 1 листопада 1995 р. народився Дмитро Коцюбайло (“Да Вінчі”). До вашої уваги передмова Романа Коваля до книги “Кодекс Да Вінчі”, яка вийшла у Видавництві Марка Мельника. Дмитро Савченко назвав “Да Вінчі” “палаючим пасіонарієм”, “стовпом сучасного націоналізму”. Я б уточнив – войовничого націоналізму, агресивно-радісного, усміхненого і веселого, який рішуче розчищає будівельний майданчик Української держави від російського сміття.
Український націоналізм із книжного, словесного, декларативного знову перетворився на націоналізм войовничий, животворчий. І насамперед завдяки таким, як Дмитро Коцюбайло, Тарас Бобанич-“Хаммер”, Олег Куцин та Андрій Жованик, які невдовзі по смерті зійшлися всі в Холодному Яру – на Пантеоні героїв.
Колись ці хлопці брали участь у вшануванні холодноярських героїв, тепер інші збираються в Холодному Яру, щоб ушанувати їх.
Правнук вояка УПА Дмитро Коцюбайло прийшов у світ 1 листопада 1995 року. За кілька днів перед його народженням, 28 жовтня, ми провели перше вшанування героїв Холодного Яру – поставили меморіальний знак на місці останнього бою Василя Чучупака. Останній бій Дмитра буде через 27 років… А перше козацьке хрещення Дмитро пройшов під час Революції гідності – у вуличних боях грудня 2013 р. в Києві в лавах “Правого сектору”.
Коли російські війська почали анексувати Крим, Дмитро пішов до війська. Було йому 18 років. Уже у 2014-му юнак став командиром відділення з десяти осіб. У с. Пісках під Донецьким аеропортом дістав важке поранення. Повернувшись після лікування, став командиром взводу, а в січні 2015 р., маючи 19 літ, прийняв роту 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”.
Майже 9 років Дмитро воював на Сході України. Брав участь у звільненні Карлівки, Пісків, Авдіївки, в лютих боях під Степанівкою, Савур-могилою, Старогнатівкою, у кривавих сутичках у районі Білої Кам’янки, на Світлодарській дузі, у другій битві за Авдіївку…
2022 року, під час широкомасштабного вторгнення кацапської орди, підрозділ “Да Вінчі” боронив Київ, Харків, Сумщину, Чернігівщину, знову Донеччину. А тоді ще й Запорізьку область – “вовки” взяли участь у важких боях за м. Пологи, на підступах до Гуляйполя та Оріхова. Тоді горіло скрізь… І “пожежну команду” “Да Вінчі” перекинули на Київщину та Чернігівщину, де “вовки” взяли участь у звільненні Нового Бикова й Басані. Не обійшлося без них і в боях за Нововоронцівку та Осокорівку, що на Херсонщині. Відчули силу підрозділу “Да Вінчі” й на Слобожанщині…
Воював Дмитро Коцюбайло також в околицях Лисичанська, Сіверська, Святогірська, Богородичного, Тетянівки, Клинового, Серебрянки, Берестового, Покровського, Бахмута, Білогорівки, Балаклії… Бив кацапню в Куп’янському, Борівському та Ізюмському районах Харківщини.
Уславився він і на чолі 1-го механізованого батальйону 67-ї Окремої механізованої бригади, створеної на базі підрозділів ДУК ПС. Незабутні звитяги “Да Вінчі” в районі Серебрянського лісу неподалік Кремінної на Луганщині. Кінець зими 2023 р. “вовча зграя” на чолі зі своїм отаманом билася на Лиманщині. А на початку березня командування перекинуло підрозділ на оборону “дороги життя” Часів Яр – Бахмут…
Дмитро планував воювати, поки Україна не поверне всі окуповані території. “Мені болить за Україну, – казав він. – Я хочу для неї перемоги”.
У 2017 р. “Да Вінчі” нагородили орденом “Народний Герой України”, а 30 листопада 2021 р. Президент України урочисто, у стінах Верховної Ради вручив Дмитрові Коцюбайлу “Золоту Зірку” Героя України.
Прийнявши найвищу державну нагороду, Дмитро сказав: “Для мене ця нагорода насамперед – моїх побратимів. Бійців, які всі 8 років вірили в мене, у нашу перемогу. Хлопців, які загинули, були поранені”.
Дмитро з дитинства мріяв стати художником – навчався в художньому ліцеї. А став Героєм України. Зауважте – не бувши кадровим військовим. Перше військове звання (молодший лейтенант) дістав у 2022 році, коли вже був легендою.
Ми познайомилися 27 квітня 2018 р. в Медведівці. “Правий сектор” приїхав на вшанування раніше на день, у п’ятницю. Тоді біля пам’ятника Максимові Залізняку я подарував Дмитрові свою книгу “Сто історій Визвольної війни”. Він мовчки чекав, поки я виймав книгу з багажника, поки підписував її. Емоцій особливих не виказував. Тоді більше говорив я.
На ранок 28 квітня, у суботу, у Медведівці відбулося урочисте відкриття 23-х Всеукраїнських вшанувань героїв Холодного Яру, присвячених 100-літтю Української революції та 250-літтю Коліївщини. Після покладання квітів до пам’ятника Максимові Залізняку, в якому взяв участь і Дмитро, я відкрив урочистості. Невдовзі надав йому слово. Він виступав від “Правого сектора” – співорганізатора вшанування.
