«Незборима нація» Число 5 (231) Травень 2005 р.

Ювілей Антоніни Литвин

20 квітня виповнилося 65 років славній жінці – Антоніні Литвин.
По-різному можна сказати про неї. Вона – й козацька матір (шестеро дітей привела у світ, і всі свідомі українці!), й муза та берегиня кобзаря Василя Литвина, а ще самобутня поетеса  – у поетичний світ її благословив сам Василь Симоненко, з яким її зв’язувала велика дружба. А ще вона – громадський діяч, творець українських казок і вишиванок! Співтворець Школи кобзарства у Стрітівці. А ще – джерело невичерпної доброї української енергії, криниця джерельних знань про нашу минувщину. А до того ж – красива жінка. І у ці роки теж!
Дорога пані Антоніно! Як добре, що Ви є у цьому світі, який завдяки Вам стає українським. Бо, де не ступите Ви – розцвітає навкруги Україна!
Дай Боже Вам, щоб творчі жнива Ваші не завершувалися ще довго. Щоб у світ полетіли і Ваші вишивки, і поетичні збірки, і казки.
З роси і води! Многая літа!

Історичний клуб “Холодний Яр”,
редакція газети “Незборима нація”

5 травня 2005 р. о 18.00 у Київському міському будинку вчителя відбудеться презентація двох книг – “І нарекли його отаманом Орлом. Біографія полковника Армії УНР Якова Гальчевського” (Літин: в-во Літин, 2005) та “Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу” (Київ: Діокор, 2005).
Головною постаттю книги Роман Коваля “І нарекли його отаманом Орлом…” є один із найдостойніших отаманів доби Визвольних змагань українського народу 1917 – 1920-х років – Яків Орел-Гальчевський. Саме його Головний Отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив керівником повстанчого руху Правобережної України.
Головним героєм книги “Жага і терпіння” є український поет Зеновій Красівський – Крайовий провідник ОУН, багатолітній політв’язень радянських концтаборів. У книзі вміщено спогади його товаришів – Панаса Заливахи, Євгена Сверстюка, Мирослава Мариновича, Дмитра Квецка, Дмитра Гриньківа, Романа Коваля та інших, а також публіцистичні праці самого Зеновія Красівського і його спогади “Владимирський централ”. Створили книгу Роман Коваль і Віктор Рог.
Організатори презентації: Історичний клуб “Холодний Яр”, ОУН, Київський міський будинок вчителя.
 
До історії Поділля

Активно і талановито відтворює українську історію член Історичного клубу “Холодний Яр” Костянтин Завальнюк. За останні півроку з-під його пера вийшло три книги: “Останній із визначних Щеньовських”, “Життя в ім’я України” та “Орел Подільського краю” (у співавторстві). До цієї останньої книги Кость Завальнюк написав ґрунтовний розділ “Яків Гальчевський в архівних джерелах”.
Книга ж “Останній із визначних Щеньовських” присвячена дідичу і літератору Титу Щеньовському, який належав до давнього волинського роду. В цьому нарисі багато оповідається про історичні події із давнього минулого Черленківського краю та села Селище (до 1913 р.), що на Поділлі біля Гнівані, на берегах Південного Бугу.
Книга “Життя в ім’я України” являє собою документальну повість про життя і діяльність уродженця Немирівщини В. Мачушенка (1880 – 1937) – педагога, кооператора, члена Центральної Ради і ЦК Селянської спілки, організатора та керівника 56-го Немирівського полку Армії УНР, повстанського отамана в 1919 році. Редакція “Незборимої нації” планує в наступному числі опублікувати фрагмент книги, присвячений діяльності отамана Мачушенка. А поки вітаємо нашого товариша з виходом книг і бажаємо й надалі творчих здобутків та розкришення кола союзників, помічників і видавців.

Редакція “НН”

Іван Омелянович-Павленко
уточнення до біографії

Згідно з власноручним “Життєписом”, який є в особистій справі Івана Омеляновича-Павленка, він народився в м. Баку. Отож твердження дослідника Ярослава Тинченка, що Іван Омелянович-Павленко народився в Тифлісі, хибне (“Українське офіцерство: шляхи скорботи і забуття...” –  Київ, 1995. – С. 150).
Помилися й автори книги “Генералітет Українських визвольних змагань” (Львів, 1995) Олександр Колянчук, Микола Литвин і Кім Науменко, стверджуючи, що Іван Омелянович-Павленко був генерал-майором російської армії (С. 83). У своєму “Життєписі” Іван Омелянович-Павленко зазначає, що до української армії з російської перейшов 1917 року “у ранзі полковника”.
Наостанок – невідомий штрих до біографії легендарного українського генерала: у 1924 – 1927 рр. він був вільним слухачем інженерного відділу Української господарської академії (Подебради). “Студіював малювання”. Попри те, що вільні слухачі УГА стипендії не отримували, Івану Омеляновичу-Павленку Професорська рада пішла назустріч. Як заслуженому українському діячеві, який опинився на чужині без матеріальних засобів, йому виплачували стипендію до 1927 року, доки уряд ЧСР надавав таку можливість. Стипендії на прожиття не вистачало, адже на утриманні в І. Омеляновича-Павленка були дитина, дружина та її матір. Своє матеріальне становище генерал оцінював як “катастрофічне”.
Про все це можна довідатися з особистої справи легендарного українського генерала, яка зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1655, арк. 1 – 12).

