Газета Незборима нація

ЩИРО ДЯКУЄМО ЗА ПОЖЕРТВИ
Ганні СКРИПЦІ, Тетяні КОСЕНКО, Світлані МИРОНЧАК та Оксані РУМЯНЦЕВІЙ

Ми їдемо на Велику Україну, в край козацької, гайдамацької та повстанської слави. Нас запрошено взяти участь у відзначенні річниць початку Коліївщини і загибелі Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака. Ми – це дрогобицький лікар, член Історичного клубу “Холодний Яр” Любомир Хамуляк, добрий знайомий письменника, засновника історичного клубу Романа Коваля та славного кобзаря Василя Литвина і його дружини-поетеси Антоніни Литвин, і автор цих рядків. У Львові до нас приєднується відомий тележурналіст Василь Глинчак, який зніматиме відеокамерою події, свідками й учасниками яких станемо ми й нащадки козацько-гайдамацько-повстанської слави.
Тіснувата київська квартира ініціатора й організатора мандрівки Р. Коваля зустрічає нас міцними потисками рук, теплими обіймами, історичними та мистецькими реліквіями, картинами на стінах, книгами на шафах, полицях, підвіконнях, стільцях, сонячно-юним обличчям його доньки-студентки Олесі, смачним, хоч і нашвидкуруч приготованим нею, сніданком. Доки розглядаємось, нам роблять міні-екскурсію по музею історичного клубу. Не встигли ми як слід роздивитись експонати, погортати цікаві видання, як господар зиркає у вікно і велить спішити до “бусика”, на кілька діб наданого в наше розпорядження директором ДП “Черкаситрансгаз” Анатолієм Мандрою разом з водієм Василем Голубовським.
І ось машина легко, немовби граючись, уже біжить правим берегом Дніпра на південь, “намотує” на колеса все нові кілометри, благо, дороги там у доброму стані. Минаємо Обухів, ось і Кагарлик. Тут до нас приєдналися делегація товариства імені Нестора Махна та подружжя Литвинів, які живуть у недалекому, тепер “кобзарському” (бо там існує єдина в Україні кобзарська школа, заснована ними) селі Стрітівці.
На Городищенщині, де колись діяли отамани Трохим Голий і Антін Грозний, зупиняємось у селі Ксаверовому розпитати людей про братів Блажевських, учасників повстансько-партизанського руху проти білих і червоних московських окупантів. Блажевські продовжували битися проти москалів та місцевих яничарів до 1930 року, коли загинули останні двоє братів. Далі проїжджаємо село Орловець та Балаклію – осідки Вільного козацтва у 1917 році. Позаду вже і Сміла, де 1 жовтня 1917-го на великому козацькому віче було обрано делегатів на Перший з’їзд Вільного козацтва, що за два дні розпочався у Чигирині.
Опиняємось у Кам’янському районі. Михайлівка (колись Пруси), Жаботин, Ребедайлівка, Косарі, де виготовляють горілку “Холодний Яр”… Неподалік уже й межа Черкащини з її густими й майже суцільно дубовими гаями та Кіровоградщини – батьківщини Василя Литвина. Він вигукує: “О, моя! Вертається твій блудний син, але ненадовго!”
У населених пунктах усе ще бовваніють кам’яні та бронзові ідоли ката України Лєніна в різних позах. Звертаємо увагу на назви вулиць. Багато з них носять імена його кривавих поплічників та місцевих перевертнів, котрі допомагали “доконати вдову-сиротину”. Згадуємо гіркі Шевченкові слова: “О люди, люди-небораки! Нащо здалися вам царі, нащо здалися вам псарі? Ви ж таки люди – не собаки!” Зі здивуванням зауважуємо тут і там типові “шевченківські” манюсінькі хатки з підсліпуватими віконечками, під стріхою і з дерев’яними клепками на причілку. В них уже не живуть, а розібрати нема кому.
По кількох годинах перегонів із вітром, дощем і машинами опиняємося на південній околиці славетної Чигиринщини. Тут що не крок, назва, річка, могила, байрак чи поле – то наша невмируща, героїчна і трагічна історія від дохристиянських часів. Ось і сам переважно одно-двоповерховий, лише недавно газифікований Чигирин, столиця козацької держави Богдана Хмельницького і Петра Дорошенка, багато разів згаданий Тарасом Шевченком. Тихе містечко над р. Тясмин від часу заснування притулилось до височенної Замкової (Богданової) гори, яка велетенською підковою немов насувається на місто, зупинившись над Тясмином. З вершечку навсібіч видно як на долоні пів-Чигиринщини. В 1970-ті рр. гора вивищилася ще на 15 метрів завдяки монументальному гранітно-бронзовому пам’ятнику Хмельницькому з булавою в руці, біля ніг якого рвуться до боротьби гайдамаки. А за що? Звичайно ж, за сумнозвісне й апокаліптично-трагічне для нащадків гетьмана “возз’єднання навіки-віків зі старшим братом”. Ця фальшива теза легко читається в образі того “брата”, і “на то нема ради”.
Оглядаємо разом з колишнім фотокореспондентом газети “Чигиринські вісті”, добрим знавцем міста Володимиром Бондаренком давні хрести біля пам’ятника гетьманові, камінь-знак про перебування в Чигирині Тараса Шевченка, відбудову Дорошенкової башти в системі укріплень, взагалі увесь колишній гетьманський замок. Він вражає уяву розмірами: довжина – 796, ширина у ширшій частині – 187 і у вужчій – 128 метрів. Колись тут стояли козацька церква, ратуша, воєводський дім, комори, харчові ряди, тюрма, обнесені могутнім муром із баштами Дорошенка, Кримською та Спаською брамами до міста. Під горою цілу вуличку займали іноземні посольства. Добру годину ходимо територією замку і пробуємо уявити Чигирин періоду Хмельниччини. Почасти це вдається.
Всього за десять кілометрів звідси розкинувся Суботів (наголос на перший склад, бо село отримало назву від р. Суби, а не суботи) з бронзовим погруддям-пам’ятником Хмельницького в центрі. Нам розповідають, що суботівці не поєднувалися кровними узами з жителями навколишніх сіл: “Ми ж старі козаки, а то кріпаки!” Аж до 1914 р. село не терпіло, а відтак і не знало царських чиновників, а всі суперечки вирішували мудрі сиві діди. На свято Петра вони збиралися таємно на острові серед Тясмина і обирали гетьмана. Суботівці вірили в повернення Богдана, який подарує їм “Золоту грамоту” на втрачені козацькі привілеї та права. З проголошенням 1918 року гетьманом Павла Скоропадського вони таки отримали грамоту про відновлення козацького стану, але ненадовго.
У пам’яті зринають Шевченкові рядки: “Стоїть в селі Суботові висока могила…” Так поет назвав збудовану гетьманом 1653 року білокам’яну Іллінську церкву, де чотири роки потому був похований Богдан. Керівник філіалу “Суботів” Чигиринського національного історико-культурного заповідника Віктор Гугля торкається все ще дискусійного питання про долю забальзамованого тіла гетьмана. За однією версією, поляки після здобуття Суботова викинули останки Хмельницького. За другою, передбачливі козацькі старшини, насамперед Лаврін Капуста, таємно перепоховали саркофаг із прахом десь поблизу. Можливо, в підземеллях Чигиринської фортеці. Жодна з версій наразі не знайшла документального підтвердження.
Відразу за колишньою гетьманською усипальницею, єдиним на Суботів і сусідні села храмом УПЦ КП (через потурання кучмівського режиму в козацькому краю нахабно і агресивно владарює московська церква), привертають увагу майстерно вирізані з каменю кельтський, мальтійський і козацький хрести. Молимося в церкві разом з суботівськими бабусями і спішимо оглянути майдан, де збиралася козацька рада, ділянку давно згорілої Святомихайлівської дерев’яної церкви з кам’яними плитами на місцях поховання Богданових синів Григорія і Тимоша. А ось і замчище славного гетьмана над розлогою долиною з Тясмином унизу, де стояла його оселя; гарматки, хатина-музей під стріхою зі старим керамічним посудом, гончарним кругом, селянським одягом, хліборобським знаряддям тощо. Здається, ніколи б не покинули це славне село.
