«Незборима нація» Число 6 (244) Червень 2006 р.
До 115-річчя з дня народження
Провідник з Божої ласки
Усе своє життя Євген Коновалець присвятив справі визволення України. Саме тому Москва вирішила знищити його. 23 травня 1938 року, напередодні Другої світової війни, московський агент Павло Судоплатов підсунув Коновальцеві вибуховий пристрій у коробці з-під шоколадних цукерок...
А народився Євген Коновалець 14 червня 1891 року у селі Зашкові на Львівщині, у родині греко-католицького священика. Закінчивши народну школу, вчився в Українській академічній гімназії у Львові. Тут виявив себе як активіст студентських гуртків “Сокола”. Потім навчався у Львівському університеті, працював секретарем Львівської “Просвіти”. Вже тоді він рішуче відкинув облудні ідеї “з чужого поля” – марксизм, соціалізм і космополітичний інтернаціоналізм та рішуче виступив проти москвофільства і польського засилля в Галичині. Місцеві поляки називали його “новітнім гайдамакою”.
У липні 1910 р. Євген потрапляє у в’язницю у справі “101 українського студента” у Львові. Та вже 1912 року він – на службі в австрійській армії. Невдовзі отримує ступінь хорун¬жого (лейтенанта). В історію він увійшов як ініціатор студентського товариства для військового вишколу під назвою “Січові стрільці”, яке дало початок визначній українській військовій формації “Січові стрільці”.
У квітні 1915 року Коновалець бере участь у боях на горі Маківці. Тут потрапляє до російського полону. Його вивозять аж на Волгу – до табору полонених у Царицині.
На початку липня 1917 року Коновалець вибирається до Києва, де створює Стрілецький курінь. Він запроваджує у частині жорстку військову дисципліну, виступає проти “солдатських рад”, партійництва у війську та виборності старшин. У січні 1918 року він бере участь у придушенні більшовицького повстання у Києві.
Під час Визвольної боротьби курінь Євгена Коновальця виріс у корпус (20 тисяч вояків) Січових стрільців, який поруч із Запорозьким корпусом став основою українського війська.
Коли представники Галичини запропонували січовим стрільцям покинути Наддніпрянщину і йти захищати Львів від поляків, Коновалець і Стрілецька рада заявили, що “шлях до вільного Львова веде через вільний Київ”. Коновалець засудив договір Української галицької армії з біломосковським генералом Денікіним як “повторення Переяславського договору”.
Для Коновальця боротьба на Великій Україні закінчилася у грудні 1919 року… В польському таборі для інтернованих він мріє про продовження боротьби. Вийшовши з табору, організовує з’їзд відпоручників українських військових організацій, з’їзд українського студентства, збори “Молодої України”. 1920 року творить і очолює Українську військову організацію.
На Першому конгресі українських націоналістів, який відбувся 29 січня – 3 лютого 1929 р., Коновальця одноголосно визнано головою Проводу ОУН. “Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося, – вважав він. – Як же ж будемо мати силу, тоді вийдемо побідно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба”.
Тому Коновалець береться готувати старшинські кадри, для чого при Начальній команді УВО, а згодом при Проводі ОУН творить Військовий штаб. Коновалець вважав, що ОУН – “це не лише “підпільна армія”, але й “підпільна держава” поневоленого народу. Та ворожа рука зупинила тверду ходу Євгена Коновальця. Трагедія сталася у Роттердамі (Голландія) 23 травня 1938 року...
Заслугою полковника Коновальця, на думку, академіка Ярослава Дашкевича, є те, що він вивів “націоналістичний рух з вузької стежки на широку дорогу”.
Пам’ятаймо слова першого провідника ОУН: “У вогні перетоплюється залізо на сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю”. Тож мусимо боротися, щоб наш народ таки став великою нацією. І лише коли “на оновленій землі врага не буде, супостата”, зможемо перевезти прах полковника Євгена Коновальця на рідну землю, до Пантеону Героїв Нації, що мусить постати в столиці вільної України – Києві...
Віктор РОГ,
Історичний клуб “Холодний Яр”
Повстання на станції Колачевській
65-та річниця початку війни між СССР та Німеччиною збудила спогади про ті трагічні події, що передчасно перервали моє дитинство…
Коли почалася війна, мені добігало 14 років. Проживали ми тоді на Ленінській рудні Кривбасу (станція Колачевська). Батько мій, Половий Петро Родіонович, працював на шахті ім. Орджонікідзе маркшейдером (гірничим геодезистом), мати, Польова Олександра Павлівна, викладала математику. Крім мене, у батьків було ще двоє молодших дітей: дочка Неля і син Василько.
Вранці 22 червня я залишився вдома з батьком. Мати з меншими дітьми поїхала провідати родичів у село Комісарівку. Вийшовши на вулицю, я побачив гурт сусідських хлопців, які щось збуджено обговорювали. Від них і довідався, що німці напали на СССР. Хлопців дивувала нерозсудливість Гітлера, адже “наша армія – непереможна”. Це завдяки її могутньості до СССР були приєднані Західна Україна й Західна Білорусія, Литва, Латвія, Естонія, Бессарабія з Північною Буковиною, розгромлені “білофіни”. Всі ми тоді перебували під враженням совєтських патріотичних кінофільмів “Три танкісти”, “Якщо завтра війна”. Щодня по радіо лунала пісня з останньої стрічки:
І на враж’єй зємлє ми враґа разоб’йом
Своім мощним, маґучім ударом.
От і уявлялося, що “наші війська” нестримно увірвуться на ворожу територію, де одразу ж повстануть знедолені трудящі Німеччини, і за лічені дні фашизм буде розгромлено.
Вдома застав тата біля радіо – він слухав промову Молотова. З виразу обличчя я зрозумів, що батько не поділяє мого захоплення новиною. Він уже знав, що це таке. В серпні 1939 року військкомат мобілізував його на місячний табірний збір, звідки несподівано послав “визволяти” західноукраїнських братів з польського ярма. І хоч там бойових дій начебто не відбувалося, він з кульовим пораненням тривалий час перебував у військовому шпиталі, звідки повернувся додому непридатним для стройової служби.
Так почалася війна. З перших же її днів червоні скрізь зазнавали поразок, здаючи противникові величезні території. По радіо це пояснювали несподіваним нападом німців. Щоправда, дехто, спостерігаючи навесні 1941 року посилений рух військових ешелонів на захід, передрікав наближення війни...
