| Передплата |
Untitled Document
“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.
Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.
|
|
| “Одне святе є в світі – кров людей хоробрих” |
 На початку серпня побачить світ книжка “Донбас: радість і біль. 2014 – 2020” Багато років я видаю газету “Незборима нація”. Перевагу завжди віддавав висвітленню доби українсько-російської війни 1917 – 1920-х років. Але останні 7 літ на її сторінках з’явилося багато розповідей про героїв нинішньої війни на моєму рідному Донбасі.
Радість і біль пронизують серце, коли читаєш про лицарів цієї війни – Ігоря Коцюбинського (правнука письменника Михайла Коцюбинського), десантника Петра Коваленка (земляка Василя Стуса), командира танкової роти Олександра Лавренка, навіки сімнадцятилітнього Степана Чубенка із Краматорська, Вадима Сухаревського, який розпочав новий етап Визвольних змагань: 13 квітня 2014 р. під Слов’янськом він – попри категоричну заборону начальства – відкрив убивчий вогонь зі свого БТР по російських бойовиках Ігоря Гіркіна. А капітан Лавренко, діставши важкі поранення і не бажаючи потрапити в полон, 21 липня 2014 р. підірвав себе в бойовій машині.
З хвилюванням слухаєш настанови, які залишив нам у спадок комбат 11-го батальйону тероборони “Київська Русь” Олександр Гуменюк. Запилюжений, обвітрений, спокійний і небагатослівний – таким побачила комбата на горі Карачун у Слов’янську журналістка Віолетта Киртока. Коли вона почала говорити з ним, зрозуміла, що треба записувати кожне його слово. “Чим більше дбаєш про товаришів, тим міцніший колектив, – казав він. – Головне, щоб політики не заважали нам виконувати свій обов’язок перед Україною”.
І згадується Юрій Липа. “Тут виросте велика історія, – писав він. – Лишень треба визволитися від змови істориків”. “І політиків”, – додає комбат Гуменюк.
Упевнений, що до такого висновку дійшов мій давній товариш Олександр Корнієнко, керівник Козацького братства бойового звичаю “Спас-Сокіл”, – про нього пречудову розповідь написав Павло Вольвач. Ось уривок.
“Стандарти рукопашу на війні – зовсім інші, – каже Олександр. – Наприклад, 2014 рік, село Уткіне. Чищу пістоль Макарова. Дивлюся: до хлопців, що контролюють дорогу, під’їжджає невідоме «тєло» на мопеді. По жестах бачу, що починає щось втирати. Я підходжу тихенько. По ходу аналізую: одяг, мопед – ніби місцевий. Але… Він наче щойно вийшов із перукарні. Хіба одеколоном не пахтіло. І постійно стає так, що хто б із нас не відкрив вогонь – зачіпає і своїх. «Хто такий? Звідки?» А він намагається зі мною зближатися. Кажу: «Стій на місці!» Знову щось розповідає і знову зближається. Коренастенький такий. Щоб не дьоргався, даю наказ: «На коліна!» Не стає… Продовжує триндіти, хто ви такі, тири-пири. Дістаю пістолет, стріляю біля його ніг. Цивільна людина хоча б зіщулилася. А цей – ні. Я чітко розумію, хто це. І він відчув, що я зрозумів. На прийняття рішення – частки секунди. Ну, я діяв швидше і жорсткіше, уклав його. Як з’ясувалося – воєнспец російський”.
“Війна – це наш зірковий час”, – ствердив і словом, і ділом Олександр Корнієнко.
А ось мужні обличчя бійців 93-ї ОМБр “Холодний Яр” Юрія Шумейка-“Британця”, Володимира Цірика-“Оси”, Юрія Коваля та воїна 95-ї Житомирської аеромобільної бригади Дмитра Писанки, які зі зброєю в руках творили традицію лицарського служіння Батьківщині. У Володимира Цірика в соцмережах статус був: “Чим точніший постріл, тим спокійніша совість”.
Гортаючи сторінки нашої збірки, читач із вдячністю згадає вояків 81-ї Окремої аеромобільної бригади Василя Кіндрацького-“Кіндрата”, Ярослава Бондаря-“Фестиваля” та снайпера 92-ї ОМБр ЗСУ Олега Чепеленка-“Хакера”, який, щоб не потрапити до полону, підірвав себе і сепаратиста.
Розповіли ми й про вірних синів Грузії – лицарів українсько-російської війни Гіоргі Хвічіа, снайпера Сандро та Гіоргі Саралідзе-“Гюрзу-2”, які ще раз ствердили непорушність українсько-грузинської дружби.