Якщо Чигирин і Суботів уособлюють козацьку історію, то села, куди їдемо, – гайдамацьку та повстанську часів УНР. І перше з них – Матвіївка. Саме від нього, рідного села отамана Дмитра Курки на грізне псевдо Орел, починається хвилюючий і гостро правдивий роман Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”. У сільській школі Роман Коваль презентує цю книгу, перевидану ним і черкаськими добродіями Володимиром Сапою, Анатолієм Мандрою, Володимиром Столярчуком, Теодором Бешем, Андрієм Сапою та іншими достойниками. До вчителів та учнів звернулися також Василь Литвин, Василь Глинчак, Антоніна Литвин і я. Тут (і всюди далі) лунає чиста й голосна, немов дзвін, пісня нашого супутника-кобзаря Василя Литвина.
Прекрасне враження справив і шкільний хор у національному одязі.
Директор Лідія Івахненко щиро запрошує на обід. Але лісничий Володимир Фіалковський за кермом “газона” з колегою Василем Котенком у ролі місцевих міхаель-шумахерів з карколомною майстерністю вже мчать нас лісовими дорогами на вершечок гори Вовчий Шпиль, що панує над усією округою. Вовків у лісі вибили, а козулі водяться, і ми їх побачили. Навкруги неї, немов курчата під квочкою, лежать села Матвіївка, Чмирівка, Новоселиця, Суботів (його нерідко називають Коцурами за прізвищем повстанського отамана Свирида Коцура), Іванівка (раніше Янич), Медведівка, Любомирка. Одні належать Черкащині, інші – Кіровоградщині. На Вовчому Шпилі не раз таборували повстанці. Хвилина мовчання, салют героям, чарка “Козацької” і… потужний спів Василь Литвина.
У суботу ми вже в Медведівці – де народився Максим Залізняк, провідник Народно-визвольного повстання 1768 року під назвою Коліївщина. Бронзовий пам’ятник на гранітній брилі його славному уродженцю не залишає байдужим нікого: рішуче вольове обличчя, пірнач, пістоль і рука на шаблі. Здається, ось-ось він зійде на землю і поведе земляків розбудовувати українську Україну, як вів гайдамаків відвойовувати її у зайд.
Навпроти бачимо дві придорожні таблиці. Одна засвідчує кінець Медведівки, друга вказує на початок сусідніх Мельників. Їдемо до сільського цвинтаря, слухаємо розповідь про отамана Пилипа Хмару з поблизького села Цвітної, що на межі з Кіровоградщиною. Десь там, мабуть, він і похований, але слава про нього живе. Аж ось із-за хрестів вимальовується скромна могила найвідомішого з отаманів Холодного Яру Василя Чучупака (1894 – 1920).
Уродженець Мельників, до Першої світової вчителював, далі воював на фронті, згодом командував полком гайдамаків, а тоді підняв повстання проти білих і червоних москалів. Партизанський рух охопив цілу округу, і тривав півтора десятки років. Згас опір тільки під час Голодомору 1932 – 1933-х. За сутністю і тактикою боротьби, зразками геройства і самопожертви повстання в Холодному Яру стало яскравою предтечею боротьби УПА. Не випадково на книзі “Холодний Яр” учасника подій Юрія Горліса-Горського виховувались члени ОУН і УПА.
Отець УПЦ КП Володимир Логвиненко відправляє панахиду. Роман Коваль та завідувач філіалу “Холодний Яр” заповідника “Чигирин” Богдан Легоняк розповідають про Василя Чучупака. За кільканадцять метрів – аналогічна церемонія біля братської могили кількох холодноярців. Звідси рушаємо в центр Мельників, де з жовтого каменю-пісковику встановлено конічної форми пам’ятник “Героям Холодного Яру”. Присутні не лише мельничани та нащадки повстанців, але й голова Чигиринської райдержадміністрації Петро Литвин, делегації з Черкас, Чигирина, Києва, Рівного, Львівщини, Знам’янки, Кіровограда, Долинської. Біля мікрофону – Роман Коваль, місцевий просвітянин Олександр Голінько, член НСПУ Микола Шапошник, Черкаський крайовий отаман Олександр Туз, отаман Вінницького козацького полку ім. Івана Богуна Віктор Мазуренко та інші. Промовці немов гортали сторінки героїчного літопису про недавнє минуле краю, звертали увагу на проблеми національного відродження і місце кожного в ньому. Автор цих рядків прочитав спеціально написаний до поїздки вірш “Холодний Яр”. Фіналом мельничанських урочистостей стала коротка зупинка на узліссі біля стели на місці останнього бою Василя і Петра Чучупаків.
Немає мандрівника, який би втратив щасливу нагоду помилуватись біля хутора Буди тисячолітнім велетенським дубом Максима Залізняка. Він найдревніший в Україні. Це справжній релікт природи на п’ять товстих відног: обхват – 8,7 метрів, висота – 20 метрів, об’єм деревини – 38 кубометрів! Через удари блискавок він почав всихати, тому його дбайливо “лікують”. Кожен з нас залюбки піддається спокусі спертися до велетня спиною і подумки попросити в нього сили та здоров’я принаймні на стільки літ, скільки і йому.
Тим часом Роман Коваль приспішує нас, бо вже чекає Мотрин монастир. Отой монастир, де гайдамаки святили шаблі та ножі, аби стати “на ворога лукавого”…
Так ось який ти, знаменитий монастире, заснований ще в ХIII столітті! На розлогому плато над власне Холодним Яром здійнялась у небо єдиним центральним куполом (колись було п’ять) жовто-біла Троїцька церква 1800 року з пам’ятною таблицею ігуменові Мельхіседекові Значко-Яворському, ідеологу Коліївщини. Комуноросійські окупанти перетворили храм на комору, зрівняли із землею давні козацькі та чернечі поховання, знищили прекрасний горіховий сад. Кучмівський режим по-яничарськи допоміг московському православ’ю влаштувати в нашій національній святині свій монастир, і тепер ігуменя забороняє тут навіть фотографувати. Якби не камінь оддалік від гостей з нагадуванням про відвідини монастиря Тарасом Шевченком, то всередині високої кам’яної огорожі майже ніщо зримо не нагадувало б, що тут усе-таки “Україна – не Росія”.
У неділю вирушаємо в с. Розумівку Олександрівського району на Кіровоградщині, точніше – на узлісся поблизу села. Тут загинув командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Микола Скляр (Чорний Ворон). У жовтні 1920 р. козаки Чорного Ворона прийняли тут бій проти будьонівської орди. Всі, майже триста чоловік, полягли. Біля підніжжя лісистого пагорба, де покояться їхні останки, Олександрівська державна адміністрація встановила дубовий козацький хрест.
Урочисто-скорботне віче. Промови. Журливі пісні Василя Литвина. Спільна тризна. Голова Олександрівської РДА Станіслав Степанов та сільський голова Микола Христенко мають намір побудувати на могилі героїв пам’ятник та каплицю…
Чотири дні мандрівки злилися в один, а вражень – щонайменше на кілька таких репортажів, як цей. Побачити овіяні славою та легендами історичні місця серединної, благословенної красою та багатствами природи України – чи є щось корисніше й приємніше серед звичайних буднів? Та ще радісніше пересвідчитися в невпинному поверненні національної свідомості й гордості братів-наддніпрянців. Їм дає могутні крила козацька, гайдамацька і повстанська слава, і передусім – юному поколінню її спадкоємців. А від національної свідомості до неодмінного відродження рідної землі – тільки один крок. Ми кілька століть боролись і гинули за можливість зробити його. Тепер ми його робимо.