Оскільки гірники належали до оборонної промисловості, масової мобілізації до армії в нашому селищі не помічалося. Зате раз-у-раз ревіли сирени, що сповіщали про повітряну тривогу чи її відбій. За особливостями гудіння двигунів люди вже розпізнавали приналежність літака (німецькі гули уривчасто). Щодня населення споруджувало земляні бомбосховища (“щілини”) в ліску за селищем, але через віддаленість ніхто ними не користувався. Ми в нашому садку й собі викопали “щілину”, але в ній жодного разу не ховалися – хоч німці й літали над селищем, та ніколи не бомбардували його (певно, сподіваючись захопити шахту неушкодженою).
Для боротьби з десантниками-терористами з робітників рудні та міліції організували “істрєбітєльний” батальйон, а мого батька зарахували до “народного ополчєнія”. На парканах з’явилися плакати із закликами викривати панікерів і тих, хто розголошував таємниці (саме тоді виникло гасло “Болтун – находка для шпіонов”)… Газети писали про звірства німецьких окупантів. А листівки, які розкидали з німецьких літаків, ретельно визбирували. З однієї листівки мені запам’ятався куплет: “Гоп, мої гречаники, усі жиди – начальники...”
Якось побачив на станції санітарний поїзд. Люди з цікавістю розмовляли з пораненими. Але майор (певно, начальник поїзду) грізно нагримав на санітарок, вимагаючи зачинити всі вікна. Проходячи повз мене, він невдоволено пробурчав: “Розпустять паніку на весь Кривбас!..” Іншого разу зупинився ешелон з платформою, на якій купою сиділи люди – жінки, діти, старі. То були біженці-євреї з Бессарабії.
Преса поширювала заклики до населення залишати німцям “випалену землю”: нищити врожай, мости, підприємства. Шляхами тяглися стада худоби, яку колгоспні погоничі переганяли на схід. Через рудню прогнали пішу валку арештантів криворізької в’язниці.
Наприкінці липня німці наблизилися до Кривого Рогу. Одного вечора на під’їздній до шахти колії було поставлено з десяток товарних вагонів для евакуації родин гірничих фахівців. Чоловіків же залишали демонтовувати шахтне устаткування, мінувати капітальні споруди, затоплювати шахти… Зібравши найнеобхідніші речі (одяг, білизну, посуд), над ранок завантажилися в ешелон і ми. Батько, нагадавши мені, що я вже дорослий і на мене покладаються всі турботи та відповідальність за родину (мати була на восьмому місяці вагітності), попрощався і пішов на роботу.
Ешелон складався з відкритих двоосних вагонів з бортами до 1,4 м і дверима посередині. Під накриттям могло вміститися чотири сім’ї. Посеред вагона на невеликому клуночку, тримаючи портфель, сидів касир якоїсь установи – молодий інвалід на милицях.
Коли до ешелону причепили паротяг, почали підходити люди. Почулися нарікання, що начальство тікає, а людей лишає напризволяще. Натовп збільшувався, репліки переростали у крик. Особливо галасували жінки. Серед натовпу ходив управляючий руднею Щербина і намагався переконати, що керівництво лишається, що це тільки перший ешелон, за яким подаватимуться інші, що є місця і тут, і охочі можуть їхати. Його не слухали. Люди кричали, що їм ні з чим їхати, адже ще не одержали заробітної плати, бо начальство, мовляв, вкрало їхні гроші... Хтось із натовпу побачив у нашому вагоні касира-інваліда, і вся лють вихлюпнулася на нього. Кричали, що він тікає з украденими грошима. Той виправдовувався, казав, що ніяких фінансів не одержував, пропонував переглянути вміст його клунка, висипав з портфеля згортки з харчами. Врешті розпаленілі жінки кудись його потягли. Рішучіші накинулися з погрозами на машиніста, а той і сам заявив, що не зрушить з місця, доки не одержить заробітної плати.
Непомітно кудись зник Щербина. З натовпу виділилася ініціативна група, серед яких особливо діяльним виявився задерикуватий чоловічок Півень – батько моєї однокласниці. Стихійно виник мітинг. Промовці емоційно кляли владу. Блідий і худий молодик, роздерши на впалих грудях сорочку, волав: “Мені двадцять чотири роки, я весь у шахті згнив!” Протестували проти намірів влади зруйнувати шахту, закликали не допустити цього. Лунали вигуки: “Шахта – наша годувальниця! Начальство втече, а нам з чогось жити треба! Не дамо вивозити устаткування! Не допустимо затоплення шахти!” Щоб запобігти вивезенню демонтованого устаткування, гурт шахтарів вирушив розбирати під’їздні залізничні колії.
Спантеличено спостерігав я за цими подіями. На очах руйнувався створений моєю уявою (під впливом преси й школи) погляд на патріотизм “совєтського народу”. Відкривався інший, досі незнаний, бік справи.
Багато в той день було сказано справедливих слів... А в післяобідню пору з Кривого Рогу прибув паротяг з військовими, які негайно заарештували і без зволікань розстріляли групу учасників мітингу (в тому числі й Півня). Лише після цього люди вмовкли. Робітникам видали заробітну плату. Відремонтували колії, і наш ешелон відбув у невідоме.
Згадуючи ту давню подію, вражаєшся раптовому вибухові народного протесту. Адже за останні 20 – 25 років українці не раз пересвідчувалися, як жорстоко росіяни карають за будь-яке невдоволення чи опір. І все ж, коли російська імперія захиталася, люди знову розпрямили хребти…
Ренaт ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь Kиївської обл.
P. S. Ніколи не чув, щоб хтось згадував про оте повстання беззбройних людей на станції Колачевській. Тільки батько незадовго до смерті розповів, як колишній управляючий рудні імені МОПРу Домарацький, що виїхав на Урал дещо раніше, під враженням розповіді свідка події переповідав про неї іншим. За це був арештований. Очевидець на слідстві від своїх слів категорично відмовився. А Домарацький за “антисовєтські вигадки” потрапив за ґрати. У таборах і загинув.
ЮВІЛЕЇ І ДАТИ. ЧЕРВЕНЬ
1 – 2 червня 1652 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ на річці Бог під Батогом розбив війська польного гетьмана Мартина Калиновського.
