«Незборима нація» Число 10 (248) Жовтень 2006 р.
ЦИТАТА ДНЯ
Тут виросте велика історія. Лишень треба визволитися від змови істориків.
Юрій ЛИПА
Шабля і слово
18 вересня в Київському міському будинку вчителя відбулася презентація книги Романа Коваля “Коли кулі співали. Отамани Холодного Яру та Чорного лісу”.
Знайомимо читачів “НН” з передмовою до цієї книги відомого письменника Василя Шкляра
Роман Коваль – фанат однієї теми чи, певніше сказати, однієї любові, однієї пристрасті, однієї вірності. Фанат-загорілець у найкращому розумінні цього слова. Від книжки до книжки – від знахідки до відкриття – ось уже понад десятиріччя він із винятковою наполегливістю оголює перед нами правду про українсько-російську війну 1917 – 1920-х років. Проливає світло на одну з найдраматичніших сторінок вітчизняної історії, яку прагматично-обачні дослідники досі якщо не перебріхують, то про всяк випадок оминають десятою дорогою. Адже це тема, в якій жодними хитрощами не догодиш і вашим, і нашим, і якщо вже ти заповзявся казати правду і тільки правду, то неодмінно зачепиш болючі нерви так званої “міжнаціональної толерантності”. Ніби та війна за місцем під сонцем точилася не між націями, а поміж інопланетянами чи гомункулами без роду і племені.
Трагікомізм українського становища полягає в тому, що, наприклад, в 20-х роках минулого сторіччя в Холодному Яру наших повстанців винюшував і винищував начальник Чигиринської міліції Алєксандр Ґерасімов, а сьогодні Президент України благає голову “вєтєранов войни” Івана Алєксандровіча Ґерасімова подати руку примирення героям українського повстанства. Якого примирення, друзі? Кого і з ким? Дайте спокій! Принаймні тим, що поклали свої буйні голови у борні з російськими окупантами...
Роман Коваль одержимий любов’ю саме до цих лицарів. Він письменник-історик, а не проповідник, щоб шукати компроміси між мертвими. Його ідеали – це отамани й козаки, чиї очі загорялися не від гуманістичних казань, а від блиску зброї і передчуття двобою з ворогом.
Пам’ятаю, як я вперше переступив поріг Романової оселі і завмер під їхніми поглядами. З великоформатних настінних портретів на мене дивилися звенигородський отаман Іван Лютий-Лютенко, Головний отаман Холодного Яру Василь Чучупак, витязь Чорного лісу Пилип Хмара... А перед гордим поличчям ще одного лицаря я зупинився надовше, намагаючись упізнати, хто ж це такий. Тоді Роман Коваль підійшов ближче і голосно відрекомендував:
– Полковник Болбочан!!!
Він сказав це так, ніби полковник стояв перед нами живий, й ось-ось мав віддати якийсь особливий наказ. Тоді я помітив, що в Романових очах також спалахують неспокійні вогники, коли мова заходить про гайдамаччину ХХ сторіччя та її отаманів. В той час, коли наші новітні діячі-політикани вкладають у слова “отаман” та “отаманія” майже негативний зміст, Роман Коваль повертає їм первісне значення і підносить на рівень найвищого духовного ідеалу. Бо хто може порівнятися моральними силами з воїном, котрий, не маючи жодного шансу на перемогу в нерівному ґерці, свідомо іде на смерть, аби лиш захистити і зберегти честь? Зберегти й залишити по собі легенду, іншими словами – ту ж таки ідею, яка колись пустить новий пагін і піде в зело з-під усохлого кореня.
Більшість історій, вміщених у цій книжці, мені вже відомі з попередніх нарисів Романа Коваля (хоч кожна із них збагачена новими подробицями), та знов і знов зі стиснутим горлом і зціпленими зубами перечитую останнього листа отамана Наддніпрянського партизанського загону Івана Савченка-Нагірного, якого він написав до своїх рідних у полтавській тюрмі перед стратою: “...Ви страждаєте... за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій край і нарід й з одвертою душою пішов боронити його, не спізнавши, що нарід... це сіра маса, яка... не здатна й гадати про... свою кращу долю. Правда, я і вмру оборонцем, але оборонцем... тої святої ідеї, за яку я голову ніс і кладу її в могилу... Історія колись скаже, хто я був і де дівся...”
У цих рядках – страшна істина, яку ми із сором’язливою тактовністю, а то й криводушшям, не наважуємося промовляти вголос, хоча подумки й усвідомлюємо, що лише “сіра маса” могла допустити, щоб і в ХХІ сторіччі нею попихали чужинці, ренегати та виродки. Це вона, “сіра маса”, відчувши, як під час непу їй попустили віжки, відвернулася від своїх оборонців і стала їм дорікати за власний неспокій.
– Ну й чого ви волочитесь, га? На якого чорта лихого ви людей тривожите і собак дражните?! Ішли б додому, працювали і жили, як люди... Досить уже! Майте совість... (Зі спогадів Івана Лютого-Лютенка).
У час цілковитої безнадії і розпачу багато хто так і вчинив – піддався на облудну “амністію”, пішов... жити і працювати, щоб невдовзі бути знищеним. Ніхто не має права на жодне слово докору цим людям. Фізичне й психічне виснаження за довгі роки лісового життя, арешти і розстріл багатьох провідників, відсутність широкої підтримки з боку селянства після проголошення непу – все це фактично не залишало вибору перед повстанцями. Декому вдалося вирватися за кордон, дехто заїхав чимдалі від рідних місць і легалізувався під чужим ім’ям, а дехто все-таки залишився в лісі, щоб продовжувати боротьбу. Їх так і називали – залишенці. Це про них знаходимо в Горліса-Горського надзвичайно дорогі для нас, зворушливі до чоловічих сліз рядки:
“Найдовше бурлачили по лісах ми із Д. та отой Гриць, якого з рейду привезли. Здичавіли вже були зовсім. На деревах спали, не раз коріння або ворону без соли їли. Полювали за нами завзято – та й ми не одного на той світ відправили. Обидва прапори на наших руках залишилися. Носили ми їх на грудях, в дуплах переховували... Не хотілося Холодного Яру покидати, ой не хотілося! Все надію колисали: а може, дочекаємося чогось?”
Цим трьом лісовикам також не було місця серед сірої маси. Як не було його і чотирьом ксаверівським братам Блажевським, котрі, гинучи один за одним, воювали проти окупаційної влади аж до березня 1930-го...
