 До 100-ліття від дня загибелі У травні 1920 р. була створена Степова (Олександрійська) дивізія, отаманом якої став Степовий, а начальником штабу – Гниненко-Вовгура. “З цього моменту, – зазначав ворог, – починається неприхована і велика діяльність [Гниненка-Вовгури] проти Совєтської влади: він налітає на міста, залізничні шляхи та станції, розбирає залізницю, псує телеграфні і телефонні станції, всіляко шкодить Совєтській владі, ні перед чим не зупиняючись”.
На початку вересня 1920 р., напередодні штурму повітового міста Олександрії, Вовгура розробив детальний план цієї операції: головні ударні сили Степової (Олександрійської) дивізії зосередились у Шамівці, Глинському, Піщаному Броді й Новій Празі; роз’їзди повстанців блокували дороги з Єлисаветграда, Знам’янки, П’ятихаток і Кривого Рогу, розібрали залізницю, перервали телеграфний зв’язок. Опівночі перед наступом зірвано мости, через які москалі могли порятуватися втечею.
Після короткого артилерійського обстрілу повстанці увійшли в місто, захопили військкомат, касарні, банк, пошту, хлібні магазини на станції. І крівцею над містом червоніли мури,
Що річками розливали козаки-вовгури. Значного спротиву не було, ба більше, червоноармійці цілими відділами переходили на бік повстанців, знищивши перед тим своїх командирів. Вдалося ліквідувати майже все повітове ЧК. Поталанило лише голові ЧК Тополєву, який своєчасно відбув “у відрядження”...
Коли стрілянина вщухла, степовики скликали коло міського собору Олександрії мітинг, на якому виступив Вовгура. Що казав він, невідомо, проте неважко здогадатися: брати-українці, приєднуйтесь до повстанців, разом виженемо комуну в Росію! Туди, звідки прийшла!
Але прийшла пізня осінь. У морози і сніговії не дуже повоюєш. Багато хто перейшов у підпілля, серед них і Вовгура. Під прізвищем Наконечний він легалізувався в с. Нетесівці Ганнівської волості Криворізького повіту.
Плани українських підпільників на весну 1921 р., як зазначав ворог, були “грандіозними”. Навіть досвідчених чекістів вразила, як вони визнавали, “широта размаха задуманного”. Революціонери Півдня України справді провели величезну роботу, створивши потужну підпільну мережу.
Та все вирішив сліпий випадок... Отаман Андрій Зірка-Рибалка, довірившись незнайомцям, які заговорили до нього українською мовою, дав їм адресу однієї з явок Катеринославського повстанкому на залізничному роз’їзді та пароль. Та ще й записку написав, що “це хлопці свої, можна їм казати все”... А ті виявилися чекістами. Це призвело до провалів та арештів. Андрій Зірка, заплутавшись у своїх стосунках з чекістами, врешті, став на шлях зради. Зокрема, він видав і місцеперебування Вовгури-Гниненка.
Під час арешту, звітували чекісти, “золотопогонный самостийник” (так його називали вороги) Гниненко спочатку намагався “підкупити співробітників ЧК, пропонуючи 200000 руб.” та коней “ординської породи”... Коли підкупити не вдалося, Гниненко спробував залякати чекістів.
– Погано буде вашим сім’ям, – погрожував він, – від усіх вас залишиться пух і прах, бо я член партії самостійників, де вже відомо, хто мене взяв, і куля, приготована для мене, потрапить вам.
Та погрози не подіяли...
Долю Григорія Гниненка вирішила Катеринославська губернська ЧК, яка довела, що він збройно виступав проти совєтської влади та був причетний до організації “великого повстанського загону”. Виявили чекісти, що отаман Вовгура – “переконаний ненависник і непримиренний ворог Совєтської влади”.
В ув’язненні Григорій Гниненко зберігав спокій, бо давно вже приготував себе до смерті, власне, він прагнув її, хотів загинути в бою за Україну.
І він гідно прийняв смерть. Його розстріляли разом із побратимами 25 серпня (7 вересня за н. ст.) 1921 р. в Жандармській балці під Катеринославом. Ось дорогі нам імена: отамани Юхим Ільченко, Олександр Микитенко-Огник, Оврам Огій, Марко Кикоть, підпільниці Віра Бабенко, Паша Бабенко, Ганна Уманська, Тетяна Дядик, Агнія Євтушенко, Катерина Рибка, Надія Бардашіва, Поліна Калина, підпільники та партизани Максим Цибенко, Іван Георгійович Горобець, Іван Петрович Воробей (Горобець), Сергій Кордуян, Марко Целина, Пилип Щукин, Іван Бардашів, Іван Шпонько (він же Кочерга-Кочереженко-Печений), Андрій Калина, Микола Окатий, Кирило Чебаненко, Петро Величко, Микола Максименко, Дорофій Товмач, Лаврентій Гордієнко, Йосип Безрідний, Давид Межевецький, Яків Таран, Павло Мар’янченко, Катерина Мойсеєва, Олекса Литвиненко, Олександр Василенко, Олександр Смолій, Іван Гуртовий, Семен Коваль, Дмитро Васич, Григорій Тарасенко, Пилип Яровий, Олександр Запольський, Порфир Криволоцький, Михайло Кедровський, Георгій Горященко, Олекса Рибка, Іван Шабля, Федір Бузько, Михайло Яковенко-Яловенко.
49 українських підпільників розстріляв нещадний російський ворог у Жандармській балці під Катеринославом. Не минула смерть і зрадника: Андрія Зірку-Рибалку “вдячні” чекісти знищили в той же день у тому ж місці.
Вічна слава полеглим за Україну! Роман КОВАЛЬ
На світлині – командний склад Степової дивізії. 
|
