20 вересня виповнюється 30 р. як від нас пішов Зеновій Красівський. Публікуємо щемливий репортаж Любові Соколовської про прощання з великою людиною, моїм учителем. Вічна Йому слава!
Давно вже Галичина не здригалася від такого жалю. Тужили трембіти, ридали, наповнюючи осінній день розпачем неповторної втрати, невиплаканого болю. А над усім цим пливла домовина, німа і безмовна, оповита калиновим вінком, забираючи від нас Людину, Борця, Поета, Мученика. Забираючи від нас той єдиний промінчик, який у роки страшних терпінь горів нескореним полум’ям віри, надії, любови.
...Ридали трембіти, аж серце зупинялося в грудях. Ридали люди, не соромлячись сліз, ще до кінця не усвідомивши тяжкої втрати: сьогодні Україна проводжає в останню дорогу свого вірного сина, нескореного лицаря, довголітнього в’язня большевицьких катівень Зеновія Красівського. Його послав нам Господь, щоб ми, німі і темні, могли говорити його устами, бачити його очима. Щоб не зневірилися, не зійшли з єдино правильної дороги, яка веде до волі. Все, що мав, він поклав на жертівник Визвольної боротьби, залишивши собі одне – право й честь померти за Україну.
Попрощатися з покійним з’їхалося, злетілося, зійшлося тисячі людей. Із квітами, з кетягами калини, вони живим потоком наповнили подвір’я і вулицю – побратими по боротьбі, друзі, просто знайомі й незнайомі... Зрештою, пан Зенко ніколи не ділив людей на “знайомих” і “незнайомих”. Він любив нас тією святою, безкорисливою любов’ю, якою батько любить своїх дітей, незугарних, безпорадних, деколи невдячних. Він світився тією любов’ю, розуміючи і наперед прощаючи людські слабості. Й, напевно, тому варто було бодай раз поговорити з ним, діткнутися тієї безмежної любови, щоб із трепетом, не роздумуючи, впасти перед нею на коліна...
І ось не стало його, і осиротів світ, і затужили трембіти, і лише чорний траур стрічки на фоні синьо-жовтого прапора тріпоче над брамою, над землею, над болем...
Мовчки розступаються люди, даючи дорогу односельцям покійного з Витвиці. З прапорами, вінками і квітами, вони в чорній скорботі востаннє схиляють голови перед ним: дякуємо Тобі, Зенку, що ходив із нами одними стежками, пив воду з одних джерел, що дав катам розіп’яти себе за наші страждання.
Вдруге розступилися люди, коли залунали скорботні дитячі голосочки. Цe діти з Царківні в гуцульських строях прийшли віддати шану Велетові духу, який рятував їх від манкуртства, самотуж двигав витесаний із болю тяжкий хрест на свою Голгофу.
І втретє розступилися люди, коли священики виносили домовину з хати. Панахида розпочалася о четвертій пополудні за участю великого збору священиків, чоловічого церковного хору з Моршина та хору Успенської церкви. На подвір’ї домовину наче найдорожчу ношу перебрали на свої плечі вірні друзі, випробувані в боротьбі побратими – Михайло Горинь, Степан Хмара, Михайло Зеленчук, Панас Заливаха, Мирослав Маринович. Березовий хрест на могилу несли стрільці Української повстанської армії.
Заголосили дзвони, коли похоронна процесія наблизилася до церкви. Домовину заносять до храму. Посліднєє цілування... Дорога наша Людино, прости, що не вберегли Тебе, що надто багато звалювали на твої плечі. А сьогодні – німі від болю і скорботи – підставляємо свої плечі, але вже під домовину...
Ця остання дорога найдовша, встелена квітами, калиновими коралями, що, наче кров на ранах праведників, запеклися на узбіччі.
Ця остання дорога найтяжча – за нею холодний подих вічної розлуки. Тому так повільно рухається процесія – друзі не поспішають розставатися зі своїм побратимом, бо ще так багато треба сказати йому... Чуєш, брате наш, товаришу наш, віднині й Ти в тому сірому журавлиному шнурку...
Першим бере слово о. Ярослав Лесів. Він має що сказати, адже разом починали боротьбу, разом каралися в большевицьких катівнях, разом торували шлях до волі. “Впродовж усього свого життя він був вірний своїй церкві, свойому народові, нашій Україні. У часи, коли від страху ціпеніло каміння, коли обледенілі душі шукали тепла і світла, він був тим вогнем, до якого всі ми йшли, щоби обігріти свої душі, набратися тепла і далі продовжувати боротьбу. Цей праведник, який вважав своїм кредо християнські моральні принципи життя, християнські принципи політики, ціле життя їх сповідував. Він знав, що любов до Бога, любов до ближнього спасе нашу Україну і світ. Любов ця була не абстрактна, а конкретна...