І ось через десятиліття, коли, здавалося б, настали часи, за які вмирали звитяжці, ми знову терпимо нечувану в світі ганьбу: нащадки окупантів та представники “сірої маси”, що позасідали в судах і прокуратурі, сьогодні виносять “історичні” вердикти про те, що українські повстанці не підлягають реабілітації, бо вони “злочинно діяли проти Робітничо-Селянської Держави в інтересах поновлення влади буржуазії на Україні”. І це вже не іронія долі, а її божевільний регіт – буржуазія, чию владу поновлено в Україні, не хоче й чути про тих, хто “діяв у її інтересах”. Чому? Та тому, що Україна ніколи не мала своєї буржуазії, вона мала лише “буржуазний націоналізм”. Того ж “багатія”, “куркуля”, як називали московські пропагандисти отамана Савченка-Нагірного, мати виколихала в позиченій колисці. Всі вони, ці “куркулі-бандити”, народилися в бідних багатодітних родинах і різнилися від “сірої маси” насамперед тим, що замолоду усвідомили, хто вони є насправді. Дуже промовистим із цього погляду є одне зі свідчень про холодноярського курінного отамана Василя Квашу: “Начитався Шевченка і став бандитом”. Я не знаю вищої оцінки творчості Тараса, ніж ось цей лаконічний висновок. Такими були ті хлопці. Коли неподалік хутора Розумівки ворожа куля наздогнала головнокомандувача повстанців Херсонщини Кирила Лиха-Бондарука, то, як свідчить протокол огляду, у вбитого не було виявлено ні паперів, ні грошей, ні цінних речей, а тільки... томик “Кобзаря”.
Часом мені здається, що українська маса тоді (як і тепер) поділялася на дві частини – на тих, хто читав “Кобзаря”, і на тих, хто ніколи не зазирав до його глибин. Власне, як і до будь-якої української книжки. Нещодавно письменники брати Капранови провели одне напрочуд цікаве дослідження і прийшли до висновку, який заслуговує на статус наукового відкриття. Виявляється, що під час президентських виборів найбільше голосів за Януковича віддавали ті регіони, які мають найменше бібліотек. Тобто навіть у південно-східних областях цей відсоток прямо пропорційно залежав від того, скільки книжок припадає на душу населення. Це, хочеш не хочеш, примушує ще раз замислитися над роллю і значенням друкованого слова, і в цьому контексті, зокрема, над вагою того слова, яке несе нам Роман Коваль. Тим більше, що він не є таким собі сумлінним хроністом української революції, – кожну подію, кожен епізод письменник пропускає крізь своє небайдуже серце, аби достукатися до сердець інших. Сердець якщо і не спідлених, то, може, зачерствілих від тривалих років безпам’ятства і мовчання.
“Писати без почуттів немає сенсу”, – каже Коваль, наражаючись на закиди рафінованих “вчених”, що історик, мовляв, мусить абстрагуватися від емоцій, притаманних белетристам. “Я прикутий до факту”, – так само може сказати автор цієї книжки, і тоді вже белетристи закинуть йому в недостатній розкутості і зайвій академічній стриманості.
Але і першим, і другим Роман Коваль має право відповісти однаково: “Чому, шановні, судові справи наших повстанців, які вже півтора десятиріччя відкриті в архівних спецфондах, досі лежать не торкнуті вашими руками? Чому ніхто з вас так і не зміг поговорити з холодноярським отаманом Прокопом Пономаренком, котрий уцілів, симулюючи божевілля, і помер на Чигиринщині в селі Лубенці всього лиш кілька років тому? Чому ніхто з вас досі не поїхав у село Гусакове, що на Звенигородщині, де й досі ще живуть сини організаторів Вільного козацтва?” І таким “чому” немає числа.
Я мав не одну нагоду спостерігати за Романом Ковалем у його польових дослідженнях під час подорожей холодноярськими стежками. Бачив, як він уперто шукає давно прохололих гайдамацьких слідів Цвітковського, Гризла, Босого, Голого, Темного... Від самих тільки цих імен струмує така енергія, що здатна когось запалити вогнем, а когось обсипати морозом. Та і їхні сліди не вичахли до решти навіть за довгі роки московських анафем. Роман Коваль їх знаходить постійно. Окрім уже відомих, але тепер розширених біографій отаманів, у цій книзі знайдемо, нарешті, життєписи Чорного Ворона з-під Товмача, Головного отамана Холодного Яру Нестеренка-Орла, надзвичайно колоритного воїна-одинака Богдана, сотника Сидора Темного, Звенигородського отамана Цвітковського, ватага кінної сотні Холодного Яру Андрія Чорноти, інші надзвичайно цікаві й цінні матеріали.
А нещодавно автор цієї книги показав мені в Холодному Яру зруйновану землянку, де переховувалися матроси-чекісти, які полювали на холодноярців. Тільки вийшло навпаки – “розбійники, які начиталися Шевченка” першими вистежили “смельчаков в тельняшках” і, закидавши гранатами, поховали їх у цій же таки землянці. Потім їх звідти, звісно, забрали, але слід залишився дуже глибокий. Ми знайшли там шомпол від австрійського “Манліхера”... А десь же тут недалеко залишенці закопали загвинчені в гарматну гільзу два прапори – синьо-жовтий і чорний, бойовий, на якому написано: “Воля України або смерть”. Хочеться вірити, що ми цей священний скарб колись відкопаємо. А поки що на своєму озброєнні маємо тільки слово. Так завжди було, коли ворог вибивав із наших рук шаблю...
Василь ШКЛЯР
Широ дякую благодійникам з Черкас Анатолію МАНДРІ, директору "Черкаситрансгаз" та Володимиру САПІ, директору МП "Мехбуд", а також моєму братові Андрію КОВАЛЮ і вірному товаришеві часів УГС, УРП і ДСУ Ренату ПОЛЬОВОМУ за те, що видали мою книгу "Коли кулі співали".
Завдяки вашій безкорисливій допомозі тисячі наших земляків зможуть пізнати історію боротьби за право нашого народу на буття та прихилитись до гарячих сердець кращих синів і дочок нашого народу.
Щиро Роман КОВАЛЬ
Він змив ганьбу з Богданового чола
У час революції 1905 року в Трипіллі, що на Київщині, виникла організація соціалістів-революціонерів (есерів). Біля її керма стояли Іван Гавриш і Данило Терпило (в майбутньому – отаман Зелений). Діяльність організації не залишилася поза увагою “охранки“, яка виявила керівний склад організації, її зв’язки та паролі.
26 липня 1906 року жандармський ротмейстер доповідав начальнику Київського губернського жандармського управління генерал-майору Леонтьєву: “За агентурними даними, учитель, який мешкає в містечку Трипілля Київського повіту, Іван Андрійович Гавриш, є членом міської організації партії соціалістів-революціонерів, входить до фракції останньої – селянського союзу. Посилено веде пропаганду серед селян, закликає їх до бунту і аграрних безпорядків, причому користується серед них величезним впливом, який не забариться показати свої згубні наслідки”.
