Скульптор Дмитро Бур?ян у час грізної небезпеки для Батьківщини пішов добровольцем до війська. Був на Яворівському полігоні під час російського ракетного удару 13 березня 2022 р., коли загинули десятки новобранців. У 2022 – 2024 рр. служив у 406-й Окремій артилерійській бригаді в Миколаєві. На початку 2025-го переведений до 37-ї бригади морської піхоти. Воював кулеметником десантно-штурмового відділення. 19 вересня 2025 р. під час бойових дій біля села Новохацького Волноваського району зник безвісти. 8 липня село Новохацьке звільнене від ворога, але зараз ніби перебуває в “сірій зоні”.
Далі – розповідь Дмитрової мами Тамари Мартиненко, яку записала Людмила Джулай.
Ще з дитячих літ Дмитрик бачив красу світу в крилах птахів. І переносив її на папір, у перші ліплення з пластиліну.
– Згадую, як ще у два з половиною роки Дмитрик намалював тваринку з чотирма ніжками, двома вушками. І цим мене дуже вразив. Моя донька, яка на 15 років старша за Дмитрика, навчалася тоді на педагога дошкільного виховання. Вона порівнювала малюнки інших діток з картинками її братика і казала, що різниця була дуже помітна.
Коли Дмитрику виповнилося чотири з половиною роки, ми з чоловіком з дитсадка возили його на заняття до Черкаської дитячої художньої школи імені Данила Нарбута. Часи тоді були дуже скрутні. На роботі зарплату не видавали, бувало, по пів року, а інколи розраховувалися бартером. Тому ми й вирішили перевести його до Центру дитячої та юнацької творчості. Там навчання було безкоштовне. Згодом Дмитрик повернувся до школи імені Данила Нарбута.
Щороку до дня народження народного художника Данила Нарбута проводилися звіти дитячих робіт у Черкаському художньому музеї. З яким хвилюванням наша родина відвідувала виставки! Як же мені подобалися картини сина! Я бачила, як він творчо росте. А потім Дмитрика перевели до Черкаської дитячої школи мистецтв. Навчався у вчительки Ганни Чуприни до 6-го класу.
Ми передплачували журнал “Соняшник”, який видавала Леся Воронина. Там були розповіді про героїчних козаків – захисників рідної землі. Син захоплювався їхніми подвигами. Дуже любив малювати козаків і коней, а ще – батальні сцени. Саме це й вражало журі. Перша конкурсна робота була про те, як козаки били турків. Вони обступили турецький корабель своїми прудкими чайками. Ризикуючи життям, проникали на вороже судно. За цю картину Дмитро отримав свою першу нагороду. Народний художник Віктор Клименко звернув увагу на ту роботу – величезну за форматом, виконану в нестримній динаміці. А синові тоді було лише вісім літ.
Цю картину направили до Києва на конкурс “Нові імена України”. Дмитрик отримав медаль і премію. Він був окрилений цією перемогою. Тоді Український фонд культури очолював поет Борис Олійник. Згодом, коли Дмитро працював над виставкою, присвяченою 75-й річниці від дня народження Василя Симоненка, він створив скульптурні портрети шістдесятників. І серед них, як вдячність за нагороду, було погруддя Бориса Олійника.
У журналі “Соняшник” постійно були конкурси. Дмитрик намалював журавликів і хом’ячка і написав про них. Ми якраз купили йому пухнастика. І став лауреатом конкурсу. Я з чоловіком їздила до Києва на вручення нагород, що відбувалося в Будинку письменників. Видатні люди виступали, ділилися своїм досвідом. Синові подарували цифровий фотоапарат, годинник і книги.
До речі, ті орли, чорногузи, лебеді пройшли через усе моє життя і життя мого сина… На нашій дачі, що поблизу села Благодатного, стояв електричний стовп. Одного разу там загинули два молоденькі чорногузи, впали на землю. Третій ще був живий. І все це сталося на очах у Дмитрика. Ми забрали пташеня, возили до ветлікарні, лікували. Дітки ловили жабок, рибок, підгодовували птаху. Але на шостий день чорногуза не стало. Ми не призналися синові, сказали, що поклали його в інше гніздечко. І він там живе.
А ще мені снилися дивні сни перед народженням Дмитрика: ніби летить орел, а я схопила його за лапу, а він підняв мене високо в небо.
І тепер згадую: востаннє син написав мені повідомлення 22 серпня 2025 р. – лише два рядки… А 21 серпня до нас на дачу прибився молоденький сіренький лебедик. Просто зайшов у хвіртку. Птах не літав, а гордо ходив подвір’ям. Ми зраділи птаху, були здивовані. То потім зрозуміли, що це був тривожний знак…
Людмила ДЖУЛАЙ |