3 червня 1863 р. народився Євген ПЕТРУШЕВИЧ, президент Західноукраїнської Народної Республіки.
4 червня 1630 р. Тарас ТРЯСИЛО під Переяславом розгромив поляків на чолі з Конецпольським.
4 червня 1775 р. за наказом КАТЕРИНИ ІІ зруйновано Запорозьку Січ.
4 червня 1941 р. народився кобзар Василь ЛИТВИН.
5 червня 1708 р. підписано договір Гетьмана України Івана МАЗЕПИ зі шведським королем КАРЛОМ XII.
5 – 10 червня 1917 р. у Києві відбувся Другий всеукраїнський з’їзд, на якому 2308 делегатів представляли 1,5 млн. військових-українців.
6 червня 1224 р. татари розбили княже військо над Калкою.
7 червня 1845 р. народився Іван ТОБІЛЕВИЧ, драматург і артист.
7 червня 1938 р. москалі розстріляли Миколу ВОРОНОГО, поета, члена Центральної Ради.
7 червня 1942 р. помер В’ячеслав ПРОКОПОВИЧ, заступник голови Директорії і Головний отаман Військ УНР (1939 – 1940).
7 червня 1966 р. помер Олександр ЄВТУХІВ, начальник штабу 1-го робітничого полку Вільного козацтва м. Києва, військовий комендант Подільської губернії, отаман 1-го партизанського загону Окремого ударного корпусу.
8 червня 1668 р. гетьман Петро ДОРОШЕНКО об’єднав Правобережну і Лівобережну Україну.
10 червня 1907 р. народився бандурист Олексій ЧУПРИНА.
10 червня 1944 р. німці закатували Олега ОЛЬЖИЧА, поета, археолога, громадського діяча.
13 червня 1891 р. помер кубанський письменник Василь МОВА.
14 червня 1809 р. помер ігумен Мотриного монастиря, ідеолог Коліївщини Мельхіседек ЗНАЧКО-ЯВОРСЬКИЙ.
14 червня 1891 р. народився полковник Євген КОНОВАЛЕЦЬ, командант корпусу Січових стрільців Армії УНР, засновник і перший голова ОУН.
14 червня 1919 р. від московської руки загинув Микола РЯБОВОЛ, голова Кубанської військової ради, голова Кубанської крайової ради, голова Кубанської законодавчої ради.
16 червня 1578 р. за наказом польського короля Баторія у Львові страчено Івана ПІДКОВУ.
16 червня 1872 р. народився Олександр ПІВЕНЬ, кубанський поет-чорноморець, фольклорист, етнограф.
18 червня 1637 р. запорожці разом із донцями здобули турецьку фортецю Азов.
18 червня 1709 р. москалями зруйновано Чортомлицьку Січ.
18 червня 1869 р. народився Сергій КУЛЖИНСЬКИЙ, командир 4-ї Подільської кінної дивізії, начальник Кінної старшинської школи, Генерального штабу генерал-хорунжий Армії УНР.
18 червня 1939 р. відкрито пам’ятник Тарасові ШЕВЧЕНКУ на його могилі в Каневі.
19 червня 1657 р. українсько-угорські війська під проводом ЖДАНОВИЧА і князя РАКОЦІЯ здобули Варшаву.
19 червня 1926 р. вбито Володимира ОСКІЛКА, командувача Північно-Західним фронтом Армії УНР.
20 червня 1768 р. Максим ЗАЛІЗНЯК та Іван ҐОНТА здобули Умань.
21 червня 1949 р. помер Гнат СТЕФАНІВ, командувач УГА, командир 3-го кінного полку Окремої кінної дивізії, військовий аташе ЗУНР у ЧСР, генерал-хорунжий Армії УНР.
22 червня 1657 р. укладено союз Гетьмана України Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО зі Швецією та Семигородом, за яким союзники планували війну проти Польщі та її поділ.
22 – 24 червня 1941 р. росіяни вчинили масові розстріли українців Галичини та Волині в тюрмах НКВД.
23 червня 1917 р. у Києві проголошено Перший Універсал Центральної Ради.
24 червня 1897 р. народився Іван ЛЮТИЙ-ЛЮТЕНКО, звенигородський отаман (псевдо Іван ҐОНТА), сотник Армії УНР.
25 червня 1205 р. під час походу на польські землі загинув галицький князь Роман МСТИСЛАВИЧ.
25 червня 1886 р. народився український історик Іван КРИП’ЯКЕВИЧ.
27 червня 1964 р. у Вашингтоні відкрито пам’ятник Тарасові ШЕВЧЕНКУ.
28 червня 1910 р. митрополит Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ вперше в австрійському парламенті виголосив промову українською мовою.
28 червня 1914 р. у Львові відбувся Великий здвиг “Соколів” і “Січей”.
28 червня 1919 р. розстріляно полковника Петра БОЛБОЧАНА, головнокомандувач Лівобережного фронту Армії УНР.
29 червня 1886 р. народився Петро ДЕРЕЩУК, повстанський отаман, голова Уманського повстанкому.
29 червня 1902 р. народився Тихін СТРОКУН, кубанський бандурист, бандурний майстер, письменник.
30 червня 1651 р. кримські татари у битві під Берестечком зрадили і захопили в полон Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.
30 червня 1907 р. народився головнокомандувач УПА, генерал-хорунжий Роман ШУХЕВИЧ (Тарас ЧУПРИНКА).
30 червня 1941 р. у Львові проголошено відновлення самостійності України та утворення Українського Державного Правління на чолі з Ярославом СТЕЦЬКОМ.
Зболеним серцем сина
Про книжку Романа Коваля «Багряні жнива Української революції»
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Суть історії ми осягаємо через долі людей. Це – її плоть, її “становий хребет”. І коли автор художньо-наукової розвідки на історичну тематику керується переконанням, що “історик не той, хто досліджує минуле, а той, хто оживляє його”, має до того ж талант, високі патріотичні почуття, також вперту (в найкращому розумінні слова) працелюбність, готовий “перетравити”, вивчити та переосмислити сотні й сотні архівних документів, додамо, абсолютно ще не введених у науковий обіг, – праця такого автора, безперечно, важить чимало.