Роман КОВАЛЬ

16 – 17 квітня на Чигиринщині відбулися меморіальні заходи зі вшанування козаків і старшин Армії Української Народної Республіки, які діяли у складі полку гайдамаків Холодного Яру на чолі з братами Чучупаками – Василем і Петром. Ці заходи, що вже стали традиційними, проводяться з ініціативи Історичного клубу “Холодний Яр”. На цей раз співорганізаторами вшанувань виступила Спілка офіцерів України та Всеукраїнська організація “Тризуб”.
Урочистості почалися з покладанняя квітів до пам’ятника провіднику гайдамацького повстання Максиму Залізняку в с. Медведівка та панахидою на могилі Головного отамана в с. Мельники, яку провели єпископ Черкаський і Чигиринський Іоан, панотці Анатолій, Павло і Володимир (УПЦ КП). Президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль зачитав звернення племінниці Головного отамана Лідії Чучупак-Завалішиної, яка за станом здоров’я не змогла приїхати до Мельників – колиски свого дитинства. Як найстарший представник Чучупаківського роду, Лідія Петрівна подякувала всім, хто прибув вшанувати її рідних, які загинули за рідний край. “Нехай мертвим буде вічна пам’ять, а живим  – благодать”, – так закінчила своє звернення Лідія Чучупак.
Провели святі отці й панахиду на братській могилі козаків-холодноярців Петра Токовенка, Прохора Деркача і “Полтавця”, закатованих більшовиками.
Мітинг-реквієм, що відбувся в центрі с. Мельників – колишній столиці “Холодноярської держави”, відкрив сільський голова Сергій Зінченко, який щиро подякував Історичному клубу “Холодний Яр”, що ось вже 10 років організовує пам’ятні заходи на Чигиринщині, та передав ведення мітингу письменнику Роману Ковалю. Далі промовляли голова Чигиринської районної адміністрації Петро Литвин, народний депутат України Іван Заєць, архієпископ Кіровоградський владика Серафим, голова Знам’янської райдержадміністрації Микола Годзюр, журналістка Лідія Титаренко, голова МП “Мехбуд” Володимир Сапа, коштом якого у центрі Мельників 2003 року було поставлено пам’ятник Холодноярським героям, а також заступник голови СОУ Євген Лупаков, краєзнавець В’ячеслав Шкода, заступник Кам’янського міського голови Олександр Вєтров, поетеса Антоніна Литвин, голова Черкаської райдержадміністрації Микола Котко, письменники Микола Шапошник і Василь Шкляр, голова Черкаської обласної організації СОУ Олександр Матяш, представники місцевого черкаського та уманського козацтва, сотник “Тризубу” Віктор Яр, який закликав не тільки пам’ятати про славу дідів, а й все зробити, щоб довершити їхню справу.
“Синів Бога” – братів Чучупаків (вислів Миколи Шапошника) – вшанували співом кобзарі Михайло Коваль, Віктор Лісовол, Василь Литвин, Тарас Силенко і Святослав Силенко. Від імені родини Чучупаків подякував юний козак Артем Горбаченко, правнук Дем’яна Чучупака.
Слід сказати, що до Мельників приїхали делегації з Києва, Київщини, Рівного, Черкас, Вінниці, Кіровограда, Кам’янки, Знам’янки, станції Долинської, що на Кіровоградщині, Літина, Драбівщини, Липовця Вінницької області, інших міст і сіл. Окремо слід згадати про делегацію Рівненської організації Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” (голова Володимир Захарук), яка вже 10-й рік бере участь у вшануваннях холодноярських героїв, і, власне, є співзасновником шляхетної традиції вшанувань.
Потім учасники виїхали на хутір Кресельці – місце останнього бою Василя Чучупака. Тут виступили завідувач заповідника “Холодний Яр” Богдан Легоняк, бандурист Михайло Коваль і вчитель історії з Вінниці Тарас Беднарчик, а від імені родини до присутніх промовив Володимир Чучупак, племінник Василя і Петра Чучупаків. Володимир Дем’янович щиро подякував за пам’ять про його рідних.
А завершились вшанування на берегах знаменитого Гайдамацького ставу поминальним обідом. Потім гості поїхали вклонитися до дуба Максима Залізняка, під яким збиралися колись гайдамаки. Бував тут і Тарас Шевченко. Звісно, що завітали учасники вшанувань й до Мотриного монастиря, де колись базувався штаб полку гайдамаків Холодного Яру.
Історичний клуб “Холодний Яр” висловлює подяку всім, хто сповнив свій обов’язок у Холодному Яру, зокрема і Українському радіо, яке було інформаційним спонсором меморіальних вшанувань.

