 “Згадаємо” 25 червня 2009 р. відійшла у вічність Ольга Іванівна Косовська-Михайличенко, дочка сотника Армії УНР, членкиня ОУН з весни 1943 року, учасниця боротьби за Соборну Україну в часі Другої світової війни, діячка Братства вояків УПА, “Просвіти”, Союзу українок, Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, а також Конгресу українських націоналістів. Її батько, Іван Петрович Косовський, народився у с. Волиці, на Фастівщині, в багатодітній селянській родині. Закінчив чотирикласну земську школу з агрономічним ухилом. Як офіцер царської армії брав участь у Першій світовій війні. 1918 року призначений військовим комендантом м. Василькова Київської губернії. 8 жовтня того ж року Іван одружився на хористці Веприцького церковного хору Євгенії Корж, дочці вепричанського господаря Сака Олексійовича Коржа, великого українського патріота. Євгенія Саківна подарувала чоловікові спочатку двох синів – Віктора та Володимира, а 24 липня 1925 р. у Веприку прийшла у світ і Ольга.
Виховання в родині було національне. Все ж, коли Володимир підріс, почав віршувати російською. Батько застеріг сина: “Справжній поет повинен писати мовою свого народу”. А дід Володимира, Сак Олексійович, додав: “Не пиши, як шумить ліс і плаче береза. Ти пиши, як плаче наш голодний народ, пограбований більшовицькими катами”. Запам’ятався Володимирові й такий вислів діда: “Слухайте, малі, і здоров’я, й сила – все в землі. Бо без неї – української землі, ми – біля чужого столу холуї”.
Діда Сака совєтська влада пограбувала, зробивши бідняком, а батька Івана в липні 1938 р. кинула у тюрму і за кілька місяців розстріляла. Було тоді Олі 13 років. 1943 року забрали й Володимира, віддавши в московську науку до ГУЛАГу.
На цьому випробування родини Косовських не закінчилися. Надходив час випробувань і для Ольги. Першого разу москалі арештували її 1943 року, але після двомісячних допитів як неповнолітню відпустили. Вдруге її кинули до в’язниці 4 серпня 1944 року. Після двох місяців “перевиховання” у Лук’янівській в’язниці її перевезли до слідчої тюрми на вулиці Рози Люксембург. У вироку Військового трибуналу військ НКВС зазначалося: “Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік 1944 року, грудня 7 дня, Військовий Трибунал військ НКВС Київської області в місті Києві… в закритому судовому засіданні, у присутності головуючого майора юстиції Молокова і членів: старшого лейтенанта Хохлової та тов. Савельєва при секретарі Рисовій, без участі обвинувачення і захисту, розглянув справу по звинуваченню громадянки СРСР – Косовської Ольги Іванівни, народження 1925 року, уродженки і жительки с. Веприк, Фастівського р-ну, Київської області, українки з селян-середняків, безпартійної… не заміжньої... Косовська Ольга жила на території, тимчасово окупованій, в Фастівському районі, в квітні місяці 1943 р. була прийнята в члени ОУН, ведучи боротьбу проти СРСР за від’єднання Радянської України. Будучи членом ОУН, Косовська особисто придбала для ОУН друкарську машинку і розповсюджувала на ній контрреволюційні націоналістичні листівки та заклики ОУН. Як член ОУН Косовська була зв’язана з іншими членами ОУН: Бабичем Миколою, Кравченком Василем та іншими. …Військовий Трибунал визнав Косовську винною у скоєному злочині по ст. ст. 54-1а і 54-11 УК УРСР, але суд знайшов можливим не засуджувати до Вищої міри покарання (ВМ), а примінити ст. 2 Указу від 19 квітня 1943 року. І керуючись ст. 296-297 УК УРСР, ВИНІС ВИРОК: Косовську Ольгу Іванівну… відправить на висилку на каторжанські роботи строком на (20/5) двадцять років із поразкою у правах… на п’ять (5) років, без конфіскації майна, за відсутністю його… Вирок… касаційному обжалуванню не підлягає”.