У Романа Коваля, знаного в Україні історика та письменника, керівника Історичного клубу “Холодний Яр”, автора понад 700 статей про епоху Національно-визвольної революції 1917 – 1922 рр. в Україні, без сумніву всі ці якості є. Тому нова його книжка “Багряні жнива Української революції” (Київ: видавництво “Український письменник”, 2005 рік), скромно пойменована в підзаголовку “воєнно-історичні нариси”, дійсно читається з неослабним інтересом. “Історію Визвольних змагань свого народу, який бореться за звільнення з віковічного рабства, треба написати якщо не кров’ю, то обов’язково зболеним серцем сина”, – стверджує Роман Коваль. І хоча не абсолютно в усьому можна погодитися з тим, що обстоює автор на сторінках нової книжки, цінність цього твору в тому, що він писався людиною, яка жодного разу не була і не є “безпристрасним”, “нейтральним” науковцем, а є переконаним українським патріотом. До того ж важливо те, що батьківщина Романа Коваля – це Горлівка, здавалося б, непоправно зрусифікований Донбас (а з іншого боку, ми ж знаємо і про Донбас Грінченка, Сосюри, Стуса, Івана Дзюби...).
“Ця книга є документальною, – пише в передмові пан Коваль. – Тут немає жодної вигадки, художнього вимислу, додавання якихось драматичних деталей. Я мусив у собі обмежувати творця, – адже деколи кортіло якимось штрихом домалювати той чи інший образ, – бо реставрувати минуле доводиться зі щербатих фрагментів і деталей, яких не вистачає для повноти образу”. Це зізнання автора є важливим для розуміння його творчого підходу як науковця та публіциста. “Багряні жнива” присвячені тій же темі, якій історик залишається вірним практично все своє життя: Національно-визвольним змаганням доби Центральної Ради, Гетьманату та УНР (зауважимо, що автор категорично не погоджується з тими істориками, котрі пишуть не про визвольну революцію 1917 – 1922 рр., а про громадянську війну). Композиційно перед нами – 100 суворо документованих (використані спогади, листи учасників подій тощо) драматичних біографій людей, значною мірою не дуже відомих чи й зовсім не знаних, що поклали своє життя на вівтар Української незалежності.
Конкретні, історично абсолютно достовірні приклади звитяжної самопожертви істинних патріотів України, які без вагань готові були ризикувати життям задля Вітчизни, справді вражають. А чи багато з нас знає про цих людей? Чи багатьом, приміром, відомо, як іще в липні 1917 року козацький полк імені Павла Полуботка виставив низку ультимативних вимог до Центральної Ради і Тимчасового уряду, де, зокрема, мовилося таке: “Ми, українці-козаки, не хочемо мати свободу лише на папері, або півсвободи. По проголошенні I Універсалу (цей половинчастий документ, в якому йшлося тільки про автономію України, був прийнятий у червні 1917 року Центральною Радою під величезним тиском українських військовиків. – І.С.) ми приступаємо до заведення порядку на Україні”? А хіба не вражає приклад комісара Центральної Ради Григорія Гордієнка, який у листопаді 1917 року безстрашно виступив перед тисячами розлючених робітників військових майстерень заводу “Арсенал”, робітників, кожен із яких готовий був розірвати його на шматки. Виступив і переконав їх – бодай на певний час!
Так само готовий був звитяжно дивитись у вічі смерті, стоячи один проти сотень озброєних людей, налаштованих вкрай вороже, козацький полковник Авраменко (це було в січні 1918 року в Естонії, Авраменко мусив загітувати українців-фронтовиків, яких тоді було чимало на цій землі, їхати додому та захищати незалежність Вітчизни). Лише дивом полковник залишився живим. Про цей випадок він згадав у своїх спогадах через дев’ять років.
“День”, №146, субота, 13 серпня 2005 р.
З книги “За волю і честь”
Жертвоприношення під Мерефою
Богданівський полк вже бився більше як півдоби. Але з кожною годиною ставало очевиднішим, що втриматися на позиції не вийде.
Першою відступати мала піхота.
Побачивши, що козачня полізла у вагони, червоні почали обстрілювати ешелон, а заодно і будку-сторожку, де розмістився штаб Богданівського полку.
Але кулеметники брали дуже високо – чи були аматорами, чи, може, симпатизували богданівцям. Лише гілочки сипалися на кінноту, що сховалася за будкою залізничника в садочку.
А гармаші й кулеметники Богданівського полку зайняли позицію попереду сторожки – поза зоною пристрілу. На цій лінії вирішено затримати ворога, щоб дати відійти богданівській піхоті.
Команду над ар’єргардом полку обійняв полковник К. Він наказав гармашам приготувати шрапнелі, а на кіннотників тільки подивився довше звичайного... Ті його зрозуміли... А як не зрозуміти, коли він не так давно був їхнім сотенним...
Раптом стало тривожно тихо. На горі з’явились хмари більшовицької сарани.
Китайці. Було їх, згадував Валентин Сім’янців, “видимо-невидимо”.
З гори посунули вони двома лавинами.
Сіро-жовтий китайський потік заповнив по береги сільську вуличку й котився на українську позицію “з якимсь гудінням, наче вода з прорваної греблі”.
Хвилини очікування були безмежно довгими. Нестерпно хотілось стріляти вже – щоб потім не було пізно.
Очі всіх були звернені на командира. Саме він мав відкрити шлюзи українському вогню. Та полковник мовчав.
“...Схиливши голову додолу, і ніби в такт чомусь, (він) гладив перев’язь своєї пораненої руки, переводив очі з кулеметників на гармашів, поглядав на ворога, й тільки іноді оглядався на нас, кіннотників, легко піднімаючи брови, ніби говорячи: кріпіться, мої хлопці”, – писав Валентин Сім’янців.
Кіннотники любили свого командира, вірили йому. Напевно, спокійна впевненість полковника передалась і гармашам, і кулеметникам.
А гудіння орди переростало в грізне ревіння.
З китайського потоку вже виглядали окремі обличчя. Ще хвиля – і лава накриє скромні українські позиції, перекотиться і понесеться до Мерефи.
Обличчя козаків і старшин скам’яніли. “Тільки коні нетерпеливо переступали дрібненько ногами, все просячи попустити натягнені поводи. Їздці лагідно гладили їхні шиї”.
Командир полку тихо підніс руку. Це побачили всі. І ніби прокинувшись, “грізним громом” гримнули чотири гармати, “заводили своїми довгими шиями кулемети”.
