 15 липня 1919 р. в Переяславі отаман Дніпровської повстанської дивізії Зелений (Данило Терпило) урочисто, у присутності священників, війська та населення, скасував Переяславську угоду 1654 року.
Тим часом розвідка принесла Зеленому радісні вісті: з Поділля на Київ наступає об’єднане українське військо. Жмеринка вже наша! Й отаман вирішив іти назустріч, щоб повернутися переможцем разом із Директорією – і до столиці, і до Трипілля. Була ще одна вагома причина: в обозі страждало понад три сотні поранених, яких треба було рятувати. Тільки там, за фронтом, можна було б їх помістити в шпиталь.
І все ж рідне Трипілля залишилося на поталу ворогові... Більшовики вирішили відомстити селянам: “взыскать из него все расходы”, мобілізувати все чоловіче населення віком 18 – 40 років і відправити його за межі України. Для цього в села призначались коменданти і політкоми. У Трипілля був призначений “старий большевік”, співробітник Київського окружного військового комісаріату М. С. Петренко. У першій половині серпня 1919 р. він командував мобілізаційною комісією в Трипіллі.
Аспірант Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя Володимир Баров у ЦДАГО України знайшов його спогади. Вони збереглися в “Колекції спогадів учасників революційних подій, громадянської і Великої Вітчизняної воєн, соціалістичного будівництва, кінець ХІХ – середина ХХ ст. (1870 – 1988)” (ЦДАГО України. – Ф. 59. – Оп. 1. − Спр. 1032). Подаємо їх у перекладі українською, який здійснила Олена Артюшенко.
“За моєю пропозицією, – писав М. Петренко, – було ухвалено рішення: мобілізувати в Трипільському районі здорових чоловіків віком від 18 до 40 років в армію і послати подалі в Росію, у Сибір, а також мобілізувати придатних для армії коней, чим позбавити Зеленого бази і знешкодити район” (арк. 107 – 108).
“[Люди Зеленого] рекомендували йти в мобкомісію тільки явним калікам, непридатним до військової служби, а решта мали ховатися в лісах, лозах на Дніпрі або піти в інші села, поки не піде мобілізаційна комісія” (арк. 109).
“…Зранку відряджені були по селах агітатори нашої агітбригади. У село Жуківці пішло два матроси Дніпровської флотилії. Дорогою між Трипіллям і Жуківцями бандити (тут і далі читай: козаки. – Ред.), що ховалися в лозах, убили їх” (арк. 110).
“…У волревкомі (волосному ревкомі) працював телефон, і на пошті теж був телефонний зв’язок з Києвом. Я подзвонив до Києва, у штаб Дніпровської флотилії [Андрієві] Полупанову (кат українського народу. – Ред.) і повідомив йому про загибель двох матросів і про те, що банда ожила і тримає нас в облозі. Полупанов відповів: тримайся, зараз висилаю пару кораблів.
Через три години, майже вдосвіта, ми почули гарматний залп. Це був сигнал, що кораблі прибули. Моментально все в Трипіллі затихло, жителі заметушилися (вже знали, що таке гарматний обстріл Дніпровської флотилії. – Ред.). Коли розвиднилося, я з частиною загону підійшов до кораблів. Матроси вимагали від мене, як старшого начальника, дозволу розгромити з гармат Трипілля. У моєму загоні переважно була молодь і комсомольці, і [вони] теж наполягали помститися трипільцям за загибель комсомольців – випустити по Трипіллю кілька залпів” (арк. 110.)
“Я теж був налаштований так само, як і решта. Я дуже був сердитий на бандитське (тут і далі читай: козацьке. – Ред.) гніздо – Трипілля, у мене свербіли руки пальнути з гармат по Трипіллю, дати відчути бандитам і жителям, що у збройній боротьбі сила на нашому боці, що якщо ми захочемо, то знищимо бандитське гніздо, що від Трипілля можемо залишити попіл. Але я відчував і розумів на собі відповідальність, і особливо політичну. Я думав: чи буде розгром Трипілля політично правильною дією з нашого боку? Адже бандитів ми не знищимо, вони вже в лісі і в лозах поховалися, а знищимо жінок, дітей та старих і не учасників банди Зеленого та їхні хати.
