 Лавро Кемпе народився 22 серпня 1901 року. Отже, цьому славному чоловікові 125! Тож уже публікуємо наш нарис із майбутньої книги “Діти у Визвольній війні. 1914 – 1920-ті рр. Історії, життєписи, спогади, документи”.
У спомині про Степана Паладійчука Лавро зазначає, що вже у травні 1919-го він був працівником військового комісаріату, створеного при “славній повстанській організації, яку очолював отаман Оверко Куравський”. Ось дослівно: “Я належав до відділу військового комісаріату для доручень розпорядків по околицях, розвідки та зв’язковим по організації повстанських клітин”. Тому Лавра пізніше і назвали “одним з організаторів повстанських частин у Таращанщині”.
Хлопець був палкий, про себе і своїх товаришів він писав: “Ми, запальні голови…” Цю самооцінку підтверджує промовистий факт його біографії: “В роках 1915 – 1916 – охотник російської армії”. Тобто пішов добровільно в царську армію захищати “отєчєство”. Та ще й здобув в обороні чужої батьківщини Георгіївський хрест 4-го ступеня. Тобто виявляв дива хоробрості на шкоду Україні, поневоленій деспотичною Москвою, яку не захищати, а бити треба...
Та просвітлення прийшло швидко – з Лютневою революцією 1917 року: самодержавство російське впало, й українці дістали шанс дихнути вільно і на повні груди. І, засукавши рукава, будувати власну державну оселю. І серед цих національних романтиків опинився Лавро Гнатович Кемпе з м-ка Володарки, що на Київщині.
Зі спогаду про Степана Паладійчука дізнаємося про участь автора в бою в серпні 1919 року, який міг закінчитися для них “спільною могилою”.
“У серпні того самого року большевицька червона армія під тиском білогвардійців-денікінців із півдня, збоку Криму та Одеси, панічно відступала до Москви, і саме теренами нашого розташування, – згадував Лавро Кемпе. – Із непевних чуток ми знали, що із заходу наступають об’єднані галицькі та «Петлюрівські» (тоді так казали) військові з’єднання. На змобілізованих наспіх селянських возах – нас біля 60-ть осіб, озброєних рушницями та двома кулеметами. Штаб на двох бричках – між членами якого був і наш комісар С. Паладійчук – вирушив ранком у бік міста Сквири, де, за нашими відомостями, мала б бути регулярна Українська армія.
Опівдні з правого боку появилась якась кіннота – півсотня вершників... Вона раз наближалась, то знову відставала. Не знаючи, хто ми, нас не обстрілювали, – то й ми лише підганяли коней бігти швидше. По якімсь часі раптом кіннота в розсипній кинулася нас атакувати – наші ж кулеметні та рушничні постріли примусили їх звернути за горбок, але по короткім часі вони погналися за нами, і почався змаг прудкости кінських ніг, запряжених у наших возах, та вершників, і це тривало пару годин.
Десь надвечір біля села Татаринівки під Сквирою (тепер с. Оріховець Білоцерківського р-ну. – Ред.) наша валка розсипалася полем, а назустріч нам розпочалася стрілянина залеглої за брукованим шляхом піхоти; за нашими плечима напосідає кіннота, а в нас уже і набоїв обмаль... З нашого штабу через далековид пізнали за шляхом перед нами піхоту в галицьких уніформах, яка прийняла нас за ворогів – бо ми були одягнені хто в чім міг.
На моїм возі був скручений великий прапор, який доручено мені берегти. Малиновий прапор, на тлі якого Архистратиг Михаїл з мечем. Мене щось спонукало той прапор розгорнути та йти у напрямі своїх; у тому ж напрямі, на певну віддаль зліва від мене ішов також наш комісар Паладійчук – в уніформі галицького вояка. По нас перестали стріляти свої, а перенесли обстріл по большевицькій кінноті, яку рідкими пострілами обстрілювали і з нашої валки. Кіннота заметушилася, декілька з них ще поґальопувало в нашу сторону, але під рясним обстрілом нашої піхоти швидко завернули і зникли за пагорбами. Була то радісна зустріч зі своїми”.
Так що Лавра Кемпе на порозі його 18-ліття – і Степана Паладійчука та все козацьке товариство – врятував малиновий прапор з архистратигом Михайлом...
Лавро Кемпе – учасник Першого зимового походу в лавах 1-го кінного полку Чорних запорожців. До 1-ї сотні його прийнято 11 лютого 1920 року. Полк був бойовий, мав багато перемог над червоними та білими москалями. “Поява чорних списів, сіючи жах у лавах ворожих, удесятеро скріплювала сили наших знеможених частин, – згадував юнак з Володарки, – і перемога у великій більшості була за нами”. Девізом полку, а отже й Лавра Кемпе, було: “Перемога або смерть!”
