Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2024 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Відходять ветерани Визвольної боротьби


12 січня 2013 р. помер Павло Скочок, 13 січня відійшов Михайло Горинь, а 19 січня попростував за товаришами Михайло Зеленчук.
Усіх їх я знав.
З Павлом Скочком, щоправда, теплих стосунків не було. Та й у кого вони могли бути?! Хіба що в Анатолія Лупиноса та Василя Барладяну, але їх з нами вже нема.
Павло Скочок був чоловік нетовариський, відлюдькуватий, жовчний. А ще максимально гострий на оцінки інших діячів. Від нього я не чув доброго слова про когось, хіба тільки Лупиноса й Барладяну він толерував. Ну, може, ще мене не зачіпав. І Зеновія Красівського. Й не спрямовував своє, закривавлене від убивчої критики, перо в наш бік.
Павло Скочок уважав себе найяскравішим публіцистом принаймні двох поколінь. Слово його справді було оригінальне, соковите, запашне, гостре як перець, але не як шабля. Павло так упивався красномовством, що його заносило і він ставав багатослівним, навіть балакучим. Його можна і треба було редагувати! Хоч він ніколи б не пробачив редакторові втручання у свій текст! І оця моя “дисидентська” – щодо його пера – думка викликала б у нього обурення, звичайно, у формі закрученої ,насмішкувато-саркастичної тиради. Павло Скочок уважав своє перо геніальним і тих, хто із цим не погоджувався, висміював.
Високої самооцінки Павло не приховував. Навіть у некролозі на Василя Барладяну в “Літературній Україні” у грудні 2010 року він не стільки про товариша писав, як про себе, свої досягнення!
Скочок, безумовно, страждав через те, що український світ належно не визнав його, і це ще більше заточувало його перо.
Те, що Павло хвалив себе, не означає, що він казав неправду. Він заслуговував на повагу, але любити його було неможливо. Як жовчного полюбиш?! Чи можна прихилитися до того, хто зневажає інших? Критика Скочка, як правило, була слушна, вбивчо-справедлива. І все ж він занадто захоплювався побиттям інших. Мені здається, Павло перебував у наркотичній залежності він “ліквідації” опонентів. Цей “бій” з пострілами в один бік завжди закінчувався його “повною перемогою”. Насолода від цієї позірної перемоги була, як я розумію, єдиною втіхою його життя, адже жив він бідно й самотньо.
Хоч Павло Скочок і був літературним кілером, але не найманцем. Він сам визначав чергову жертву. Як правило, стріляв точними серіями дошкульних визначень у тих, хто занадто далеко заходив у компромісах – аж до зради національних інтересів.
Павло Скочок – принциповий і сміливий борець проти російського тоталітаризму, борець за Українську державу. Москва й запхнула його свого часу до психіатричної “лікарні”, бо з ним неможливо було домовитися. Павло в 1979 – 1982 роках став жертвою радянської каральної психіатрії. Хоч медикаментозні репресії позначилися на його здоров’ї, він був мудріший за багатьох, зокрема, не мав жодних ілюзій щодо Росії та її кривавих намірів. Скочок, Барладяну, Лупиніс і Красівський знали, що за столом переговорів України не вибороти, що з ворогом неможливо домовитися “заради України”.
Виступ Скочка на 1-му з’їзді Руху, як і промова Василя Барладяну, були гострі й принципові. Але їх слухати не хотіли. Верховодили тоді такі, як Павличко та Яворівський, які відхрещувалися від УПА, червоно-чорних прапорів і закликали будувати Україну, “тримаючи російське населення постійно в наближенні коло свого серця” (вислів Д. Павличка).
Запав мені в душу вислів одного з них, забув – Скочка чи Барладяну – про те, що ми Визвольну боротьбу звели лише до слова. Гірка правда!
Якби дочка Павла Скочка видала всі твори свого батька, була б наука для нашого покоління! І зразок публіцистики!

