Підполковник Гуменюк був із тих, хто не посилає в бій, а веде до бою. Він завжди йшов попереду – як полковник Петро Болбочан, як Петро Дяченко. Тому й увесь батальйон вірив своєму комбатові.
Олександр Гуменюк створив 11-й батальйон територіальної оборони “Київська Русь”, став його першим командиром, відтак співтворцем відродженого українського війська. “Чим більше дбаєш про товаришів, тим міцніший колектив, – вважав він. – Головне, щоб політики не заважали нам виконувати свій обов’язок перед Україною”.
Олександр Гуменюк звільнив 5 міст. Комбат брав участь в усіх боях. Він умів підбадьорити тих, хто занепав духом. Дбав про вояків як про своїх дітей. Вони його любили. “Війна має великі мінуси, – казав він, – але має і плюси, адже тільки з утратами люди починають розуміти, що таке воля і якою ціною вона здобувається”.
На війні став жорстким.
Запилюжений, обвітрений, спокійний і небагатослівний – таким побачила комбата Гуменюка на горі Карачун у Слов’янську журналістка Віолетта Киртока. Коли вона почала говорити з ним, зрозуміла, що треба записувати кожне його слово.
Пані Віолетта вдячна долі, що встигла сказати слова поваги та вдячності Олександрові Гуменюку. Щира подяка й п. Віолетті, що зберегла для нас, для нашої історії думки комбата Гуменюка. Вже за чотири дні після загибелі, 19 серпня 2014 р., завдяки публікації Віолети ми дізналися, кого втратив наш народ.
Олександр Леонідович Гуменюк народився 5 серпня 1964 р. в Любашівському районі Одеської області, який у добу УНР був одним з епіцентрів повстанського руху. Козацького роду. Привела його у світ Віра Шишко.
Своє 50-ліття він відзначив у поході – під час переведення батальйону з гори Карачун під Дебальцеве. “День народження – це не свято, а підсумки, що ти зробив, що не зробив”, – вважав Олександр Гуменюк.
Хоробрі гинуть першими. Так сталося і на цей раз. До 15 серпня 2014 р. – останнього дня комбата Гуменюка – в батальйоні “Київська Русь” не було жодної втрати.
У тому бою загинув і один з найкращих розвідників батальйону Олег Оникієнко-“Корсар”. Дістав поранення старший лейтенант Олексій Демченко. Був важко поранений розривною кулею в обличчя Едуард Мальований. Убивці Олександра Гуменюка та Олега Оникієнка – російські спецпризначенці – того ж дня були відправлені в пекло.
Мужній і енергійний. З гумором, з усмішкою на устах. Вимогливий. Цілеспрямований. Справедливий. Таким його запам’ятали товариші.
4 травня 2017 р. в Києві на Лук’янівському військовому цвинтарі Олександрові Гуменюку відкрито пам’ятник. Зробили це сини комбата – Святослав, Олег і Максим, полковник Валерій Вовк і козак Михайло Година, а освятили монумент священики УПЦ КП Андрій та Олександр. Промовляли полковники Валерій Вовк та Олексій Савич, автор пам’ятника народний художник України Анатолій Гайдамака, народний депутат України Андрій Тетерук, Михайло Година, доброволець ОДЧ “Карпатська Січ” Микола Тихонов, поетеси Антоніна Литвин і Зоя Ружин, дружина комбата Олена Гуменюк. Кобзар Тарас Силенко виконав пісню про Олександра Гуменюка (сл. Антоніни Литвин, муз. Василя Литвина). Мені випала честь вести меморіальний мітинг.
“Війна засвідчила, хто друзі, а хто вороги”, – казав Олександр Гуменюк. Але війна показує також, яка в тебе родина. Олександрова дружина виявила себе в найтяжчі хвилини козачкою, вірним другом чоловіка, послідовницею, продовжувачкою його справи. Їй випала честь виховувати синів Народного Героя України.
В останньому інтерв’ю комбат Гуменюк висловив переконання, що ми в цій війні переможемо. Він вірив, що ми не тільки заберемо Крим, а й відвоюємо в Росії українські землі, звичайно ж і Кубань. “Якщо воювати, – казав комбат, – то все своє забирати. Дайте мені очолити військо, і я доведу його до Москви!”
Віримо, що ще наше покоління здобуде Соборну Українську Державу, а Святослав, Олег і Максим Гуменюки допоможуть втілити шляхетну мрію свого батька.
Роман КОВАЛЬ
Світлина Миколи Тихонова. |