У поле зору “недремного ока” жандармів потрапив і Данило Терпило, виступи якого перед селянами були спрямовані проти царизму. Генерал Леонтьєв 10 червня 1908 р. написав приставу Київського повіту: “У зв’язку з тим, що на Данила Терпила, який мешкає в містечку Трипілля, ввіреного вам стану, падає ґрунтовна підозра в дотичності до державного злочину, прошу розпорядження про проведення в нього обшуку, а також про арешт його”.
Народився легендарний селянський полководець Данило Зелений у багатій сім’ї містечкового столяра. В метричній книзі Трипільської Свято-Введенської церкви за 1886 р. під №51 записано: “Хрещено раба Божого Данила. Батьки: Ілько Лаврович Терпило, мати – Варвара Павлівна. Хрещені батьки: трипільський селянин Тимофій Іванович Любчеменко і Марія Іванівна Терпило. Таїнство хрещення здійснили 16 грудня 1886 р. священик Михайло Кустовський, псаломщик Артем Орловський”. У метричній книзі записано також, що 16 грудня (за старим стилем) Данило й народився.
У трипільського столяра Ілька Лавровича Терпила було п’ять синів і п’ять дочок. Батько навчав синів своєму ремеслу: на підробітки часто брав із собою найменшого – Данила. Хлопець закінчив церковно-приходську школу і місцеве двокласне земське училище. З юності почав читати революційну літератур, товаришував з єврейськими підлітками. Ще навчаючись в училищі, він познайомився з учителем Іваном Андрійовичем, який у вихідні дні разом з учнями вирушав на прогулянки околицями, розповідаючи про українське козацтво, його ватажків, що за різних обставин побували в старожитньому Трипіллі, а також про юного героя французької революції Гавроша.
У 1905 – 1907 рр. до Трипілля з Києва привозили нелегальну літературу брати Щербини. Вони ж організували в містечку гурток анархістів-комуністів, до якого увійшли Петро Іконников, Іван Гавриш, Іван Безхлібний та Данило Терпило.
1906 року, за доносом священика, Івана Гавриша заарештовано і вислано до Сибіру. Після цього керівництво організацією перебрав на себе Данило Терпило. А 1910 року його самого вислали в м. Холмогори Архангельської області.
До Трипілля Данило повернувся 1914 року і чи не відразу був мобілізований до російської армії. Служив писарем 35-го корпусу, що воював на Західному фронті. Є дані, що Данило потрапив до німецького полону.
Додому Терпило повернувся 1918 року – з червоною биндою на кашкеті. Разом з Іваном Гавришем очолив Трипільську організацію Української партії соціалістів-революціонерів, яка мала великий вплив не тільки на Трипільську, але й Черняхівську, Германівську, Великодмитрівську та Обухівську волості.
У листопаді 1918 р. Директорія розпочала повстання проти гетьмана Павла Скоропадського. На Трипільщині воно почалося 21 листопада. Гетьманська варта зосередилася на території Григорівської цукроварні. Було там 120 козаків і старшин, які мали на озброєнні 10 кулеметів. Повстанці назвали цукроварню “Бастилією”, а штурм її призначили на 22 листопада.
За умовним сигналом повстанські загони кинулися до заводських приміщень, але шквальний вогонь відкинув їх. Тоді понад 600 повстанців оточили цукроварню. Побачивши сили наступаючих, гетьманці відступили до Обухова. На світанку 22 листопада 1918 р. над брамою Григорівського цукрозаводу замайорів червоний прапор.
На майдані в Григорівці зібрався мітинг. До ревкомівського загону влилися добровольці з навколишніх сіл. Створення революційної частини підтримала і заводська більшовицька організація. Наступного дня повстанці виступили на Обухів. Завдавши німцям поразки, назвали свій загін 1-ю Дніпровською дивізією, а отаманом обрали Данила Терпила (Зеленого). Дивізія разом з іншими партизанськими загонами рушила на Київ і зав’язала напружені бої з німцями та гетьманцями в районі Білогородки.
14 грудня 1918 року Дніпровська дивізія з червоними прапорами і гаслами: “Вся влада Радам!”, “Вся земля без викупу – селянам!” вступила до Києва. За нею зайшли й інші частини Директорії.
На початку січня 1919 р. із середовища партій, що входили до уряду Директорії, виділилися фракції: з УСДРП – “незалежники”, а з УПСР – ліві есери. Всі вони визнали радянську владу в Україні, встановлювати яку мали з більшовиками. В Трипіллі на повітовому селянсько-козацькому з’їзді Зелений заявив, що він розійшовся з Директорію і вступає в боротьбу проти неї. Після з’їзду повстанці навколишніх волостей почали збиратися в Трипіллі. Через кілька днів у Григорівці відбувся другий повітовий з’їзд, на який прибуло 80 делегатів. З’їзд обрав повітовий виконком і командиром загону затвердив Зеленого. Пізніше загін перейменували на 1-шу Київську радянську дивізію.
Щоб відвернути загрозу повстання, в район Григорівки Директорія послала відділ Осадного корпусу Січових стрільців. Після сутички з січовими стрільцями біля Обухова, Зелений разом з повітвиконкомом перебрався до Ржищева. Там новостворений воєнревком проголосив Директорію поза законом. Під час агресії більшовицької Росії на початку лютого 1919 року, коли петлюрівське військо залишило Київ, Перша київська радянська дивізія Зеленого увійшла до складу Українського більшовицького фронту, який очолив Володимир Антонов-Овсєєнко. Про зустріч із Зеленим у ставці біля Корчуватого червоний командарм згадував: “Зелений – невеликий на зріст, кремезний, задумливий. Він заявив, що ладен служити Радянській владі, але сподівається на її розширення, бо тепер вона “однобічнопартійна”. Отаман стояв на тому, щоб його дивізії була гарантована недоторканість. На це йому було твердо заявлено, що не можна допускати існування інших частин, крім регулярних радянських, і що частини Зеленого повинні бути відведені в запілля для переформування. Зелений не дуже твердо відповів, що він мусить переговорити зі своїми товаришами по командуванню”.
У дивізії Зеленого, пише дослідник М. Петриченко, виникли суперечки: частина повстанців перейшла до Червоної армії (з них сформували Дніпровський полк), а інші повернулися в район Трипілля. Отаман Зелений зайняв очікувальну позицію і заявив про невтручання у воєнні справи…
Зелений підтримав платформу партії незалежників, яка заявила про можливість своєї участі в радянському уряді за умови, якщо офіційними представниками вищої влади – не лише української, а й російської – буде визнано незалежність і самостійність української соціалістичної республіки, якщо в Україні проводитиметься твердий національний і соціальний курс, а офіційною мовою буде українська.