“Все злилося в пульсуюче “рааа... рааа”.
Розібрати щось було важно. “Здавалося, ніби піднімалась якась маса, колихалася і падала перед гарматами; знову піднімалася, колишучись, перекручувалась – і знову падала... – описував побачене Валентин Сім’янців. – Чи то був ворог, чи гарматний дим?
Як довго стріляли наші?
Як довго це тривало?
Здається, потім була хвилина тиші.
“Коноводи, коней!” – ця команда привернула дійсність.
Вулиця перед гарматами тільки копошилася”.
Повиймавши замки з гармат, гармаші навіки попрощались зі своїми вірними подругами, і, не озираючись, рушили разом з іншими в бік станції Мерефи.
Було вже 24 грудня 1918 року. Люди готувалися до Свят-вечора...
Минуло три місяці. Сніг розтанув. Повіяло теплом... З весною повернулися і нові хвилі тифу. Потрапив під тифозний прес і Валентин Сім’янців.
Помирав він і знову воскресав у Тираспольському військовому шпиталі...
А на Великдень місто окупували більшовики. І Сім’янців “із вояка Української армії перетворився на. полоненого”.
Нова влада дійшла висновку, що з реконвалесцентів можна виклепати червоноармійців, принаймні для гарматного м’яса. Відповідав за цей процес “творення” Аґєєв, “настоящій большевік”, командир Тираспільського охоронного батальйону. Під його команду і потрапив Валентин Сімянців.
Вважаючи більшовизм певним зразком, під який треба підганяти людей, Аґєєв виголосив своє кредо:
– Хто каротчє – падтянєтся (но єслі при етой апєрації трєснєт, дєло єво); а кто долґій... таво укаротят, с ґалави начіная.
Тяжко було слухати це.
Аґєєв мав “вигляд не так командирський, як кацапський, – зазначав Валентин у “Спогадах богданівця”, – (і) часто розсвічував огонь ненависті в (моїх) очах, і ніж... сам розкривався в кишені”...
Одного разу Валентину треба було відпроситися у місто. Мусив звертатися до командира. Той дозволив, а коли Валентин збирався відійти, несподівано поцікавився, в якій частині української армії служив “красноармєєц Сімянцєв”.
– У Першім козацькім імені гетьмана Богдана Хмельницького пішому полку, в кінній сотні, в другій чоті, – виструнчившись, відрапортував козак.
Москаль пильно подивився на нього, а тоді поставив руба ще питання:
– А єщьо богдановци єсть в батальйонє?!
– Нема.
– Баґданавєц... – протягнув Аґєєв і далі з притиском, рубаючи кожне слово, запитав: – А пад Мєрєфой пад Раждєство прошлоґо ґода бил?!
– Так, був, – відповів Сім’янців, і перед його очима постала жахлива м’ясорубка останнього бою під Мерефою.
Аґєєв нахилився до Валентина і впер у нього свої сіросталеві очі.
– А я бил начальником етой кітайской дівізіі... – прошкварчав він. – По-о-онял?!
Валентин очманів і вирячив очі.
А більшовик раптом схопився за боки. “Божевільний регіт засмикав підлогою, стіни витягнулись у довжелезний вузький коридор, стеля затрусилася вітряком”, – так описував побачене і почуте Валентин.
Йому стало моторошно... Добре ще, що він мусив стояти струнко і згідно з військовим статутом не повинен був ніяк реагувати.
А командир чи не із захопленням вигукнув:
– Ну й наложілі жє ви там кітайоз...
І знову захлинувся біснуватим сміхом.
“Цей регіт був страшніший” за оту сільську вуличку з сотнями трупів...
Так закінчив свій спогад богданівець Валентин Сім’янців із Великого Бурлука, що на Слобожанщині.
Роман КОВАЛЬ
Листівка повстанців, що діяли на Полтавщині влітку 1920 року
Громадяни України!
Бідний український люде, до тебе підкрадаються твої віковічні вороги – москалі. Вони ще за часів царів скували кандалами твою волю, а під час сучасної великої революції, коли й ти, як усі народи бувшої Росії, скинув ярмо, – москалі і тепер з нашими перевертнями і недолюдками хочуть тебе одурить і закувати в тяжкі кайдани неволі. Під великим червоним прапором волі і братерства на Україну сунуть розбещені московські орди військових розбишак, які знущаються над нашим селянином, які грабують його майно, які забирають у нього весь його пожиток – хліб. Під величезною ідеєю комунізму вони творять ганебне діло визискувачів. А ви, селяни, мовчки гнете свою шию і схиляєте безпорадно голову на груди.
Селяни України, не падайте духом! Вище підійміть голову угору. За тебе Бог, бо діло твоє праве. Закопуй свій хліб у землю. Не давай його своїм ворогам – москалям. Хто сильний духом, кому мила вільна Україна, хто не кат своєму краєві, хто гірко плаче над неволею свого любого краю і народу, – то бери зброю і вставай за волю соціальної України. До зброї за рідний край! Прокльони грабіжникам – своїм і чужим. Хай живе соціалістична незалежна Народна Українська Республіка!
Слава неньці Україні!
ДАП0, ф.Р-3872, оп. 1, спр. 529, арк. 14.
Публікація Віктора РЕВЕГУКА
Пізнавай рідний край
У середині травня відбулася поїздка членів Історичного клубу “Холодний Яр” на Дніпропетровщину, Кіровоградщину та Черкащину. Спочатку краєзнавці відвідали Ерастівський сільськогосподарський технікум ім. Ераста Бродського в с. Лозуватка, де першим директором (від 1911 р.) був Павло Федорович Тушкан, невдовзі член Центральної Ради. У 1915 – 1917 рр. тут навчався майбутній подільський отаман Ананій Волинець. Тоді технікум називався Верхньодніпровським середнім сільськогосподарським училищем.
Наступного дня члени історичного клубу в степу за станцією Ерастівкою розшукали Байкову могилу, де у березні 1920 року загинуло 33 повстанці катеринославського отамана Михайла Малашка, одинадцять з яких були учнями Верхньодніпровського сільського-господарського училища – найстаршому з них ледь виповнилося 18 років…
Того ж ранку відбулася зустріч зі школярами в сусідній Комісарівці. З цього села походив рід організатора цієї подорожі – Рената Польового.