Роман ПАСТУХ, член НСПУ,
член Історичного клубу “Холодний Яр”

1 травня 1922 р. створено Подільську повстанську групу на чолі з Яковом ОРЛОМ-ГАЛЬЧЕВСЬКИМ.
2 травня 1512 р. князь Костянтин ОСТРОЗЬКИЙ розбив татар під Вишневцем.
2 травня 1648 р. Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО обрано Гетьманом України.
2 травня 1848 р. в Галичині створено Головну Руську Раду.
3 травня 1074 р. помер Теодосій ПЕЧЕРСЬКИЙ, давньоукраїнський письменник і релігійний діяч.
3 травня 1905 р. помер Іван РОТАР, керівник Чорноморської громади РУП, голова катеринодарської “Просвіти”.
3 травня 1924 р. загинув Микола МІХНОВСЬКИЙ.
3 травня 1946 р. вояки УПА знищили генерал-полковника НКВД Москаленка.
4 травня 1733 р. помер запорозький кошовий отаман Кость ГОРДІЄНКО.
4 травня 1838 р. викуплено з кріпацтва Тараса ШЕВЧЕНКА.
4 травня 1949 р. народився Володимир ІВАСЮК.
5 травня 1880 р. народився Олександр ПИЛЬКЕВИЧ, член Центральної Ради, генерал-хорунжий Армії УНР.
5 травня 1898 р. народився Георгій ТКАЧЕНКО, старосвітський кобзар.
5 травня 1900 р. Кирило ТРИЛЬОВСЬКИЙ заснував товариство “Січ” у с. Завалля на Снятинщині.
5 травня 1920 р. проголошено автокефалію УПЦ.
5 травня 1984 р. в російських концтаборах загинув Олекса ТИХИЙ.
6 травня 1910 р. помер письменник Борис ГРІНЧЕНКО.
6 травня 1920 р. закінчився перемогою Перший зимовий похід Армії УНР.
7 травня 1840 р. народився Марко КРОПИВНИЦЬКИЙ, драматург, режисер і актор.
7 травня 1900 р. народився Юрій ЛИПА, філософ, поет, лікар УПА.
9 травня 1921 р. від московської руки загинув Кость ПЕСТУШКО (СТЕПОВИЙ-БЛАКИТНИЙ), командир Степової дивізії.
9 травня 1945 р. Україна програла у Другій світовій війні.
10 травня 1879 р. народився Симон ПЕТЛЮРА, Головний отаман Армії УНР.
10 травня 1940 р. москалі розстріляли Якова ВОДЯНОГО, черкаського полковника Вільного козацтва.
12 травня 1895 р. у перемишльській гімназії почали викладати українською мовою.
12 травня 1901 р. народився Олександр ПУЛЮЙ, січовий стрілець, хорунжий УГА та Армії УНР, винахідник, син українського вченого Івана ПУЛЮЯ.
12 травня 1920 р. у Кривому Розі постала Степова дивізія.
13 травня 1849 р. народився письменник Панас МИРНИЙ.
13 травня 1933 р. застрелився письменник Микола ХВИЛЬОВИЙ.
14 травня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ розбив польську армію під Жовтими Водами.
14 травня 1871 р. народився письменник Василь СТЕФАНИК.
14 травня 1941 р. від московської руки загинув Ананій ВОЛИНЕЦЬ, командир 61-го Окремого гайсинського полку Армії УНР, підполковник Армії УНР.
14 травня – День Матері.
15 травня 1630 р. Тарас ТРЯСИЛО під Переяславом розбив польських загарбників.
15 травня 1857 р. народився письменник Андрій ЧАЙКОВСЬКИЙ.
15 травня 1859 р. народився Панас САКСАГАНСЬКИЙ, один з основоположників українського професійного театру.
15 травня 1981 р. помер Максим (Тарас) БУЛЬБА-БОРОВЕЦЬ, отаман УПА “Поліська Січ” (1941), командир Української народно-революційної армії (1943).
16 травня 1036 р. народився Теодосій ПЕЧЕРСЬКИЙ.
16 травня 1638 р. запорозький гетьман Яків ОСТРЯНИН на р. Стариці розбив польське військо.
16 травня 1817 р. народився історик Микола КОСТОМАРОВ.
16 травня 1954 р. вибухнуло повстання політв’язнів у Кінгірі.
18 травня 1876 р. вийшов Емський указ російського уряду про заборону українського письменства, видання і ввезення з-за кордону української літератури, заборону театральних вистав українською мовою.
18 травня 1917 р. у Києві почався 1-й Всеукраїнський військовий з’їзд.
18 травня 1917 р. створено Український генеральний військовий комітет.
18 – 20 травня 1979 р. москалі вбили композитора Володимира ІВАСЮКА.
21 травня 1892 р. народився Кость СМОВСЬКИЙ, командир 1-ї бригади Окремої кінної дивізії, генерал-хорунжий Армії УНР.
22 травня 1861 р. відбулося урочисте перепоховання Тараса ШЕВЧЕНКА на Чернечій горі біля Канева.
22 травня 1875 р. народився Микола СІМАШКЕВИЧ, член Центральної Ради.
22 травня 1919 р. поляки без суду розстріляли композитора Остапа НИЖАНКІВСЬКОГО, члена Української Національної Ради ЗУНР.
23 травня 1920 р. помер графік Георгій НАРБУТ.
23 травня 1938 р. від руки московського агента загинув полковник Армії УНР Євген КОНОВАЛЕЦЬ, командир корпусу Січових стрільців, начальний командант УВО, голова ПУН.
24 травня 1742 р. помер Гетьман України Пилип ОРЛИК.
25 травня 1709 р. москалі зруйнували Чортомлицьку Січ.
25 травня 1926 р. у Парижі Самуїл Шварцбард убив Симона ПЕТЛЮРУ.
26 травня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ під Корсунем розгромив польську армію.
26 травня 1667 р. за змову московитів з поляками проти України запорозький кошовий ВАСЮТЕНКО повбивав московських послів.
28 травня 1916 р. помер Іван ФРАНКО.
29 травня 1653 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ зазнав поразки під Торговицею.
29 травня 1952 р. помер Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, начальний комендант УГА, командувач Армії УНР.
У травні 1125 р. помер Великий князь київський Володимир МОНОМАХ.
У травні 1921 р. загинув Максим ТЕРЕЩЕНКО, начальник Холодноярського повстанського штабу (1921).
У травні 1992 р. помер Антін КУЩИНСЬКИЙ, сотник Вільного козацтва (1917), командант Гуцульського коша Карпатської Січі (1939), редактор журналу “Українське козацтво”.

