Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2024 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


“Бажаю відваги жити чесно...”


“Бажаю відваги жити чесно...”align="center"> 20 вересня минуло 25 років від дня смерті мого вчителя – Зеновія Красівського. На пам’ять про нього подаю уривок зі свого спогаду

 

…Із Зеновієм Красівський я познайомився квартирі Івана Світличного, точніше, на її порозі. Поруч з ними стояв високий юнак. Він представився:
– Дмитро Стус.

Прізвище “Стус” тоді у всіх національних активістів було на вустах, а от прізвище Красівський мені нічого не промовляло. Але чоловік цей світився приязню і добром. Він і приїхав власною машиною з Моршина, щоб зробити добру справу – допомогти Світличним перебратися на нову квартиру, яку вони нещодавно отримали на Солом’янці. Радість опанувала моє серце. Вже пізніше я зрозумів чому. Бо це була зустріч зі святим...
Невдовзі ми почали листуватися. Перший лист я отримав від Красівського в середині жовтня 1990 року. В ньому він повідомляв, що я можу не вертати йому книгу “Російщення України”, бо він вже дістав собі другу. “І хоч є кому її і тут дати, але хай вона робить роботу на Вашому відтинку. Відчужую її на Вашу користь! З повагою і любов’ю Ваш З. Красівський. 8.10.90 р. Моршин”.
Загалом у моєму архіві я віднайшов сім листів Зеновія Красівського до мене. Можливо, їх було більше. Ось один із них: “Христос Рождається! Дорогий п. Романе! (…) Уважно прочитав Ваш “Прапор... (антикомунізму. – Ред.)”. Незмірно тішуся, що Ви, що [Володимир] Яворський йдете всупереч партійним шорам і пізнаєте конструктивні рішення наших національних проблем. Власне, моя розбіжність у політичних концепціях зумовила мій вихід із секретарів УГС, а при створенні УРП – [рішення] не вступити в неї, а піти своєю, протоптаною націоналістами дорогою. Дорогою боротьби проти окупації ворогом нашої землі і поневолення Росією нашого народу”...
Якось пізно ввечері пан Зеновій заїхав до мене на Курську, 20 в Києві. Сиділи ми на кухні, пили чай – чай Красівський замовив міцний, без цукру.
Машина його стояла в нашому дворі. Я висловив тривогу, чи не станеться з нею щось у його відсутність. Він запевнив мене, що все буде добре – бо там сидить Дарка Гусяк. Вона її охороняє.
Мені було незручно, що ми п’ємо чай у теплому приміщенні, ведемо не поспішаючи розмову, а в машині мерзне Дарка Гусяк. Я запропонував покликати її на чай. Тим більше що хотів познайомитися з цією легендарною жінкою. Та Красівський сказав, що вона “при виконанні” – тобто в машині було щось таке, що треба оберігати.
На питання, чи почувається він у безпеці, Красівський продемонстрував мені пістолет – він лежав у лівій внутрішній кишені його чорної шкірянки... Я так і не зрозумів, чи то був газовий, чи бойовий. Та в будь-якому разі носіння зброї за мірками окупаційної влади було кримінальним злочином.
Красівський не хвалився – це було не в його натурі. Тож я сприйняв виявлення цієї тайни як демонстрацію довіри до мене...
Ось інший фрагмент, що зберегла моя пам’ять... Літо 1990 року. В Києві в Будинку кіно відбувався Конгрес політв’язнів. Приїхав на нього і пан Зеновій зі своєю відеокамерою. Взагалі, він весь час фільмував – на всіх заходах, де тільки був. Хіба коли виступав, то відкладав камеру.
Красівський фільмував виступи делегатів, я фотографував. Ми стояли спиною до залу, обличчям до президії. Несподівано пан Зенко, не відриваючись від камери, тихо спитав:
– А чого ви не видаєте газету?
Отак просто і запитав, ніби ми вже обговорювали цю тему і він лише хотів вияснити причину затримки. В його питанні був сенс, адже він знав, що я від 1989 року видавав “Прапор антикомунізму”, а пізніше – газету “Відродження”, орган секретаріату УРП. Тепер, коли я лишився поза справами, цілком логічно виходило, що я мушу заснувати нову газету і видавати її.
– Чому не видаю? – здивувався-збентежився я. – Грошей немає видавати її! Навіть друкарської машинки немає. Та й диктофона.
– Будуть, – почув я у відповідь.
Уже в перерві конгресу ми спустилися до його “Лади” і він подарував диктофон, дав мені першу місячну зарплату (400 рублів). Сказав, що газета друкуватиметься в Стрию, на базі Стрийської районної організації ДСУ, яку він очолював.
