Євгена КОНОВАЛЬЦЯ.
31 липня 1649 р. у бою загинув полковник Михайло КРИЧЕВСЬКИЙ.
Подорож у край письменників і козаків
(продовження. Початок у ч. 6. “НН”)
Далі наш шлях проліг на Козацьке, одне з осердь Визвольного руху. На жаль, місцеві краєзнавці практично нічого не знали про те, що їхнє село було одним із гнізд Вільного козацтва. Про навалу ж монголо-татар 765 років тому не забули. У нарисі "З історії села Козацького", який зберігся у шухляді вчительки Клавдії Вакуленко, зазначено, що монголи знищили село 1240 року. Є там запис і про набіг турків, які 1674 року спалили в місцевій церкві три сотні жінок і дітей. Є згадки про гайдамацького ватажка Ремеза, який у часи Коліївщини таборувався у Козацькій долині, а також про кобзаря Василя Варченка, що прийшов до гайдамаків 1768 року зі Звенигородки.
Пам'ятають краєзнавці та й селяни пригадують, що в Козацькому колись жив російський байкар Іван Крилов (у 1797 – 1801 рр.), які твори і під яким дубом він писав. Розкажуть вони і про російських панів, що мали маєток у Козацькому: Голіциних, Врангелів, Краснокутських, Куракіних, навіть прізвища управителів загніздилися у пам'яті – Водольський і Зандер.
У нарисі наводяться суми заробітної плати чоловіків і жінок у 1909 – 1912 роках, відсотки прибутку поміщиків. Ну, чисто все зафіксували місцеві краєзнавці, тільки нічого про боротьбу своїх батьків і дідів проти московських окупантів у 1917 – 1920-х рр.
У нарисі "З історії села Козацького", написаного 1985 року, про Вільне козацтво згадка все ж є. Але яка? "За Центральної Ради на Україні сільським комісаром став заможний і "шанований господар" Басюга Іван. Скоро в селі було організовано військовий загін "вільного козацтва", що складався з двох десятків сільських парубків. Командував загоном Король Максим. Трудове селянство дивилося на цей загін як на смішну лялькову бутафорію".
Звісно, не вони, за версією комуністичних краєзнавців, а більшовики підняли повстання проти "німецьких окупантів". Що ж до маєтку Куракіних, який спалив 1920-го Григорій Котовський, то впродовж 80 років у підпалі звинувачували "петлюрівців". І тільки тепер Семен Федотович Косяк, один із місцевих краєзнавців, гірко всміхнувшись, розповів правду про те, хто ж насправді був палієм...
Та все ж і він не зміг нічого розповісти ні про сотника Козацької сотні Максима Короля, ні про Козацького курінного Шаповала.
А дід Шаповал був чоловіком відомим. Делегат Другого всеукраїнського з'їзду військових у Києві та Першого всеукраїнського з'їзду Вільного козацтва у Чигирині. Його виступи на цих зібраннях зафіксували багато хронік.
У Київській міській опері під час з'їзду українських військових у червні 1917 р. курінний Шаповал заявив із трибуни, що Вільне козацтво не просило у Тимчасового уряду дозволу організуватися, а заборона Керенським військового з'їзду справила на вільних козаків "таке враження, начебто вона зроблена урядом Туреччини або Німеччини".
– Коли Оберучев та Лепарський говорять, що українці хотять захопити владу в Києві, то нема нічого дивного, бо ми тільки відберемо наше, – говорив курінний. – Якщо Вільне козацтво одержить наказ прийти до Києва і взяти під охорону наші інституції, то ми це зробимо...
І це були слова відповідального чоловіка...
Курінний Шаповал взяв участь у багатьох боях за волю України, зокрема відіграв винятково важливу роль під час Звенигородського повстання, розбив регулярні німецькі відділи під Топильною та Шполою, відбив станцію Цвіткове... "
Це був справжній тип запорожця", – таку характеристику Шаповалу дав Юрко Тютюнник.
І ось переконуємося, що пам'ять про цього легендарного народного героя в народній пам'яті не збереглася. Навіть ім'я його невідоме нащадкам.