Максималіст Павло Скочок відійшов усіма забутий, тільки смертю нагадавши про себе. На другий день після того, як перо випало з його рук, залишив білий світ Михайло Горинь, якого Скочок нещадно критикував за схильність до компромісів, зокрема за те, що у 1988 році пан Михайло виступав проти внесення до Декларації принципів Української гельсінкської спілки пункту про Самостійну Україну. Через те тоді з УГС вийшли Зеновій Красівський, Іван Кандиба, Василь Барладяну і, здається, Віктор Міняйло.
Михайло Горинь був чоловік делікатний і вишуканий – галицьке ж виховання! Зі Скочком із села Острів Рокитнянського району не порівняти, але у 1988 – 1989 рр. не було в нього твердості в питанні незалежності України. Та й у наступні роки Михайло Горинь схилявся до компромісів – і з Кравчуком, і з Фокіним. Гострослівний і безжальний Василь Барладяну називав Гориня “запеклим прихильником конфедерації”. Навряд чи мав рацію пан Василь, радше то була “тактика” – мріяти про одне, а декларувати інше.
Уперше ми зустрілися в лютому 1989 року на установчій конференції Товариства української мови ім. Тараса Шевченка Залізничного району міста Києва, співорганізатором якої я був – разом з Леонідом Копанем (уже покійним), Вірою Сіянко, Левом Овштейном – євреєм-українофілом, знавцем і оборонцем української мови…
Комуністи тоді страшенно боялися впливу Української гельсінкської спілки на Товариство української мови, “Меморіал” та Рух і всіляко підбурювали людей проти УГС, називаючи її екстремістською організацію, сатанізуючи її діячів. Щось подібне пролунало й на тому зібранні після виступу Михайла Гориня, який вітав учасників від імені спілки. Тоді на трибуну вийшов я й виступив на захист УГС.
По закінченні конференції Михайло Горинь покликав мене. Розпитав, хто я і звідки. Пригадую, як він “сканував” мене. Робив це делікатно й приязно, але дуже пильно.
У грудні того року я став членом УГС – за рекомендацією Сергія Набоки (на жаль, і його вже нема з нами!). Навесні 1990-го почалася підготовка до з’їзду, який мав перетворити спілку на Українську республіканську партію. Напередодні з’їзду Михайло Горинь ніби поручився за мене перед керівництвом УГС. Рекомендація була вирішальною – мені навіть надали слово на тому з’їзді. А тоді було кому виступати!
Оксана Яківна Мешко, Левко Григорович Лук’яненко, Іван Кандиба, Євген Чернишов, Михайло Горинь, Євген Пронюк, Микола Горбаль, Олесь Сергієнко, В’ячеслав Чорновіл, Леонід Плющ, Степан Хмара, Микола Кагарлицький… Яке розкішне гроно особистостей зібралося тоді в Будинку кінематографістів!
Після виступу мене помітили й обрали до складу Ради УРП, а вона в той же день на своєму засіданні обрала мене членом Проводу, головою теоретичної референтури партії. Звичайно, я не заслуговував такої честі, бо був ще “сирий”, хоча й палав! Я тоді навіть не знав, хто такий Дмитро Донцов.
Так завдяки Михайлові Гориню я потрапив у епіцентр подій. Спілкування та співпраця з легендарними особистостями допомогли мені “доформуватися”.
І все ж я та Михайло Горинь невдовзі опинилися в різних “фракціях” УРП: я – зі Степаном Хмарою, Володимиром Яворським та Юрієм Микольським (нині вже покійним) виступав за радикально-наступальну політику УРП, а пан Михайло разом зі своїм братом Богданом, Левком Лук’яненком, Василем Овсієнком, Петром Розумним та іншими прагнули створити, як казав Богдан Горинь, “мільйонну УРП”. Її членами, на його переконання, могли ставати люди різних національностей, отже, і різних поглядів…
Михайло Горинь не схвалював мого “радикалізму” й “русофобії”, але ніколи публічно не критикував. А інші дисиденти навіть засуджували. Завзято й бадьоро! Особливо обурила їх моя стаття “Подавляющая нация”…
Добрі стосунки з Михайлом Горинем збереглися в мене на все життя.
Останній раз ми бачилися 28 червня 2011 р. у Львові на презентації фільму “Юрій Горліс-Горський”. Я його персонально не запрошував, але він прийшов. На жаль, пан Михайло тоді вже не всіх упізнавав, навіть свого побратима Василя Овсієнка… Може, й мене не впізнає?! Але поруч була вірна дружина-подвижниця Ольга. Вона тихенько підказувала чоловікові, хто перед ним. Тоді в мене й відбулась остання з ним розмова, останній потиск руки, останній обмін книжками з автографами.
Я й тепер радію, що попросив тоді присутніх привітати Михайла Гориня оплесками. Можливо, це була остання овація в його житті. Люди, що по вінця заповнили залу Львівського палацу мистецтв, щиро дякували панові Михайлові за роки боротьби.
Спочивайте тепер, дорогий пане Михайле, хоч справа Вашого життя й не докінчена. Маємо довершити її вже без Вас.