На світлині: виступає Євген ЛУПАКОВ.
Світлина Лідії ТИТАРЕНКО

Перемога Помаранчевої революції пробудила і в нас, українців, які через історичні обставини проживають поза політичними межами України, нову надію. Надію на те, що врешті наблизиться до завершення процес впорядковування українського духовного простору, з якого будуть викинуті чужі символі та свята, а повернені національні герої і творці культури. Надію, що будуть знищені руйнівні для національного зростання міфи.
Одним із таких міфів було плекане протягом багатьох післявоєнних десятиріч переконання про Буг як кордон, що відділяє Україну від зовнішнього світу. Але ж історія показує нам зовсім інший образ цієї ріки. Її течія століттями була комунікаційним шляхом, ниткою, на яку нанизувалися землі на обох його берегах, на яких жили ті ж самі русини-українці – Галичина з Белзчиною, Волинь із Холмщиною, Берестейщина з Підляшшям. Персональним втіленням соборності цих земель була особа князя і короля Данила, адже без згадки про нього і його нащадків неможлива історія як Володимира-Волинського, Галича і Львова, так і Ярослава, Перемишля, Холма, Берестя та Дорогичина.
На жаль, в історії трапляються не лише прямі шляхи, але й бездоріжжя та манівці, блукати котрими довелося й націям-сусідам – українцям і полякам. І коли в початках ХХ століття настав час відбудови “національних господарств”, виявилося, що немає між ними загальновизнаної межі – необхідної запоруки доброго сусідства, виявилося, що Україна й Польща, як сіамські сестри, зрощені цими пограничними землями, які політичні еліти обох націй вважали своїми. Спроби їхнього розділення показалися не вимушеною хірургічною операцією, а звичайним різанням по живому солдатським багнетом і рубанням кістяка сокирою...
Врешті за участю чужих сил проведено державний кордон і етнічно “зачищено” пограничні території. Українцям і полякам, які зазнали біди, залишився біль і почуття кривди та втрати – перші сумують за забужанськими “етнічними землями” та “княжими столицями”, другі – за “польськістю Львова” та взагалі за “кресами”, які в пам’яті набирають обрисів ідилічної Аркадії, багатої молоком і медом. Але ж як довго можна жити роздумами про те, скільки хто кому поля приорав,  а пізніше при з’ясуванні справи, зубів вибив? Чи допливемо рікою сліз у майбутнє? Чи не всохнуть сади, политі цими слізьми?
Зрозуміло, що думаючи про Лемківщину, Надсяння, Холмщину й Підляшшя – землі, які після 1944 року стали “Закерзонням” (хоч... саме через це вони вже зараз “в Європі”), сумуєш... І все ж таки треба шукати краси. Наші предки споконвіку будували свої оселі для мирного життя, твердині для захисту під час воєнних лихоліть і церкви для молитви Богові. І протягом тисячоліття створили вони тут красу, що хоч і понівечена часом, та збереглася в неповторних обрисах вцілілих ще дерев’яних церков і придорожніх капличок і хрестів, у кам’яних пам’ятниках на могилах предків, у прикрасах сільських хат і в самому краєвиді, вписаному в людські душі й відображеному в творіннях рук і сердець поколінь.
І ця краса щоденно звучить в Україні – в музиці національного гімну, автор якого, Михайло Вербицький (1815 – 1870), народився в лемківському селі Улюч та спочив на вічність у надсянських Млинах (неподалік від Ярослава, города, заснованого великим київським князем, якого нащадки нарекли Мудрим). Звучить ця краса в незабутніх віршах іншого сина Лемківщини, Богдана-Ігоря Антонича (1909 – 1937), найвидатнішого після Івана Франка поета Галичини; відчуємо її врешті в творах цих всіх письменників і мистців України, яких родове коріння виростає зі схилів Бескидських гір і нив Перемищини, Холмщини та Підляшшя.
Хранителями та співтворцями цієї краси стараємося бути й ми, українці, які всупереч нищівним завірюхам минулого, втрималися тут, на батьківській землі, та не забули пам’яті роду. В кількох десятках церков і сьогодні відбуваються відправи у східному обряді, в школах діти наші навчаються рідної мови, діють суспільно-культурні організації (Об’єднання українців у Польщі, Об’єднання лемків, Союз українців Підляшшя тощо), виходить преса, діють самодіяльні хори та художні колективи, творять мистці й письменники.
Щороку від Лемківщини до Підляшшя відбувається цілий ряд імпрез: “Лемківська ватра” (Ждиня, Лемківщина), “На Івана на Русаля” (Зиндранова, Лемківщина), “На Івана на Купала” (Дубині-Церковні, Підляшшя) та “Ніч Купали” (Посада-Риботицька, Надсяння), Польсько-українські музичні зустрічі (Черемуха, Підляшшя), фестиваль української культури “Підляська осінь” (Більськ, Підляшшя) тощо. Кожного року на ці культурні заходи організатори запрошують також виконавців із різних регіонів України. Окреме місце в культурному краєвиді займають музеї просто неба з пам’ятками української народної архітектури, організовані державою (як у Сяноку, де презентована архітектура лемків, бойків і долинян) чи з приватної ініціативи – в Зиндранові (Лемківщина), Голі (Південне Підляшшя) чи Біловежі (Північне Підляшшя).
Отже, навіть ця жменька фактів та імен показує, що Лемківщина, Надсяння, Холмщина і Підляшшя, незалежно від ліній сучасних політичних кордонів, є невід’ємною частиною українського національного простору – тут народилися люди й відбувалися події, без яких українська історія та культура були б набагато бідніші. Зрештою, й досі українство тут – це не лише минуле, але й живий, творчий потенціал, котрий можна використати в інтересі України та українсько-польського порозуміння і сусідства.
Тому нашим природним прагненням є те, щоб у календарі подій, передбачених у рамках “Року України у Польщі” вписати також заходи, які б ширше показали постійну присутність українських акцентів в історичному та культурному краєвиді сучасної Польщі. Першим і дуже знаковим заходом цього роду може бути відкриття каплиці-пантеону над могилою Михайла Вербицького в Млинах, побудованої з ініціативи Львівської обласної державної адміністрації; науково-культурних, мистецьких об’єднань і товариств Галичини та за сприяння органів державної влади і місцевого самоврядування Підкарпатського воєводства Польщі.
Зрозуміло, що така подія не могла б відбутися без перших осіб обох держав. Для Президента України це була не перша зустріч з українськими місцями Підкарпатського регіону, адже ще у вересні 2003 року, під час чергового Польсько-українського форуму в Криниці народний депутат Віктор Ющенко покладав квіти на могилі всесвітньовідомого лемка, маляра-примітивіста Никифора Криницького (Епіфана Дровняка) та зустрічався з представниками Об’єднання українців у Польщі та Об’єднання лемків. Тому й легко мені уявити як президент Віктор Ющенко не лише покладає квіти на могилі отця Михайла Вербицького, але і оглядає Холмську гору, де спочиває прах короля Данила, а  також залишки городища в Дорогичині, де Данило прийняв королівський вінець, згодом молиться поміж хрестів Святої Гори Грабарки на Підляшші, а на завершення наповненого враженнями дня заспівує з підляшанами при вогнищі на галявині серед Біловезької пущі.
Хочеться тут пригадати і слова, сказані нинішнім Президентом під час минулорічних урочистостей у Батурині: “Хто забуває власну історію, не має майбутнього”. Справді, в майбутнє ідемо саме слідами минулого. І лише від нас залежить, чи буде це впевнений марш слідами предків, чи, може, тинятимемося навмання, оббиваючи стопи на чужому полі, де стоять пам’ятники чужим героям. Після десятиріч поневолення й дошкульних ран, вчинених навзаєм, українсько-польські відносини повернули до стану натурального, коли розподілено “моє” від “твого”, а поле боротьби перетворено, сподіваюся, у будівельний майдан добросусідського майбутнього.
На обох боках міждержавного кордону проведеного орієнтовно за лінією, що накреслив 1920 року англійський міністр Керзон, залишися сліди минулого –  польського в Україні й українського у Польщі. І зараз цей вцілілий історично-культурний багаж має стати взаємним вічним депозитом, про який обидві нації й держави повинні дбати як про своє власне духовне багатство – щоб, врешті, мати нормальне майбутнє.

