 З потеплінням поїхав у рідне село Щербанівку, до своєї майстерні скульптор Михайло Горловий. У п’ятницю, 29 березня 2024 р., ще розмовляв телефоном із землячкою Тетяною Лемешко, з якою товаришував чверть століття. “У суботу не дзвонила, – написала вона мені, – у неділю, понеділок і сьогодні дзвоню – не відповідає. Я написала його дочці Лесі, вона подзвонила йому – теж не відповідає. Потім попросила когось... знайшли його у садочку...”
Я вже знав про цю трагедію – повідомила дочка Леся...
У квітневому числі “Незборимої нації” на першій сторінці – Михайлова світлина з книгою його життя “Краса правічна” (яка нещодавно вийшла у Видавництві Марка Мельника) та рецензією Тетяни Лемешко, яка й готувала цю книгу як редакторка-упорядниця. І на другій сторінці – гарна Михайлова світлина разом з килимарем Степаном Ганжею (9 березня, на виставці Степана Ганжі). Я хотів Михайлові зателефонувати, порадувати його, привітати з публікацією, але запізнився.
Тепер залишається радіти, що Михайло Горловий устиг видати цю книгу, потримати її в руках, порадіти. Я ще встиг йому сказати, що за перший день уже п’ять його книг пішли у світ – один примірник придбав поет Олег Коломієць із Переяслава, а чотири примірники придбав доктор філософії Сергій Здіорук – для себе і бібліотек, яким допомагає оновлювати фонди.
Залишається радіти, що ми встигли за життя нагородити Михайла Горлового найвищою нагородою Історичного клубу “Холодний Яр” – Золотою сварґою – за лицарське служіння Україні. Нагадую: сварґа символізує найвищу святість, духовну силу, сконцентровану в Божественній істині. “Це Всесвіт”, – сказав про неї Михайло Горловий.
Михайло Горловий був козаком Історичного клубу “Холодний Яр”, членом Національної спілки письменників України, членом Національної спілки художників України. Я його називав останнім повстанцем отамана Зеленого, вірним продовжувачем його справи.
Він був вибуховий, щедрий, твердий у переконаннях, до ворогів непримиримий.
Він учасник Революції на граніті в жовтні 1990 року, учасник студентського голодування, десь є в Неті фото Горлового з пов’язкою на голові: “Я голодую”...
Якби був живий кобзар Василь Литвин, то на похороні Горлового заспівав би пісню “Умер козак”.
Наприкінці березня я запропонував Михайлові провести презентацію його книги 10 квітня – разом із презентацією книги Юрія Горліса-Горського “Це було давно”... Він відмовився, сказав, що представить її у вересні на своїй персональній виставці. Я йому кажу: “Михайле, ти що – Бог, ти точно знаєш, що доживеш до вересня?! Треба поспішати робити сьогодні, – якщо це в наших силах”. А він: “Ось наприкінці травня наші розіб’ють москалів, тоді можна буде і презентації проводити...” – “Михайле, ти ж і торік казав, що наприкінці травня наші викинуть москалів з України...” Він промовчав, але твердо тримав курс на вересень... А виявилося, що не дожив навіть до квітня – помер 31 березня. Ми з Михайлом товаришувати міцно... Відходять найкращі мої друзі: Василь Литвин, Тарас Силенко, Олег Куцин, Андрій Жованик, і от тепер вічний повстанець Михайло...
Сумно і боляче до краю.
Але є ще одна підстава для радості – у січні ми разом з Алівією Фокшею й оператором Юрієм Дереневським почали зйомки фільму про Михайла Горлового. На камеру зафіксовано його розповідь про своє життя, свою боротьбу за Українську Україну.
Планували ще записати інтерв’ю з Михайлом біля пам’ятників Петрові Болбочану і Василеві Вишиваному, які він подарував для Києва, а також у його майстерні в Щербанівці...
Думаю, що це й буде останній кадр фільму – осиротіла майстерня без свого Майстра.
Великого Майстра!
Вічна слава! І подяка за вірну службу Україні! Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та газети “Незборимої нація”
Роман КОВАЛЬ На світлині – Михайло Горловий і Роман Коваль. Дівич-гора, Трипілля, 2 червня 2012 р. 
|