Мусимо довершувати справу нашого життя і без Михайла Зеленчука.
Бунчужний УПА Михайло Зеленчук продовжував збройну боротьбу проти російських окупантів до 1955 року. 8 травня його арештували…
У моїй пам’яті він залишився людиною щирою та доброю. Тільки зі сцени його слово лунало з металевими нотками. У житті він був спокійний, урівноважений, делікатний. Михайло Зеленчук у 1990-ті роки невтомно організовував українське життя, ініціював багато націотворчих подій, насамперед ушанування борців за волю України. Фінансово допомагав нашій “Незборимій нації”. Не раз бував у мене вдома, на вул. Курській, 20.
Якось я проводив його пізнім вечором до зупинки тролейбуса. Поскаржився, що немає коштів видавати газету. Він тоді сказав: “Незборима нація” – це мої очі, моє серце, мої вуха”. Я так само бачу, відчуваю й чую”. І знову дав гроші на її видання.
Тоді я, напевно, і почав розділяти людей на передплатників газети “Незборима нація” й тих, хто її не передплачує, тобто на тих, кого хвилює те, що й мене, кому дороге те, що є для мене дорогим, і тих, кому духовний зв’язок зі мною підтримувати необов’язково.
Востаннє ми з паном Михайлом бачилися в січні 2001 року – на презентації книжки “Повернення отаманів Гайдамацького краю” в Івано-Франківському драматичному театрі. Він тоді, бідний, ледь зійшов на трибуну для виступу. Йшов повільно, на милицях. Я тоді подумав, що він довго не протягне, настільки його фізична немічність стала очевидною! Але ще 12 літ прожив козак Зеленчук! Звичайно, вже не був таким активним, як у 1990-х, – то був його зоряний час, час легальної та повсякденної праці на зміцнення України, наповнення її українським змістом, виховання нового покоління на прикладі вояків УПА.
Після однієї з моїх радіопередач він зателефонував і делікатно запропонував не використовувати слово “упіст”. Тільки вояк УПА!
16 літ і 7 місяців вояк УПА Зеленчук пробув у російських концтаборах, але Москва не зламала його. Він і в неволі продовжував боротьбу – брав участь в акціях протесту політв’язнів.
Тепер світло Михайла Зеленчука залишиться лише в наших серцях. Та вдячній пам’яті. Те саме скажу і про Михайла Гориня. А вклонюся всім трьом – за життя, прожите для України. Попри різні погляди на боротьбу, їх єднала палка любов до України. Вічна Їм Пам’ять!

Роман КОВАЛЬ,
Київ, 20 січня 2013 р.



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!

Петро БРИНЯК – 200 грн
Любомир СВІТЕНКО (Львівщина) – 300 грн
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 350 грн
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Віктор ДРУЗЬ  (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн
Володимир ЧЕРНИШ – 1570 грн.
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 3000 грн.

Передплачуйте газету “Незборима нація”

Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!





03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