Юрій ГАВРИЛЮК,
головний редактор українського часопису Підляшшя “Над Бугом і Нарвою”,
член Національної спілки письменників України
м. Більськ на Підляшші, Польща

Прочитавши в газеті “Незборима нація” (ч. 3 за 2005 р.) некролог на смерть видатного діяча патріотичної організації УНА-УНСО Володимира Григоровича Солов’я, пригадав подію тринадцятирічної давнини. Тоді ранньої весни 1992 року довелося мені взяти участь у експедиції УНА-УНСО на південь України та Крим із метою пробудження національної свідомості тамтешнього українства. Подія ця в той час набула широкого політичного розголосу.
Експедиція складалася з кількох пасажирських вагонів воєнізованих формувань патріотичної молоді УНА-УНСО з Київщини, Полтавщини, Черкащини та Львівщини. Командиром експедиції був Володимир Соловей. До штабу входили члени проводу УНА-УНСО Анатолій Лупиніс, Андрій Шкіль (тодішній головний редактор журналу “Націоналіст”), Олег Вітович. З власного почину до експедиції приєднався член проводу УРП народний депутат Степан Хмара. До експедиції також входили священики УАПЦ – старенький отець Мехводій (уцілілий після більшовицького винищення УАПЦ в 1920-ті роки) та отець Василь. Один із вагонів займав гурт відомого київського народного хору “Гомін”, серед учасників якого був і я.
На другий день вранці наш потяг прибув до Одеси. Близько 10-ї години повний склад експедиції, за винятком чергових, стрункою колоною з розгорнутими синьо-жовтими і червоно-чорними прапорами УНСО вирушив до центру міста. В передніх лавах ішов хор, співаючи бадьорих маршових українських стрілецьких і повстанських пісень. Натовпи місцевих громадян зупинялися на хідниках і з подивом спостерігали за досі небаченим дійством. Дехто вирушив за колоною. До центра міста ми привели чимало люду.
Там без участі представників місцевої влади відбувся стихійний мітинг, на якому виступали Лупиніс, Шкіль, Хмара. Вони закликали будувати українську державу. Унсовців оточили одесити. Між ними точилися жваві розмови. Потім всією колоною ходили визволяти з тюрми арештованих місцевою владою громадських активістів. Впадала у вічі повна відсутність міліції.
На другий день за подібним сценарієм відбувалися події в Херсоні. Певно наша експедиція викликала страх і розгубленість місцевої влади. І тут всі наші акції відбулися без участі її представників і за відсутності міліції. До наших священиків приєднався місцевий священик УАПЦ, з якими ми відбули урочисту панахиду на занедбаних, зарослих хащами могилах жертв сталінського терору і голодомору.
Пізно ввечері перед особовим складом, що вишикувався на пероні, командир Соловей оголосив про виключення зі складу експедиції двох молодиків через вживання хмільного. Їх негайно прогнали.
Вранці наш потяг зупинився перед Севастополем. Шлях було перекрито. Місцева влада підготувалася до нашого прибуття. Експедиція наша вийшла з вагонів. Розташувавшись на залізничних коліях, зупинила таким чином рух приміських електричок, якими до міста поспішав на роботу люд.
Час минав, а питання не вирішувалося. Телефонні розмови нашого керівництва з севастопольською владою не давали позитивних наслідків. Для розваги хор “Гомін” прямо на коліях влаштував великий концерт.
Врешті міськрада прислала дрезину, якою на переговори з нею поїхав нардеп Степан Хмара. Години через дві він повернувся з представником міськради, який виступив перед нами з поясненням ситуації. Мовляв, побоюючись сутичок із місцевими екстремістами, влада вирішила весь особовий склад експедиції переправити до центра міста портовими суднами. Потім із причалу біля нашого потяга відбулася посадка всієї експедиції на два судна з одночасним розблокуванням залізничного руху. Знявши зі щогол суден червоні прапори і піднявши військово-морські прапори УНР, експедиція вирушила на Севастополь, минаючи кораблі російського флоту.
Приставши до головного причалу, висадилися. Вишикувавшись у похідну колону, з прапорами і піснями рушили містом. На нашому шляху не зустрілося жодного перехожого. Місто було пустельне, наче вимерло. Влада таки добре підготувалася.
У військово-морському соборі відбули врочисту панахиду по розстріляних українцях-моряках, котрі підняли українські державні прапори на кораблях Чорноморського флоту. Поверталися до причалу тими ж пустельними вулицями. Та невдовзі з’явилися кілька кінооператорів, котрі почали знімати колону з усіх ракурсів (один навіть, забігаючи наперед колони, падав на бруківку і знімав знизу підошви стрільців).
Коли вже наші судна відійшли від причалу, на нього з диким ревищем вибіг чималий натовп. Під наш глузливий сміх вони розмахували кулаками і непристойно жестикулювали. А вже біля нашого потягу нас зустріла міліція. Поводилася вона чемно, підтримуючи з унсовцями дружні розмови. Одному з них Соловей подарував книжечку Дмитра Донцова.
Під вечір наш потяг вирушив до Києва. Так закінчилася ця експедиція.

