Помітила таку закономірність: чим глибше занурюєшся у вивчення історії рідної землі, тим більше виринає “білих плям”, відтак виникає жага пізнання.
Нещодавно минуло 90 літ від повстання в селі Легедзиному проти більшовиків. Тоді, 10 листопада 1920 року, на свято Параскеви, повстали мешканці Легедзиного, Косенівки, Зеленькова, Кам’янечого, Рогів та інших сіл. Серед повстанців, які вирішили не пускати більшовицьку кінноту у свої села, були жінки і діти. Одним з керівників повстання був отаман Петро Дерещук із сусіднього Вишнополя.
На жаль, увага сучасних засобів масової інформації звернена не на висвітлення подвигу борців за волю України, а на копирсання в постелях “зірок”, їхніх гастрономічних та сексуальних уподобаннях, подружні зради, кримінальні історії, вбивства, пограбування, аварії на автошляхах тощо. Власники телеканалів, як мені здається, навмисно ігнорують висвітлення боротьби нашого народу за незалежність, зате охоче висвітлюють імперські війни Москви у вигідному для Кремля світлі.
Історію Визвольної боротьби українського народу досліджують не державні інституції, а громадські організації: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Меморіал”, Центр дослідження Визвольного руху. Цеглинка за цеглинкою вони вибудовують живими фактами поки ще не воскреслу історію нашого народу. Однією такою цеглинкою стала книжечка Романа Коваля “Петро Дерещук і Дмитро Цвітковський. До історії партизанського руху на Уманщині 1920 – 1924 рр.”
На жаль, імена Петра Дерещука та Дмитра Цвітковського сьогодні мало знайомі українцям, радше сказати, зовсім не знайомі. А ці отамани водили в бій за Україну тисячі повстанців. Один лише Цвітковський “у добрі часи” мав 15 тисяч козаків! Навіть, коли більшість українців, купившись на блеф ленінського непу, повернулись до хліборобської праці, отамани, не покладаючи рук, продовжували проливати ворожу кров, кров окупантів та їхніх прислужників.
Цвітковський і Дерещук хотіли бути людьми мирних професій. Дмитро закінчив 4 класи Київської духовної семінарії, а Петро здав екстерном іспити при Уманській гімназії на звання народного вчителя. Але доля вирішила, що вони обоє мусили взяти до рук зброю. Пройшовши пекло Першої світової, обидва стали в лави борців за волю України. Діяли на території сучасної Черкащини, співпрацювали між собою.
Історія незаслужено замовчує імена народних героїв, у той же час виносить на поверхню імена людей лихих. Ми знаємо імена та біографії наших ворогів (Леніна, Троцького, Сталіна та тисячі інших), водночас майже нічого не чули про наших героїв. Ось приклад: з багатьох тисяч козаків і старшин Петра Дерещука до нас дійшли імена лише шістдесяти, з п’ятнадцяти тисяч козаків Цвітковського – лише двох десятків. Справедливо резюмує Роман Коваль: “Скільки людей захищало свою Батьківщину, а імена їхні потонули в мороці поразки. Ця жахлива статистика підтверджує думку, що несправедливість продовжує панувати”.
Однак подвиг отаманів та їхнього козацтва, їхня подиву гідна готовність поставити на кін своє життя заради родини та України, маю надію, житиме в пам’яті українського народу, і не в останню чергу завдяки зусиллям Історичного клубу “Холодний Яр”.
Невеличка книжечка Романа Коваля своїми розмірами нагадує захалявну книжечку Тараса Шевченка. Сподіваюся, що ця праця стане захалявною книжечкою для тих, хто шанує кров полеглих борців.
Наталія МІНЯЙЛО
м. Київ |