То що ж це за народ, який має таку нікчемну пам'ять?
Тарасівка
Далі дорога закурилася в Тарасівку – село дитинства Олександра Кошиця, видатного українського етнографа, фольклориста і письменника. Його батьки мали тут маєток. Тут він провів найщасливіші роки свого життя.
"Моя люба Тарасівка... Це та земля, де лунають найкращі у світі пісні, де чутно найчистішу нашу мову, де сяє найясніше між усіма сонцями сонце, яку вкрило найблакитніше небо...", – писав із почуттям Олександр Кошиць.
Ці слова і викарбувані на меморіальній плиті на місці садиби його батьків, які переїхали сюди 1877-го, коли Сашкові були лише два рочки...
Видатний кобзар Василь Ємець назвав Кошиця "одним із найвеличніших мистців України"...
Починаючи від лютого 1919 року Республіканська капела під орудою Олександра Кошиця з величезним успіхом гастролювала у країнах Європи – Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Голландії, Великобританії та Німеччині. "Під орудою Кошиця, – зазначав Василь Ємець, – капела вкрила Україну і себе такою великою славою, якої, мабуть, ще не зазнав жодний хор цілого світу".
З другої половини 1920 р. до березня 1923 р. Кошиць вже на чолі Українського національного хору здійснив низку успішних виступів – в Іспанії, Франції, Бельгії, Німеччині та США, давши 138 концертів. Про значення цього турне годі й говорити: хор Кошиця тріумфально продемонстрував високу музичну культуру українського народу, перед усією Європою представив на найвищому рівні нашу націю, про існування якої донедавна світ навіть і не здогадувався.
Згодом Український національний хор виїхав на гастролі до Південної Америки. За неповних два роки в Аргентині, Бразилії, Уругваї та Кубі хор дав близько 900 (!) концертів. Важко не погодитися з письменником Михайлом Головащенком, який вважав, що Кошиць своєю культурницькою місією "зробив для Батьківщини чи не більше, ніж цілий дипломатичний корпус".
Варто сказати, що Олександр Кошиць був і талановитим письменником. "Він так тонко, переконливо і майстерно змальовує численні постаті, події, ситуації, картини природи, що вони здаються читачеві ніби живими, доторканними... Мова Олександра Кошиця – поетична, багата, барвиста, образна. Він справжній майстер оповіді... Його мемуари читаються, мов захоплюючий роман..."
Захоплюючий роман життя Олександра Кошиця скінчився 1944 року в Канаді, у м. Вінніпегу, на сімдесятому році життя...
І ось ми – на пагорбах, де народилася його поетична душа. Тут він колись мріяв і співав.
Тепер тут пустка.
Все ж милує око і радує серце ошатний меморіальний знак на місці, де колись була українська святиня – родинне гніздо українського генія. Тарасівці не забули про великого митця, який напоювався з тих джерел, що і їхні батьки.
А от про земляків, які зі зброєю захищали Тарасівку від російських окупантів, чи знають? Щоб з'ясувати це, взялися шукати тарасівського краєзнавця. Люди пораяли їхати до Іллі Івановича Невмитого, з ініціативи якого і було побудовано меморіальний знак.
Ілля Невмитий виявився гарним господарем, як і його охайна дружина Ірина, але він нам нічим не допоміг, хіба почастував на уквітчаному подвір'ї тарасівською самогонкою власного виробництва та доброзичливістю. А що ж до вільних козаків і повстанців, то тут він тільки знизав плечима... Навіть не згадав Ананія Шевченка, Тарасівського курінного Вільного козацтва, братнього онука великого Тараса...
А Кошиць писав про Тарасівку, що її земля – "свідок козацької слави". Може, не було тієї слави?..
Завершили ми цей мандрівний день на горі Звенигора, коло села Гудзівки, де в час Звенигородського повстання розмістився повстанський штаб.
– Чому Олександр Довженко знімав фільм "Звенигора" не тут, а десь на Полтавщині?! – запитав я.