P.S. Влітку того ж року я звернувся до тодішнього голови проводу УНА-УНСО Юрія Шухевича (сина легендарного командувача УПА Романа Шухевича) з пропозицією здійснити подібну експедицію на Тамань на святкування 200-річчя висадки запорожців на Кубанську землю. Він відповів, що вирушимо на Кубань тоді, коли матимемо танки й літаки.

Ренат ПОЛЬОВИЙ,
Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Ірпінь Київської обл.

21 квітня виповнилося 70 років відомому кінорежисеру та кіносценаристу,  поету, члену правління Національної спілки кінематографістів України Олександру Муратову.
За своє життя він зняв багато фільмів. Ось деякі з них: “Наш чесний хліб” – у співпраці з Кірою Муратовою. “Гусі-лебеді летять” – за Михайлом Стельмахом, “Щедрий вечір”, “Любаша”, “Гонки по вертикалі”, “Золотий ланцюг” і “Дорога в нікуди” – за Гріном, “Помилуй і прости”, трилогію за Миколою Хвильовим – “Танго смерті”, “Геть сором!” і “Вальдшнепи” та інші. Останні його фільми –  “Татарський триптих” (за кримськими новелами Михайла Коцюбинського) та “Арнольд Марголін – видатний українець і єврей”.
Колись Григорій Сковорода сказав: “Життя наше – це подорож, а дружня бесіда – це візок, що полегшує мандрівникові дорогу”. Олександр Муратов за своє життя промандрував не одну тисячу кілометрів на “візку дружньої бесіди” з багатьма знаменитими українцями – Олександром Довженком, Максимом Рильським, Володимиром Сосюрою, Михайлом Стельмахом, Андрієм Малишком, Ларисою Шепітько, Василем Стусом, Анатолієм Лупиносом, Василем Куком і багатьма іншими. На тому ж візку мандрував він і з діячами російської культури – поетом Борисом Пастернаком, кінорежисером Сергієм Герасимовим, письменником Юрієм Нагібіним, поетесою Беллою Ахмадулліною... Товаришував із Василем Шукшиним і Сергієм Параджановим. Був одружений із небуденою творчою одиницею – Кірою, якій подарував своє прізвище. Не можна не згадати й батька Олександра – письменника Ігоря Муратова. Ці дружні – а часом, і не дуже – бесіди безперечно збагатили тоді ще юного Олександра.
Нещодавно він написав книгу “Розчахнута брама” (Київ: Факт, 2005. – 351 с.) – відверту і цікаву розповідь про власне життя. І про тих людей, з якими подорожував цим незвичайним світом...
Наостанок скажу, що для мене в оцінці Олександра Муратова важливим є те, що він був учасником Визвольних змагань, півтора роки перебував у підпіллі ОУН-УПА, виконав низку бойових завдань, знищив кількох ворогів... А живучи в Москві, 1952 року брав навіть участь у підготовці замаху на Сталіна на Арбаті, який планувала Організація українських націоналістів...
Колись давно, кілька десятків років тому, Олександр Муратов написав вірша, який закінчувався пророчо:

Я переконаний: коли прийдуть часи
Національної святої перемоги,
Ті, що боролися, не будуть мати змоги
Впливати на державні терези...

Про нас забудуть, ніби то не ми
Страждали в тюрмах і конали в схронах.
Нас не згадають під святкові дзвони.
Такий закон невдячної юрми.

Так й сталося у роки Самостійної України – за часів Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми. Але й тепер, у добу Віктора Ющенка, держава не скористалася нагодою – ювілеєм митця, щоб належно вшанувати його...
Та не забули привітати ми. І це добре.
Отож, шановний пане Олександре, щиро вітаю Вас від імені Історичного клубу “Холодний Яр” і редакції (а може, й читачів!) “Незборимої нації”. Бажаємо Вам здоровля, наснаги й творчого довголіття. Не забувайте, що поки у Вашому творчому доробку немає фільму про людей, які колись разом із Вами не тільки відсиджувалися у криївках, але й виходили на полювання на ворога, Ви лишаєтеся боржником. А борги треба віддавати.
Отож нових фільмів і книг!