Всі знали, що це станеться. Але хотіли, щоб це сталося якомога пізніше. І не тільки тому, що смерть близької людини глибоко ранить, а тому, що, пригортаючи Лідію Петрівну до серця, можна було відчути тремтливий зв’язок з родиною Чучупаків, родиною хліборобів і отаманів.
Радість цих дотиків була дивовижна, адже до тебе горнулася ніжна жінка, яку ще дитиною носили на руках брати Чучупаки, осавул Залізняк (Юрій Горліс-Горський), козаки-гайдамаки Холодного Яру. Це вона їм читала поему Тараса Шевченка “Холодний Яр”.
Пригадуєте?
“Маленька Ліда вилізла до батька на коліна й сміливо розглядала гостей, – писав Юрій Горліс-Горський. – Почувши, що мене називають у розмові Залізняком, вона деякий час здивовано дивилася, а потім повернула в мій бік батькову голову:
– Тату, це Залізняк?
– Залізняк, дочко.
– Чому він такий молодий?
– А який же він має бути?
– То скільки ж йому років було, як він на Умань ходив?
Це запитання, поставлене надзвичайно серйозним тоном, роз¬веселило всіх. Петро поставив дочку на лавку.
– Це вона з малого “Кобзаря” начиталася. Ану, дочко, ушквар нам що-небудь із “Кобзаря”!
– Ну, то “Холодний Яр” – добре?
– Дуже добре.
Мала, відважно жестикулюючи, продекламувала вивчений із мамою вірш, майже без помилок, замінивши тільки Нерона на Мирона. Коли вона дитячо-грізним голосом закінчила “Бо в день радості над вами розпадеться кара. І повіє огонь новий з Холодного Яру”, – слухачі влаштували їй справжню овацію”.
Тяжке життя прожила Ліда, бо ми програли ту війну, а вона була кров’ю і плоттю наших героїв, яких Москва нахабно проголосила “враґамі народа”…
П’ятнадцять останніх років вона прожила в Самостійній Україні, за яку пролили свою молоду кров її рідні. І що? Хоч один президент, прем’єр-міністр, голова Верховної Ради чи хоч би хто з офіційних осіб вшанував її добрим словом чи вітальною листівкою, подякував в її особі родині Чучупаків за подвиг в обороні Батьківщини? Ні! Зате керманичі не забули засипати тонами вітальних листівок “красних освободітєлєй”, нагородити їх різними орденами, обдаровувати пільгами та увагою.
Через байдужість влади до духовних святинь не вдалося Лідії Петрівні дочекатися того світлого дня, коли держава визнає її Батька та дядьків тими, ким вони були – борцями за національну свободу нашого народу. Жоден президент України не скористався зі свого права назвати героїв героями, не сказав на всю Україну Шевченкові слова: “За святую правду-волю розбойник не стане”…
Розрадою для Лідії Петрівни стали співчуття, увага і повага громадськості до її родини, громадська реабілітація її рідних. Вона не раз мала змогу переконатися, що подвиг братів Чучупаків не забуто. Знала, що вони стали символом боротьби за національну свободу нашої Вітчизни.
Лідія Петрівна неодноразово брала участь у вшануваннях у Холодному Яру та Київському будинку вчителя. Але останні два роки вона вже не показувалася на люди, бо хвороби виявляли таку запеклість, що вже було не до громадської діяльності. “Здається, собаки рвуть моє тіло”, – не раз казала вона мені.
І цьогорічні квітневі урочистості в Холодному Яру відбулися без неї. Але слово Лідії Петрівни люди почули – одне з її коротких послань було зачитано на могилі дядька Василя, а друге – на меморіальному мітингу в Мельниках. Ось це останнє послання Лідії Чучупак: “Шановні співвітчизники! Кажуть, старість не радість, а тому, на жаль, не можу бути з вами в такий дорогий для мене день – день жалоби, день пам’яті тих, які так любили життя вільне, без пригноблень і принижень, щоб люди були вільні. На жаль, загинули вони без перемоги, але їхня мрія жила і чекала свого часу. І цей час настав 1991 року – Україну утвердили як вільну, незалежну країну. Мрія загиблих патріотів здійснилася. Не судилося їм жити в цей час незалежності, але нащадки їхні житимуть щасливими на своїй рідній землі. Народ України шанує пам’ять героїв Холодного Яру, які виборювали цю незалежність.
У день загибелі отамана козаків Холодного Яру Чучупака Василя (мого дядька) віддають шану наші українці. Я від імені родини Чучупаків щиро дякую присутнім за пам’ять, за співчуття до тих, хто мав прізвище Чучупак. Бажаю здоров’я і досягнення задумів, а мертвим вічна пам’ять”.
Родина брата Володимира (він сам, дружина Зоя, донька Олена, зять Олег, онук Артем), повернувшись із Черкащини до Києва, встигла розповісти бабусі Ліді, як цього року відбувалися урочистості, зять Олег показав їй відео. А за п’ять днів, 20 квітня, під час інтерв’ю, яке брали у Лідії Петрівни дівчата з Молодіжного націоналістичного конгресу, стався інсульт…
Минулого року Лідія Петрівна встигла віддати шану своїм рідним, видавши книжечку спогадів “Душею з Вами…” – про Мельники, бабусю Оксану, діда Степана, маму Ганну Орестівну, дружину Петра Чучупака… Та не здійснилася мрія Лідії Петрівни покласти квітку на могилу Батька, якого закатували чекісти, бо невідомо, де місце його вічного спочинку.
Минулого року бабуся Ліда попрохала насипати символічну могилу Батькові, на кладовищі у Мельниках, біля могили Василя. Та ми не встигли виконати її прохання…
Останні десять років Лідія Петрівна прожила в родині дочки свого двоюрідного брата Олени Володимирівни. Олена та її чоловік Олег Горбаченко весь цей час дбали про бабусю Ліду як про рідну маму. Жила вона в окремій кімнаті, мала що і їсти, і пити. “Здавалось би жити і жити”, – казала вона. Але жити їй не хотілося, бо страшні болі перетворювали кожну ніч на пекло.
Бабуся Ліда, як і всі Чучупаки, була дуже доброю і делікатною людиною. Щоб не завдавати рідним зайвих клопотів, вона заповіла не заносити її після смерті до хати, – бо там же малі діти…
Тепер найстаршим представником родини Чучупаків став Володимир Дем’янович Чучупак, єдиний син наймолодшого з братів-гайдамаків. Минулого року померла його сестра Валентина, а 4 травня 2000 року відійшов Дмитро Михайлович Чучупак, племінник Семена Чучупака, члена Холодноярського повстанкому. А у Рівному 9 грудня 1992 року покинув цей світ Дем’ян Степанович Чучупак, останній з легендарних братів.
Відходять Чучупаки старшого покоління... Але крокують українською землею їхні нащадки – Володимир Дем’янович, його дочка Олена та син Сергій, онуки Артем, Даринка і Владислав, онук Лідії Петрівни Сергій, його син Богдан та інші члени легендарної родини… Бажаємо їм високо тримати знамено Чучупаківського роду! А незабутній бабусі Ліді та всім Чучупакам, що відійшли, – вічна пам’ять!

