 Пропонуємо розділ із майбутньої книги Романа Коваля та Юрія Юзича “Діти у Визвольній війні”.
Спогади 15-літнього Івана Дурбака, який у листопаді 1918 р. разом із друзями-пластунами пішли до Галицької армії, яскраві, кінематографічні.
Згодом він служив в Окремому залізному загоні Армії УНР отамана Івана Сіяка та Селянській дивізії Юрка Тютюнника. Після Визвольної війни став членом Української військової організації.
Виявив себе і як редактор та журналіст. Його статті сприяли національному вихованню українського громадянства. Бібліографія його статей величезна.
Спомин “Іде наше військо” вперше опубліковано в “Альманасі Українського Народного Союзу в США на 1982 рік” (Річник 72. – В-во “Свобода”: Джерзі Сіті – Ню Йорк. – С. 157 – 163). Публікація мала підзаголовок: “На спомин дорогому побратимові по зброї – сл. п. Михайлові Островерсі, УСС”.
Готували ми його зі сльозами хвилювання на очах.
***
Моє щасливе дитинство прожив я в домі свого дідуся по матері сл. п. о. (славної пам’яті отця. – Ред.) Михайла Винницького, в Новосілці-Ленчі біля Підгаєць. Це таке “широке село під горою”, куди йшли “стрільці січовії до бою” в 1915 році.
Як усі хлопці мого віку, любив я “бавитися у військо”. Мій дідусь служив в австрійському війську і любив розказувати, як він був “цісарською дитиною”. Він мав календарі “Приятеля жовніра”, де були знімки “Найяснішого Пана”, генералів і вояків, різних родів зброї, описи різних воєн і боїв, що мене дуже цікавило. Дідусь купував мені такі великі аркуші з вояками з різних армій: австрійської, німецької, французької, російської, турецької, японської та ін. Я їх витинав, укладав по обох частинах стола, напроти себе, а потім стріляв до них олівчиком. З котрої сторони впали більше вояків – ця “армія” програвала.
Як почав я ходити до гімназії у вересні 1913 р. в Теребовлі, то вступив до Пласту. Патроном Теребовельського (Теребовлянського. – Ред.) куреня був гетьман І.[ван] Мазепа. Ми мусіли вивчити життєпис гетьмана І. Мазепи з “Історії України[-Руси]” М.[иколи] Аркаса. Я найшов там багато ілюстрацій княжих воїв і козаків, і я залюбки відрисовував їх. Також любив читати книжки про наших козаків.
При кінці вересня 1913 р. наш курінь відбув нічні вправи в лісі біля руїн монастиря ОО (отців. – Ред.) Василіян, над Серетом. Під час ватри представник Головної пластової старшини зі Львова Петро Франко, син Великого Каменяра – Івана Франка, промовляв до нас і “взяв нас усіх за серце” такими приблизно словами:
– Пласт – це Молода Січ! Ви, пластуни, маєте підняти меч гетьмана Мазепи, вашого патрона, продовжувати бій під Полтавою – аж до повної нашої перемоги, до визволення України і створення Української держави!
Ці незабутні слова вбилися нам усім глибоко в серце, ми роздумували над ними, обговорювали, як же нам бути, щоб стати Молодою Січчю? Вправді, в тому часі існували численні товариства молоді “Січ”, але членами їх могли бути тільки дорослі. Наш катехит сл. п. о. Євген Турула на годинах релігії та у проповідях говорив більше про Україну, як про релігійні справи, бо намагався виховати молодь у патріотичному дусі.
Пласт перед Першою світовою війною – це була парамілітарна організація. Ми вчилися маршувати, азбуки Морзе, [вчили] сигналізацію хоруговками, відбували різні прогульки по сусідних лісах з тактичними маневрами – здобути якийсь пункт у лісі, “захопити в полон” наших “противників”, скоріше дійти до якоїсь цілі, словом – відбували напіввійськовий вишкіл. А робили це з великою охотою, бо розуміли, що це заправа до Молодої Січі!