Роман КОВАЛЬ

12 травня минає 85 років від дня створення у Кривому Розі Степової (Олександрійської) повстанської дивізії під проводом Костя Степового-Пестушка. Тож публікуємо уривок з книги Р. Коваля “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії”

... 12 травня 1920 р. на мобілізаційний пункт у Кривому Розі повинні були з’явитися юнаки 1898 – 1900 років народження. Новобранцями – згідно з розпорядженням більшовиків – мали опікуватися голова Ганнівського волосного комітету Костянтин Юрович Пестушко та голова Жовтянського волосного комітету колишній капітан царської армії Григорій Кіндратович Гниненко...
12 травня новобранці з навколишніх сіл прибули до Кривого Рогу...
“...Пролунав захриплий голос воєнкома:
– Товарищи новобранцы! С этого дня вы становитесь настоящими воинами рабоче-крестьянской Красной армии. Это, товарищи, не шутейное дело, а дело ответственное, товарищи, я думаю, что вы сознательный народ и понимаете это. Это очень важное дело...
Степовий увесь час стояв поруч воєнкома і курив цигарку за цигаркою... А коли воєнком замовк, витягнувся на команду “струнко”... Воєнком направився до нього, щоб потиснути руку. Але в ту мить пролунав постріл, просвистів маленький шматочок олова в повітрі й увігнався у скроню воєнкома. Той снопом повалився на землю... Урядовці воєнкомату на мить отетеріли.
І тоді продзвенів владний голос Степового, прорізуючи мертве остовпіння:
– За нашу кров! За нашу честь! За кривди нашому народові!
Пролунали три постріли вгору. Це був сигнал до повстання”...
“За весьма непродолжительный период времени, – зазначав ворог, – отряд Степового стал насчитывать в своих рядах до 20000 человек, при 2-х орудиях и пулеметах; при отряде имелись также автомобили, мотоциклы и велосипеды, которые Степовой добыл, захватив в Криворожском уезде две автоколонны”.
Повстанці зупинили також потяг із сіллю, яку роздали селянам довколишніх сіл. Потяги ж із червоноармійцями Степовий пускав під укіс...
Чекісти у своїх звітах зазначали, що “лозунгом Степового была “Самостійна Украіна”.
Колискою Степової дивізії став район войовничих козацьких сіл Верблюжки – Варварівки – Водяної – Петрової... Повстання, яке розпочалося у Кривому Розі, стрімко розливалося Херсонським степом. Про це свідчать панічні інформаційні зведення Кременчуцького губЧК:
“...В районе Павлыш – Лекаревка оперируют банды около 1000 человек. По сводке штаба тыла от 28 августа – по дополнительным сведениям повстанческое движение и бандитизм охватывает весь уезд”.
“Александрийский уезд. 4-го сентября бандой до 2000 человек под предводительством Степового был произведен налет на Александрию...”.
“Банды организованы в дивизию, имеющую четыре полка. Разбросаны побатальонно по всему уезду. Определенно известно, что заняты села Звенигородка, Куколовка, Красная Каменка, Новостародуб...”.
“...Александрийский район. Сводно-объединенный отряд под командой командира отряда особого назначения 6-й армии т. Юдицкого... вступил в бой с организованной бандой большой численности до 5000 человек в составе пехоты, кавалерии и артиллерии с орудием, пулеметами, большим запасом снарядов и патронов, в результате боя отряд тов. Юдицкого был разбит”.
У цьому бою повстанці Степового захопили дві гармати та декілька кулеметів.
Чекіст-історик Борис Козельський писав, що “в районі діяльності Олександрійської дивізії майже неможливо було провадити радянську роботу. Банди тут рубали й сікли на всі боки – вони зробили з деяких повітів киплячий казан”.
“Блакитний був надзвичайно популярний серед своїх херсонців... З нього був не тільки добрий командир, але й хоробрий вояка. Блакитний завжди в критичні хвилини бою вмів вселяти в своїх підлеглих героїзм і відвагу. Одна його поява серед передових розстрілень магічно діяла на вояків”...
Успішно воювати з ворогом допомагала й висока дисципліна у дивізії...
З наказу № 2 1-ї дивізії Повстанських військ Олександрійського повіту від 28 вересня 1920 р. видно, що Степова дивізія мала чітку структуру: Головний отаман, штаб, контррозвідка, політична прибудова – Повстанський комітет, полки, батальйони, курені, сотні, комендантська сотня, підривна команда, кінний відділ, канцелярія, інспекторський відділ, комісія інженерного майна, збройний відділ, комендатура руху, дивізійний суд, дивізійний госпіталь, господарчі частини...
Повстання розгоралося. В його полум’ї зникали окупанти та їхні посібники...
5-й з’їзд Совєтов Катеринославської губернії, враховуючи нетривке становище окупаційної влади, 8 березня 1920 року оголосив “фронт борьбы на внутреннем кулацко-бандитском фронте фронтом такой же государственной важности, как и бывший белогвардейский”. У зв’язку з цією постановою губвиконком оголосив на час кампанії “по борьбе с бандитизмом” “всю территорию Екатеринославской губернии на положении фронта со всеми вытекающими последствиями”.
Показово, що совєтська Росія поклала керівництво “борьбой с бандитизмом на Украине” на Раду оборони, конкретно, на командуючого російськими окупаційними військами в Україні М. Фрунзе. Як бачимо, втриматися в Україні окупаційна влада могла лише силою армій і фронтів. А росіяни твердять, що їх, завойовників, українці-наддніпрянці зустрічали з хлібом-сіллю...