Від імені членства Історичного клубу “Холодний Яр”
Роман КОВАЛЬ

Лубенський князь Володимир Малик

Володимир Малик! Коли звучить це ім’я, у багатьох, хто дружить із книгою, зринає усмішка, сяють очі, немовби їм нагадали про щось хороше й світле. Вони починають перераховувати: “Посол Урус-Шайтана”, “Фірман Султана”, “Чорний вершник”, “Шовковий шнурок”, “Князь Кий”, “Черлені щити”... А обізнаніші скажуть: “Оце щойно був у видавництві “Український письменник”, там лежить Маликів роман “Чумацький шлях”. Як? Ви ще не купили? То біжіть, якраз устигнете!”
Так, славетний твір про чумаків та бурхливі події XVIII століття є в книгарні, невдовзі знову вийдуть інші праці письменника, якого вже вісім років немає з нами...
Тож згадаймо козака, котрий водив нас шляхами князів-лицарів, запорожців – крушителів султанської кормиги – та звитяжців інших епох. Пориньмо в минулі часи.
Останнім часом модними стали літературні викрутаси. Дехто ще й прихвалює таких “письменників”, мовляв, як добре, що “автор не турбується про сюжет”... А Володимир Малик турбувався. Ще й як! Через те він був і залишиться найбільшим авторитетом, улюбленим письменником – попри те, що його не увінчали Шевченківськими лаврами (наприклад, за роман 1992 року “Горить свіча”). Але це не його біда, а тих чиновників від літературного корита, які гідно не поцінували видатного митця вже в незалежній Україні. Та Володимира Малика читає народ, і це важливіше за будь-які нагороди.
Якось проходжу в Дарниці біля будівництва, назустріч мені чолов’яга в робітничій спецівці, з каскою на голові... і книгою в руках. Була обідня перерва. Зупинила його, спитала: а що то за книга? Виявляється “Князь Кий” Володимира Малика. Оце і є визнання письменника!
Видатного митця виплекала Київщина. Народився він 21 лютого 1921 р. в селі Новосілки Макарівського району в сім’ї хліборобів. Справжнє його прізвище Володимир Сиченко. Все життя він прожив у Лубнах. “Наш Лубенський князю” – так називала я його в листах, адже в цьому місті він заснував своєрідну столицю історичного роману, яка успішно змагалася з Києвом та Львовом!
У моїй літературній біографії Володимир Кирилович відіграв вирішальну роль. Доводилося розмовляти з ним на письменницьких з’їздах, у Спілці, в університеті імені Тараса Шевченка... Мій син, доцент Київського національного університету, Сергій Лучканин у розлогій статті “Історичний веризм Володимира Малика та його відображення в листуванні з автором статті” значимо цитує уривки з Маликівських листів.
А мені б хотілося нагадати весняний лист 1993 року. “Благословляю Вас, Олю, на потужну творчість... – писав Володимир Малик. – Тема про авантюриста ХІІ століття Андроніка, останнього імператора з династії Комнінів винятково цікава. Але про нього вже забули наші історики, а в письменників не доходять руки”. Прочитавши окремі розділи мого рукопису, Малик зазначив: “Ніколи не пишіть, Олю, в своїх творах – оцей чоловік сердитий, а цей добрий, а цей ще якийсь... а подавайте картини або епізоди життя свого літературного героя. А вже читач сам розбереться, який то він є!” Також Володимир Кирилович говорив: “Не будьте кабінетною письменницею, намагайтесь багато подорожувати. Я коли створював свої історичні романи, то об’їздив не лише всю Україну, але й Болгарію, Прибалтику і ще багато країн! От, на жаль, у Туреччині не зміг побувати, турецьке узбережжя описував за географічними довідниками й енциклопедіями! А як писав роман про Ігоря Святославовича, то майже пішки обійшов усю Донеччину й Сіверський край”.
Ці прості, але мудрі слова завжди пригадуються, коли берусь за перо...
Прочитавши значну частину мого роману “Візантійський лукавець”, Володимир Кирилович подав деякі редакторські побажання. Я, наприклад, зазначала в рукописі: “Перебуваючи в Кілікії, севастократор Андронік виграв бій на лицарському турнірі, і красуня Філіппа нагородила його вінком слави...” А Малик пише nota bene: “А чому б Вам, Олю, не описати цей поєдинок?” Згодом я так і зробила. Нині, коли мій двотомний роман у мене в руках, я з вдячністю згадую мого Наставника.
Колись Олександр Дюма хизувався: “Історичний персонаж для мене, як цвях, що захочу, те на нього й повішу.” Малик робив не так. Він досконало знав історію і не дозволяв собі відходити від правди. Хіба що вводив своїх героїв…
Літературознавці ще напишуть про Малика. Про галерею його образів – від князів України-Руси й гетьманів до шотландського адмірала, про особливості мови, що схожа на мелодику українських народних дум і пісень, про віршований доробок, який давно пора перевидати! Напишуть про його двобої з радянською цензурою, адже в ті роки українська історія звужувалася до прокрустового ложа возз’єднання України з Росією та пережовування теми “колиски трьох народів”, а за найменший вияв патріотичного почуття навішувався хитромудрий ярлик “буржуазного націоналіста”.
Нам важливо читати його вічні книги, вчитися любити свою рідну…
Знову переглядаю Маликівські листи. В одному з них Володимир Кирилович журився на нездоров’я, наприкінці зазначив: “Це, мабуть, мій останній роман...” Тоді я написала вірш у відповідь, аби підбадьорити письменника.