Моє питання зачепило братів Шклярів. Невже, справді, на Полтавщині більш природно знімати фільм про Звенигородське повстання?
Чи Сталін не захотів, щоб Юрко Тютюнник, співавтор фільму, знову виринув на Звенигородщині, бо передбачав, що його поява викреше пам'ять про часи, коли українська зброя співала на повні груди?..
Ганжалівка
І ось останній день нашої подорожі. Залишаємо у Хлипнівці Петра та його ідеальну дружину Катрусю, і беремо курс на родинне село Шклярів – Ганжалівку, що по той бік Гнилого Тікича.
Шкляри називають своє село не так, як написано в путівниках. Вони кажуть: Ґанжелівка, точніше Ґанджелівка. Петро за чаркою навіть пропонував ввести до української абетки ще одну літеру, яка би відтворювала звук "дж". Я вже теж призвичаївся був говорити "Ґанджелівка". Все ж вказівник при дорозі стверджував, що ми вимандрували таки в Ганжалівку...
Спочатку заїхали на кладовище, де поховані рідні моїх товаришів і Валі Шкляр, в дівоцтві Ясменко. Чимало тут могил, на яких написано: "Шкляр... Демура..." Демура – дівоче прізвище матері братів Шклярів. Виявилося, що на цвинтарі похований і далекий їхній родич – повний (потрійний!) тезка письменника – Василь Миколайович Шкляр.
Я запропонував Василеві сфотографуватися біля могили свого односельця. Запропонував, бо Василь схильний містифікувати, вигадувати, розігрувати... Ось і хай містифікує на повні груди – мовляв, сфотографувався на власній могилі.
Ідея Василеві сподобалася. Але він завагався. Не захотів, як видно, накликати біду. Та й Валя відраджувала його. Врешті, сміливий у своїх фантазіях письменник не наважився. Я з полегшою зітхнув – воно й добре, бо коли б сталася біда, то напевно саме мене і звинуватили, що я ту біду накликав...
Все ж певний жаль був – ідея, хоч і контроверсійна, таки вартувала втілення...
Потім вирушили до колишнього обійстя Степана Мусійовича Шкляра. Після нього тут господарив його син Микола – батько Василя та Петра...
– Отут жив багатий чоловік, – кинув Василь, вирулюючи праворуч на вузеньку вуличку. – Отут, де порожнє місце...
Це була вуличка його дитинства. Вузенька, наче струмочок. Називалася вона недоречно – "Пролетарська"... Я б дав їй іншу назву – "Затишна" або "Джерельна", хоч сотворена вона з прибитого пилу, трави і бузку.
Ось магазин, де працювала Василева мати. Хоч на піддашші й написано "Магазин", та люди називали його простіше – лавка. Менше як кілометр від неї, по тому ж боці вулички – Василева хата. Вона вросла в землю за кущами бузку. Тут його сповивала мати – Оксана Олександрівна, в дівоцтві Демура. Сам же Василь народився не в хаті і не в лікарні, а у дворі під горіхом.
Хотів Василь сфотографуватися під своїм горіхом та дерево цього року завалилося... Було щось тривожно-символічне у падінні горіха... Мені здалося, що дурні думки відганяв не тільки я...
Тепер тут тихо. Сюди не заходять навіть герої Василевих книг.
Вибиті вікна, виламані двері, запилюжений непотріб на підлозі не приваблять навіть сільського пияка, який вип'є та заночує краще у високій пахучій траві під кущами бузку.
– Оце світлиця, – буркнув Василь, заводячи мене в захаращену пустку...
Цей мовчазний жах я мусив зафіксувати... На моє прохання Василь присів біля напіврозваленої печі, на якій він у дитинстві спав разом із Петром і бабусею Оксаною та бачив тисячі солодких снів. Тепер лише сум стікав по його обличчю та сивих вусах... Було весело, як на сирітському весіллі...
Вилізли через вибите вікно у бур'яни. Отут, у свіжо-зелених, спраглих до життя, травневих бур'янах, я знову сфотографував його. Безпристрасне фотооко і тут зафіксувало Василеву журу...