Детальніше про ті події можете прочитати в книзі “Кость Блакитний, отаман Степової дивізії”, яку ще поки можна придбати в редакції “НН”

Кость БЛАКИТНИЙ.
Малюнок Сергія АДАМОВИЧА

До Другої світової війни та ще років двадцять після неї розмови про отамана Шепеля були щоденними в селі. Моя мати, Марія Василівна Побережна (пізніше – Кулик, ще пізніше – Бурлака; 1894 р. народження), батько, Бурлака Федір Никонович, (1893 р. народження) та односельчани знали одне: Шепеля при переході річки Збруч вбили його перші помічники – брати Паньковецькі – Харитон, Хтодось та Іван Костьовичі, а конкретно – Харитон 1.
У брежнєвські часи я приїхав навідати своє рідне село Городище (Вонячин). Зайшов до Андрія Олексійовича Франчука, 1904 року народження. Він знав багато такого, про що інші й не здогадувались, бо був за совєтів у керівних кріслах перших осіб села (голова комнезаму, голова сільради тощо). Був він і “сєкрєтним сотрудніком” НКВД. Заповзято виконував план “по боротьбі з ворогами совєтської влади”. На його совісті десятки зданих односельців. Начальник місцевого ҐПУ, за національністю єврей, сказав якось Франчукові: “Нєту, ґаварішь, каво сажать? Значіт, пасажу тєбя”.
І Франчук продовжував свою чорну справу.
Зі слів цього сексота справа виглядала так. Яків Шепель, взявши у свого батька  калитку з царськими золотими монетами 2, разом із братами Паньковецькими, які постійно були при ньому, у другій половині вересня 1921 р. вирушив до Збруча. Неподалік річки заховались у шанцях Першої світової війни. До сутінок ще було довго, то й послали двоюрідного брата Федора у село по харчі. Відійшовши на якусь відстань, Федір почув один чи два револьверні постріли. Проте не повернувся, а поманджав далі. У крайній хаті попрохав їсти. Господиня дала гладущик молока та буханку хліба.
Повернувся в окопи. Харитон (чи Хтодось?) зустрів його питанням:
– Ну, що, приніс?
– А де пан отаман? – запитав Федір.
– А де “пан отаман”?! Отаман! Отаман! – знервовано передражнив брат. – Нема отамана!
А потім примирливо:
– Та “воно” десь пішло! Давай будемо їсти!
Федір помітив на руці у Харитона золотий браслет, що його носив Шепель, та золотий перстень із діамантами. І все зрозумів.
То був “пан отаман”, а тепер “воно”. І “воно” вже мертве.
Іван Паньковецький сказав, що треба було б піти до господині і “віддячити”, тобто знищити як свідка.
Його пропозицію збули мовчанкою.
Настав вечір. Річка вузенька, не більше нашого Згару. Брати по шию у воді перейшли на той бік, а Федір залишився. Вони гукнули з того берега:
– Чого стоїш? Давай!
– Де Яків?! – тривожно запитав Федір.
– Давай переходь!
          – Мені буде те, що і Якову?
– Перестань!
– Не піду!
– Так тобі большовики все одно не простять, розстріляють! Давай переходь!
Та Федір повернув назад. Заховавшись в очереті, почекав, коли брати заберуться геть. Тоді почав пошуки тіла отамана. Нарешті знайшов... Зі сльозами на очах Федір відрізав йому голову і пішов здаватися в ЧК. Сказав, що, “прозрівши”, вбив його...
Остаточно заплутавшись, став, врешті, чекістом. Допомагав ловити тих, хто залишився в підпіллі. Багато здав їх.
Дожив до 1937 року.
Якось сказав Андрію Франчуку:
– Чую, що приходить моя черга. То здавав я, тепер хтось повинен здати мене. Треба тікати...
Франчук підказав їхати на Далекий Схід – доловлювати “контру” (семенівців), там у НКВД є набір. І Федір, зв’язавшись з Євгеном Добровольським, колишнім сотником Якова Шепеля і Орла-Гальчевського, а потім чекістом, гайнув до нього виловлювати семенівців.
Там його сліди і загубилися.
Ось так закінчилась життєва історія одного з подільських повстанців, який задля збереження життя вибрав жалюгідну долю зрадника.
Справді, від героїзму до зради – один крок.
А для нас – урок.

Іван БУРЛАКА, Роман КОВАЛЬ,
Історичний клуб “Холодний Яр”
 

ПРИМІТКИ
1. У загоні були ще й їхні двоюрідні брати (між собою рідні) – Федір і Клим Павловичі Паньковецькі.
2. В Якова Шепеля був скарбник, який видавав із цієї калитки заробітну плату козакам – отаман вважав, що вони мають право на оплату своєї праці.

Прочитав у квітневому числі “НН” лист Валентина Московка з Донецька і побачив, як тяжко в Донецьку з правдою – адже Донбас захоплений російськими фашистами, ворогами не тільки України, але й всього світу, адже російський фашист – він і в Африці фашист... А так хочеться правди, так хочеться дружби, щоб ніхто нікого не кривдив. Та думаю, що російський фашизм нам нашої України так просто не віддасть, боротьба за Україну ще попереду...
Не хочу сказати, що всі росіяни – фашисти. Є й серед них і нормальні люди, які не бажають воювати за чужі землі. І під час Помаранчевої революції й вони були на майданах України...
А по радіо я б також хотів почути той гімн, який пише пан Валентин:

Веде нас в бій борців упавших слава...
Для нас закон найвищий та наказ:
Соборна Українська Держава
Вільна, міцна від Тиси по Кавказ!

Іван ЛІСУН
Буринський р-н  Сумської обл.
 

“Нас не подолати!”

Ми знаємо, як бритоголові покидьки битами розганяли в Донецьку мітинги “Нашої України”. Не дивно, що прихильники Віктора Ющенка воліли не афішували своїх поглядів... Тож хочу висловити глибоку пошану Валентину Московку за те, що він не боявся висловлювати свої погляди в Донецьку.
Дякую Тобі, Батьку Валентине, за твою чітку позицію... Більше було б таких, як Ти, то мали б національно свідомого президента не 2005 року, а ще у далекому 1991 році! Земний Тобі уклін!
Дякую також всім жителям Донбасу, які підтримали Ющенка. Разом нас багато, – нас не подолати!
Олег КУМПАН
м. Бердянськ Запорізької обл.
 