“Сандро – гордість України і Грузії, – пишу я в розповіді про грузинського добровольця “Карпатської Січі”. – «Карпатська Січ» і кавказькі витязі повернуть рідні землі. Сандро одружиться. І ми заспіваємо на його весіллі пісні про дружбу Карпат і Кавказу. І Кримські гори візьмемо у своє товариство. А кобзар Тарас Силенко заспіває про відродження слави велетнів з гірськими хребтами, про дружбу витязів, які перемогли Росію”.
Поки я пишу, Сандро – вже в лавах 93-ї ОМБр “Холодний Яр” – продовжує свій двобій з Росією, нищить її живу силу. Час од часу пише в месенджер Олегові Куцину, своєму “командіру”: “Я сегодня выстрелил только 2 раза”. Це означає: двох московських чортів уже немає.
У книжці “Донбас: радість і біль” ви зможете прочитати про героїв-айдарівців Андрія Юркевича-“Грізлі”, Руслана Бобурова-“Німця”, Василя Сліпака-“Міфа”, Іллю Василаша, В’ячеслава Буньовського, Геннадія Тому, “Сепаратиста” (Олега Михайлова), “Горця” (Віталія Мороза), “Сорокового” (Ігоря Філіпчука), Василя Андріюка-“Німця”, Євгена Войцехівського-“Чеха”, Павла Герасименка-“Доцента” (члена УНСО), Вадима Жеребила-“Діджея”, Назара Крупку, Руслана Кашаюка та 19-річного Василя Пелеша, якому сепаратисти відрубали праву руку з витатуйованим тризубом, а він не просив пощади, а вигукував крізь біль: “Слава Україні!”
Пишаюся дружбою з айдарівцями сл. п. Русланом Бобуровим-“Німцем”, вільним козаком з Катеринополя, та Євгеном Городничуком-“Грицем” – читачами моїх книг ще з передвоєнних часів.
Чимало у збірці розповідей і про героїв-добровольців ДУК “Правий сектор” – Георгія Тороповського, Володимира Васяновича-“Шурупа”, Владислава Шемуровського-“Маестро”, Андрія Лепехіна-“Пастора”, друга “Казаха” (Віктора Матюхіна), друга “Хитрого” (Мар’яна Корчака), Геннадія Дощенка-“Доща” та Володимира Статія-“Білого”, який, щоб не потрапити в полон, підірвав себе гранатою.
“Незлим тихим словом” співавтори книжки згадали добровольців ОДЧ “Карпатська Січ” Мирослава Мислу-“Мисливця”, Юрка Васильєва, вояків батальйону “Донбас-Україна” Марка Паславського-“Франка”, Дмитра Кузьміна-“Миротворця”, Євгена Бурбу, козака “Вінницю”, який, втративши ногу під Іловайськом, продовжує на передовій захищати Батьківщину.
А ось стрільці батальйону ОУН Олег Богачов-“Ківі” і веселий Михайло Стрижка, за ними бачу хлопців з батальйону “Азов” Владислава Дюсова-“Дюса” і Марка Мельника.
Експерти стверджують, що у війні переможе сторона, яка має сучасніше озброєння, а Марко Мельник має свою думку: “У цій війні переможе не зброя, а дух, культура і мова, – каже він. – Говори і стріляй українською”. І на думку спадає вислів драматурга Миколи Куліша: “Найкращий спільник той, у кого зброя по-вкраїнському говорить”.
Про те, що до арсеналу боротьби треба долучати українську мову і культуру, зрозуміли чимало воїнів. Це засвідчують долі російськомовних захисників нашої Вітчизни, які вже на фронті збагнули вагу мови і культури.
“До війни Микола Воронін був космополітом, – розповідає Наталя Мостова. – Йому було байдуже, де жити. Навіть хотів оселитися в Росії. Мало того, захоплювався Путіним, вважав його лідером, який зможе об’єднати слов’ян у єдину державу. Але коли побачив, кого він прислав на Донбас і що вони там коять…” Раптом Микола “збагнув, що в Путіна і російської педерації не було б жодного шансу зробити те, що вони скоїли в Криму і на Донбасі, якби там цінували Україну, нашу мову і культуру. Жодного шансу! Розумієте?! Ніхто б не загинув із тих, хто пішов до небесної бригади. Не гинули б діти, не руйнувалися б міста і долі. Працював би Донецький аеропорт. Русня не захопила б і метра нашої землі – якби нас захищали наша мова і культура”.
