На здобуття Національної премії України ім. Тараса Шевченка
Метафора “Пером і мечем” присутня в нашій літературній історії, особливо коли йдеться про минуле століття. Достатньо пригадати “Артистичну горстку” у лавах Українських січових стрільців у часи Першої світової війни чи поетів згодом приналежних до Празької школи (“вісниківців”) у період Національної революції, зрештою, пізніше поетів з УПА. Тож взявши до рук об’ємний том “Михайло Гаврилко: ы стеком, і шаблею” мимоволі зринає згаданий вислів. Та яка ж це метафора?! Це знаряддя праці скульптора (як казали раніше, різьбаря) і предмет озброєння військовика. Та й образ пера не був би зайвий, адже Гаврилко не цурався в молодості віршованого слова. Отож, хто він?
У колах галицького горожанства і донедавна це ім’я знане. Керамічні й металеві медальйони і плакетки із зображенням Тараса Шевченка були ( і ще є) не в одному помешканні – “Оце Гаврилко!” – не раз доводилося мені чути. І ще говорилося, що харківський пам’ятник Шевченкові, делікатно мовлячи, творчо використаний Манізером “з Гаврилка”. Правда, хто мав нагоду переглядати альбоми з “усусусами”, що дивом у когось вціліли, міг бачити на світлинах і самого Гаврилка серед членів мистецької “Артистичної горстки”. Та в поважній книзі вперше вимальовується монументальна постать Митця і Воїна (старшину-добровольця в УСС, згодом офіцера в Сірій дивізії Армії УНР і вкінці отамана-повстанця). Пристрасне творче й ідейно осмислене жертовне життя Михайла Гаврилка (1882 – 1920) поєднувало визвольні прагнення і чин українців Західної України і Великої України і стало полум’яним символом Воюючої України – її Соборності.
Онук Михайла Гаврилка професор зі Львова п. Орест Абрагамович у “Передньому слові” наголосив на потребі героїчних постатей у наші непевні ба навіть ганебні роки: “Ця книга готувалася в час тотальної зневіри. В мене склалося враження, що для більшості українців духовне рабство – єдине бажання і вінець мрій. Де ж горді, сильні, вільні нащадки славних предків? Ким стали нащадки козацької вольності?”
Образ гордої, сильної, вільної, додам, і талановитої Людини вибудовується паралельно в кількох розділах книги: власне в біографії (це 185 стор.) і в семи додатках (186 – 471 сторінки). Зокрема, додаток 1 – це єдина поетична збірка “На румовищах” (Краків, 1910). Інші – хронологічно подані документи і матеріали з усіх періодів недовгого, але яскравого життя Гаврилка. І кожен момент цього життя – чин, чин, чин! Творчий і пристрасний. Така побудова книжки дає можливість читачеві самому стати свідком усіх перепитій, усіх складнощів особливо десятих років ХХ ст., стати співучасником біографа-автора дослідження – знаного письменника Романа Коваля. Напевно багатюща на здобутки у царині пошуків і віднайденого книга – вершинний твір у його чималому доробку. Я б назвав ще один додаток, розсипаний у виданні, – додаток 8: це не тільки фрагменти життя Героя, але й цілої героїчної епохи у світлинах. І яких світлинах ! У більшості незнаних досі, до того чимало з них шедеври фотографічного мистецтва. Їх добір перетворює книгу – біографію ще в ілюстративну. Отож, видання об’ємне у всіх можливих вимірах. Не кажу, вже про пізнавальне, виховне значення тощо, є обрахунок – духовний, бо віддати життя за други своя, за Батьківщину – це і є Божий вимір. Нашу трагічну історію пізнаємо в героїчному аспекті. На жаль, не встиг Юрій Липа, ще один представник нездоланої воюючої України, написати повість про свого духовного побратима – попередника. Та тепер ми отримали документальну повість, скромно названу Романом Ковалем “історичним нарисом”, що виповнила насущну із сотен лакун нашого минулого, яку можна читати з гордістю і без брому.
Шевченко породив Гаврилка, а той як митець не тільки творив образ Батька Нації, він доказав усім грядущим поколінням, і діяльним, і ледачим, що можна жити, творити і боротися – і навіть вмерти згідно з наукою свого духовного Патрона.
“Роботу я свою робив сумлінно, з розвагою і совістю, і честь моя, громадська і народна, спокійна…” – якось принагідно писав Гаврилко, писав спокійно, без пафосу. Натомість Юрій Липа згодом доповнив: “Він шанує лиш те що повне сили і пристрасти. Вогонь пристрасти і його самого спалює”. І це не метафора: повстанського отамана “Шевченка” (М. Гаврилка) більшовики спалили в печі локомотива і нині він постає з попелу як Фенікс.
Достойні книжки розглядає Шевченківський комітет цього року. І мені видається, що книга Романа Коваля лежить на найвиднішому місці на столі Журі. Бо це дивовижне дослідження – зріз, українська енциклопедія початку ХХ століття. І ще одне з вагомих досягнень Шевченкіани напередодні двохсотлітнього ювілею Поета. Сам автор зазначає: “Шевченкіана… стала однією з головних тем цієї книги”.
Сказав правду.
Ігор КАЛИНЕЦЬ,
поет, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка
P.S. Усусуси створили поважний пласт таки своїх “стрілецьких пісень” і галичани навіть не дивувалися, що серед тих оригінальних і ще не зовсім забутих у побуті й концертах творів є чимало народних пісень з Великої України. Їх навчив наших прадідів-стрільців сто років тому полтавець – козак Михайло Гаврилко. Тепер ми про це довідалися. І стеком, і шаблею, і піснею!
І. К. |
