У перших двох частинах спогаду ( в ч. 11 і 12) йшлося про те, як моряк Остап Кіндрачук у середині 1960-х пішов у науку до ялтинського бандурного батька Олексія Нирка. Остап Кіндрачук і досі грає на Набережній у Ялті, принаймні до жовтня 2023 року. А нашого товариша Олексія Нирка, на жаль, уже немає з нами.
(…) Заповнивши три товстенькі нотні зошити-альбоми, я, як Каменяр Івана Франка, став перед цією “нотною скалою”, яку треба “лупати” по шматочку довго і нудно, і завагався… На заняття загальною теорією музики в мене не вистачало ні часу, ні терпіння, ні бажання, а виконувати пісні під супровід бандури хотілось негайно. Тож, починаючи вчити грати на бандурі чергову пісню, я одночасно вивчав значення нотних знаків, розташованих разом зі словами пісні на нотному стані в їхній відповідності до конкретної тональності, визначеної для цієї пісні. Там, де мені не вдавалося засвоїти якийсь теоретичний момент, я заповнював прогалину інтуїтивними “відсебеньками” або підбирав на струнах мелодію “на слух”. Внаслідок цього в мене почала вироблятися своєрідна індивідуальна манера виконання, на яку й досі звертає увагу багато слухачів.
Ми з Олексієм Федоровичем Нирком стали часто бувати один в одного. Як я, моряк ялтинського порту, “тимчасово” (без надії на покращення) тіснився з сім’єю у своїй “хрущобі”, так і кобзарський маестро з дружиною Неонілою “тимчасово” отримав напівпідвальне приміщення в Ущельненському будинку культури (Ущельне – північно-східна частина Ялти, над річкою Дерекой). Як в одного, так і в другого почесне місце в інтер’єрі займали заповнені вщент книжкові шафи, у яких домінувала україніка. Правда, на відміну від моєї книгозбірні, у маестро було більше українських книжок, а деякі полиці вгинались від багатотомних нотних видань “Музичної України” – творів композиторів, теоретиків та істориків музики. Бачачи, як я спрагло шукаю в них пісні на морську, козацьку чи кримську тематику, Олексій Федорович після своїх частих відряджень до Києва чи Львова інколи привозив нотні збірники мені в подарунок. Я своєю чергою, коли знаходив щось цікаве з історії України, купував два екземпляри – для себе і для свого пан-отця, як називають своїх наставників кобзарі.
Я відзначав для себе, що тільки тепер мені відкрилась повнота життя, пов’язана з невимовною радістю творчості. Та й Олексій Федорович якось признався, що він уже давно чекав на такого учня-однодумця, як я.
Позитивні зміни в моїй поведінці відчули і дружина із сином, і колеги-моряки. Якщо раніше свій вільний час я дедалі менше проводив у колі сім’ї чи в якомусь із клубів, а частіше – біля пивних бочок з портовиками (далася взнаки цілинна “закваска”), то тепер про пиво я не просто геть забув, а “зав’язав” усяку випивку міцним морським вузлом. Їхнє місце впевнено заповнювали дні, місяці, роки, проведені з бандурою і піснями в організованій і любовно вирощеній Олексієм Федоровичем Нирком Ялтинській народній капелі бандуристів ім. Степана Руданського, яка пізніше стала називатися Кримською.
Далі буде.
Остап КІНДРАЧУК, ялтинський кобзар
На світлині – Остап Кіндрачук у Києві. |