Біля хати, де минуло дитинство письменника, і спало на думку: "Сумна українська традиція – святилище приречене перетворитися на згарище"...
Нарешті кущі бузку закрили колиску-домовину, яка вже вросла в землю майже по вікна. Ми повернулися на флегматичну сіро-зелену вуличку, де у ріденькій тіні нагрівалася наша "Нива"...
Лише виїхали на лисянське шосе, як блимнув поворот на село Мурзинці. Від Ґанжелівки, як іти навпрошки, його відділяє півгодини пішої негомінкої розмови...
В основі назви села – слово "мурза". Якого воно походження і що означає – знає кожний. Тож стає зрозумілим, звідки у Василя і Петра риси нащадків Золотої Орди (широке вилицювате обличчя і вічно засмагла шкіра). Три версти між селами – хіба це віддаль для молоді, яка прагне кохатися? Тож і Василь Шкляр, і його брат вродилися з плескатими, як степ, обличчями.
Як не дивно, саме ці риси надають їм типового південноукраїнського фенотипу, а гаряча тюркська кров гармонійно поєдналася у них з арійським спокоєм і неафішованою агресивністю.
Хіба дивуватися, що у їхній родині були повстанці?
Саме вони влітку 1918-го розпалили Ґанджелівське багаття Звенигородського антиросійського повстання, під час якого на всю могуть виявилася сила української стихії, перед якою мусив капітулювати і німецький вояк, який потрапив під гарячу руку Вільного козацтва, відродженого саме на Звенигородщині.
(завершення в наступному числі)
Роман КОВАЛЬ
На світлині Василь ШКЛЯР
“Лютий ненависник Росії”
"Хтось казав, що українці не вміють шанувати своїх героїв, – писав Євген Маланюк. – А там, де немає пошани до визначних особистостей, не може витворитись традиція, що грає таку велику ролю у вихованні Нації, в накресленні її історичних завдань і шляхів", – з цієї думки почав нарис про Євгена Мешківського поет Євген Маланюк.
9 липня виповнюється 85 років від дня смерті Євгена Васильовича Мешківського (Мєшковського). Хто, крім деяких істориків, скаже, що це був за чоловік? Звідки він і чому згадувати його через стільки років?!
Може дійсно, нам ні до чого пам'ятати про нього? Якось же обходилися досі… Справді, вийдіть на вулиці Києва, Львова, Полтави, Луцька чи Хмельницького і запитайте першого зустрічного (і тисячного теж), хто такий Євген Мешківський, і що почуєш? Крім милої посмішки, яка виказує невігластво, що побачиш? Про Донецьк, Харків, Дніпропетровськ чи Луганськ вже не згадую…
Єдине місто, де ще не забули генерала-хорунжого Армії УНР Євгена Мешківського, це Тернопіль, бо там на Микулинецькому кладовищі дивом збереглася його могила...
Євгена Мешківського поет Євген Маланюк назвав "генералом-лицарем", "людиною, яка не знала кривих ліній, тільки – прості". Іменем Мешківського в українських містах мали би бути названі проспекти і центральні площі. Пам'ятники йому мали б височіти і в Києві, де він народився, і в Луцьку, де був комендантом міста, і в Тернополі, де закінчив свій шлях служіння Батьківщині, і в Чорному Острові, де був смертельно поранений. Тоді, 6 липня 1920 року, більшовицька кіннота несподівано атакувала потяг, в якому перебував штаб Армії УНР. І, здавалося б, у безвихідній ситуації начальник штабу української армії Євген Мешківський повів штабних старшин в атаку... В цьому вдалому для його побратимів бою Мешківського було смертельно поранено…
Військовий геній Мешківського помітили ще за царизму. Він, випускник Миколаївської академії Генерального штабу, посідав чимало високих посад у російській армії, зокрема був начальником штабу 105-ї пішої дивізії, а пізніше очолював штаб 1-ї Туркестанської стрілецької дивізії. В Армії Української Держави полковник Мешківський посідав теж визначне становище – був начальником оперативного відділу Генерального штабу, який, за визначенням Євгена Маланюка, "творив головний нерв не тільки військового, а навіть і політичного життя того часу".
