 З Борисом Дмитровичем Антоненком-Давидовичем мене звела потреба вдосконалення української науково-технічної термінології і взагалі нашої дощенту занедбаної технічної лексики.
1972 року я вирішив написати для вищої школи підручник з теорії обробки металів тиском. Звернувся з відповідною пропозицією до видавництва “Вища школа” і тодішнього заступника міністра вищої і середньої спеціальної освіти УССР В. Маланчука. Тривале листування не дало бажаного результату: підручник мені не дали написати, оскільки, мовляв, є аналогічні підручники російською мовою. Та лиха без добра не буває. Завдяки своєму намірові я мав нагоду довший час спілкуватися в питаннях рідної мови з її великим знавцем Борисом Дмитровичем. Двадцятидворічне поневіряння у в’язницях і таборах ГУЛАГу не згасило в ньому палкої любові до рідного слова…
Одного разу я запитав Бориса Дмитровича про Володимира Сосюру. І ось що він написав мені в листі від 31 травня 1979 року.
“Питаєте, як я розцінюю постать В. Сосюри? Маєте рацію: це, справді, була дуже емоційна й експресивна людина, інколи й слабодуха. Мені здається, що він трохи й хитрував, удаючи “наївнячка”, а за сталінщини й божевільного, що врятувало його від загибелі, на яку він мав усі шанси.
Наприкінці 20-х років В. Сосюра як член партії проходив чистку. Надій на те, щоб залишитися в партії, – в нього не було ніяких: сам він жив тоді дуже розбещено, міняючи мало не щомісяця жінок, а минуле теж погане – козак 3-го Гайдамацького полку… Як на те, й голова чистильної комісії була стара “дева”, за висловом Сейфуліної, – “женщина, просидевшая на партийной работе свой пол”. І що ви думаєте? Наш Володя попросив цю “деву” дозволити йому провести її додому, щоб поговорити. Та погодилась, і Володя “з копита” засвідчився їй у коханні… Це “палке кохання” тривало місяць, поки не закінчилася чистка й Володі повернуто партквиток, після чого Володя одразу ж розлюбив свою партійну Дульцинею… Чи не вправний шаховий хід конем?
Потреба заробляти великі гроші штовхала його переінакшувати на новий штиб давні твори, наприклад “Червона зима” виглядала в першотворі зовсім іншою: За нами крики дальнії –
У бога, в вєру, в мать!
Хоть волосонку дай мені
У сні поцілувать!.. Та й балада про комсомольців була спочатку “Баладою про гайдамаків”, що кінчалася словами: “Я – гайдамака! Стріляй!”
Сосюра ґвалтував свою музу, змушуючи її бездарно відгукуватись на всякі офіційні дати, і воднораз пописував нишком усякі “захалявні” вірші… Це трагедія поета, а може, й усієї нашої сучасної літератури. Двоїстість губила в Сосюрі поета, дарма що в душі він лишався таким же, яким пішов 1918 року в 3-й Гайдамацький полк.
Наприкінці 20-х років у “Червоному шляху” були опубліковані “Спогади козака 3-го Гайдамацького полку”, які Сосюра читав публічно в Києві на своєму вечорі, приїхавши з Харкова, тодішньої столиці України. З публіки надійшла записка: “Володю! Тебе вітають два твої товариші, колишні козаки 3-го Гайдамацького полку”. Сосюра благально простяг до зали руки: “Товариші! Вийдіть сюди – я хочу привітатися з вами!...” Звісно, ніхто не вийшов…
На початку 1960-х років він прийшов до мене з поемою, присвяченою мені, й написав: “Дорогому козакові 2-го Запорізького полку Б. А.-Д. від козака 3-го Гайдамацького полку В. С.”.
На жаль, цю щиру поему в мене вилучено під час трусу 1977 року…
Про його ставлення до ортодоксальної критики свідчить його епіграма про Л. Новиченка: Ти вже не раз терзав поета
За те, що любить рідний край:
В душі ти просто спірохета,
В літературі – поліцай! Здається, я дав Вам вичерпну відповідь на Ваше питання про Сосюру.
Вибачте, що пишу рукою, а не друкую на машинці: 27/V у мене знову не стало моєї машинки (забрали під час трусу. – Г. Г.)…” Григорій ГРЕБЕНЮК
м. Краматорськ Дж.: Нескорена нація. Видання українського націоналіста (Київ). – 1993. – Ч. 13 (36). 
На світлині – Борис Антоненко-Давидович і Володимир Сосюра. |