Лавро – учасник переможного бою під Вознесенськом у квітні 1920 року. Саме чорні запорожці відчайдушною атакою “відкрили дорогу до Вознесенська та його скарбів”.
І все ж подвиги полку Чорних запорожців та інших частин Армії УНР не привели до перемоги, – Росія виявилася сильнішою.
Хоробре козацтво опинилося в польських таборах для інтернованих. І тут заграв інший талант Лавра Кемпе. “В Каліші, в таборі полонених, [він] виявив театральні здібності і там їх поглибив”, – писав Михайло Марунчак.
“Мистецьку кар’єру почав [Лавро Кемпе] ще вояком УНР... 1921 року він вступив у Сосновиці (Польща) до Державного прифронтового театру під керівництвом [Платона] Кречета. Від 1921-го виступав на сценах українських мандрівних театрів Галичини, а з 1925-го – в Українському театрі Ніни Бойко, згодом – Українському придніпрянському театрі під керівництвом Ольги Міткевич та у «Просвітянському театрі» Львова (1927 – 1928)”. 14 серпня 1927 р. в Лавра Кемпе народилася донечка Віра. Батькові в серпні ось-ось мало виповнитися 26, а мамі – акторці Клавдії Радванській із Бродів – було 18 (Віра згодом стала вихованкою таємного Пласту, курінною в легальних Виховних спільнотах української молоді, створених Пластом під час Другої світової війни, стала й письменницею; у заміжжі з Романом Плавущаком вона привела у світ Уляну і Тетяну).
У 1928 – 1929 рр. (з перервою) Лавро Кемпе виступав в Українському народному театрі ім. Івана Тобілевича в Станиславові (тепер Івано-Франківськ), у 1929 – 1930 рр. – у мандрівному театрі Йосифа Стадника, у 1930-х – в українських театрах Панаса Карабіневича та О. Залеського на Волині. Очолював аматорський театр у Старому Самборі (1933 – 1935).
Від 1935 р. Лавро Кемпе працював в Українському народному театрі ім. Івана Тобілевича, а в 1939 – 1940 рр. – у Львівському театрі ім. Лесі Українки.
Історик Михайло Марунчак резюмував: “Брав участь у всіх фазах розвитку об’їздових театрів Захід. України. Був каталізатором сполуки (об’єднання. – Ред.) театрів «Заграва» та ім. Івана Тобілевича в один театр ім. І. Котляревського (у 1938 р. – Ред.). В рр. 1940 – 1944 працював в театрі ім. Івана Франка у Станиславові”.
Після Другої світової війни Лавро Кемпе мешкав у таборі переміщених осіб у Ляндеку (Австрія), працював у таборовому театрі з Йосипом Гірняком та Олімпією Добровольською.
1948 року у проєкті нагородного листа на підвищення підстаршин (для філії Союзу українських ветеранів у Ляндеку, Австрія) Лавро Кемпе зазначив, що в 1920 р. в Кам’янці-Подільському навчався в Юнацькій школі, а його “підстаршинське звання – вершник”. Звичайно, такого звання не існувало, але самоозначення цікаве. Вершник!
1948 року Лавро виїхав до Канади. Працював актором і режисером. “В Торонті поринув в організоване життя укр. театру, – писав Михайло Марунчак. – Поставив такі вистави, як «Лісова пісня», «Катерина», «Украдене щастя», «Шаріка», «Гуцулка Ксеня», «Король стрільців» та багато інших. Написав скрипт (сценарій. – Ред.) і був режисером фільму «Скарби України», що його фінансував д-р А.[нтін] Вахна”.
За участь у Визвольній боротьбі Лавро Кемпе нагороджений Хрестом Симона Петлюри (ч. 2647).
Помер чорний запорожець 27 січня 1981 р. в Торонто в Канаді. Наступного дня в Романа Коваля, співавтора цього нарису, народився син Євген, згодом – старший лейтенант ЗСУ, оборонець Авдіївки в лавах 110-ї бригади ім. Марка Безручка... У некролозі у “Вістях комбатанта” Лавра Кемпе названо “наймолодшим воїном Армії УНР” та “видатним актором і режисером”. “Наймолодшим воїном Армії УНР” Лавро Кемпе не був, у нашій книжці можна прочитати і про молодших вояків, – але це не применшує його роль у Визвольній боротьбі.
Поховали старого козака на цвинтарі Йорк у Торонто.
Його дочка Віра Ке (Кемпе) померла 2019 року. На її могилі викарбувано: “Не плач, бо це минуло, посміхнись, бо це було”. А біля дат життя і смерті її чоловіка Романа Плавущака із-під Сяніка (15.07.1924 – 12.12.2011) написано: “Тобі, Україно, і перший подих, і останній”.
Обидва підписи пасують і до резюме життя Лавра Кемпе, який усього себе віддав на службу Україні – і як вояк, і як митець. Роман КОВАЛЬ, Юрій ЮЗИЧ 
|