Я вирішив подзвонити до Києва, до оквійськкома (окружного військкома) т. Богданова і проконсультуватися з ним. (…) Добившись по телефону до т. Богданова, я доповів йому обстановку і наш намір, спитав його думку. Богданов сказав хвилинку почекати біля телефону. Мабуть, радився з кимсь, і через 5 хвилин сказав мені: розгрому Трипілля не робіть, це політично не буде виправдано. Не хочуть іти в Червону Армію, ну і чорт із ним. Переловимо з часом і замість Червоної Армії посадимо в тюрми, а кого треба знищимо. Кидай Трипільський район, переходь у Ржищівський.
Діставши таку установку від Богданова, я наказав скликати, точніше, зігнати на мітинг усе населення Трипілля. Загін червоноармійців виконав цей наказ. (…) Загону червоноармійців наказав оточити кільцем натовп і не випускати нікого, доки не закінчиться мітинг, і спостерігати, щоб збоку не було провокаційних бандитських пострілів.
Я був дуже сердитий, дуже незадоволений становищем, що склалося, незадоволений провалом мобілізації, незадоволений, що бандити-зеленівці провели свою тактику і нікого не пустили на мобілізацію. Я вагався, чи правильно я вчинив, коли не дозволив розгромити Трипілля, покарати бандитів і тих, хто їх підтримує, а тепер я вже пов’язаний вказівкою тов. Богданова.
Доводиться залишати Трипілля ні з чим. Бандити будуть задоволені і будуть сміятися з нас, і ті, хто підтримує банду Зеленого, більше будуть допомагати зеленівцям.
Ось у такому стані я обдумував, як мені краще мітинг провести, як піти сьогодні з Трипілля, піти з Трипілля так, щоб бандити не думали, що ми злякалися їх і що ми безсилі боротися з ними.
Я вирішив так: перед початком мітингу, коли я вийду на трибуну, кораблі, що стоять напроти Трипілля, за сигналом дадуть залп по Трипіллю з таким розрахунком, щоб снаряди пролетіли низько над Трипіллям і лягли за Трипіллям у степу чи лісі. Кільце червоноармійців щоб не випускало людей, поки закінчиться мітинг, щоб народ дізнався правду” (арк. 111 – 112).
Ось текст виступу Петренка на мітингу в Трипіллі: “Подивіться навколо себе і подумайте, що ми можемо зробити з вами, з вашим Трипіллям, Злодіївкою, Халеп’ям, із гніздом банди Зеленого. За дві години ми можемо знести з лиця земля ці гнізда наведеними на вас гарматами кораблів із запалювальними снарядами. Матроси з нетерпінням чекають сигналу відкрити вогонь і помститися вам за вбитих учора вами матросів.
Подивіться: он у кутку наведений на вас кулемет «Максим», варто дати команду відкрити вогонь по вас – і червоноармійці відплатять вам за вбитих вами тут, на цій площі, комсомольців, молодих людей. Якщо наші червонофлотці й червоноармійці готові зараз знести з лиця землі ваше бандитське гніздо разом з вами і вимагають цього від нас керівники, то подумайте, як вони ненавидять вас, і ви це заслужили.
Ви зараз бачите і розумієте, що ми можемо все зробити з вами і ніхто не завадить нам. Ваші бандити – герої з-за кущів убивати, як учора матросів, а вночі підняли свист, виття, як вовки і собаки, зчинили стрілянину, намагаючись налякати нас, а де вони зараз, чому не йдуть рятувати вас? (…) Я залишу в Трипіллі військового комісара волості тов. Луторя (мадяр, але добре розмовляв по-російськи, вірний бойовий товариш. – М. П.) і невеликий загін червоноармійців з ним” (арк. 114).
Як не згадати тут вислів місцевої мешканки: “Красні як прийшли, так і пішли. А в Зеленого тут в кожній горі – склад зброї, а в кожній хаті – друг-товариш. Вибить його з Трипілля було – це все одно, що он того дуба вирвать” (Карасьов М. “Бандит” Зелений. – Київ: Український письменник, 1992. – С. 31 – 32).
Свідчення “старого большевіка” М. П. Петренка переконливо спростовують твердження москалів, що їхню владу зустрічали в Україні з хлібом і сіллю.
Щиро дякую Володимиру Барову, Марині Гогулі та Олені Артюшенко за допомогу в підготовці цього повчального матеріалу. Роман КОВАЛЬ,
Історичний клуб “Холодний Яр”
На світлині – отаман Зелений (робота Михайла Горлового). 
|