ВОЛОДИМИРУ КИРИЛОВИЧУ МАЛИКУ
“Еще одно последнее сказанье
и летопись окончена моя…”
О. Пушкін, “Борис Годунов”

Знов калина в гілках промерзає,
шле нудьгу журавлиний туман.
І сказав мій найкращий прозаїк:
“Я скінчив свій останній роман”.
В передзим’ї немає розради –
всім нам сніг замете путівець,
може, так відчуваймо щоразу –
що цю річ дороблю – і кінець!
І сотає рукопис уміння,
і здоров’я – але Бог ласкав,
знов збере Ваша Муза насіння
із лубенських євшанистих трав;
під вікном їх посіє весною,
приготує чар-зілля нове,
знов натхнення – віднайдена Троя –
для наступних сказань оживе.
І відточить перо принагідно,
як трофейного з бою меча,
ще черлені щити не поблідли,
і горить сивогрива свіча.
Дочитала роман велелюдний:
“Ой да Малик, – кажу, – молодець!”
Й самовладно пишу: “Далі буде”, –
це ж ніякий іще не кінець!
Жовтень, 1992 року

Одна з київських дитячих бібліотек докладає зусилля, щоб на її фронтоні засвітилось ім’я Володимира Малика, а не просто №157. Це мрія завідуючої бібліотеки Валентини Єжової. “Ото прийду на роботу, – каже вона, – а при вході – вивіска “Бібліотека Дарницького району для дітей імені Володимира Малика”, а не якийсь там номер, наче в концтаборі… Він був Учителем, і Письменником-просвітником. І насамперед для дітей та юнацтва. Його казки та поеми “Журавлі-журавлики”, “Чарівний перстень”, “Микита Кожум’яка”, “Воєвода Дмитро”, повість “Чорний екватор”, “Двоє над прірвою” та інші – це ж золота скарбниця дитинства”.
Володимир Малик був увічнений світлою премією Лесі Українки та міжнародною премією імені Григорія Сковороди, бо він із письменників, про яких можна сказати – “має в серці те, що не згорає”.

Ольга СТРАШЕНКО,
член НСПУ, лауреат премії імені Василя Симоненка
м. Київ

У вересні 1944 р. у містечку Пробіжна ми, восьмикласники, сиділи поруч. Вона – худорлява, струнка, з гарними допитливими, але чомусь зажуреними очима. Звали її Ліда Остапчук.
Мене обрали редактором класної стінної газети, її – членом редакції і писарем-виконавцем (мала гарний почерк). Під час роботи над газетою Ліда виявила кмітливість. Була балакуча, але чогось недоговорювала.
Змалечку я наслухався оповідань, зокрема й про повстанців Великої України. Вразила мене і драма пересувного Коломийського театру “Отаман Хмара“ (за повістю Юрія Горліса-Горського), де Остапчук зрадив отамана Хмару. А той Остапчук був із сусіднього села Товстеньке.
Якось я запитав Ліду про “того” Остапчука. Вона відповіла: “В нашій родині у с. Кривенькому зрадників не було. Це однофамілець... Про те, що він зрадив друзів-повстанців, у нас вдома з ненавистю говорили не раз. Ще 1938 року по селах гастролював пересувний драматичний театр. Ставили різні п’єси. В їхній програмі була драма “Отаман Хмара, або В чотирикутнику смерті”. Власне, там і показали зрадника Остапчука... Родина Остапчуків із с. Товстеньке дала театрові 500 чи 600 злотих, аби вони до них не заїжджали, та частина свідомих членів “Просвіти” завернула акторів. Вистава “В чотирикутнику смерті” йшла у Товстенькому чотири дні. Зал був переповнений”.
Отаке розповіла мені Ліда Остапчук восени 1944 року.
Ми провчилися менше трьох місяців. Виявилося, що восьмого класу не було в плані, тож його розформували. В день, коли нам зачитували наказ про ліквідацію класу, Ліди в школі не було. І ми не попрощались. Важкий спомин і ковток гіркоти залишилися в душі від раптової втрати шкільної подруги.
Минуло 55 років. Крайова розвідниця, що тепер проживає у селищі Красному на Львівщині, односельчанка Ліди Ганна Полинська подарувала мені книжечку сільського літератора-початківця Зіновія Мамчура “Калинове гроно”. У ній змальовано вояків УПА із села Кривеньке, що загинули в боях проти більшовиків чи були закатовані в чортківській та уманській тюрмах. Тут я натрапив на розповідь про трагічну долю Ліди Остапчук. Виявилося, що навесні 1947 р. вона, студентка медичного інституту, приїхала додому провідати матір і молодшого брата Юрка (старший брат Степан загинув в УПА, а батька закатували 1941 року в Умані).
Хтось із сільських сексотів сповістив НКВД про приїзд Ліди. Її забрали з хати як “перевізницю” націоналістичної літератури. Цілу ніч знущалися над нею червоні бандити, а на ранок, побиту й збезчещену, розстріляли в полі. Кинули на авто і завезли в Пробіжну. Підперли під стінку і почепили табличку з написом, що це “бандерівська зв’язкова”. Через день її матір і брата вивезли до Сибіру. Назад вони не повернулися…
2000 року вийшла в світ книжка нашого краянина з Копичинець Б. Савки “Забути не маємо права”. Там теж є стаття про Ліду Остапчук. Вміщено і її світлину. Побачивши її, я зрозумів, що це та добра моя шкільна подруга, з якою три місяці сиділи ми поруч, разом готували стінну газету і мріяли…
Якби знати, де лежать її останки, то всупереч літам і хворобі, поїхав би на могилу, щоб помолитися за неї і покласти китицю рожевих троянд на знак любові до неї і до всіх тих дівчат, які загинули в муках за кращу долю України.
Пам’ятаймо про них!

Володимир ЗІЛІНСЬКИЙ
м. Мостиська Львівської обл.

Останнім часом Кремль посилено шантажує Україну, використовуючи її енергетичну залежність. Особливу агресивність виявляють бундючні діячі Жиріновський, Затулін і Роґозін. Вони говорять з нами впевнено і нахабно. Їхній стиль базується на величезних природних багатствах, які колись по-розбійницькому загарбали їхні предки. Недарма ж Карл Маркс порівнював Московщину з величезною купою награбованого чужого багатства.
Завоювавши в ХVІ сторіччі поволзькі землі, заселені угро-фінськими і тюркськими народами, москвини протягом наступних двох століть захопили Урал, Західний і Східний Сибір аж до тихоокеанських морів, привласнивши землі багатьох десятків етносів. Спочатку колонізація полягала в заснуванні на “нових” територіях фортець-острогів. Тримаючи у покорі поневолені народи, Москва збирала з них податки. Невдовзі московський хижак узявся грабувати природні багатства. Для цього широко використовував працю засланців і каторжників.
“Освоєніє блаґопріобрєтьонних зємєль” досягло апогею в період володарювання комуністів, які широко використовували рабський труд. Загарбані землі густо вкрилися мережею таборів примусової праці. В цих “ісправітєльно-трудових лаґєрях” знемагали мільйони нещасних наших земляків.
Поза межами Росії народи, багаті на енергоресурси, використовують їх для підвищення свого добробуту. Прикладом є Об’єднані арабські емірати. Підлеглі ж Москві народи ніяких прибутків не мають, більше того, через варварську політику нищиться їхнє природне середовище. А “нафтодолари” річками ллються в Москву.
Впроваджуючи свою технологію виробництва волокнистих будівельних матеріалів із гірських порід, я побував у багатьох північних і східних регіонах “нєоб’ятной родіни” – від Печори до Охотського моря. Звісно, звернув увагу на жалюгідний рівень життя місцевих неслов’янських народів.
Достатньо подивитися на примітивні житла хантських, ненецьких, якутських чи евенських поселень, щоб збагнути – через злидні ці народи деградують і вимирають. У часи СССР, наприклад, чисельність народу юкагірів, що жив уздовж ріки Колими і мав давню писемність, зменшилася з 50 тисяч до трьохсот осіб.
В евенському селищі Вострецево на Охотському узбережжі привернули увагу кучугури бляшаної тари з-під парфумних лаків. Виявилося, що аборигени – і жінки, і чоловіки – вживають їх замість алкогольних напоїв, продаж яких заборонено місцевим “сухим законом”.
Якутська інтелігенція усвідомлює своє колоніальне становище. Це очевидно, адже Москва вигрібає з надр їхнього краю золото, алмази, кольорові метали, нещадно вирубує ліси, не зважаючи на законних господарів. Мовляв, “ґдє рускій стал твьордай наґой, там уже ісконная русская зємля”.
“Освоюючи” чужі багатства, Москва в якості підневільної сили використовувала мільйони українців, яких закинула на ці землі силою чи обманом. Оглядаючи в тих краях цвинтарі, я був вражений величезною кількістю поховань з українськими прізвищами.
Голова риболовецького колгоспу імені Вострецова Чернецький у розмові зі мною нарікав на крайову владу, яка зобов’язала його займатися оленярством, бо аборигени – евени – вже не здатні їх вирощувати. На моє запитання, хто тих оленів випасає, коротко відповів: “Хохли”.
У новітні часи українці взяли найактивнішу участь у розробці багатющих нафтових і газових родовищ Тюменської області, першими зголосившись працювати там вахтовим методом.
Використовуючи українців на тяжких роботах, Кремль ще й вдається до тиску на їхню Батьківщину з метою навернути її під московський скіпетр. По-імперські налаштований московський народ підтримує цю політику, як і п’ята колона в нашій країні.
Мусимо відстояти свою незалежність!

За кого проливали кров українці у Другій світовій війні?

Дорогі брати, ветерани окупаційного війська! До вас звертається вояк 135-го полку АРГК 122 мм Красної армії, учасник бойових дій під Равою-Руською і Львовом Федір Габелко. Народився я в Казахстані в українській родині, тепер живу в Австралії. Мені вже пішов 88-й.
Багато років болить серце, що мої однополчани і вояки-українці інших частин Красної армії, не зрозуміли, за кого проливали кров. Скільки наших кровних братів пішло з життя, так і не збагнувши, що захищали вони не волю Україну, а московську варварську імперію, яка духовно і фізично нищила нашу Батьківщину.
Правда проста: ми воювали проти ворогів Москви і, боронячи своє життя, разом з тим захищали владу московського окупанта. За Україну воювала лише Українська повстанська армія, яку досі не визнала жодна українська влада.
Настав час прозріти і сказати московським окупантам: “Геть з України!”
Українці тепер мають свою державу, тож долю свою вирішуватимуть самі.
Ми були, ми є і ми будемо!

Федір ГАБЕЛКО,
ветеран Другої світової війни
Австралія

За книгу Лідії Чучупак “Душею з вами…” вдячний. Написана книга тепло, доброзичливо, з гіркотою втрат і недоотриманого тепла.

Іван БЕРЕЗЮК
с. Грушківка Кам’янського р-ну Черкаської обл.

Деякі люди, яким я пропонувала підписатися за визнання вояків УПА борцями за волю України, казали: “А чому Президент України Віктор Ющенко не підписався під цим листом? От якби підписався, то підписалося ще багато б людей”…
Прихожу до висновку, що держава, яка не вшановує своїх героїв, що йшли в бій під гаслом “Здобудеш українську державу, або згинеш в боротьбі за неї”, це театр абсурду.

Шановна редакція! Читаю вислані вами книжки і болить душа за те, що ходив у пітьмі й підтанцьовував під чужу балалайку, вірив комунякам. Гидко за самого себе. Хочеться очиститися від всього лайна і хоч щось зробити для України.

Володимир ІЛЬЧЕНКО
м. Новомосковськ Дніпропетровської обл.

Щойно закінчив читати “Багряні жнива Української революції”. Дуже вдячний за книгу. Сподобалася передмова, а також розділи “Виступ полуботківців”, “Київ. 26 липня 1917 року”, “Київ. Гарячий січень 1918-го” та низка інших. Деякі факти не просто цікаві, а приголомшливі…

Андрій ТЕГЕРЕШВІЛІ, краєзнавець
м. Городище Черкаської обл.

Як то добре, що в Україні живуть люди, які розповідають про тих, хто проливав “кров добру, не чорну” за Україну. Як добре, що історики відновлюють пам’ять про тих українців, які полягли в боротьбі за незалежність України…
Я щаслива, що Ви, пане Романе, прислали мені в далекий Сибір “Багряні жнива Української революції”. На мій погляд, це великий дарунок теперішньому поколінню українського народу…

Таїсія КАЛАГУРСЬКА, дочка отамана Ананія Волинця
м. Томськ, Росія

Пане Романе! Мені страшенно подобаються подробиці у Ваших книгах. У них навіть вже не дух того часу, а я б сказав навіть його смак та запах. Коли читаю, що якийсь повстанець тримає в руках кулемет “Льюїс”, – ех, оце була цяцька! – то я його мало не фізично відчуваю. І думаю, а, може, й справді “happiness is a warm gun, mama”, – як колись співали “Бітлз” (“щастя – це теплий пістолет, мамо”).

Примітка редакції
Богдан Піргач – талановитий художник, який реконструює образи українських вояків тих часів з усіма подробицями їхньої форми – чорних запорожців, гайдамаків Холодного Яру та козаків інших українських збройних формацій. Честь і хвала!

Коли я Вам писав, що нас не прийняли ні в “Нашу Україну”, ні в БЮТ, то я сподівався на допомогу (на міцний зв’язок патріотів зі сходу і заходу), але результат виявився нульовий. Все з’ясувалось, коли став членом виборчої комісії. Тут побачив, що члени “Нашої України” і БЮТ – це тільки трафаретка, а там “отборные” російські шовіністи Совєтського Союзу. Якби Ви почули, як вони на нашого президента і його сім’ю лили бруд. Які слова говорили. Коли я в дитинстві випасав козу і вона лізла в город, то я її по-пацанячому не лаяв, як вони. Де у них така злоба береться? Я, як український націоналіст, затикав їм пельку, але якщо виборчі комісії будуть такими ж “спаяними” колективами шовіністів, то нам, українцям у Донбасі, нічого не світить.
Тепер на вокзалах і в електричках шовіністи розгорнули на суржику агітацію і відверто зондують питання про створення Криворізької республіки… Вчора у нашому дворі російські шовіністи сказали мені, щоб я готувався до громадянської війни. Казали, що їх у Донецьку багато, і вони переможуть. Я відповів, що ми на своїй землі і перемога буде за нами. “Крім того, – кажу, – у Вас пенсії по тисячі гривень і більше, є дачі, машини, а у мене, попри 45 років безперервного стажу, пенсія лише 356 грн., нема ні дачі, ні машини, тому мені губити нема чого, я хоч сьогодні одягну пояс смертника і готовий положити себе на плаху за волю України, а Ви?”
Взагалі в Донбасі, як у вуликах, усе гуде…

Одержала “Холодний Яр”, видання охайне, дякую. Велике враження зробила книжечка про Якова Гальчевського, це дійсно велика людина. Розумна і шляхетна. Така ж риси були й у Юрка Г.-Г.
Не тішать нас справи в Україні. Розбрат – це найбільша наша національна хвороба. Саме це, а не окремі люди довели нашу країну до катастрофи.

Спогад Наталії Гаврилівни Білої
(9.9.1901, с. Княжа Олександрійського пов. Херсонської губ., тепер с. Красносілля Олександрівського р-ну Кіровоградської обл. – 30.4.1993, с. Грушківка Кам’янського р-ну Черкаської обл.)

…Копали ми картоплю на полі біля дороги на Цибулеве (події відбувалися в селі Княжа. – Ред.). Побачили великий загін кіннотників, а ззаду їхали тачанки з солдатами. Вони були з красним флагом. Були в нас пара коней і фургон. Були сестри Марія, Ганна, Варька (мала була) і брат Савка. Савка втік перший, а потім і ми. Побігли додому і натягали води, поставили коло стогів.
Рясик, наглядач біля громадської молотилки, наказав людям виставить борони. Красні об’їхала кругом села з боку залізниці, заїхали на Черкаську вулицю. Коло Никинора (там жив) засіли троє чоловік і почали стрілять по красних. Ті їх там і порубали. Красні почали палить хати і рубать шаблями людей, що тікали. Десь 105 – 110 чоловік того дня зарубали.
Забрали в нас двоє коней, мене посадили на воза, поставили кулемета і двох красноармійців. Поїхали в Верхні Верещаки, там стріляли всих людей. Люди не тікали. Потім поїхали в Цвітну – там теж стріляли. Цвітну вщент спалили. Там вбили нашого далекого родича Івана Бочку. Сам княжанський, був у лісовиках. Там у Цвітній вбили одного красноармійця. На другий день я їздила його забирать з двома красноармійцями. Того дня з лісу ніхто не стріляв.
Коли красноармійці приїхали до нас додому, то сказали, що не бійтесь: палити хліб не будем. Один з них витягнув шаблю і кинув попід землею, а там стояли гуси. Десятьом гускам одрубав ноги, а потім всі дівчата їх патрали, готували вечерю красноармійцям.
Батько з мачухою нікуди не тікали, а сиділи посеред двору з малими дітьми – тому їх не вбили. На кладовищі по Черкаській вулиці робили великі могили і там ховали убитих, по десять душ разом.
Того дня красні спалили цілий куток “Соколиний Яр”. Люди злякались і тікали від красних, а кого ті доганяли, то вбивали. Це в основному були чоловіки. У клуні у нас сховалося з 10 чоловіків. На щастя, їх там не знайшли. Потім красні пішли на Польщу, а коли верталися, то стояли в селі. У нас у хаті ночував якийсь їхній командир. Це були будьонівці. Вони везли з собою величезні лантухи, набиті різним добром. Були там рушники, кожухи та інше.

Авторські польові дослідження Ігоря Миколайовича Моци. – Записано від Наталії Гаврилівни Білої (в дівоцтві Бочка), 1901 р. н., у м. Кам’янка Черкаської області. 19.12.1992.