Від 10 грудня 1918 р. Євген Мешківський очолив штаб Української галицької армії, а пізніше – штаб Дієвої армії УНР. Працював він і на інших високих посадах, рішучо і безкомпромісно намагаючись врятувати нашу Батьківщину.
Народився Євген Васильович Мешківський 12 лютого 1882 р. в козацько-шляхетській родині. Дитинство провів на Полтавщині в українському середовищі. Любов до України і гордість за своє походження прищепила мати. Спершу пішов стежкою священичою, потім різко звернув на військову. За героїзм у роки Світової війни нагороджений усіма можливими орденами, а також Георгіївською зброєю. Під час служби у гетьманській армії принципово не вживав російської мови, а на звернення до нього російською, не відповідав і вимагав звертатися до нього українською. В ході українсько-польської війни із галицьких напівпартизанських бойових груп за короткий час створив сучасну армію.
Денікінці оцінювали його як "лютого ненависника Росії", до того ж, найбільш яскравого українського старшину, а сотник Євген Маланюк називав його "справжнім запорожцем". У "Книзі спостережень" він писав: "Сувора дисциплінованість чисто військового, зимного й світлого розуму, солідний науковий багаж, і, дійсно, геніальна пам'ять – ось його найбільш яскраві прикмети. У нього була воля... чисто полководчеського типу".
До всього, Євген Мешківський був ще й людяним чоловіком. Попри небезпеку заразитися, він постійно відвідував тифозні бараки в Рівному, читав козакам газети, інформував, підбадьорював їх. Там, у Рівному він і занедужав на тиф.
Генерал-полковник Микола Капустянський сказав про Євгена Мешківського, що той – "справжній богатир тілом і духом, людина нестримної енергії, великої працездатності й лицарської вдачі".
Наше безпам'ятство, а відтак непошана до кращих синів України, які вічно спочиватимуть "від своєї надлюдської, зверхсильної праці на землі – для Рідного Краю", переконливо переконує, хто ми є насправді – попри нашу високу самооцінку.
Історичний клуб "Холодний Яр"
У пошуках духовних скарбів
Прагнення якомога повніше осягнути культурні надбання свого народу спонукало мене, інженера за фахом, впродовж 1960 – 1980 років мандрувати етнічними українськими землями від Кубані та Вороніжчини на сході до Берестейщини на заході з метою на власні очі побачити все, що почерпнув з історично-мистецької літератури. Зокрема, привертали увагу культові споруди, оскільки в них найбільше зосереджено духовні прояви народу.
Перед моїми очима постала неймовірна руйнація української духовної спадщини на Східній Україні, скоєна в 1930-х роках московсько-більшовицьким окупантом. Тоді майже всуціль було зруйновано сільські церкви, знищено самобутню дерев'яну церковну архітектуру. І в наступні роки запопадливими місцевими московськими ставлениками тривало нищення недоруйнованого. Так, уже 1970 року, за наказом голови колгоспу села Ковалівка Шишацького району на Полтавщині дерев'яну церкву – архітектурну пам'ятку XVII сторіччя – вночі заарканено сталевим тросом і трактором розтягнено на друзки. Невпевнений у подальшому існуванні побачених пам'яток, я намагався зафіксувати їх на фотоплівку.
Муровані архітектурні пам'ятки від московського вандалізму потерпіли значно менше. Чернігівщина є чи не найбільш насиченою уцілілими пам'ятками на Східній Україні (західноукраїнські землі, перебуваючи в ті часи поза межами совєтської імперії, не зазнали такого дикого погрому). Саме на Чернігівщину я здійснив ще одну поїздку. На цей раз з онуками Дмитром і Богданом...
Першим пунктом поїздки було містечко Остер, розташоване при впадінні однойменної річки в Десну, де ми оглянули Юріївську (Старгородську) божницю – залишки храму (вівтарна частина), збудованого на оточеному ровами узвишші на початку ХІІ сторіччя князем Юрієм Долгоруким.