У квітні 1919 року активні групи незалежників, есерів і соціал-демократів ухвалили почати боротьбу з “окупаційною російською комуністичною владою”. Тоді ж вони створили коаліційний тимчасовий уряд – Раду республіки, Головну воєнну раду, повстанком і Центральний революційний комітет. Зелений виступав за радянську владу, але таку, в якій були б представники різних партій. КП(б)У на своєму ІІІ з’їзді 1 – 6 березня 1919 року привласнила собі роль “єдиного вождя трудових революційних мас”. Підкинула жару й резолюція з’їзду КП(б)У про земельну політику, найголовнішим завданням якої названо “перехід” від одноосібного господарства до товариського”, через що “одноосібне землеробство слід розглядати як тимчасове і відживаюче”. Таким чином, комуністи відмовилися від положень “ленінського” декрету “Вся земля селянам”.
25 березня 1919 року Москва оголосила Зеленого поза законом. Більшовики твердили, що Зелений утворив “зграї грабіжників і насильників, які тероризують мирне населення, проводячи розстріли і людиноненависницьку пропаганду проти євреїв”. У той же час у зверненні “До селян і робітників України” підпільний Всеукраїнський ревком, до складу якого входив отаман, заявив:
“Ми домагаємося такого:
1. Україна мусить бути незалежною національно-культурно-економічно, а щодо федерації, то така повинна бути вільна.
2. Вся влада на місцях належить робітничо-селянським радам, а в центрі – влада Рад без усякої партійної диктатури.
3. Влада на Україні повинна бути в місцевих людей українців (усіх живущих на Україні).
4. Комуни силою ніхто не повинен заводити, коли на це немає згоди народу.
5. До соціалістичних республік усього світу ми ставимося як до рідних нам братів, а особливо до совітської Росії...”
У повстанні під керівництвом Данила Зеленого брали участь “переважно найбідніші елементи села”. Це сказано Володимиром Затонським 1927 року. Під час повстання він був членом уряду УРСР і членом Реввійськради 12-ї армії. Він же перший визнав, що повстання мало характер “вибуху селянських мас проти комуністів”.
Весною 1919 року осередком повстанського протибільшовицького руху стало Трипілля. Московська політика “військового комунізму” викликала масовий опір селянства. Зелений прийняв пропозицію соціал-демократів (незалежних): його загони називатимуться 1-ю Київською радянською дивізією. Тоді ж було створено 2-гу Київську повстанську дивізію на Васильківщині, яку очолив Марко Шляховий (отаман Кармелюк). Район Трипілля – Васильків – Мотовилівка – Кагарлик повністю перейшов до рук повстанців.
“Окупаційний характер “соввласті” виявився дуже швидко, – писав дослідник повстанського руху Роман Коваль. – Більшовицький історик Л. Маймескулов зазначав: “Распоряжения о создании коммун на базе национализированных монастырских земель и земель лесничества вызвали недовольство крестьян.... Это недовольство крестьян усугублялось также “русотяпскими тенденциями”. Мова йшла, як свідчить інший російський документ, про повне ігнорування української мови та обсадження головних керівних посад прийшлими неукраїнськими кадрами. Зелений зрозумів, що “прошпетив здуру”... І повернув зброю проти російської комуни”.
Навесні та влітку 1919-го селянська армія Зеленого нараховувала близько 35 тисяч повстанців. З березня по серпень зеленівці відбили у Красної армії Васильків, Обухів, Ржищів, Переяслав, Кагарлик, Миронівку, Богуслав, Ставище, інші міста та містечка.
У ході війни Зелений зрозумів, що для України не було іншої загрози, як з боку Росії – білогвардійщини та московського більшовизму, які й чути не хотіли про українську державність. Росіяни говорили з представниками України тільки мовою ультиматумів.
На один з більшовицьких ультиматумів Зелений відповів, що коли так, то його загони “завдадуть більшовикам чимало турбот”. 5 квітня 1919 року дивізія Зеленого відбила у більшовиків Васильків. Після цього успіху отаман зробив спробу взяти столицю, але це йому не вдалося. Дивізія повернулася у Трипілля, куди перебрався і Центральний революційний комітет. Селянське повстання проти більшовиків охопило Київський, Сквирський, Таращанський, Васильківський та інші повіти. Київ був взятий в облогу: повстанці затримували пароплави і баржі, що діставали Дніпром до Києва хліб, цукор, худобу, вугілля тощо.
Важливою подією став районний селянський з’їзд Київського та Васильківського повітів, звільнених від більшовиків, що відбувся 25 квітня 1919 року в містечку Германівка, куди переїхав і Всеукраїнський ревком. На з’їзді виступив член ЦК УСДРП (незалежних) Михайло Авдієнко і закликав боротися не тільки проти російсько-більшовицьких окупантів, а й проти “буржуазної” Директорії. Тоді на трибуну вийшов отаман 2-ї Київської дивізії Марко Шляховий-Кармелюк і сказав: “Отим самим петлюровцем і агентом Директорії являюсь також я і мої делегати-козаки, і вся моя частина єсть частиною, яка, оперуючи в тилу ворога, відновлює вчорашню владу українського народу – Директорію. 2-а дивізія орієнтується тільки на Директорію, Петлюру і його фронт. Вчора була влада Директорії, а сьогодні – російських більшовиків, і коли ми, селяни, б’ємося з владою сьогоднішньою, то, отже, ми відновлюємо владу вчорашню...” Делегати оплесками підтримали отамана Кармелюка.
Зелені загони були численними, добре озброєними, мали надійну агентуру в селах і містах на півдні Київщини. Навесні 1919 року їм удалося захопити на Дніпрі пасажирські пароплави – “Дніпровськ”, “Санітарний”, “Шарлотту”, “Зевс”, які перетворили на плаваючі фортеці.
Для боротьби з трипільським отаманом Москва направила групу військ, яку очолив губернський воєнком Павлов. До неї увійшли Київський комуністичний, 15-й прикордонний, 16-й і 22-й стрілецькі полки, частина 12-го прикордонного полку і бронепотяг, загони Я. Кіселя і Толоконнікова, що прибули з Росії, Білоцерківський батальйон, саперна рота, інтернаціональний загін Рудольфа Фекете, Казанські піхотні курси. Проти повстанців виступила й Дніпровська річкова флотилія на чолі з матросом Полупановим. Всього, писав Антонов-Овсєєнко, у травні 1919 року проти повстанців було кинуто 21 тисячу чоловік. 11 – 15 травня Дніпровська дивізія Зеленого активно чинила опір...
