12 грудня 2021 року виповнилося 125 років від дня народження Петра (Євстафія) Филоненка, начальника 9-го району Волинської повстанської групи Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника. Далі цитуємо з книжки Романа Коваля “Житомирщина в боротьбі” (нарис “Отаман Петро Филоненко, «партизан з Божої ласки»”).
…12 березня червоні несподівано заскочили Петра Филоненка на хуторі заможного селянина В. Ходаковського. “При мені було тільки 25 набоїв, – розповідав Филоненко. – Вистреливши їх, я пробував утекти до лісу, але їх було 6 кіннотчиків (…) Зв’язали мені руки, прив’язали до коня й привели до м. Лугини в штаб пластунської (пішої. – Ред.) бригади, де мене нелюдським способом катували”. Найбільше знущався яничар Яків Дмитренко. Знали вони один одного з дитинства…
“Филоненка, голого й босого, замкнули – з наміром [публічно] розстріляти на другий день, – розповідав Олександр Вишнівський. – Очевидно, комуністи були певні, що після катування він не буде в стані навіть порушитися... Але, видно, доля судила інакше й дала йому сили видістатися вночі через вікно на волю. Був березень. Ніч темна й морозна; земля, на його щастя, не була покрита снігом. Голий і босий, покатований, отаман біг як тільки міг п’ять кілометрів до лісу, а потім лісом дійшов до хутора знайомого українця-патріота і так врятував своє життя”. “Він дав мені вбрання і накормив, бо я два дні нічого не мав в устах, крім снігу”. А на прощання дав новеньку російську рушницю і 50 набоїв. (…)
24 листопада [1921 р. партизани] прибули в колонію Васкалівку. Селяни були в паніці: у сусіднє село Рясне прибув відділ котовців, а їхній командир з охоронцем зупинилися на нічліг у колонії. “Взявши п’ятьох з місцевих повстанців, уложили план: чотирі мають стати біля вікон, щоб унеможливити втечу через вікна, а троє мають увійти в хату…” Червоних знайшли “аж у третій кімнаті”. Їх прийняли за своїх, адже були повстанці в “одноманітних одностроях із совітськими відзнаками”.
– Таварищі, ви шутітє? – здивувався командир, коли побачив наведений на себе револьвер. Але, діставши по пиці, швидко зорієнтувався: – Пане добродію, я до ваших послуг!
Голос та обличчя комуніста видалися знайомими.
– А ви в 1920-му служили в совітській пішій бригаді?
– Так…
І Филоненко пізнав його. Це був кат, який немилосердно над ними знущався в Лугинах, у 1919-му, усміхаючись, різав його тіло. На прохання Филоненка застрелити його кат всміхнувся: “Єщьо імєєш врємя…”
Оце так зустріч! Бог таки добрий…
“Вповні віддячити я не міг: не мав часу, – зазначив Филоненко. – Обох забрали на санки й повезли до лісу, там їх і повісили”. Дивно, але червоні не помстилися за смерть командира, може, не любили його і боялися за надмірну жорстокість (усю зиму колоністи прожили більш-менш спокійно). |