Як і напередодні в технікумі, так і тут, у школі, виступив дослідник Визвольного руху Роман Коваль. Він розповів про те, що відбувалося у цьому козацькому краї, який у 1920-му році став колискою Степової повстанської дивізії. Школярам, як раніше і студентам Ерастівського технікуму, було подаровано чимало книг про Визвольну боротьбу українського народу. Промовець закликав вчителів відвідати зі школярами Байкову могилу, покласти квіти та посадити там червону калину. З подібними проханням він звернувся і до керівництва Ерастівського технікуму.
Далі шлях проліг на Ганнівку – родинне село Костя Пестушка, отамана Степової дивізії. Краєзнавці побували на колишньому подвір’ї отамана, що виходить просто на берег річки Жовтої, яка і сьогодні тихо тече-в’ється через усе село. На цій ділянці її розчищено зусиллями ганнівчан – сільського голови Сергія Бурмака та депутата Верховної Ради минулого скликання Миколи Колісника, які й живуть на подвір’ї славетного отамана..
На прохання краєзнавців сільський голова відвіз їх до старої могили, що височіє біля старого кладовища, де поховано Костя Пестушка. Сільська легенда стверджує, що тут спочивають козаки Богдана Хмельницького, бо саме між Ганнівкою і Жовтими Водами 14 травня 1648 р. відбувся переможний бій проти поляків.
Потім Сергій Бурмак відвіз гостей на Сині гори, де 9 травня 1921 року в перестрілці з чекістами загинув Кость Пестушко. Тут, як і скрізь під час мандрівки (у технікумі, школі, біля Байкової могили), лунала бандура прекрасної людини – Валерія Левандовського, колишнього сталевара. Його старовинні романси схвилювали сільського голову і він запросив бандуриста відвівати Ганнівку з концертом.
Закінчилася щаслива мандрівка у Чигирині, де якраз розпочиналася науково-практична конференція “Чигиринщина: історія і сьогодення”…
Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”
До 115-річчя з дня народження
Полковник Іван Литвиненко
Іван Данилович Литвиненко гідно пройшов через горнило двох Визвольних змагань українського народу. А ми про нього так мало знаємо…
У метричній книзі Катерининської церкви с. Хоружівка за 1891 рік є запис, що 4 січня народився хлопчик Іван. Про батьків сказано: “…села Хоружівка селянин власник Данило Костянтинович Литвиненко і законна дружина його Анастасія Кузьмина дочка, обоє православного віросповідання…”
Службу в українському війську Іван Литвиненко почав 1917 року як командир куреня 1-го Київського вартового полку. 1919 року він бере участь в багатьох боях як командир 1-го Запорозького пішого полку ім. гетьмана Петра Дорошенка. А участь у Першому зимовому поході Армії УНР (6.12.1919 – 5.5.1920) бере як командир 2-го Запорозького (збірного) полку Запорозької дивізії. Славетною сторінкою цього походу стало взяття Вознесенська. 16 квітня 1920 року, завдавши поразки частинам 14-ї більшовицької армії, українці захопили 28 гармат, 32000 гарматних набоїв, 48 кулеметів і 5000 рушниць та 2 000 000 набоїв, 4000 возів з одягом, взуттям та іншим майном, та ще й 1 000 0000 рублів. Героєм бою за Вознесенськ став Іван Литвиненко.
Подальша доля полковника Литвиненка пов’язана з командуванням 2-ю бригадою 1-ї Запорозької дивізії. Очолював він і військову делегацію до Петра Врангеля.
До роботи в контррозвідці Державного Центру УНР в екзилі Івана Литвиненка 1924 року залучив керівник спецслужб УНР Микола Чеботарів.
У червні 1927 р. Чеботарів, який тоді очолював другу секцію військового міністерства, направив Литвиненка-Морозенка на посаду керівника розвідувального пункту у Могиляни (поблизу м. Острога). З осені 1928 р. Литвиненко працював на Волинні. Про той період писав Тарас Бульба-Боровець: “Полковник Іван Литвиненко мешкав тоді в Рівному. З наказу уряду УНР він керував українською розвідкою на польсько-радянському кордоні. Я одразу став його співпрацівником для виконання кур’єрних обов’язків. З наказу полковника Литвиненка наша молодь передавала на другу сторону директиви уряду УНР та літературу, а звідти отримувала різні матеріали, совєтську пресу та книжки. Ця наша робота була особливо пожвавлена під час великого голоду на Україні 1932 – 1933 років. Ми приносили з-за кордону цілу масу зразків “хліба”, печеного з дерев’яної кори, листя, просяної лупи, буряків та інших складників... Ці експонати голоду в СРСР уряд УНР із меморандумами надсилав до Ліги Націй та поширював на весь світ, хоч той світ був на все глухий... Ми включились до антибільшовицької кампанії усією душею і проводили боротьбу всіма можливими засобами...”
Згодом Литвиненко перебрався до Варшави. До січня 1936 р. перебував у розпорядженні генерала-хорунжого Армії УНР Всеволода Змієнка.
Ось як характеризував Івана Литвиненка Тарас Боровець: “Полковник Іван Данилович Литвиненко був одним з найактивніших членів нашої організації з-посеред старшої генерації. Військовою мовою – він був наче начальник штабу. Я заприязнився з ним ще в 1930-х роках. Це палкий патріот трудової України, відважний вояк, далекозорий політик, найщиріший товариш і батько вояка. Зразу після капітуляції Польщі, восени 1939-го року, ми зустрілися з ним у Варшаві”.
Організовуючи на початку Другої світової війни “Поліську Січ”, отаман Бульба-Боровець спирався передусім на військовий і розвідувальний досвід полковника Литвиненка. Про що неодноразово і згадував у своїх спогадах. З інших джерел відомо, що з 1941 року, очевидно з метою конспірації, Іван Литвиненко працював директором млина в с. Межиріч Острозького району на Рівненщині.
Згодом, у вересні 1943 року, він ще з двома колишніми полковниками Армії УНР переходить до УПА. Його організаторський хист і бойовий досвід стають у великій пригоді. Саме він стояв біля витоків розвідки УПА, – як начальник відділу розвідки Краєвого військового штабу УПА “Євшан”. Згодом він стає інструктором старшинської школи “Дружинники”, але невдовзі через хворобу звільняється з військової служби…
Застінків НКВД Іванові Литвиненку уникнути не вдалося. Знаємо, що 1946 року його допитували у справі члена першого проводу ОУН Петра Кожевнікова. Подальша доля полковника Литвиненка невідома, та можемо здогадуватись, що з більшовицьких катівень живим він не вийшов.