Здавалося б, повстанський рух було придушено, але тут на авансцені подій з’явився отаман Григор’єв. Він, як і Зелений, оголосив війну більшовикам, але також зазнав невдачі. Григоріївці відступили на лівий берег Дніпра і в районі Переяслава приєдналися до зеленівців. Почався наступ на Трипілля. У ніч на 27 червня в містечко ввійшли 1-й і 2-й Трипільські полки Дніпровської дивізії, очолювані козацьким полковником Підковою (Максимом Удодом) і Максимом Терпилом, двоюрідним братом Зеленого. Того ж дня в Трипілля було направлено пароплав “Гоголь” з десантом (400 червоноармійців). “Названий пароплав був захоплений повстанцями, – писалося в зведенні Дніпровської флотилії, – і доля, що спіткала загін, невідома”.
Наприкінці червня полк Максима Підкови відійшов до Старих Безрадичів – це був тактичний маневр. Містечко знову зайняли червоноармійські частини. Наступ на Трипілля Зелений почав увечері 3 липня 1919 року. Козаки кинулися з трьох боків. Два більшовицькі полки та інтернаціональний батальйон опинилися в пастці. Шлях до відступу залишився через дніпрову протоку на острів Лужок. Під час переправи багато червоноармійців потонуло, чимало попало в полон. Лише декому пощастило дістатися острова, звідки їх вночі забрав пароплав.
Зайшовши в Трипілля, писав М. Петриченко, Зелений наказав зібрати полонених на подвір’ї купця Нюхіна. Наступного дня їх вивели на базарний майдан. Зелений прибув туди на сірому баскому коні, ознайомив полонених зі своєю політичною програмою і запропонував вступити до його війська, а решті дозволив розійтися по домівках. Їм видали перепустки і по паляниці хліба на дорогу. Отаман до полонених поставився гуманно, червоноармійців-укарїнців з Чернігівщини перевіз через Дніпро, а червоних командирів і комсомольців (ополченців з київського Подолу) виставив перед земляками і запитав:
– От, люди добрі, показуйте, хто з них палій, хто спалював ваші хати?
Селяни в кожному комсомольці бачили палія, описував подію Борис Антоненко-Давидович. Комсомольці ж казали: “Я не палив...” Тоді Зелений вдався до соломонівського вирішення справи:
– Відведіть їх, хлопці, до кручі, і з кручі нехай стрибають у Дніпро. Попереджаю: будемо, як тільки стрибнете, і на льоту, і в Дніпрі стріляти по вас. Але Господь Бог знає, хто підпалював хати, а хто ні. І того, хто не підпалював, Господь винесе на лівий берег Дніпра. Там уже вас переслідувати не будемо.
Чимало загинуло тоді. До лівого берега допливло дев’ять-десять чоловік, серед них і Міша Ратманський – один з організаторів походу на Трипілля. Та Зелений, давши слово, вже не переслідував їх.
“Після трипільської розплати, – зазначав Роман Коваль, – Зелений зміцнює свою владу у навколишніх селах, винищує продзагони, не пропускає до Києва баржі з хлібом. Популярність його в народі сягає надзвичайних вершин: легенди супроводжують кожну його бойову акцію... 15 липня 1919 р. Зелений звільнив Переяслав. Петроградський комуніст Іванов, який у червні викачав з Переяслава 2 тис. пудів хліба, був без жалю розстріляний. Всього ж повстанці знищили у місті 75 представників та поплентачів окупаційної влади.
У Переяславі отаман Зелений урочисто, в присутності козацтва і місцевого населення за участю великої кількості священиків урочисто скасував статті Переяславського договору 1654 року, змивши ганьбу з Богданового чола. Це була найвища точка у сходженні отамана Зеленого від українського більшовика до українського патріота. Отак трипілець Данило Терпило підняв руку на “святе святих” – міф про українсько-російську дружбу навіки, яка ледве не довела до фізичного знищення нашої нації…
Совєтська, насправді російська влада, не могла вибачити такої “наруги” над “дружбою двох братніх народів”, і почала готувати черговий похід проти Зеленого”.
Особливим уповноваженим для боротьби з Дніпровською дивізією Моква призначила М. Скрипника, а командуючим військами – Я. Яковлєва. Рішучий бій червоних військ з повстанцями стався 16 липня 1919 року біля села Злодіївка (тепер у межах Українки), що неподалік Трипілля, і тривав два дні. Під натиском переважаючих військ частини Зеленого відступили. 20 липня 1919 року Трипілля втретє захопили більшовики.
У вересні 1919 року Зелений відвідав Кам’янець-Подільський, де зустрівся з представниками Директорії і особисто з Симоном Петлюрою. Трипільському отаманові було влаштовано теплу зустріч. Його вітали як хороброго борця проти “червоної та чорної реакції”.
Повернувшись на Київщину, Данило Терпило провів військову нараду, на якій ухвалили резолюцію: “Ми визнаємо верховну владу Української Директорії з її теперішнім соціалістичним урядом”.
У жовтні-листопаді 1919 року Зелений бився проти Добровольчої армії. В одному з боїв неподалік Канева був тяжко поранений. По дорозі додому, у селі Стрітівка, отаман помер. Було йому лише 33 роки.
З нагоди 120-літнього ювілею легендарного полководця селянсько-козацької армії Данила Ільковича Терпила (Зеленого) у його рідному Трипіллі у жовтні-листопаді буде відкрито пам’ятник. Монумент отамана створив скульптор-земляк М. Горловий.
Юрій ДОМОТЕНКО,
директор Обухівського краєзнавчого музею
Київська обл.
ЮВІЛЕЇ І ДАТИ. ЖОВТЕНЬ
1 жовтня 1665 р. Петра ДОРОШЕНКА обрано Гетьманом Правобережної України.
1 жовтня 1727 р. Данило АПОСТОЛ став Гетьманом України.
1 жовтня 1858 р. народився Адріан КАЩЕНКО, письменник, видавець, популяризатор історії запорозьких козаків.
1 жовтня 1894 р. народилася Харитина ПЕКАРЧУК, начальник санітарного потягу Запорозької Січі Юхима Божка, учасниця Першого зимового походу Армії УНР.
1 жовтня 1894 р. народився Ананій ВОЛИНЕЦЬ, отаман Вільного козацтва Гайсинщини, командир 61-го Окремого гайсинського пішого дієвого полку, отаман Селянської повстанської армії, підполковник Армії УНР.
2 жовтня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ руйнує фортецю Кодак.
