 1988-й – рік, коли у повітрі вже відчувались зміни, але ще мало хто був готовим до боротьби. Комуністична система була ще потужною. Ми, група молодих юнаків, згуртувались навколо романтичної мрії – боротись за Україну.
Ми ще не знали напевне якою має бути ця боротьба й не знали якою має бути саме наша участь у цьому. Все, що мені було відомо – це розповіді батька довгими зимовими вечорами про бандерівців. Але я знав напевне – тепер слово за нами.
Ми всі мали псевда, як бандерівці, та потаємно збиралися вечорами на вулиці.
Одного дня друг “Тур” відвів мене до серйозної розмови. Тихо промовив, що має важливий документ для нас. Але, хто передав, розповісти не може. Лише багатозначно прошепотів – документ передала ОУН. Я розгорнув папір, там чіткими літерами написаний Декалог українських націоналістів.
Папір вирішили знищити, але текст перед тим кожен із членів групи завчив напам’ять. Після цього ми відчули себе причетними до чогось великого та зрозуміли, що не одні, що про нас знають. І тепер необхідно чекати нових директив.
Ми відчули сенс і потребу свого існування. Так виникла Організація української молоді “Спадщина”. Вже пізніше я дізнався – Декалог нам передав Зеновій Красівський – Провідник, як ми називали його поміж собою.
З часом я мав честь познайомитись із цією легендарною особистістю. Напередодні я ніяк не міг уявити – як має виглядати Провідник ОУН, людина з легенди. Нарешті, зустріч відбулась – у нього вдома. І я побачив перед собою не войовничого підпільника, а мудрого і спокійного чоловіка. Лагідна, але впевнена мова, батьківська увага. В його товаристві відчував себе затишно, захищено та впевнено.
Ми говорили про Україну, якою має бути боротьба, про націоналізм і національну ідею. Я наголошував на тому, що ОУН повинна вийти з підпілля, що десятки тисяч людей, котрі виходять на мітинги протесту, чекають на вказівки від Організації. Дискутували на цю тему.
Красівський давав поради як себе поводити, з ким контактувати, наголошував на важливості підключення молоді до Національно-визвольної боротьби...
Звістка про смерть Красівського блискавкою пронизала свідомість. Почуття неповторної втрати змішалося з розгубленістю. Так, наче втрачено чіткий орієнтир.
У розбурханому морі народного піднесення початку дев’яностих, серед безлічі трибунів, важко було зорієнтуватись, хто справжній лідер, хто демагог, а хто – просто підісланий провокатор. Красівський був твердим орієнтиром, він міг відповідально сказати хто є хто. Тепер його не стало. Огорнуло відчуття великої відповідальності. Тепер рішення доведеться приймати самим і відповідати за них.
На похорон Провідника зібрались тисячі людей. Не всі присутні знали ким він був, але усі глибоко усвідомлювали – Україна зазнала великої втрати.
Гострим відчуттям врізався в пам’ять тужливий плач трембіт. Трембітарі приїхали з далеких гір, щоб за прадідівською традицією провести в останню путь Провідника. Андрій ПАРУБІЙ
Львів, листопад 2004 р.
Дж.: Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українс ького народу / Упор. Р. Коваль і В. Рог. – Київ: Діокор, 2005. С. 67 – 69. |
