Повчальна історія, яка навряд чи когось чогось навчить
У книзі спогадів “Стежками життя” останній прем’єр кубанського уряду Василь Іванис згадує, як на початку 1900-х вибирався з дому, з кубанської станиці Настасіївської, навчатися до учительського інституту в м. Тифлісі. Біля станції Лінейної, де він мав уперше в житті сідати на потяг, росли величезні розлогі дуби й стояло декілька добрих хат. Належали вони Якиму Безкровному, батькові Кузьми Безкровного – визначного українського національного діяча Кубані доби революції 1917 – 1920 років. Під дубами бавилися гарно вбрані дівчинка і хлопчик. Василь підійшов до них і запитав по-російському, звідки і хто вони. Дівчинка несподівано твердо, українською мовою, відповіла йому:
– Ми діти учителя Безкровного, ми не кацапи, чого ти з нами говориш, наче москаль?
Василя здивувало, що діти з інтелігентної родини говорять так, як у його рідній станиці Настасіївській. Та ще б більше здивувався він, коли б довідався, що ця дівчинка стане його дружиною, а іменем хлопчика, який бавився з нею, він назве свого єдиного сина.
Кузьма Безкровний прагнув дати своїм дітям освіту українською мовою, а оскільки українських навчальних закладів у Російській імперії не існувало, то він послав їх на виховання аж у Галичину – до українського ліцею м. Перемишля. “Сам Денікін на згадку про Безкровного зеленів від злоби, кажучи: «Це страшний мазепинець: у нього діти-гімназисти говорять лише українською мовою!»”.
Та доля зіграла злий жарт.
Василь Іванис оповідає у своїх “Стежках життя”, що коли він у 1938 р. вперше відвідав могилу “дорогого покійника” Кузьми Безкровного на Ольшанському кладовищі у Празі (на похороні не зміг бути), то жахнувся: “Могила виявилася занедбаною (провалилася), на хресті з дощок був напис – о диво! – російською мовою: «Здесь покоится прах кубанского казака К. Я. Безкровного», дати народження і смерті”.
– Хто зробив таке. блюзнірство?! – запитав схвильовано Іванис.
– Не знаю, мабуть, кубанці... – байдуже відповіла його дружина, дочка Кузьми Безкровного.
Василь Іванис зламав примітивного хреста і відкинув друзки. Найняв робітника для впорядкування могили, заплатив за 10 років оренди землі й охорону могили та за мармуровий пам’ятник.
Якби хтось нагадав Василеві Іванисові в той момент історію з українською дівчинкою, яка гралася зі своїм братом Євгеном під дубами біля станції Лінейна на Кубані, мабуть, не повірив би він, що саме вона, колись патріотична дівчинка, а тепер байдужа особа, стала його, останнього кубанського прем’єра, дружиною.
Роман КОВАЛЬ
На світлинах – Кузьма Безкровний і Василь Іванис (праворуч). |
