 Яке прекрасне це войовниче дитя – син дорошенківського полку! Спасибі сл. пам. працівникам журналу “Дороговказ”, які зберегли дорогий для нас образ. Радіємо, що він увійшов до Юнацького пантеону борців за волю України, який ми творимо у вигляді книги “Діти у Визвольній війні”. На світлині 1918 року бачимо Миколу Сокола – малого козака 4-ї сотні 1-го полку ім. Петра Дорошенка Запорозької дивізії. Миколі 15 років. Біля нього – козак цієї сотні, очевидно, опікун, “дядько”. До полку хлопець вступив 21 квітня 1918 року. Це був час, коли запорожці звільняли Донбас від московських більшовицьких окупантів.
Микола з Катеринославщини. Принаймні так стверджував Іван Луцишин. Він писав, що з Миколою Соколом вони навчалися в комерційній школі в Катеринославі та були членами Катеринославської української студентської громади, вкрай нечисленної.
“Головою Студентської Громади був активний щирий українець – студент Лященко, який з часом подіями був змушений виїхати з Катеринослава. На його місце обрано мене головою Студентської Громади, – згадував Іван Луцишин. – До правління цієї студентської організації входили як заступники голови чи як члени студенти Гірничого Інституту Нечипоренко, Микола Сокіл, мій давній товариш ще з середньої комерційної школи в Катеринославі, студентка університету Віра Шпаківська і Пріся Горбач та інші”.
Але як Микола Сокіл міг бути студентом, коли мав лише 15 років?
Хтозна, може, це інша особа.
Микола дорослішав у війську. 1920 року він служив у 46-му курені 6-ї Січової дивізії і в кінному дивізіоні Спільної юнацької школи. Коли Армія УНР опинилася за “дружніми польськими дротами”, хлопець пройшов нелегкий шлях випробувань у таборах Домб’я, Ланцута, Олександрова-Куявського, Щипйорна та Каліша. Потім була Варшава, вже – слава Богу! – без дротів.
Нарешті юнакові поталанило вирватися з неприхильної Польщі. У Чехословацькій Республіці ставлення до хлопця вже було як до людини. Тут здобув середню освіту, працював у фірмах на різних посадах. У ЧСР не тільки заробляв на хліб, а й організовував українське життя, зокрема в Лібштадті (нім. Liebstadt, тепер Libštát – містечко в Ліберецькому краї Чехії). Створив тут Українську громаду і “філію Українських Комбатантів”. Та очолив їх. Це буле друга філія Української громади в Чехії.
Микола Ґалаґан (у 1917-му ад’ютант командира Богданівського полку) згадував: “Лібштадтська філія [Української] Громади заложена була 1930 року в грудні, коли-то відбулися збори тамошніх українців, скликані М. Соколом, урядовцем місцевої текстильної фабрики, що з ним Управа Громади зв’язалась посередництвом Ліберецької філії. Присутніх на тих зборах було 18 осіб, бувших українських вояків, які працювали тут як промислові й сільсько-господар.[ські] робітники. На згаданих зборах, що їх треба вважати за установчі, обрано було Управу філії у такому складі: М. Сокіл – голова”. Цю громадську посаду Микола обіймав до 1934-го та передав її в надійні руки іншим.
“Серед членства Лібштатської філії стало ніби свого рода традицією брати до себе на вакації учнів української гімназії. На місцевому цвинтарі філія поставила пам’ятник українському стрільцеві М. Селяникові, на якому зроблено напис українською мовою. Філія все відгукувалась на визначніші події в житті нашого народу, зокрема на утиски з боку окупантів”, – стверджував Ґалаґан. Звісно, що все це значною мірою було Миколиною ініціативою.
У 1931 – 1934 рр. Микола Сокіл – ще й заступник голови Української громади в ЧСР Миколи Ґалаґана. Микола заснував українські громади в Лазнях-Белограді (Lázne Belohrad), що в Краловеградецькому краї, а також у м. Турнові (Turnov), що в Ліберецькому краї.
У 1939 р. дорошенківець вирушив на поклик Карпатської України. Зголосився до “Карпатської Січі”, але “боротися зі зброєю в руках не довелося”.
І ось – Канада! Тут розшукав побратимів, став до лав комбатантської організації – як член 5-ї станиці Союзу бувших українських вояків Канади. Кілька каденцій входив до генеральної управи. “Уклав свою досить помітну цеглину праці в організаційну розбудову СБУВ”.
Микола, щирий і чистий козак, не терпів маніпуляцій зі старшинськими ступенями ветеранів Армії УНР. Зокрема, публічно звернув увагу, коли одного хорунжого якось називали в пресі “підполковником”. В одній із таких публікацій у березні 1968 року дорошенківець написав: “Прилюдні метаморфози і жонглерства з рангами Українських Дієвих Армій не можуть залишатись без відповідної реакції з боку чесних українських ветеранів, які у військовій ранзі бачать не лише порожній титул, але символи військових чеснот, провідництва, відповідальности, самопосвіти, вірности, порозуміння щодо нижчих рангою”.
За участь у Визвольній боротьбі Микола Сокіл нагороджений Хрестом Симона Петлюри (ч. 3321) та Воєнним хрестом (ч. 194, 19.10.1961).
Відійшов козак у засвіти 15 липня 1968 р. – на 65-му році життя (отже, народився орієнтовно 1903-го). Поховали його “зі всіма належними українському воякові почестями” на цвинтарі “Проспект” у Торонто. Прощальне слово виголосив Іван Липовецький, голова Генеральної управи СБУВ: “І знову стоїмо над свіжою могилою Українського Вояка, який назавжди залишає наші вояцькі лави. І хочеться переповненими смутком і болем душею та серцем звернутися в благальній молитві до Всевишнього: Милостивий Господи, завчасно приходимо ми тут, зачасто хилимо наші прапори в журбі і смутку над цими свіжими могилами наших побратимів”.
У некролозі друзі називали Миколу Сокола то підпоручником, то поручником Армії УНР, а раніше – хорунжим. Якраз цього він і не терпів. Насправді Микола був юнаком Армії УНР, козаком Дорошенківського полку.
Слава українським дітям – козакам-романтикам та учасникам Визвольної боротьби за волю і щастя нашого народу! Роман КОВАЛЬ, Юрій ЮЗИЧ 
|