Згідно з Указом Президента України Віктора Ющенка № 7932005 від 16 травня 2005 року, в Хоружівці Недригайлівського району Сумської області – рідному селі Івана Литвиненка – має бути встановлено пам’ятний знак й названо одну з головних вулиць на його честь.
Сподіваємось, що на батьківщині командира 1-ї Запорозької дивізії, лицаря ордена Залізного хреста Івана Литвиненка, яка є водночас батьківщиною Віктора Ющенка, достойно вшанують пам’ять людини, яка своє життя віддала служінню нашій Україні.
Минають роки, десятиліття, все далі і далі віддаляючи нас від тих часів, коли військовий розвідник починав свій шлях не з питання про розмір зарплати, а з внутрішньої потреби служити Україні, справі визволення її народу. Пам’ятаймо і шануймо своїх героїв!
Геннадій ІВАНУЩЕНКО, директор Державного архіву Сумської області,
Історичний клуб “Холодний Яр”
Джерела
Бульба-Боровець Т. Армія без держави. – Львів: Поклик Сумління, 1993.
Бухало Г. Син землі поліської: www.angelfire.com/vt2/volyn/2003/3/610-2.htm
Державний архів Сумської області. – Ф. 1188, оп. 2, спр. 26, арк. 206 зв.
Історія українського війська. – Львів: в-во І. Тиктора в 2-х томах. – Т. 2. – 1936.– 568 с.
Сідак В. Особливості розвідувальної діяльності військової спецслужби Державного Центру УНР в екзилі у міжвоєнний період: www.angelfire.com/vt2/volyn/2003/3/610-2.htm
Слюсаренко П. Дієва армія Української Народної Республіки в Першому Зимовому поході. // Воєнна історія. – №5 – 6. – 2002.
Содоль П. Українська Повстанська Армія (1943 – 1949) // Довідник ІІ. – Нью-Йорк, Пролог, 1995. – С. 53, 54.
1 червня виповнилося 40 днів як з нами немає Лідії Петрівни Чучупак-Завалішиної
Заповіт
Поховайте мене рядом з ненькою моєю,
Над якою сповідалась долею своєю.
Каміння не кладіть на груди,
Тяжко жилось на цім світі,
На тім нехай легше буде.
Не садіте дерев і калину,
Бо обплетуть мою домовину.
Хочу волі козацької за миром пізнати,
Хочу своїй матері всю правду сказати.
І від неї теж почути, про що не сказала,
Бо права не мала.
На могилі нехай посіється шовкова травиця.
Нехай зеленіє, буяє, із вітром гуляє, дивує красою,
А надвечір вкривається срібною росою.
Може, вона скаже, де прах батька, де його могила…
Замучили кати, а чи поховали? Нелюди прокляті!
А ви, рідні й близькі люди, живіть в щасті й мирі,
Пам’ятайте й поминайте тих, кого нема з вами нині.
Лідія ЧУЧУПАК-ЗАВАЛІШИНА
2000 р.
“Ми всі українці – вояки УПА”
Я воїн УПА – і її бороню,
Мою Україну святую,
Я в лютих боях захищаю її
І кров’ю своєю рятую.
Її розпинають заброди лихі, –
Убивці, кати і злодії,
У муках неволі, нещасних людей,
По волі чужої Росії.
Не дуже радійте лихі москалі –
Воскресне колись Україна,
А ваша імперія рухне колись,
І всю її згубить Руїна.
Ми всі українці – вояки УПА,
Ведем Україну до волі,
І в сяйві свободи кривавим мечем
Ми знищимо царство неволі.
Микола МІЩЕНКО, ветеран Другої світової війни
Листопад 1948 року
“Вперше мене пробудило Українське радіо”
Було це так: вранці я стояв біля вікна, в яке яскраво світило сонце, мати поралася біля пічки. Несподівано для себе почав співати “Ой на горі та й женці жнуть”. Мати підійшла до мене, обійняла і поцілувала в лоб (мені тоді було років десять) і запитала: “А хто тебе навчив співати цю пісню?” Я відповів, що почув її по радіо і вона мені дуже сподобалася. Мати сказала, щоб я її ніколи більше не співав, бо за такі пісні вона на Вінниччині втратила батьків. Я став її переконувати, що співати пісню можна, адже навіть на радіо вона звучить. Тоді мати дослівно сказала: “Синку, їм цю пісню дозволили співати, а нам ще ні”.
Ці слова матері все життя мене тривожать.
Валентин МОСКОВКО, Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Донецьк
Він знайшов “Червону тінь калини”
“...Прізвище Стус тоді у всіх національних активістів було на вустах, а от прізвище Красівський мені нічого не промовляло...” – рядок зі спогадів Романа Коваля, яким хочеться проілюструвати рівень знань українського суспільства про одного з найвидатніших учасників українського Національно-визвольного руху другої половини ХХ століття Зеновія Красівського. Справді, навіть у середовищі української інтелігенції далеко не всім відомо, хто такий Красівський. А це ж легендарний чоловік, незламний борець за незалежність України, один з останніх представників “війська незримого”, яке протягом кількох десятиліть не дозволяло згасати іскрі надії про волю і свободу. Вийдіть сьогодні на багатолюдні вулиці Києва чи Харкова, Луцька чи Львова, запитайте сучасників – “Що відомо вам про Зеновія Красівського?” Думаю, що найпоширенішою відповіддю буде зніяковіле, або й байдуже знизування плечима.
Роман Коваль від 1990 р. тісно пов’язав своє життя з Красівським. Про це можна довідатися з книги “Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу”, яка побачила світ у видавництві “Діокор” (за сприяння Організації українських націоналістів, Молодіжного націоналістичного конгресу, Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”).