Інша історія підтверджує цей висновок. “Хлопці, з якими мій чоловік воював, – розповідала Світлана, дружина Геннадія Дощенка-“Доща”, – казали, що завдяки йому вони теж почали читати Ліну Костенко”. Справді, якби мільйони мешканців Донбасу і Криму захоплювалися поезією Ліни Костенко, ми б не втратили рідні території.
Перед читачем нашого видання промайнуть незабутні образи сімнадцятилітнього партизана Жеки (Максима Громова), капітана Сергія Шкарівського, кулеметника Ігоря Брановицького-“Натрія”, командира батареї протитанкових ракетних комплексів “Штурм-С” 44-ї артбригади Олексія Семиженка, військових лікарів Ірени Ломаківської, Тараса Лісевича-“Дока”, Олександра Данилюка-“Смайла”, волонтера Леоніда Мухи (кулеметника дивізії “Галичина”) та юної козачки Євдокії Кулинич, іменем якої назвали танк.
Капітан Сергій Шкарівський геніально розкрив формулу безстрашшя. “Щоб позбутися страху, – сказав він, – треба думати не про себе, а про інших”.
Співавтори згадали добрим словом свободівців, які полягли за волю України, Євгена Лоскота та нащадків повстанців доби УНР – Віктора Голого й Антона Цедіка. Антон Цедік-“Еней” уважав книгу теж зброєю і в останній похід у серпні 2014-го узяв мого “Отамана Зеленого”. Антон загинув 29 серпня 2014 р. під Іловайськом. Вічна слава отаманові Зеленому та його духовним нащадкам!
Перед очима читача проходять лицарі 3-го полку спецпризначення Євген Подолянчук (вихованець Пласту із Черкас) і Вадим Довгорук. Попри втрату ніг і руки, Вадим вижив. Вступив до університету. Навчається на психолога. А щоб не впасти в депресію, він, кавалер ордена “Народний герой України”, вчиться набивати м’яч.
Вшановано теплим словом командира зенітно-ракетного взводу 4-ї бригади Нацгвардії України Олександра Марківа-“Чумака”, воїна 10-ї гірсько-стрілецької бригади Антона Моспана-“Тигра”, чорного запорожця 72-ї ОМБр Павла Висоцького, а також легендарних снайперів – Василя Романенка-“Діда” (68-річного козака із Чорної бригади!), Богдана Здебського та Едуарда Пінчука, на бойовому рахунку якого 104 підтверджених убитих вороги. Богдан та Едуард здобували славу в лавах 79-ї аеромобільної бригади.
Олександр Марків захоплювався історією доби УНР, був реконструктором. Не раз брав участь у зйомках фільмів про Визвольну боротьбу, у реконструкціях подій доби УНР, презентаціях книжок про Визвольну боротьбу, зокрема й Історичного клубу “Холодний Яр”. Коли з родиною приїжджав у Трипілля до пам’ятника отаманові Зеленому, говорив, що з тими людьми, які приходять на нашу землю як окупанти, “треба чинити так, як чинив отаман Зелений”.
“Ви чуєте ці кулі? Це народ промовляє”, – писав великий Юрій Липа. Отже, книжка ця про український народ, який гідно промовляє до російського загарбника.
Наприкінці цієї короткої передмови закликаю учасників реконкісти писати про свою війну з агресором. Якби кожний офіцер чи козак написав хоча б епізод до історії своєї частини – якою багатою стала б наша історична пам’ять, скільки з’явилося б вояцьких аргументів на право українського народу жити у своїй національній державі!
“...Ти встань і прочитай, – писав Юрій Липа, – Одне святе є в світі – кров людей хоробрих, Одні живуть могили – вірних Батьківщині”.
Про таких людей ця книга.
Навіть після смерті своєї вони залишаються нашими вчителями та оборонцями. “Ніхто нам нашої землі не подарує, – говорили вони своїми вчинками і тихо додавали: – Народ існує тільки під час війни”.
Друзі, у трагічній історії нашого народу достатньо підстав для агресивного оптимізму. “Якщо воювати, – нагадую слова комбата Гуменюка, – то все своє забирати. Дайте мені очолити військо, і я доведу його до Москви!”
Слава козакам і козачкам України, яка бореться! Роман КОВАЛЬ 
|
|
| Подяка |
Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”! Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!
Людмила АНДРУСИШИН – 300 грн.
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 340 грн
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Михайло КОВАЛЬ (Черкащина) – 2000 грн
Сергій ТЕЛЯТНИК (м. Первомайськ) – 2000 грн
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 3000 грн.
Передплачуйте газету “Незборима нація”
Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!
|
|