Далі відвідали Козелець, що за часів полково-сотенного устрою Лівобережної України (Гетьманщини) був центром Київського полку. З тих часів тут залишилася споруда своєрідної цивільної архітектури XVIII століття – двоповерхова полкова канцелярія. В центрі міста височить п'ятибанний собор Різдва Богородиці та дзвіниця, споруджені у XVIIІ столітті київським архітектором Іваном Григоровичем-Барським (на замовлення графів Розумовських, що походили із села Лемеші з-під Козельця з роду простого козака Григорія Розума). Старший син Розума Олексій за чудовий голос потрапив до придворної капели в Петербурзі, де в нього закохалася дочка Петра І-го Єлизавета. За переказами, Олексій повінчався з імператрицею в невеликій сільській церкві, і подружжя провело в Козельці свій медовий місяць.
Собор розписано самобутнім художником Григорієм Стеценком. Високу мистецьку цінність має іконостас собору.
За вісім кілометрів уверх по Остру в селі Данівка знаходиться Данівський Юріївський монастир із собором святого Юрія (XVIII ст.), бані якого оздоблені вишуканою алебастровою ліпниною. На жаль, нещодавно вкрито тиньком ліпнину над входом до храму, на якій було зображено два янголи, що сурмлять у труби (цю ліпнину я сфотографував ще 1975 року).
На шляху до Чернігова в селі Лемеші оглянули невелику, але на тлі сільської забудови величну муровану церкву, споруджену свекрухою Єлизавети Наталкою Розумихою.
Розташований на горбистому правому березі Десни теперішній обласний центр Чернігів має давню і славетну історію, свідками якої є пам'ятки архітектури різних історичних епох. Особливо вражають споруди княжих часів, коли Чернігів був центром Чернігівського князівства, що змагалося за першість із Києвом, а також часів Гетьманщини, коли він був полковим містом Чернігівського козацького полку.
При в'їзді до міста на горі ліворуч стоїть велика п'ятибанна хрещата церква Катерини, збудована в стилі українського (козацького) бароко 1715 року на честь здобуття українськими козаками турецької фортеці Азов. На горі праворуч від шляху знаходиться оточений валом зі встановленими на ньому козацькими гарматами стародавній центр міста – Дитинець, де збереглося чимало архітектурних споруд. Тут височіють свідки княжої доби суворого візантійсько-давньоруського стилю – Спасо-Преображенський (1032 р.) та Борисоглібський (1123 р.) собори (тепер музеї). Споруджений коштом гетьмана Івана Мазепи колегіум (1700 р.) вражає своїм зовнішнім бароковим декором (тепер тут музей іконопису). Поруч стоїть потужна пам'ятка цивільної архітектури – будинок чернігівської полкової канцелярії (кам'яниця Лизогуба) кінця XVII століття з химерно декорованими стінами й фронтонами. В історико-краєзнавчому музеї можна оглянути велику збірку козацько-старшинських парсун, багатющу колекцію відомого мецената Василя Тарновського та багато інших цікавих історично-мистецьких експонатів.
Осторонь Дитинця стоїть ще один свідок княжої доби – П'ятницька церква (кінець ХІІ – початок ХІІІ ст.). І тепер це діючий храм.
Нижче за течією Десни, на узвишші, знаходиться стародавній Єлецький монастир (з надбрамною дзвіницею), оточений фортечною стіною XVII віку. Величний Успенський собор (ХІІ ст.) монастиря з високими стрункими банями домінує в панорамі міста, є його окрасою. Впритул до південної стіни собору прилягає низька прибудова – усипальниця козацько-старшинського роду Лизогубів, де поховано героя Азова чернігівського полковника Якова Лизогуба.
Ще одним зібранням архітектурних пам'яток Чернігова є діючий Троїцький монастир, куди входять Іллінська церква ХІІ століття з підземними печерами, споруди XVII сторіччя – могутній Троїцький собор і трапезна церква, а також зведені у XVIII ст. фортечні стіни з оборонними баштами та величезна надбрамна дзвіниця.