2 жовтня 1882 р. народився Андрій ВОВК, генерал-полковник Армії УНР.
2 жовтня 1990 р. у Києві розпочалося голодування українських студентів з радикальними політичними вимогами.
3 жовтня 1884 р. народився кубанський бандурист Конон БЕЗЩАСНИЙ, учасник антибільшовицького руху на Кубані.
4 жовтня 1890 року народився Йосип МАНДЗЕНКО, генерал-хорунжий Армії УНР.
5 жовтня 1940 р. помер Володимир САЛЬСЬКИЙ, Генерального штабу генерал-хорунжий Армії УНР.
5 жовтня 1941 р. на Волині постали загони самооборони, які заклали основу УПА.
6 жовтня 1646 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ та Іван СІРКО з 2400 козаками вступили у боротьбу проти іспанців під Дюнкерком на боці французів.
6 жовтня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, оточивши Львів, бере з поляків викуп.
6 жовтня 1701 р. Києво-Могилянській колегії надано статус академії.
7 жовтня 1253 р. на короля Руси короновано Данила ГАЛИЦЬКОГО.
7 жовтня 1905 р. у Катеринославі засновано “Просвіту”.
8 жовтня 1936 р. помер Федір ЩЕРБИНА, історик Кубані та України.
8 жовтня 1938 р. в Ужгороді створено перший автономний уряд Закарпаття.
9 жовтня 1596 р. відбулася злука православної і католицької церков (Берестейська унія).
13 жовтня 1948 р. помер Леонід МОСЕНДЗ, письменник, перекладач, науковець, старшина Армії УНР.
14 жовтня 1942 р. оформилась Українська повстанська армія.
15 жовтня 1615 р. коштом Єлизавети ГУЛЕВИЧ (Галшки ГУЛЕВИЧІВНИ) засновано Київське братство, а при ньому школу, яка перетворилась на Києво-Могилянську академію.
15 жовтня 1959 р. московський агент Богдан Сташинський убив Степана БАНДЕРУ.
16 жовтня 1648 р. Максим КРИВОНІС взяв приступом Високий Замок у Львові.
16 жовтня 1657 р. Іван ВИГОВСЬКИЙ підписав угоду зі шведами, яку підготував Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
18 жовтня 1918 р. проголошено ЗУНР.
18 жовтня 1922 р. загинув городищенський отаман Антін ГРОЗНИЙ.
19 жовтня 1879 р. народився Микола ПОРШ, член Центральної Ради.
20 жовтня 1814 р. народився Яків ГОЛОВАЦЬКИЙ, вчений і письменник, член “Руської Трійці”.
20 жовтня 1886 р. народився Яків ВОДЯНИЙ, смілянський полковник Вільного козацтва, повстанський отаман, драматург.
20 жовтня 1930 р. москалі вбили Юрка ТЮТЮННИКА, генерала-хорунжого Армії УНР.
21 жовтня 1897 року народився Дмитро СТОПКЕВИЧ, бандурист, підполковник Армії УНР.
21 жовтня 1921 р. Василя ЛИПКІВСЬКОГО висвячено на митрополита УАПЦ.
22 жовтня 1894 р. народився Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ, командир 61-го полку ім. Симона Петлюри, командувач Подільської повстанської групи.
23 жовтня 1926 р. помер Гаврило КУРЕДА, переяславський отаман Чорний.
23 жовтня 1894 р. народився Дмитро СОКОЛОВСЬКИЙ, повстанський отаман.
24 жовтня 1884 р. народився Микола ЧЕБОТАРІВ, член Центральної Ради, начальник контррозвідки Головного отамана Армії УНР.
25 жовтня 1625 р. бій козаків під проводом Марка ЖМАЙЛА проти поляків.
25 жовтня 1657 р. Гетьманом України обрано Івана ВИГОВСЬКОГО.
25 жовтня 1859 р. почалася “Азбучна війна” в Галичині (протести проти примусового введення латинського шрифту).
26 жовтня 1612 р. запорожці спільно з поляками здобули Москву.
26 жовтня 1901 р. народився Іван ГАВРИШ, кубанський бандурист.
27 жовтня 1979 р. помер Євген ОНАЦЬКИЙ, член Центральної Ради, діяч ОУН.
28 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон про державний статус української мови.
29 жовтня 1914 р. Українські січові стрільці здобули перемогу над російськими частинами на горі Ключ.
29 жовтня 1922 р. загинув Іван ЧЕРНОУСОВ (повстанський отаман ЧОРНИЙ ВОРОН), командир Лебединського полку Холодноярської організації.
30 жовтня 1919 р. смертельно поранено отамана ЗЕЛЕНОГО (Данила ТЕРПИЛА).
30 жовтня 1922 р. загинув голованівський отаман Роман БАБІЙ.
Зв’язкова Настя Гудимович
Є в нашій історії імена й події, які треба пам'ятати, бо в них - не тільки факти минулого, а й джерело натхнення для сучасників. Таким джерелом натхнення є Українська національно-визвольна революція 1917 - 1920-х років. Вона покликала на історичну арену тисячі нових людей, іменами і цитатами яких сьогодні наповнені підручники історії. Але серед тих подвижників української справи були мільйони скромних і непомітних, вчинками яких ми пишаємося.
Згадок про зв'язкову штабу Армії УНР Настю Гудимович в історичній літературі дуже мало. І це не дивно, адже вона належала до українського підпілля, діяльність якого не розголошувалася. Власне, лише завдяки сестрі Вірі ми можемо розповісти про відважну українську розвідницю.
Сім'я Гудимовичів мешкала в селі Вороніж (тепер Шосткинський район Сумської області). Гудимовичі походили зі старовинного козацького роду. Їхні діди-прадіди охоче згадували козаччину, військові походи, устрій за часів Гетьманщини, освіту і побут. Розмови про минуле вільне життя контрастували із сумними реаліями початку ХХ століття. На межі з Росією почуття національної образи, коли "на всіх язиках все мовчить...", пробуджувало в серцях дітей палке бажання допомогти своєму народові.
Батько Насті, Михайло Дмитрович Гудимович, кваліфікований майстер-кравець, культурний і охайний чоловік, одружився з місцевою козачкою зі свідомої української родини, згадувала його дочка Віра. П'ятьох своїх доньок батьки виховали українськими патріотками. Найстарша, Настуся, 1918 року була студенткою 1-го курсу Київського університету. На одному факультеті з нею навчалася її подруга Марія Тарасенко, теж із с. Вороніж. Її, батько, Іван Васильович Тарасенко, відомий український діяч, з козаків, ще 1905 року за "мазепинство" був висланий царською владою за межі губернії. Революція 1905 року розбудила на північній Чернігівщині українське політичне життя. Газета "Хлібороб" писала в ті дні: "...Коли ж почали розповсюджувати по селах книжечки та відозви Укр. Рев. Партії, де говориться про те, як треба одностайно стати за волю та землю, селяне з великою охотою кинулись їх читати, і скоро по багатьох селах та хуторах під Глуховом заснувались гуртки Р.У.П., до яких приставали не тільки молодіж, але й поважні дядьки (в де-яких навіть постановлено, щоб дуже молодих хлопців не приймали поки до гурту)". Згодом Іван Тарасенко став депутатом від Чернігівщини до 1-ї Державної Думи Росії.
