 (23.05.1926, Варшава – 3.05.2022, м. Миколаїв Львівської обл.) Народився Леонід у сім’ї сотника 3-ї Залізної дивізії Армії УНР Юхима Івановича Мухи із с. Пушкарівки на Верхньодніпровщині. Батько походив із вільних козацьких поселень на Катеринославщині. Привела сина у світ Валентина Василівна Винничук (1904 р. н., м. Дубровиця біля м. Рівного).
Щоб Леонід не забув рідної мови (адже він виростав у польськомовному середовищі), батьки відправили його в інтернат у м. Дрогобич. Тут хлопця застала Друга світова війна (він розповідав мені, що першими у Дрогобич увійшли німці, але потім віддали місто росіянам). Коли почалася німецько-совєтська війна, Леонід навчався в Стрию, де на власні очі бачив жертви московського терору в Стрийській тюрмі. Пізніше юнаком працював як остарбайтер на авіаційному заводі у Франкфурті-на-Майні. Отримавши відпустку, приїхав до батьків у Варшаву, де й зголосився добровольцем до української дивізії “Галичина” – щоб боротися проти російської армії. Підстаршинський вишкіл пройшов у Лявенсбурзі.
В історію Визвольної боротьби увійшов як підстаршина-кулеметник 2-ї сотні (компанії) батальйону “Вільднер” 29-го п. п. дивізії “Галичина” (пізніше 1-ша Українська дивізія УНА; 1943 – 1945) та учасник боїв проти комуністичних партизанів Тіто у Словаччині та Словенії. У боях виявив хоробрість. Поранений. Одужавши, долучився до побратимів в Австрії. Навесні 1945 р. взяв участь у боях за замок Бад Ґляйхенберг, де був поранений удруге. Не менш ніж 20 днів брав участь у ближньому бою. За це нагороджений “Наґкампфшпанґе” та відзнакою за поранення. Відзнаку “Наґкампфшпанґе” в дивізії мало, окрім нього, лише четверо осіб – старшини Володимир Козак та Ігор Чучкевич, стрільці Василь Сірський та Цісарський.
Лицарським поводженням частина, де служив Леонід, здобула повагу в місцевого населення. Зустрічався з видатними українськими діячами – полковником Петром Дяченком, сотником Дмитром Паліївим, майорами Миколою Палієнком, Іваном Ремболовичем та Євгеном Побігущим.
Хоч Леонід народився в Польщі й був сином політичного емігранта, його в червні 1945 р. все ж депортували до СССР, громадянином якої він не був. Під час допиту йому варто було сказати, що він поляк (а польську мову він знав добре), і його б не депортували. Але він національної честі не зрадив. І не дивно, адже ще дитиною прочитав “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського і захопився романтикою Визвольної боротьби на все життя. Леонід Юхимович ніколи не шкодував про цей свій вчинок.
Потрапивши на спецпоселення в Кемеровську область, працював на шахті. Оволодів майже всіма гірничими професіями – коногона, люковантажника, лісогона, забійника, підривника, електрослюсаря. 21 червня 1948 р. Леоніда заарештували. Судили за “зраду батьківщини” (ст. 58-1А) та антисовєтську агітацію (ст. 58-10). Вини своєї не визнав: казав, що воював в українській дивізії, а метою була Вільна Україна, та й не міг зрадити СССР, бо не був її громадянином...
Далі був етап на Колиму. Добував золото на родовищі Мальдяк (Колима), який мав “славу винищування політв’язнів”. Потім було родовище каситириту “Надєжда” на Верхоянському хребті, далі – золотоносний “прііск” “Комсомолєц”. Звільнили юнака після смерті Сталіна, у грудні 1955 року. У травні 1958 р. повернувся на Батьківщину. З Наталкою Михайлівною Мухою (в дівоцтві Кончаківська; також репресована) пустили у світ сина Ярослава (інженер, журналіст) і дочку Ірину (лікаря). З дружиною жив у великій любові. Наталка Михайлівна померла 21 листопада 2006 року. Леонід всі роки сумував за нею.
З проголошенням відновлення Української держави брав активну участь у національному відродженні. У 2004 – 2010 рр. – голова Братства вояків 1-ї дивізії УНА. Учасник вшанування героїв Холодного Яру. 16 жовтня 2005 р. вступив до Історичного клубу “Холодний Яр”. Заяву написав, повертаючись із Холодного Яру, на вокзалі ст. Шевченкове (м. Сміла) на капоті машини – у присутності Романа Коваля, Василя та Антоніни Литвинів.
Автор книжки “«З Австрії на Колиму». Спогади дивізійника” (Львів, в-во “Афіша”, 2003; три перевидання). Спогади написані безпосередньо, чесно і правдиво. У передмові автор бажає молоді незалежної України “так любити свій народ і Україну, як любили вояки дивізії “Галичина” – 1-ї УД УНА”. Леонід Муха провів анкетування 145 дивізійників із Миколаївського району Львівської області, біографічні дані про них помістив у додатку книжки. За цю книгу 2017 року удостоєний Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського.
Співавтор книжки “«Дивізія Галичина» в запитаннях і відповідях” (Львів, Галицька видавнича спілка, 2009; три перевидання). Багатолітній передплатник газети “Незборима нація”.
Помер Леонід Юхимович на 96-му році життя, у день пам’яті Миколи Міхновського.
Підсумовуючи свій шлях, Леонід Муха зазначив: “Думаю, що все-таки я щаслива людина”, бо “найкращі роки провів у боротьбі за Батьківщину”.
Козакам слава! Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація” Роман КОВАЛЬ 
|