Наступною зупинкою було колишнє сотенне містечко Чернігівського полку Седнів, де родова садиба Лизогубів. Від XVII ст. тут збереглися кам'яниця Лизогубів і мурована Благовіщенська церква. Вціліла також дерев'яна Юріївська церква XVIII століття.
До Новгород-Сіверського їхали чудовим сучасним шосе, прокладеним колишнім президентом Л. Кучмою до свого села Чайкиного. Місто привільно розкинулося на горбистому правому березі красуні Десни. Відоме воно з літописів ХІ століття, а вже у ХІІ столітті стає центром однойменного князівства, якому підлягали Путивль, Курськ, Брянськ. Невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича на половців 1185 року став темою давньоруського епосу "Слово про Ігорів похід".
У XVII сторіччі Новгород-Сіверськ – сотенне містечко Стародубського козацького полку. Пам'ятки князівської доби до нашого часу не збереглися. Проте вціліли пам'ятки часів Гетьманщини: Спасо-Преображенський монастир із потужними фортечними стінами XVII сторіччя з надбрамною дзвіницею, Петропавлівська церква, корпус келій із трапезною, бурса. На підмурівках часів ХІІ сторіччя 1796 року споруджено Спасо-Преображенський собор. "Під патронатом Кучми" всі споруди монастиря якісно реставровано. Біля монастиря споруджено великий туристичний готель. У центрі міста збереглися бароковий Успенський собор (кінець XVII ст.), тріумфальна арка з гербами міст Новгород-Сіверського намісництва (з 1781-го по 1796 р.), торгові ряди (кінець XVIII ст.). На схилах берега Десни стоїть однобанна дерев'яна Миколаївська церква (1760 р.).
Переїхавши на лівобережжя Десни, відвідали селище Вороніж – літописне місто, відоме з 1177 року. За часів Гетьманщини воно було сотенним містечком Ніжинського козацького полку. Тут продовжує милувати око чудова Михайлівська церква, споруджена 1776 року відомим архітектором Іваном Григоровичем-Барським.
І ось останній пункт подорожі. Батурин – колишня столиця Гетьманщини, знищена москалями разом з усіма мешканцями 1708 року. В 1750 – 1764 роках відбудований Батурин став резиденцією останнього гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського.
У великому парку над Сеймом стоять збудовані у стилі класицизму гетьманський палац Розумовського (нині реставрується) і Воскресінська церква, в якій поховано гетьмана. Зберігся відреставрований будинок генерального судді Василя Кочубея (XVII ст.). На жаль, у зв'язку з ремонтом мосту через Сейм нам не пощастило відвідати Крупицько-Батуринський монастир XVII – XVIII століть.
Повернулися додому сповнені приємних вражень від побаченого світу прекрасного, гордощами від усвідомлення мистецького генія свого народу і з бажанням наступних мандрівок Україною. Їй-богу, в ній є багато вартого уваги!
Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь Київської області
Марш дивізії "Галичина"
Рам'я в рам'я, мов хвиль прибій,
вкраїнський вояк без вагання йде:
за славний рід, за нарід свій,
за землю, віру й все йому святе.
Лунає спів – свободи клич,
на вітрі лопотить вже стяг,
ідуть стрільці – палкі, тверді,
ідуть стрільці на бій, на змаг.
Їх тисячі – добірні всі, –
мета їх – вільна Вітчизна!
іде в похід народу цвіт –
дивізія "Галичина".
Палає гнів огнем в серцях,
на поле бою думка бистро мчить;
ворожа кров окропить шлях, –
хто жити хоче, мусить побідить.
У ряд ставай за рідний край,
солодша смерть, ніж брязк кайдан!
хай гине гад – московський кат,
комуна – вольності обман!
І наче грім, як хмаролім,
проб'є луна – весь Кремль до дна:
іде в похід на дикий схід
дивізія "Галичина".
Богдан СТЕФАНОВИЧ.
Гайделяґер, грудень 1943 р.
|