1917 року, відразу по Лютневій революції, гімназистки випускного класу Настя Гудимович і Марія Тарасенко долучилися до громадського життя, створюючи різноманітні гуртки. Слід зазначити, що наслідки їхньої роботи були дивовижні: в грізний для нашої держави час Армія УНР з села, де дівчата проводили активну просвітницьку роботу, збагатилася на кілька десятків козаків і шестеро старшин.
У Київському університеті Святого Володимира вони включилися в гуртки молоді, що невдовзі злютувалися у стрілецько-козацький курінь і самовіддано взяли участь в бою під Крутами.
Звістка про трагічну загибель друзів-студентів зробила дівчат ще завзятішими. Бажання помститися лютому ворогу палило груди. Вони добровільно виконували обов'язки сестер-жалібниць, зв'язкових і розвідниць при Сірій дивізії, яка в добу гетьманату охороняла північні кордони України.
Назву дивізія дістала від уніформи, яку носила: короткий сірий жупан, сірі галіфе, сіра з сірим шликом шапка, на якій була причеплена синьо-жовта кокарда з тризубом. Національно свідомий, інтелігентний склад частини справляв гарне враження на мешканців сіл і міст, де вона квартирувала…
У травні 1919 року в Луцьку багатьох сірожупанників полонили поляки. А дівчата, змучені холодом і голодом, пригнічені подіями, аж на початку 1920 року дісталися до рідних хат. Два роки не бачили їх батьки.
Після пережитого лихоліття, горя і поневірянь, здавалося, для дівчат боротьба закінчилася. Та не такого роду вони були! Загартувавшись у вирі боротьби, подруги стають членами підпільної організації.
У пам'яті ще зринали жахливі дні кінця березня 1918-го, коли російські більшовики у Глухові вирізали 400 гімназистів. Та незважаючи на жахливі репресії, на боротьбу проти російських окупантів піднялися тисячі селян. Для придушення повстань москалі викликати 7-му совєтську дивізію.
На початку 1920-х років на півночі Сумщини діяло кілька повстанських загонів, деякі з них контролювали значну територію, куди не ступала нога завойовника. Для координації дій було створено Козачу Раду з центром у Києві. Настя Гудимович стала зв'язковою штабу. Дівчата були втаємничені у підготовку штабом Юрка Тютюнника походу в Україну…
Та героїчні зусилля перекреслив зрадник. В одну лютневу ніч 1922 року чекісти оточили будинок №30 по Великій Підвальній у Києві, у тодішньому помешканні Тарасенка, куди сходилися на нараду члени Козачої Ради. Вдершись у приміщення, чекісти арештували підпільників, у тому числі Настю й Марію з її батьком та 14-літнім братом. Після шестимісячного ув'язнення 82 особи було засуджено до розстрілу, решту – до висилки й довготермінового ув'язнення. Іван Тарасенко проходив ще й у справі як діяч УАПЦ, секретар Першого всеукраїнського православного церковного собору (1921) та Першої всеукраїнської православної ради.
У ніч проти 28 серпня 1922 року всіх засуджених на смерть на чолі із сотником Лозовиком, Коломійцем (разом 82 відважних синів і дочок України було розстріляно на Липках у Києві. А на Шосткинщині, Глухівщині та Конотопщині відбулися арешти місцевих підпільників.
З позасудової кримінальної справи одного з арештованих, Резніка Михайла Івановича, дізнаємося, що Гудимович Анастасія Михайлівна, жителька с. Вороніж Шосткинського р-ну, викладач соціально-економічної школи, дочка шевця, "за завданням українського контрреволюційного центру заснувала українську націоналістичну організацію..." Була зв'язковою київського центру і за його завданням керувала організацією в с. Вороніж. Була арештована в Києві і розстріляна разом з іншими. Мала сестру Віру Михайлівну – дружину Казанівського Павла Єгоровича (після розстрілу Н. Гудимович він нібито залишився керівником організації в с. Вороніж).
Після загибелі українських патріотів чекістам не вдалося виявити всього підпілля, адже воно мало паралельні центри, а осередки діяли у кількох районах і були пов'язані з партизанами Якима Рябченка на заході Чернігівщини Тож було кому помститися за юні душі героїв.
Згадаймо "незлим тихим словом" Настю Гудимович, Марію Тарасенко, їхніх славних батьків та вірних побратимів. Пам'ятаймо і про трагічну дату смерті багатьох з них. Не забуваймо й про тих, хто позбавив їх життя.
Геннадій ІВАНУЩЕНКО, директор Державного архіву Сумської області, Історичний клуб "Холодний Яр"
Джерела
Гудимович-Казанівська В. Дія варта, щоб її пригадати // Дороговказ. – Торонто – 1966. – Ч. 9 (28) – С. 9 – 11.
З Глухівського повіту на Чернігівщині // Хлібороб. – 1905. – Ч. 4. – 7 студня. – С. 3.
Петров Г. Пробудження. Спогад про повоєнне глухівське дитинство // Самостійна Україна. – Ч. 1. – 1997. – С. 51.
Сірий Й. Командир Сірої дивізії // Визвольний шлях. – Ч. 5. – 1952. – С. 37.
ДАСО. ФР-7641, оп. 2, спр. 521, арк. 40; 41; 42; 49 зв.
ДАСО. ФР-7641, оп. 6, спр. 628, арк. 29.
http://uk.wikipedia.org/wiki
Земляків моїх долі нелегкі...
Село Михайлівка, що на Гайсинщині, витягнулося вздовж Кисляцько-Михайлівської дачі – дубово-грабового лісу. Лісу, що дарував дрова у сніжні й холодні зими, ягоди і гриби під час голоду, ставав притулком від переслідувачів.
На околицях Кисляцько-Михайлівської дачі знаходяться села Тишківка, Рахнівка, Кисляк і, зрештою, Гайсин, що став столицею отамана Подільського краю Ананія Волинця – яскравої постаті в суспільно-політичному житті першої третини XX століття.