Говорив “Да Вінчі” якось невиразно, не зовсім у мікрофон. Хотілось підійти і дати пораду: якщо можна, друже, трошки голосніше, люди ж не чують… Водночас я розумів: оце і є правда життя. Реальний герой – це не блискучий трибун, який захоплює слухачів і словом, і мімікою, і жестикуляцією. Ось такий “Да Вінчі” в цивільному житті: скромний і трохи невпевнений. Це ж не в бою, де все ясно і без слів. Його стихією був фронт, війна. Тут він почувався як риба у воді. Саме тут він був “упевнений і переконливий” (вислів Сергія Жадана).
Ще Сергій Жадан зауважив, що Дмитро “з нами – музикантами, письменниками, волонтерами – був доволі стриманий (…) Перед чужими він закривався й поводився трішки як підліток – недовірливо й надміру скромно. Ну й дякував завжди. Це було особливо незручно – дякувати хотілося саме йому, за все, що він робить, за його крутість і затятість”.
Про його затятість і любов до війни свідчить те, що на початок 2017 р. він уже здійснив близько тисячі пострілів з ПТРК (з інтерв’ю Михайлові Ухману), і не на навчальному полігоні, а по москалях. Цікаво, скільки він їх знищив…
Дивовижно, але “Да Вінчі” не мав військової освіти. Навчався лише на двотижневих курсах у Національному університеті оборони України ім. Івана Черняховського влітку 2022 року.
– Звідки в тебе такі знання, розуміння, як має стріляти танк, під яким кутом? – запитав у “Да Вінчі” у 2017 р. журналіст Михайло Ухман.
– Я не вчився цього, воно все якось само виходило, інтуїтивно, і жодного разу в мене не було промаху, – відповів Дмитро. – Тільки раз мені заборонили виїжджати стріляти – коли я хотів вискочити на саму розв’язку і впритул знищити з танка позиції москалів. У всіх інших виїздах я сидів на башті танка, керував діями хлопців. Такі дії мотивували екіпаж танка, вони бачили, що в будь-який час я можу загинути, але все одно їду з ними. На позиціях навіть почали ходити чутки, що я п’яним виїжджаю стріляти або під дією наркотиків, – інакше ніхто не міг пояснити мою мотивацію.
Оця безмежна хоробрість і створила “Да Вінчі” репутацію. Його всі поважали, всі говорили про нього з повагою.
Дмитро Коцюбайло був воїном від Бога.
То який же кодекс “Да Вінчі”?
Це 10 заповідей, 12 прикмет і 44 правила життя українського націоналіста.
І Молитва українського націоналіста: Україно, Свята Мати Героїв, зійди до серця мого,
прилинь бурею вітру кавказького, шумом карпатських ручаїв,
боїв славного Завойовника Батька Хмеля,
тріумфом і гуком гармат Революції,
радісним гомоном Софійських дзвонів.
Нехай в Тобі відроджуся, славою Твоєю опромінюся,
бо Ти все життя моє, бо Ти все щастя моє. (…)
У чинах тих хай знайду я смерть солодку, смерть у муках за Тебе.
І розплинуся в Тобі я, і вічно житиму в Тобі. І “Україна, Свята Мати Героїв” зійшла до його хороброго серця.
За п’ять років Дмитро повернувся до Холодного Яру: у червні 2023 р. на стежках Максима Залізняка, Тараса Шевченка, братів Чучупаків, Андрія Чорноти, Горліса-Горського – у Холодному Яру, на найвищій його точці, зависочів пам’ятник видатному українському воїнові. Поруч зібралися його побратими – “Хаммер”, Куцин і Жованик. 30 вересня до них приєдналися Юрій “Руф”, Олег Собченко, Юліан Матвійчук і Денис Антіпов. А 22 червня 2024 р. коло шляхетних стало ширшим: Історичний клуб “Холодний Яр” відкрив горельєфи Павлові Наконечному-“Історику”, Олександрові Пастуху-“Доброму”, Олексієві Рубцову-“Солдату” та Вікторові Шарому-“Паланковому”.
Меморіал козакам-добровольцям, який творить Історичний клуб “Холодний Яр”, стає головним святилищем у Холодному Яру. Як і прорікав Дмитро Савченко (у передмові до моєї книги “Побратима мого зачепила куля вражая”), Пантеон у Холодному Яру став “місцем сили всіх правих та священним Олтарем”.
А книга “Кодекс Да Вінчі” посприяє, щоб всенародна любов до Дмитра Коцюбайла переросла в його культ.
І на футболках та в серцях наша молодь носитиме святий лик рідного “Да Вінчі”, а в руках – зброю, з якою не розстанеться, навіть коли ми переможемо історичного ворога.
Ми ніколи не забудемо, що шлях до нашої вікопомної перемоги торували “Да Вінчі” і його дружна “вовча зграя” борців за Українську державу. Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”
Примітка. Горельєфи в Холодному Яру створив земляк “Да Вінчі” з Прикарпаття – Ігор Семак. 
|