Старші відбували вправи у стрілянні з військових рушниць. У тому часі не було такого противійськового наставлення серед нашої молоді, як тепер є в Америці. Шевченків “Кобзар” захоплював молодь головно козацькими поемами. Під час театральних постановок – чи професійних груп, чи це аматорських гуртків – з першою появою на сцені козаків ціла заля сплескувала їм захоплено, бо такий був тоді “дух часу”!
Навесні 1914 р., під час ювілейного здвигу в Теребовлі у 100-ліття народин Тараса Шевченка, на чолі багатолюдного походу на гору Покрівку їхали численні бандерії (кінні ватаги. – Ред.) з багатьох сіл у козацьких одягах, з українськими прапорами, з малими прапорцями на списах, викликаючи захоплення нас усіх, а найбільше серед хлопців, що мріяли стати такими козаками!
На історичний січово-сокільський здвиг у Львові при кінці червня 1914 р. виїхала з Теребовлі делегація пластунів, а між ними і мій брат Юрій, скарбник куреня, що мав на пластовому з’їзді доповідь про фінансову ділянку Пласту. Як вернувся зі Львова, до нашого саду зійшлися мої ровесники-пластуни, щоб почути від брата про цей величавий здвиг.
В одному моменті брат сказав:
– Дивлюся, аж тут іде наше військо! Люди кличуть “Слава”, обкидують їх квітами, всі сплескують їм, а наші січові стрільці гордо маршують зі співом військових пісень!
Ми всі зірвалися на рівні ноги і засипали брата запитами – як виглядало наше військо? Які мали однострої, яку зброю, піхота чи кіннота? Скільки їх було, чи і в нас будуть січові стрільці?
Брат мусів довго вияснювати, а найбільше про їхні військові вправи на площі Сокола-Батька, які закінчили бравурно атакою на багнети серед небувалого захоплення 100-тисячної української публіки з цілої Галичини, що переживали незабутні хвилини великого підйому національної гордости, бо це вперше від часів великого гетьмана Богдана Хмельницького виступило українське військо на терені Львова!
Яка невіджалувана втрата, що не сфільмовано цього історичного січово-сокільського здвигу у Львові, не закріплено на вічну пам’ять! Ані не видано пропам’ятної книги із знімками з цього Шевченківського здвигу! Вибух Першої світової війни перешкодив це здійснити.
На початку серпня 1914 р. Українська Загальна Рада видала маніфест до української молоді, щоб вступала в ряди Українських січових стрільців. Наші пластуни мріяли вступити до УСС. Наразі зголосилися старші та почали відбувати військові вправи на цвинтарі біля церкви, одначе несподіваний скорий прихід російської армії перешкодив цьому.
У липні 1914 р. наша родина, як щороку, виїхала на вакації до Новосілки. Зі сходу чути було чимраз голосніший гук гармат. Австрійські старшини порадили нам виїхати на захід, бо в Новосілці мав бути бій. Ми виїхали двома возами до Божикова і далі в ліс, але по трьох днях вернулися, бо вже прийшла царська армія. В Новосілці було повно солдатів, були й козаки. Деякі розмовляли українською мовою, співали українських пісень. На приходстві (парафії. – Ред.) застали ми кількох царських старшин. Один грав на фортепіяні українські пісні, перейшов на “Заповіт” і закінчив... “Ще не вмерла Україна”! Чогось такого ми ніяк не сподівалися...
І старшини, й солдати просили за “Кобзарем” й іншими українськими книжками, бо їх не було в підросійській Україні.
Російська навала пересунулася скоро на захід, звідки чути було гук гармат. Це Перемишль боронився, і в Карпатах велися завзяті бої.
У великому тижні (на Великдень. – Ред.) 1915 р. почули ми із заходу кілька великих вибухів, а за кілька днів російська преса повідомила, що Перемишль піддався з браку харчів. Якраз тоді прийшов до нас гімназійний товариш брата Юрка, усусус Цюцьмаць, що належав до стрілецьких “двадцяток”. Вони мали завдання проникнути (із Закарпаття в Галичину через Карпати.– Ред.) якнайдалі в російське запілля, збирати інформації про російські війська і повідомляти австрійську розвідку. Такий “двадцятьдесятник” Цюцьмаць розповів зовсім невідомі нам події про перші бої УСС у Карпатах, заперечував, що Перемишль піддався, та заповідав скорий прихід “наших”, тобто австрійського війська.