1917 року Центральна Рада затвердила статут Вільного козацтва. Відтоді Ананій Волинець, начальник повітової міліції, на законних підставах взявся відроджувати козацтво на Гайсинщині. Членами цієї організації у повіті стало близько п’яти тисяч чоловіків. Понад тридцять козаків-михайлівчан згодом влились у військовий підрозділ отамана.
У грудні 1918 року в місті Гайсині Ананій Волинець вишикував Гайсинський курінь Національної гвардії на міській площі і звернувся до козаків з такими словами:
– Ми йдемо на тяжку боротьбу за визволення України. Можливо, що не всі ми повернемося до рідних осель. Пам’ятайте, щоб нас не зустріло, я вас не покину. Шлях наш тернисто-кривавий: хто почуває себе слабкодухим, не має віри в нашу перемогу, не має віри у свої сили витерпіти все до кінця, той хай зараз виходить з куреня і повертається геть до плуга і волів.
З рядів вийшли двоє. Інші заприсяглися отаманові, що не зрадять національному обов’язку, на сторожі якого погоджуються на всі жертви.
Бойовий шлях отамана детально описаний у книзі Романа Коваля і Костянтина Завальнюка “Трагедія отамана Волинця”. Нею я і користуюся для відтворення образу дорогих мені людей...
У січні 1919 р. Гайсинський курінь воював у Літині, Летичеві, Меджибожі і був перейменований на курінь отамана Симона Петлюри, а пізніше – на 61-й піший дієвий полк. 12 лютого 1919 року в цьому підрозділі було 796 козаків, серед яких мої односельці: Василь Миколайович Стороженко – осавул, а згодом командир кінної сотні, козаки – Лука Назарович Гончарук, Герасим Мусійович Пархоменко, Степан Андронович Діденко та інші.
В лютому полк вів бої проти Красної армії на Рівненщині в районах Костополя, Сарн і Дубровиці. Подільські козаки не тільки визволили Сарни від ворога, а й відкинули Красну армію за ріку Прип’ять. Кінна сотня Стороженка без спочинку брала участь у боях, починаючи з Костополя і до самого Коростеня.
23 квітня 1919 р. Ананій Волинець, отримавши завдання “відновити в Гайсинському повіті владу Директорії й організувати населення на боротьбу проти радянської влади – вирушив у запілля ворога”. В повіті він оголосив мобілізацію, на яку відгукнулося чотири з половиною тисячі селян. Доля Волинця з травня по вересень цілком пов’язана з Гайсинщиною…
Оскільки осінню кампанію 1920 року українська армія програла, Ананій Волинець опинився на еміграції, на території тодішньої Польщі. Більшовики же на завойованій території встановили окупаційний режим. Україна знову стала “всеросійською житницею”. Покотилася по нашій землі чорна хвиля репресій і колективізації, яка привела до Голодомору 1932 – 1933 років. Долі людські вирішувались одним жестом, поглядом чи словом. Забрати життя можна було через якусь дрібницю.
Ось один випадок. У 1934 – 1936 році Київська капела “Думка” гастролювала Францією. Співаком капели був Іван Сергійович Штельмах із села Митків, що за 8 км від Михайлівки. В Парижі він зустрівся з осавулом Волинця Василем Стороженком... Повернувшись в Україну, Іван Штельмах заїхав до його рідного села. Зайшов до Михайла Стороженка. Розповів про його брата Василя, передав привіт і слова: “Тримайтесь, Україна ще не вмерла!” Що ж, здавалося, тут такого?! Передав брат братові вітання. Та цього виявилося досить… 16 липня 1937 року НКВД порушив кримінальну справу проти чотирьох осіб – родичів і соратників Василя Стороженка. Чекісти звинуватили їх у “прихованій контрреволюційній діяльності, церковній агітації серед селян”. Михайла Стороженка та І. Куманця розстріляли. С. Діденко десять років карався на засланні. Колишній чотовий кінної сотні Василя Стороженка Іван Максимович Кучеренко отримав три роки заслання “за підривну роботу”, а щоб мало не здалося – окупанти додали ще й шістнадцять років таборів. Після відбуття покарання прожив у рідній Михайлівці менше року і помер.
С. Д. Мудрак був у Вільному козацтві, потім у Волинця. За це його 1930 року “розкуркулили” й вислали на Північ. Повернувся він на горе собі: 1937-го його засудили до “перевиховання” у таборах. Там і загубився слід козака. А Г. Пархоменко працював рахівником, 1937 року йому “нарахували” десять років позбавлення волі.
Кривавий московський механізм репресій вимагав нових і нових жертв. Напровесні 1938 року загарбники розстріляли двадцять двох михайлівчан, дехто з них служив у Волинця та Армії УНР. Ось їхні прізвища: Матвій Неборячок (службовець), Василь Кручок (помічник головного бухгалтера МТС), Степан Діденко (конюх), колгоспники Йосип Стародуб, Лука Гончарук, Степан Гулько та Йосип Гуцал…
1942 року у Вінниці німці відкрили більшовицькі “спецоб’єкти”. Побачене перевершило найгірші сподівання: на трьох майданчиках (парк культури, цвинтар і фруктовий сад) виявлено 9437 тіл мучеників. З жертв впізнали четверо михайлівчан. Марія Неборячок по піджаку виявила свого чоловіка Матвія...
До слова, його син, Федір Матвійович Неборячок, 1919 року народження, обвів навколо пальця органи НКВД і вибився в люди. Закінчив Одеський університет. Здобув звання кандидата філологічних наук. Працював у Львівському й Одеському університетах, Полтавському педагогічному інституті. Підтримував тісні зв’язки з видатними українськими письменниками, науковцями, вченими. Став Почесним громадянином села Михайлівки.
Ось такі долі моїх земляків. А скільки їх ще, незвіданих, тернистих і яскравих?! Вірю, що зусиллями мого покоління виринатимуть з мороку постаті, стражденні й величні, гідні пам’яті нащадків.
Іван ГОНЧАРУК, вчитель
Вінницька область
А мало би бути…
Їдучи потягом з Харкова до Сум, звернув увагу на назву однієї з зупинок – “Горіхова роща”. Зачекайте! Мало б бути Горіховий гай!
Отож вирішив я зробити запит начальнику пасажирської служби Південної залізниці. А він безтурботно відповів, що помилки жодної немає. Але ж чому на мереф’янській гілці тієї ж залізниці старі (російські) назви зупинок переклали правильно – Липовий гай та Зелений гай?
Дивуюся я вчителям, які минають зупинку “Горіхова роща” і нічого не роблять, щоб виправити цю прикру помилку. Може, після публікації в газеті щось зміниться.
Олександр ЗУБАРЄВ
м. Харків |
