Це маленький мовний інспектор нашої родини – мій онук Ілля. Йому сім років. Він пильно стежить, щоб усі розмовляли українською, і дуже сердиться, ображається та обурюється, коли чує російську. Інколи навіть каже крізь сльози: “Ну чому люди розмовляють російською? Їм байдуже, що на нас напала Росія і хоче знищити Україну? Чого так багато людей розмовляють мовою ворога? Значить, вони за Путіна?”
Наш Ілля ще маленький, але сильний духом. Коли його однокласниця сказала, що “нікаґда нє будєт разґаварівать на украінском, патаму чта он нєпріятний”, він відмовився сидіти з нею за однією партою…
А з мечем – мій онук Устим, якого мої діти назвали на честь Героя Небесної Сотні Устима Голоднюка.
Якось мої онуки й онук сусідів зробили з палиць мечі. І сусідський хлопчик каже: “Треба вчитись гострити мечі! І вчитись воювати! Коли виростемо, будемо захищати Україну і нашу землю. І мову, щоб не вмерла Україна”. Мої хлопці його підтримали, і всі разом побігли в чагарники гострими мечами рубати “ворога”…
Є мова – є майбутнє! Є Україна!
Тетяна МАЛАХОВА
Від редакції. Боже! Це ж реалізувалися мої мрії! Ще коли цих дітей не було на світі, у 2010 р. в передмові до книжки Петра Дяченка “Чорні запорожці”, я писав: “Прочитавши книгу про своїх зухвалих прадідів, малі полтавці гратимуться не в індіанців, як колись я, а в чорношличників. Вони стрілятимуть з уявних револьверів і рушниць у пикатих москалів, рубатимуть палицями – ніби шаблями – будяки і бачитимуть у них перелякані московські очі. Малі земляки Петра Дяченка несподівано вискакуватимуть із засідок із криками «Слава!» та «Геть москалів!», лякаючи і своїх, і чужих. Знаю: на Полтавщині та загалом в Україні виросте нове покоління борців за волю, бо слово Петра Дяченка дійде до нас, а свист його шаблі покличе юнацтво до бою за Україну”. Боже, як гарно, що в нас є малі козаки Ілля, Устим та їхній товариш, що живе поруч! Це ж захисники нашої Батьківщини! Козакам слава!
Роман КОВАЛЬ |