І дійсно, весняна австро-німецька офензива ген. [Августа фон] Макензена у травні 1915 р. робила скорі поступи, гук гармат ставав чимраз сильніший. Дня 29.8.1915 р. австрійські війська вступили в Новосілку та пішли над Стрипу. Ціле село вилягло на вулицю, щоб зустрічати “наших”. Але це були переважно мадяри й чехи або поляки.
Пополудні одного дня прибігла сусідка і здалека кличе:
– Паничу! Ходіть чим скорше, бо іде наше військо!
Я побіг до мого дідуся і моїх рідних та кличу щосили:
– Ходіть під церкву, бо іде наше військо!
Ще заскочив до саду, назбирав повний капелюх грушок і яблук, сестри назбирали квітів, і біжу під церкву. Вулицею попри церкву проходив 2-й курінь УСС. Молоді, гарні хлопці, в синіх одностроях, із синьо-жовтими розетками з лівого боку шапок. Жінки роздавали їм молоко, дівчата – квіти, а я – грушки та яблука. Деякі стрільці затикали квіти в рушницю, інші закосичували (прикрашали. – Ред.) свої однострої. Були втомлені далеким маршем, але радісні, бо переможний похід окрилював їхні надії на визволення цілої України з-під російського ярма.
Я спитав одного стрільця:
– Куди йдете?
– На Маловиди! – сказав і показав рукою. – Дивіть! Між нами є дві стрілкині! Софія Галечко і Гандзя Дмитренко! Це була справжня несподіванка, бо чогось такого таки ніхто не сподівався! Всі почали дивитися на наші стрілкині, що маршували скромно, не позуючи на “героїнь”.
В одному моменті Усусуси почали співати нечувану досі пісню “Гей, у лузі червона калина...”. Ця незабутня пісня, вперше почута, викликала велике захоплення серед новосільчан, що супровожали стрільців аж на край села, на вигін, аж до “хрещатої дороги”. А хлопці бігли ще дальше, бо не могли доволі налюбуватись нашим військом, таким рідним і дорогим!..
Так колись вітали прапредки новосільчан козацькі сотні армії великого гетьмана Богдана Хмельницького, що йшли на Львів, визволяючи їх з польського панщизняного (від слова “панщина”. – Ред.) ярма.
У Новосілці квартирували обози УСС, господарські частини, була якийсь час, при кінці 1915 р., також Пресова квартира УСС.
У серпні 1916 р. російські війська знову зайняли Новосілку, і фронт був майже цілий рік над Золотою Липою. В Новосілці було завжди багато російського війська, стояв полк кубанських козаків, що говорили українською мовою, співали українських пісень.
У лютому 1917 р. я вступив до тернопільської “малоросійської” гімназії. Там застала мене російська (правильно: Лютнева. – Ред.) революція. Почалися масові мітинґи й походи з червоними прапорами. Появилася українська преса з Києва – “Нова Рада” й інші газети. Деякі солдати почали носити синьо-жовті стьожки побіч червоних. У походах несли також синьо-жовті прапори з написами “Хай живе вільна Україна!”. При вул. Тарнавського, ч. 7 був Український військовий клюб ім. гетьмана П. Полуботка, а на бальконі того дому висів український прапор.
У червні 1917 р. через Тернопіль проходив на фронт українізований полк ім. гетьмана П. Сагайдачного. На переді їхала полкова оркестра на білих конях, грала марш Сагайдачного. Потім їхала кінна сотня, що мала на списах українські прапорці. Всі солдати мали українські стьожки на грудях. Полк зупинився перед домом, де був військовий клюб, один старшина привітав його промовою. Ми побачили тоді вперше “наше військо” в російській уніформі.
В українському театрі поставили на бажання полку кубанських козаків “Невольника” за поемою Т.[араса] Шевченка, Хоч це була постановка виключно для козаків, але я зумів переконати одного симпатягу-козака, що я “теж козацького роду”. А що він мав такого синка, як я, то взяв мене за руку і провів аж під сцену, я мав рідкісну нагоду побачити повну залю козаків, нащадків наших запорожців, що незвичайно тепло сприймали цілу постанову. В першому ряді сидів сивоусий полковник і старшина. Як бандурист “Рубцьо” (сл. п. Іван Рубчак) заспівав думу “Я сьогодні щось дуже сумую, про козацькую славу згадав”, то з очей полковника поплили сльози. А з ним плакала ціла битком набита заля козаків... Такої постановки я ще не переживав!
І це було “наше військо”!
У перші роковини смерти Івана Франка відбувся в Тернополі 29 червня 1917 р. найбільший здвиг, який коли-небудь там відбувся. В поході взяли участь понад 20000 народу з цілого Поділля, взяли масову участь і старшини та солдати російської армії. А наперед їхали наші артисти, І. Рубчак, ухарактеризований як гетьман Хмельницький, з булавою в руках, за ним артисти в козацьких одягах, немов з картини “В’їзд Хмельницького до Києва”.
А як зближався пам’ятний листопад 1918 р., то наш пластовий курінь у Теребовлі дістав наказ виконувати розпорядження Військового комітету, бути кур’єрами по селах, мобілізувати здібних до українського війська. Вночі з 2 на 3 листопада пластуни зі зброєю в руках разом з вояками з австрійської армії зайняли всі уряди, вивішували українські прапори. І так здійснилися наші мрії по 5 роках, від пам’ятної ватри в 1913 р. в Теребовлі. Пластуни служили в українській міліції, потім в УГА, відбули славетний похід українських армій на Золотоверхий Київ у 1919 році, але багато з них уже не вернулися домів, вони склали свої молоді, буйні голови на степах України або померли від поворотного тифу...
Пам’ятні слова Петра Франка стали дійсністю: ми продовжили бій під Полтавою! А як вибухла Друга світова війна, то до Самбора ввійшов Український легіон під командою полк. Р.[омана] Сушка, але ненадовго! При кінці червня 1941 р. ввійшов до Львова Український легіон під командою сотн. Р.[омана] Шухевича (обидва Романи були вихованцями Пласту. – Ред.), що уможливив відбути установчі збори та відновити Українську державність 30.6.1941 року. Зродилися великі надії, але... розвіялися, як осінні листки...
Весною 1944 р. виїхав я на село. Ледви я приїхав, аж біжить донечка знайомих і кличе нас:
– Ходіть! Іде наше військо!
Ми вийшли на вулицю. Проходила частина УПА. Добре узброєна, хоч різна уніформа, але однострої. Видно було сувору дисципліну і добру команду. Селяни приймали їх цілим серцем і душею.
На початку липня 1944 р. їхав я поїздом зі Львова на захід. На одній станції над’їхав поїзд із заходу. Чути було українські пісні.
– Їде наше військо! – закликали наші подорожні.
Я заглянув у вікно. З вагону другого поїзду, що пристанув, вихилився старшина Саноцький і закликав:
– Як побачите мою дружину у Криниці, то вітайте від мене!
Я обіцяв, і обіцянку виконав.
Це їхала наша дивізія [“Галичина”] під Броди.
Минали роки, і добра слава про “наше військо” розносилася по наших таборах “діпістів” (переміщених осіб. – Ред.). Мабуть, у 1948 чи 1949 рр. прибула до табору в Ґанґгоферзідлюнґ під Реґенсбурґом група упістів, а між ними командир [Микола Савченко-]Байда, д-р [Богдан Яньо-]Крук-Мелодія (керівник Українського Червоного Хреста на Перемищині. – Ред.), пор. Лев Футала, прибули й упістки. Я вів тоді щотижневу “Живу газету”, запрошував їх поділитися споминами, а тоді заля не могла помістити всіх бажаючих їх побачити й почути. Такий був сантимент до українського війська! Іван ДУРБАК
Дж.: Дурбак І. Іде наше військо // Сурмач (Лондон). – 1983. – Ч. 1 – 4 (74 – 77). – С. 25 – 27.
На світлині – Іван Дурбак, автор спомину, та невідомий кіннотник УСС, 1915 – 1916 рр. Світлини надав Юрій Юзич. 
|
