Наступного дня, 6 серпня, був Спас. У Мотриному монастирі зійшлася сила народу. У нашому таборі за два-три дні до того виникла думка: коли у монастирі святитимуть плоди й квіти, посвятимо свою зброю. Чутка про це передалася на села, і на Спаса разом із жінками та дівчатами, що несли святити яблука та квіти, прийшло чимало дядьків і хлопців з рушницями. Наш табір пішов на Богослужіння до монастиря майже увесь. Залишилися тільки кухарі біля казанів і кулеметники коло станкових кулеметів. Біля церков – багато народу, що не вмістився у храмі. Виставивши на дорогу варту, змішуємося з юрбою. Вітаємося із знайомими, ділимося новинами.
Наблизився час хресного ходу. Народ став великим колом навкруг нової церкви. На траві стояли кошики та миски з яблуками, медом, вінками і букетами з колосків збіжжя та квітів. Хресний хід провадив старенький монастирський священик, українець не тільки за походженням (здається, отець Іван), про якого я вже згадував. Коли він розпочав посвячення, на траву, як по команді, лягли сотні рушниць, шаблі, ручні кулемети; між яблуками та грушками зачорніли ручні гранати. Побачивши це, священик схилив на груди сиву бороду і замислився, неначе нараджуючись зі своїм сумлінням. Потім звів до неба очі і широко махнув кропилом:
– Благослови, Господи, на враги і супостати!
Отаман, з яким ми стояли навпроти могили сотника Компанійця, опустився на коліно. За ним хвилею вклякла на коліна ціла лава.
Після посвячення ми розмовляли коло могили із селянами. До нас підійшла і почастувала свяченими яблуками старенька жінка. Це була матір Солонька, боровицького отамана, що загинув навесні разом із Петром Чучупакою у Черкаській ЧК. Вона прийшла до монастиря пішки із Побережжя, щоб відправити молебень за сина.
Постановляємо після служби Божої відправити на могилі Компанійця панахиду за всіма полеглими холодноярцями.
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ |
