В нашій літературі не віднині закорінилася одна дуже недобра звичка, чи, може, забобон. Пам’ятаю, що десь в 1930-х роках вийшла у Львові книжка “Холодний Яр”. Її темою була повстанська чинність нашого народу в 1920-х роках. Автор – людина дуже цікава (згинув при досить неясних обставинах по II Світовій війні, в таборі), учасник і самовидець подій, які були змальовані в книжці барвисто, але систематично і правдиво. До книги була додана навіть мапа, отже, найбільш документальна річ в того роду документальних, монографічних виданнях, яким в суті своїй був “Холодний Яр”. Але... на окладинці книжки стояло, оскільки пригадую, слово “повість” (документальний роман. – Ред.). І в той спосіб вартість книжки була зведена до мінімуму.
З’явилася у “Вістнику” відповідна рецензія, в якій досить ясно було висвітлено цілу абсурдальність тієї невластивої і шкідливої для книжки назви. Була нагода порозмовляти і з самим автором. Він ніби згоджувався, але видно було, що “з трудом”, без переконання. Щось змушувало його триматись тієї назви “повість”, замість природної й логічної назви “спогади”, чи, коли б треба було уникати особистого, “нариси”, чи щось в тім роді. Одначе назва “спогади” була найбільш відповідна.
В сусідських літературах з’являлися і з’являються цінні, а часом просто досконалі видання з мемуаристики. Авторами їх бувають також відомі письменники, хоч треба признати, що занадто “літературне оформлення” таких книжок не завжди додатньо відбивається на їх об’єктивній вартості. Бо “спогади” – це окремий рід письменства, що має свої специфічні закони й критерії.
Особливо цінні спогади про совєтську дійсність з’явилися в польській літературі останніх літ – відомого маляра й письменника Й. Чапського; невідомого перед тим в літературі б.[увшого] вояка Герлінґа і, врешті, звичайної, нікому невідомої, мешканки Львова п. М. Рудницької. Причім особисто вважаю, що власне її книжка “В домі неволі” є найцінніша і – коли вже говорити про її літературні якості – найбільш потрясаюча. Бо – нема де правди діти – літерат є завжди літерат, і “професійна вправність” літерата часто надає документальності непотрібний ретуш, а стилістичними навиками остуджує “температуру” пережитих подій. Але нікому з них в голову не приходила безсенсовна думка назвати свою книгу “повістю” чи “романом”. Та й не могла така думка прийти.
Винахід називати спогади романом чи повістю – це наш національний винахід, який любезні земляки могли б навіть опатентувати.
Пару літ тому вийшла в нас сильна й свіжо написана про совєтські суди й в’язниці книга “Сад Гетсиманський”. На обкладинці книжки зазначено навіть, що більшість прізвищ дієвих осіб не змінено. Спогадовий характер книжки кидається у вічі. Але... кидається у вічі теж слово “роман”, що стоїть під титулом книги на обкладинці її... Автор її І. Багряний, певно, й досі не домислюється, яку фатальну кривду він зробив своїй книжці, як він – тим одним словом – забив (знищив. – Ред.) 90 % її вартости.
Навіщо він це зробив? Для якої цілі? З яких спонук? Ці питання залишаю фахівцям з области психології, особливо національної. Звичайній бо логіці тут немає що робити: вона безсила перед того роду феноменами.
Але ця психологічна властивість на цім не кінчається. Бо й ті книги, що в нас носять назву “спогадів”, при ближчім розгляді виявляються – прошу не усміхатися – саме чимсь на подобу “повісті”: стільки бо в них чисто-літературних прикрас, стільки кепсько прихованого “діхтунґ”’у (художньої вигадки. – Ред.), стільки, одним словом, “творчих зусиль”, що й вартість тих спогадів, в кожнім разі, релятивна і вимагає надмірно-тверезого відношення у свідомого читача.
Знову повторяємо: логіка тут безпорадна. Хай цим займуться люди, покликані до того: професор Кульчицький чи, може, доцент Янів. Приходиться лише знову згадати і сконфронтувати ці наші публікації (напр., про кацети) (концтабори. – Ред.) із сусідськими.
Особливо врізалася в пам’ять невелика книжечка другорядного польського письменника (либонь, “Листи з-під кизилового дерева”), що вийшла десь у 1945 – 46 pp. Скільки в ній було “взиеслої” (піднесеної, натхненної. – Ред.) соромливості страждання, скільки ессенціональної скупости слова, скільки фантастично-живої дійсности земного пекла, перед яким німіє найбуйніша “мистецька” уява...
І стає якось ніяково і – навіть – заздрісно. Е. М. [Євген МАЛАНЮК]
24.VІI.1953.
Публікація Михайла Шитка.
Набрав Максим Новак. Від Романа Коваля.
Повністю погоджуюсь із висновками Євгена Маланюка. Я й сам їх дійшов років 20 тому. “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського в моїй редакції ще у 2008 році побачив світ без отого дурного визначення “документальний роман”, бо такий жанр понижував вагу свідчень Горліса-Горського про героїчну боротьбу українського народу, мовляв, автор навигадував, і все. Який героїзм українців, де ви його бачили? Та це фантазії автора! Тож у моїй редакції зазначено, що “Холодний Яр” – це спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. І в цьому мене підтримали Василь Шкляр і Віктор Рог, причетні до цього перевидання.
Чому ж Юрій Горліс-Горський погодився на це невдале формулювання? Думаю, що в цьому його переконали галицькі редактори, мовляв, пригодницький роман (та ще й документальний!) продаватиметься краще, ніж спогади. Та й не хотілося Юрієві публічно признаватися, що він убив за зраду Галю, закохану в нього. А так можна все списати на роман…
Дякую Михайлові Шитку, що надав мені цю важливу публікацію Євгена Маланюка, могилу якого я цього року вшанував на цвинтарі в Бавнд-Бруці.
Слава Євгенові Маланюку! І Юрієві Горлісу-Горському, який написав такі важливі спогади про боротьбу в Холодному Яру! 
|