Коли товарняк із засудженими рушив, Оля припала до щілин у стінах вагону і проказала: “Дівчата, прощайтеся із Дніпром. Чи ж ще доведеться побачити?”
Дівчата прощалися з Україною на довгі десятиліття, більшість – назавжди. Ольга Косовська каралася на шахтах Воркути 10 років, відбула й 11 місяців заслання. 11 місяців і 20 днів. Але вона вижила! Не скорилась! І ще й дитину народила в неволі! Виносила сина, ховаючись від пильного ока наглядачів, а коли ті вгледіли, дали п’ять днів карцеру і направили до фельдшерського пункту.
У таборах Оля стала медсестрою. Після дванадцятигодинного робочого дня, коли всі поснуть, вишивала свою долю. Брат Володимир на сусідній шахті шукав порятунку в поезії, вона живилася сонячними взорами, що наповнювали серце й душу божественним змістом, додавали сил в тяжкій московській неволі.
Брат Володимир допомагав порадою, підбадьорював, зокрема в листі від 4 листопада 1953 р. писав: “Як би я хотів з тобою зустрітись. Пам’ятай завжди свого брата. Не розчаровуйся життям. Читай, дивись, аналізуй життя і людські стосунки. Постався в потрібний момент критично сама до себе, зроби в ущерб матеріальному положенню і дай завжди перевагу людській правді...”
Їм, уособленню чеснот українського національного характеру і козацького духу, пощастило двічі зустрітися в концтаборі. Одного разу, коли на шахту № 5 комбінату “Воркутауголь”, де працював Володимир, прибув жіночий етап, а з ним і його дорога сестричка Ольга. Схрестилися мечі доріг.
Від сліз розтав полярний сніг.
Та миттю чутка полетіла
У заполярні заметілі –
По диких тундрових краях,
По каторжанських таборах,
Пронеслась крізь дроти стрілою:
У Воркуті, на шахті п’ять,
Зустрілися: невільник-брат
Із каторжанкою-сестрою. Урешті філософія українського буття, яку вишивала Ольга Косовська в ГУЛАГах, перемогла.
За двадцять років після звільнення жодного разу в розмовах із братом вона не згадала про табори. П’ятнадцять років разом з чоловіком, Петром Олександровичем Михайличенком, також політкаторжанином, збудувала власний дім у с. Боровій. Працювала викладачем українського народного вишивання на курсах при заводі “Червоний Жовтень” у Фастові. Здобула звання майстра народного мистецтва України, вступила до Спілки майстрів. 2005 року Президент України Віктор Ющенко нагородив її орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. А вона бідкалась: “А чого мене? Он скільки достойніших за мене людей є”.
Про долю родини Косовських створено повнометражний документальний кінофільм “Невільник-брат, невільниця-сестра”. Чи покажуть коли цей фільм знову?
Ольга Іванівна була заводіякою багатьох національних заходів. Ініціювала, організовувала, залучала людей, підганяла їх, а головне, єднала довкола себе, довкола національної ідеї, яку, здається, випромінювала кожна клітина її тіла. Сонячна і добра, худесенька як колосок, з тоненьким дівочим голосом, вона щедро дарувала свої вишивки. Є вони і в колекції Історичного клубу “Холодний Яр”. Ольга Іванівна не тільки передплачувала газету “Незбориму нація”, а й іншим наказувала це робити. Вся її хата була заставлена книгами клубу “Холодний Яр”. І ставила їх на видних місцях, щоб гості знали, що такі книги є, що їх треба читати.
Ми не тільки шанували, ми любили її. І любимо…
Як добре, що Ольга Косовська була в історії нашого народу! Вічна Їй пам’ять!
Вічна слава нескореній родині Косовських! Історичний клуб “Холодний Яр”, Громадська організація “Чесне слово”,
Українська народна партія, редакція газета “Незборима нація” Дж.: Незборима нація (Київ). – 2009. – Серпень. – Ч. 8 (282). – С. 2. 
На світлині – Святослав Силенко, отаманова дочка Галина Гончар, Роман Коваль, Ольга Михайличенко (дочка сотника Армії УНР Івана Косовського). Село Мотовилівка, 2006 р. |
