Перебуваючи на відпочинку в Албанії, прочитав книгу доктора історичних наук Ігоря Гирича “Українська історія: через ідентичність до держави” (Київ, “Українські пропілеї”, 2021). Цей відгук почав писати в аеропорту Тирани ім. Матері Терези…
Щоб подужати книгу Ігоря Гирича, треба мати певний рівень ерудиції.
Назви розділів засвідчують широке коло зацікавлень, а отже, і знань автора. Ось назви деяких розділів: “Відплив еліти в сусідні імперські нації як причина постійної політичної слабкості України…”, “Поняття «нація», «українець», «малорос», «русин», «росіянин», «поляк» стосовно громадських діячів ХIХ – початку ХХ ст.”, “Причини національної деградації суспільної верхівки XVIII – XIX ст.”, “Подвійна лояльність та ідентичність – вимушена риса суспільних умов Російської та Австро-Угорської імперій. Негативи і позитиви прихованої українськості”, “Польський месіаністичний міф про «народ-страдник» і «народ-визволитель»”, “Міф про культуртрегерську місію польської шляхетської культури в українських степах”.
В інших розділах переконливо розвінчуються міфи про “єдиний давньоруський народ” і “спільну колиску”, про належність культурної спадщини князівської Русі-України до російської історії, про “добровільне возз’єднання” українців з московитами на Переяславській раді, міфи про Люблінську унію, “зраду” Івана Мазепи, Полтавську битву та “Велику Вітчизняну війну”…
Низка розділів присвячена аналізу поглядів Пантелеймона Куліша, Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова, Олександра Кониського, Дмитра Дорошенка, В’ячеслава Липинського, Дмитра Донцова, Романа Бжеського, творця націології Ольгерда Бочковського та інших українських мислителів.
Книга написана прозоро, чітко, цікаво, часом афористично. Ось декілька прикладів: “Національна культура може процвітати лише в національній державі”, “Нація… це люди, які мають одну колективну пам’ять про своє минуле”, “Найбільші непорозуміння трапляються, коли ми автоматично записуємо в українці будь-яку особу, що мешкає на території України”, “Нова національна доба прийшла до України разом з німецькою романтичною філософією”, “Національний месіанізм стає рушійною силою національної ідеї”, “Російський вибір не потребував ризику і матеріальних жертв”, “Українські історики, пишучи свої праці, складають метрику своєму народові”…
Найбільше мене вразив розділ про “подвійну лояльність” українських діячів, про поєднання в одній людині прикмет, які мали б заперечувати одна одну. Зокрема, як російський службовець, Пантелеймон Куліш проводить політику русифікації Холмщини, а у вільний від роботи час творить сучасну українську літературну мову, пише твори такого рівня, що Іван Франко назвав його “одним з корифеїв нашої літератури”. Або ось Сергій Грушевський, батько історика Михайла Грушевського. Як директор народних шкіл, він сприяв обрусінню Терщини, а водночас наповнював шкільні та громадські бібліотеки Ставропілля українськими книгами. А чиновник з особливих доручень при київському генерал-губернаторові Никандр Молчановський (водночас член Старої громади) попереджав старогромадівців про заплановані на них нагінки. Окрім того, через посередників скопіював справу Києво-Мефодіївського братства та організував собі відрядження до шведських архівів, де відкрив Україні й світові документи про союз Івана Мазепи і шведського короля. Високим російським посадовцем – мировим суддею Волинської губернії – був і Петро Косач, батько Лесі Українки. Саме він створив матеріальну основу для духовного злету своєї дочки Лесі й непримиримої до дворушництва дружини – Олени Пчілки…
Ігор Гирич стверджує, що чи не всі “діячі національного руху були на службі в «царя-батюшки»”. А все ж, пише автор, винятки були: Михайло Драгоманов, щоб здобути свободу висловлення думок, став політичним емігрантом; Михайло Грушевський з метою здобути право на вільну наукову працю виїхав в Австро-Угорщину, де працював професором Львівського університету, а Борис Грінченко, щоб зберегти внутрішню незалежність, відмовився від московської служби і став… ізгоєм, який годувався випадковими заробітками. Автор підводить читача до думки, що, замість того щоб засуджувати цих людей за подвійну лояльність, краще подякувати за внесок в українську справу…
Свого часу і я підійшов до цієї проблеми. У моїй книжці “Нариси з історії Кубані” (Київ, 2004) є розділ “Яків Кухаренко: український поет, російський генерал”.
Від 1822-го до жовтня 1839 р. чорноморський козак Яків Кухаренко взяв участь у сорока чотирьох битвах проти горців і турків. У військових експедиціях проти кавказьких горців чорноморці палили залишені адигами аули, палили навіть хліб та сіно – щоб приректи горців та їхню худобу на голодну смерть. Водночас Кухаренко тужив, роздумуючи над тяжкою долею козацтва, міг і сльозу пустити, слухаючи думу про поневіряння запорожців у турецькій неволі…
Російський окупант (у ставленні до гірських народів Кавказу) і водночас друг Тараса Шевченка Яків Кухаренко зробив чималий внесок в українську літературу. Він написав поему “Харько, запорозький кошовий” (1813), п’єсу “Чорноморський побит на Кубані” (1836), етнографічні нариси “Чабанський словник” (1861), “Пластуни” (1862), “Вівці й чабани в Чорноморї” (1862).
До слова, горців, проти яких воював Яків Кухаренко, Тарас Шевченко називав “лицарями великими”. Звертаючись до них, Кобзар прорік на віки:
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая.
Тобто “борітеся” проти Якова Кухаренка і чорноморських козаків загалом... Звичайно, Яків Кухаренко, на той час уже полковник Чорноморського козацького війська, читав поему “Кавказ”. І, прочитавши, знову вирушав на військову службу. Навіть коли його друг Тарас Шевченко за вільнолюбство був запроторений до Середньої Азії, Яків Кухаренко продовжував захищати тюрму народів і поетів. Оце і є “подвійна лояльність”, про яку написав Ігор Гирич. Чесно кажучи, від такої двоєдушності стає моторошно. І хоч Ігор Гирич має рацію, та все ж…
Звичайно, з інтересом прочитав я роздуми Ігоря Гирича про Українську революцію та повстанський рух 1920-х. І з радістю побачив суголосність із моїми оцінками. Зокрема, Ігор Гирич зазначає, що повстансько-партизанський рух був “єдино можливою” формою боротьби української селянської нації проти Москви. Він пише, що “повстансько-партизанська боротьба 1917 – 1921 рр. в Україні відроджувала традиції старої козаччини, гайдамаччини XVII – XVIII століть. (…) Рух цей безідейним і ненаціональним назвати в жодному разі не можна. (…) Якщо позитивно оцінюємо діяльність Ґонти і Залізняка, то боротьба отаманів і керівників повстанських загонів мала куди більш організовані форми. Всі загони мали зв’язки з урядовими структурами УНР і створювалися стихійними прихильниками української державності”.
У книжці Ігоря Гирича є ще багато чого цікаво і повчального. Це книга дидактична: вона просвіщає і виховує. Радію, що в нас є історик, який не лише висвітлює нашу драматичну минувщину, а й здатний осягнути, осмислити події української історії та сформулювати конструктивні висновки для сучасників і наступних поколінь.
Раджу читати книги Ігоря Гирича, вони надають нам аргументи в боротьбі з історичними ворогами за наше місце під сонцем.
Хочете духовного зростання – читайте книги професора Ігоря Гирича!
Роман КОВАЛЬ,
Історичний клуб “Холодний Яр” |