Впорядкували її Роман Коваль і Віктор Рог. В книзі можна знайти спогади Євгена Сверстюка, Мирослава Мариновича, Юрія Шухевича, Володимира Яворського, Панаса Заливахи, Слави Стецько, Дмитра Квецка, Андрія Парубія та багатьох інших. Більшість спогадів пов’язана з Національно-визвольною боротьбою та громадсько-політичною діяльністю провідника ОУН в Краю. Спільною особливістю є те, що всі вони написані тепло, немов про найріднішу людину на світі. “Порядність, людяність і гідність визначали у Його характері норму щоденної поведінки, стиль поведінки з людьми, – читаємо про Красівського у спогаді Дмитра Квецка. – Зовнішньо динамічний, неспокійний і вольовий, Зіновій внутрішньо був людиною досить делікатною і уважною до інших. Любов до людей у нього не була абстрактною. Вона завжди виражалась через готовність прийти їм на допомогу”.
Все життя довголітнього політв’язня совєтських концтаборів – це жага боротьби і велике терпіння в ім’я України. Здавалося, що Красівського було послано на нашу землю з тієї епохи, де понад усе цінувались честь, шляхетність і відданість ідеалам. “Він не вмів грати, комбінувати, не намагався сподобатися електорату, – писав у передмові Віктор Рог. – Не терпів холуйства, підлості та інтриганства. Не сипав порожніми словами, гаслами чи фразами. Говорив, як думав. І жив так, як учив жити інших. Ідея і Чин, слово і діло у нього були єдиними, цілісними...”
Зеновій Красівський свій хрест проніс з честю, зумівши запалити тисячі молодих сердець. Не дивно, що й після земної смерті, він продовжує будити українців.
Творчій спадщині Красівського присвячено цілий розділ книги “Жага і терпіння”. Розпочинається вона “Владимирським централом”. У книзі опубліковано також спогади, виступи, інтерв’ю Зеновія Красівського і маленькі вкраплення його поезії – чистої, терпкої, як “калинова кров у наших жилах”. Та кілька віршів, поданих у книзі, ніяк не втамовують читацької спраги. Перевидання “Невольницьких плачів” має стати наступним кроком на довгій дорозі “нового повернення” Зеновія Красівського в Україну, вшанування його світлої пам’яті. На сьогодні цих кроків зроблено не так багато. Поряд з “Жагою і терпінням”, безумовно, варто виокремити знамениту постановку “У.Б.Н.” із неперевершеним Федором Стригуном у головній ролі.
А тепер про особисте... Не можу оминути в статті того факту, що Красівський народився у селі Витвиця, значну частку мешканців і вихідців з якого становлять Витвицькі. Мабуть, саме через це духовне єднання так легко і, водночас, так непросто писати про славного витвитчанина.
Цієї зими автору випала нагода відвідати могилу Зеновія Красівського у Моршині. Морозний день був тихим і затишним, все навколо світилось чистотою і прозорістю. Тоді і відклались в серці слова, сказані біля могили Андрієм Парубієм: “Красівський був твердим орієнтиром, котрий міг відповідально сказати хто є хто. Зараз його з нами немає. Тому нас не повинно покидати відчуття великої відповідальності”.
Олег ВІТВІЦЬКИЙ, к. і. н.
P. S. Замовити книгу “Жага і терпіння” можна за адресами:
03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14.
01034, м. Київ, вул. Ярославів вал, буд. 9, кв. 4, МНК. Тел.: 234-70-20.
Вартість з пересилкою – 14 грн.
“На москалів, ляхів і юд...”
Дякую за інформацію, яку подаєте в газеті. Вона цікава і необхідна.
Прочитав у “Незборимій нації” (ч. 3, 2005 р.) замітку Юрія Тими “На москалів, ляхів і юд ножі точіте там і тут!” Звернув увагу на те, що у вірші недостає вісім рядків. Я їх дописав і змінив ще два. Тож всього 10 рядків мною дописано. Пропоную ще раз опублікувати цей вірш (із моїми доповненнями), при цьому виділивши в тексті перші літери кожного рядка.
Віктор КОВАЛЬ
м. Кривий Ріг Дніпропетровської обл.
Від редакції. Виконуємо прохання нашого передплатника. А тим, хто не читав березневого номера “НН”, нагадуємо суть проблеми.
14 березня 2005 р. минуло сорок років із часу однієї курйозної публікації, що мала місце на сторінках органу ЦК КПУ “Радянська Україна”. До редакції надійшов лист із Канади. Автор листа Петро Собків просив надрукувати свого вірша в цій комуністичній газеті, щоб присоромити скептиків, які відмовляли його від такого вчинку. Мовляв, цього “вірша не вмістить радянська газета, бо в ньому згадується слово “Україна”. Редакція зловорожого видання, щоб продемонструвати “мерзенній купці українських буржуазних націоналістів, що отаборилась за океаном”, свою “прогресивну” сутність, надрукувала цього вірша (під назвою “Дума канадського українця”), підкоротивши закінчення. Не зауважила редакція, що написано його акровіршем, тобто перші літери кожного рядка утворюють речення: “На москалів, ляхів і юд ножі точіте там і тут!”
Так познущатися з КПУ на сторінках її центрального органу не вдавалося ще нікому. Коли ляпсус виявився, з бібліотек було вилучено всі примірники “Радянської України” за 14 березня 1965 року. Отож публікуємо “Думу канадського українця” знову, але вже з доточеними рядками Віктора Коваля.
Нема в Канаді соловейка,
Ані зозуля не кує –
Минають роки, а серденько
Од болю крається моє.
Свобода є лиш на папері,
Калитка тут – і бог і цар,
Акули жадні – мільйонери
Людей трактують, як товар.
І з думи-думки ти не сходиш,
Вкраїно, раю наш земний, –
Люблю тебе і всі народи,
Які ввійшли в Союз міцний.
Хвала йому, велика шана
І честь, і слава, і привіт –
В Кореї, в Африці, в Гавані
І там, де пада старий світ.
Юнь вічна сонячна зі Сходу
Дорогу стелить в майбуття,
Несе планети всім народам
Окрилене нове життя...
Життя не вигадане вічне
І посміхнеться цілий світ.
Товариш, друг, подай же руку.
Облуду скинь і осягни.
Через роки, через століття
І хто гнобив, і хто герой.
Тепер твоя прийшла пора,
Енеїв шлях пройти достойно.
Тебе нікому не спинить –
Арійський шлях.
Мерщій до сонця...
І на землі усій, на новій
Тоді не буде – “ми” і “ви”:
У щасті, радості на волі
Тоді ми будем всі – брати! |