...Зеновій багато трудився для того, щоб наша Українська греко-католицька церква вийшла з катакомб. Хоча він і належав до провідних синів української нації, зберіг смиренність і покору духу... А для нас, що ще живемо, найбільшим нехай поставиться завданням завершити оте велике діло, яке він започаткував... Він не схилив чоло в борні, схилімо ж чоло перед ним. Амінь”.
Ридання здушують горло, не дають говорити Михайлові Гориню. Та хіба словами можна вилити біль непоправної втрати. “Сьогодні ми проводжаємо в останню дорогу незвичайну людину. Це лицар духу, це герой українського народу й української нації.
Нація живе тільки тоді, коли може родити героїв, нація умирає, коли нема кому за неї вмерти. Покійний Зеновій це дуже добре розумів і в одному зі своїх віршів прекрасно висловив цю думку: “Ідея живе лиш тоді, коли ти готовий за неї померти...”
Найкращим для нього пам’ятником, найкращою пам’яттю про нього буде служіння величній ідеї української державности так, як служив їй Зеновій. Він писав так:
Віднині і довіку слава тим,
Хто сам себе в двобою переміг
І, замість під периною лягти,
На полі бою за свободу ліг.
Справді, Зеновій ліг на полі бою за свободу українського народу, яка наближається і для реалізації якої нам треба докласти ще багато зусиль, багато мужности, такої цілеспрямованости і такої жертовности, яка була в нашого Зеновія...”
Слово бере Панас Заливаха. “Він був і поетом, і меценатом, покровителем мистецтв, був дипломатом, він організовував підпільне видання преси, був членом Гельсінкської спілки... Зеновій забагато поклав на свої плечі, цей тягар для однієї людини виявився занадто великим, і він відібрав у нього сили. Зеновій був і буде зразком для українця-патріота, який прагне добра для Батьківщини, він буде прикладом для всіх нас”.
“Під звуки траурних трембіт прощаємо одного з кращих синів України, якого приймає у свої теплі обійми його рідна земля, заради якої він віддав усе своє життя, – сказав у своїй промові пан Юрій Шимко. – І хоч Україна плаче, Україна й радіє, що породила таких синів... Прощай, Ти переходиш у вічність, у святий Пантеон Героїв наших”.
Схиляє голову перед світлою пам’яттю Зеновія Красівського Степан Хмара. “Україна зазнала тяжкої втрати: пішов від нас у вічність один із найкращих представників сучасного Національно-визвольного руху... Зеновій завжди пам’ятав, що не може бути компромісу з ворогом свободи й незалежности України. Пам’ятаймо приклад життя Зеновія, бо це подвиг, це той шлях, яким можна здобути свободу”.
Слово бере пан Іван Гель. “Із 17 років, коли вимагала ситуація, він пішов зі зброєю в руках і не покидав цієї зброї й понині. Пройшовши через концтабори, він знову органічно вписався в боротьбу за волю України, але вже воював за неї словом”.
Пан Юрій Шухевич згадує слова Зеновія Красівського, сказані ним напередодні смерти. Сьогодні вони звучать для нас заповітом: “Коли жила ідея, люди знали, що для того, щоб вона жила, треба проливати свою кров. І, як треба, – померти за неї. Сьогодні, коли ідея вмерла, люди готові торгувати своїми ідеалами, вони стали марні, вони стали ниці. І треба знову засівати зерно тієї ідеї, щоб воно проросло”.
“Таку особистість, як Зеновій Красівський, Бог дарує кожній нації тільки раз на століття, – сказала пані Богдана Крушельницька з Англії. – Тож подякуймо Господові, що післав нам цю мужню і прекрасну людину, для якої обездолена Матір-Україна була понад усе. До кінця своїх днів він залишався вірний ідеї націоналізму – найвищому виявові служіння своєму народові...”
...Сонце сідало за обрій, востаннє обціловуючи своїми промінчиками березовий хрест у калиновому вінку – цей найпочесніший знак, найбільшу прикрасу на могилі українського повстанця, воїна, поета, мужа Зеновія Красівського, який завжди промовлятиме до нас своїми полум’яними поезіями:
Хай наша кров,
страждання наші,
жертви
нащадкам нашим стануть заповітом!
Візьми мене!
Дозволь за тебе вмерти!
Вплети моє життя
в вінок свого безсмертя!
Моя ти доле!
Україно!
Мій ти світе!
Любов СОКОЛОВСЬКА
м. Стрий Львівської обл.
Дж.: Українські проблеми. – № 2. – 1991. – С. 9 – 11. |
