21 вересня 2024 р. на Київщині – у Березані та Згурівці – за участі Романа Коваля відбулися презентації книг Юрія Горліса-Горського “Це було давно”, “Таємниця отамана Зеленого” та Р. Коваля і Юрія Юзича “Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи”.
Щира подяка організаторам пані Сніжані Дричак із Березані, Василеві Панченку, який привіз нас на презентацію, головному організаторові Євгенові Чубуку, родині Яновських та нашому славному кобзарю Василеві Лютому, який енергетично виконав пісні “Чорна рілля”, “У Холоднім Яру”, “Лента за лентою”, “Мчать козаки” та інші.
Ось один із відгуків – учасниці літературного вечора Тані Горбач: “Дякуємо, пане Романе, за змістовний та надзвичайно цікавий, геніальний літературний захід, просвітницькою метою якого було донести українцям про їхнє героїчне минуле. Бо хто не знає минулого, той не має майбутнього! Наша місія – навчити дітей, спільно з вами, любові до України, що обіцяємо робити. Подяка Живосилові Лютому, бо музичні твори проникали в саме серце. Такі люди, як ви, – фундамент української нації”. А Євгенія Кулабухова висловилася лаконічно: “Це було просто прекрасно!”
Пропонуємо вашій увазі уривок із книги Романа Коваля для дітей “Таємниця отамана Зеленого”.
Комісара Лісікова Василь Лемешко підстрелив на Андріївському узвозі. Василько хотів підбігти, щоб з’ясувати, чи він його поранив, чи спровадив-таки з білого світу, та бій так запекло палахкотів-розгорався, що годі було вийти з укриття.
Лише коли чекісти почали піддаватися, Василько підбіг до комісара. Клацнув замком, щоб добити, та, побачивши розтрощений череп, відвернувся. Враження було тяжке. Це була перша смерть, яку він отак близько бачив...
Василько поволі піднімався Андріївським узвозом. Задивившись на струнку Андріївську церкву, що біліла на горі, ледь не спіймав кулю – гарячий струмочок блискавично обпік шкіру лівої скроні. Нажаханий, аж присів.
– Чого це ти, хлопче, кулям кланяєшся? – засміявся Денис Джерело.
Василько спалахнув від сорому, що односельці зауважили його страх. Він швидко підхопився і побіг угору. Піднявшись до Десятинної церкви, повстанці рушили в бік Хрещатика... Ще трохи – й ударну силу ворога буде розбито, розтрощено і перемелено. Ще трохи...
Та окупанти, прорвавши залізничну блокаду, підвезли підмогу – у криваву січу кинулися загони Віхмана і Лі Сю-Ляна. Врешті, близько 7-ї вечора, повстанці через брак набоїв відступили.
Василько ж разом із трипільцями і халеп’янцями повернувся до Печерської пристані, біля якої їх чекав у великій тривозі корабель “Козак”...
Уже як минули Видубицький монастир, Степан Тукаленко розшукав на кормі зажуреного Василька.
– Бився ти добре, – сказав отаман, – бачив, як ти одного чортяку відправив у пекло, складаю тобі за це подяку. Але ти порушив наказ залишитися на пароплаві, отже, будеш покараний. Ми не граємось у війну, ми воюємо. Ти сьогодні сам це зрозумів. Якщо кожний робитиме що хоче, то яке ж ми військо?! Завтра вранці зголосишся коменданту, що прибув для відбуття покарання.
А Василько так хотів повернутися в Халеп’я героєм!
Тепер же, видно, дадуть йому гарячих. Та ще й доведеться дякувати, казати: “Дякую, батьку-отамане, за науку”. А Тимко, мабуть, зрадіє – він же ледь не плакав з досади, що Василька взяли до Києва, а його ні.
“Ну і нехай сміється. Зате я москаля вбив...” |