“У нас теж”

У газеті “Незборима нація” (ч. 4, 2005 р.) прочитала гірку розповідь пана Валентина Московка з міста Донецька... У нас теж відбирали у дітей зібрані колоски і били, а за кожен кілограм натертого зерна з колосків давали рік тюрми. Сестру мого дідуся засудили на вісім років тюрми. Залишилося шестеро малих дітей, які “розлізлися межи людьми, як мишенята”, як писав Тарас Шевченко.
А страшні ночі, коли вивозили людей у Сибір можна порівняти хіба що з пеклом. Плач, голосіння, крики розпачу, прокльони на голови “визволителів”. Малесенькі діти, яких витягували з теплих ліжок, пищали так, що можна було збожеволіти... Все те, що робили комуністи на сході України після жовтневого перевороту 1917 року, вони робили й на заході України, від 1939 року починаючи. Дякую панові Валентину Московку за те, що він робив усе, щоб злодії і брехуни не перемогли на виборах. Дай Боже нам із Вами, пане Валентине, дожити до тих часів, коли українці стануть справжніми господарями на своїй землі. Слава Україні!

Ольга ГРИЦИНА
Мостиський р-н Львівської обл.
 

“У мене в голові не вміщалося...”

Читаю Вашу книгу “Нариси з історії Кубані”. Це просто диво, що так багато можна взнати про наше, так старанно винищене минуле.
Читаючи про долі знаменитих кубанців, в яких діти стали “русскімі”, можу тільки поспівчувати. Я цю “кухню”, на жаль, знаю досконало... Моя мати Валентина, брат Юрій та сестра Галина опинилися на еміграції в США. Багато родичів і в Польщі...
Брат до мене ставився по-братерські, допомагав, як міг, але коли при зустрічі з ним я почув: “Можеш зі мною говорити українською – я все розумію, але цю мову забув”, в мені ніби все обірвалося. І я... загубив брата. Він і прізвище поміняв на Левіцкі... Помер десь у Флориді 2002 року – про його смерть мені випадково переказали чужі люди...
Моя мати вийшла заміж за “петлюрівського” старшину, її сестра Анна – за білогвардійського емігранта (царського офіцера), тверського поміщика А. Грязнова. Інша мамина сестра Софія (моя хрещена) – за поляка Томаша Кубота, офіцера поліції. Вуйко Олександр був українцем і за німців, а помер поляком. Ще два вуйки (Микола і Сергій) – вже поляки “з крві й косьці”, такими і повмирали. На прикладі моєї родини добре видно, що таке “природна асиміляція” на еміграції.
Коли я 1945 року потрапив у Кемеровську область на спецпоселення, то не сватався до місцевих. А до мене сваталися... Молоді й красиві, до того ж, матеріально забезпечені. Та в мене в голові не вміщалося, як можна звести сім’ю з людиною, з якою нема про що говорити, до того ж, ідейно чужою.

Леонід МУХА,
підстаршина дивізії “Галичина”
м. Миколаїв Львівської обл.
 

“Вони весь час переходили з одного табору до іншого”

Мій дід Гордієнко Володимир Васильович розповідав, що “дядьки” його батька брали активну участь у Визвольній боротьбі 1918 – 1920-х років. Про рід Гордієнка він казав, що ведеться він від кошового Костя Гордієнка, що мав “дідівські хутори” під Полтавою. Ще мій дід казав, що цей Гордієнко “обдурив царицю” – взяв у неї гроші на якісь заходи проти козаків, а сам поїхав додому.
“Дядьки” прадіда Василя Трохимовича (родичі – ближчі й дальні), походили із сіл Баляснівка, Писарівка, Машівка, Козельщина (під Полтавою). “Всі вони були сотниками, – казав дід. – Носили отут (на грудях) хрести отакі”.
Вони весь час переходили з одного табору до іншого: прийде Махно – вони з Махном, прийде Петлюра – з ним, Щорс – із Щорсом. Про це розповів Григорій Остапович (?) Гордієнко, один із цих “дядьків”, що залишився тоді живим (багатьох розстріляно 1937 року). Мій дід спитав його, чому, коли вони були поряд зі Щорсом, не вбили його. А він каже: “У нього було три дивізії, а нас – тільки сотня. Що б ми зробили?”
Прадід мій Василь Трохимович і прапрадід Трохим Гордієнко, хоч і були козацького стану, але у Визвольній війні активної участі не брали, бо були ковалями у козаків.

Назар БОЖИНСЬКИЙ, старосвітський бандурист,
козак із діда-прадіда
м. Харків
 

Скрипка проти Кіркорова
ОЛЕГ СКРИПКА ЗАПРОПОНУВАВ ВІДІБРАТИ ЛІЦЕНЗІЇ У ТЕЛЕКАНАЛІВ ЗА “КІРКОРОВЩИНУ”

Кореспондент однієї з російськомовних газет був у розпачі від такої позиції відомого українського співака. “Але ж є у нас в країні прихильники Кіркорова”, – проскиглив журналіст.
– Розумієте, – пояснив Скрипка, – в нас є й прихильники і “Макдональдса”, і наркоманії, і проституції. Такі речі повинні контролюватися. Є люди, які люблять вбивати, пити кров і таке подібне. Для того й існує держава, вона мусить регулювати речі, які руйнують суспільство.
А якої думки читачі “Незборимої нації”?