Так і сталося. Я став у Стрию частим гостем. Тут ми постійно зустрічалися з Красівським, який доїжджав із Моршина на власному авто…
Якось, господарюючи у пана Зеновія на кухні (смажив яйця з шинкою), запитав, чи до салату класти цибулі... І тут довідався, що організм Красівського цибулі не визнає. Навіть у тюрмі, страждаючи від дистрофії, Красівський мусив відмовлятися на користь своїх товаришів від баланди, бо там була цибуля...
Красівський щедро давав мені читати книги зі своєї бібліотеки. У нього першого я взяв праці Дмитра Донцова...
Зеновій Красівський помер 20 вересня 1991 року. Завдячуючи Іванові Кандибі, який телеграмою повідомив мене про цю трагічну подію, я зміг віддати останню шану дорогому панові Зеновію.
Похорон вразив мене – й урочистістю, і велелюдністю (близько шести тисяч людей, як не більше, зібралося, щоб провести в останню дорогу легендарного українця). Тужливі трембіти розривали серце від розпачу. Дім, де я останні місяці був своїм, заповнили невідомі мені люди, напевно земляки, приятелі, знайомі й друзі пана Зенка. Сум, неймовірний сум огорнув землю...
У березні 1996 р. Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України” випустило у світ книгу “Невольницькі плачі” та провело її презентацію в будинку Національної спілки письменників України. Книга вийшла коштом Анатолія Сопільника, лікаря з Маріуполя. Що важливо, його ніхто не просив, він сам зголосився допомогти – до речі, цього не зробили ні Слава Стецько, ні Микола Плав’юк, до яких я звертався за допомогою (до останнього – неодноразово).
На презентації книги Анатолій Сопільник надзвичайно влучно висловився про поезію Зеновія Красівського: “Кожна літера його вірша – січовий стрілець, кожний рядок – шеренга незламних патріотів, а кожен вірш – загін месників, визволителів України”.
Книга “Невольницькі плачі”, яку я підготував до друку з поетом Миколою Cамійленком, власне, її презентація звела мою життєву стежку з достойними українцями: Павлом Громовенком, Галиною Яблонською, кобзарем Віктором Лісоволом, письменником Леонідом Череватенком... Таким чином, і після смерті Зеновій Красівський ніби вів мене...
На вечорі виступили колишні політв’язні Левко Лук’яненко та Євген Сверстюк, історик Ярослав Дашкевич, поет Микола Самійленко, чеченець Максуд Хужбаров... Виступи Лук’яненка і Сверстюка мене розчарували, бо вони занадто наполегливо наголошували на толерантності Красівського, його миролюбності й доброті. В їхній інтерпретації Красівський виявився ледь не борцем за мир. Я сидів у президії, і душа моя протестувала. Я хотів вийти і сказати:
– Так, Красівський був доброю людиною. Але він ніколи не був борцем за мир. Він не міг бути ним, бо нація його лишалася поневоленою. Красівський був революціонером. Він був пропагандистом війни – війни проти російських окупантів. І все його життя – і поезія також! – про це свідчить…
Слово Зеновія Красівського відіграло в моєму житті важливу роль.
У мене є можливість оприлюднити ще один його лист: “Друже Романе!.. Щодо демократичного націоналізму (який визначила УРП за свою ідеологію. – Ред.), то такого на практиці немає і не може бути. Може бути і буде націоналізм, адекватний протилежній стороні. Будуть із нами говорити – і ми будемо. Будуть нас бити, то ми будемо змушені боронитися. А хто нам який ярлик навісить, значення не має. Пане Романе, я тішуся Вашим ритмом думки. У Вас направду в грудях б’ється серце націоналіста. Я тисну Вам руку... Ваш З. Красівський. 2.05.91 р.”.
Я й зараз пригадую, як розхвилювався, прочитавши оці, здавалося, прості слова: “У Вас направду в грудях б’ється серце націоналіста”. Отоді, в травні 1991 року, я й усвідомив себе українським націоналістом. Доти такого усвідомлення не було...
Багато деталей стерлося в пам’яті... Та головне – залишилося велике враження від цієї прекрасної української людини, яку я вважав і вважаю своїм Учителем. Вважаю з вдячністю і радістю, що мені була послана дружба з ним – на останньому етапі його життя. Шкодую лише, що не маю змоги подарувати йому свої книги – про героїв Визвольних змагань 1917 – 1920-х років, про тих, справу яких він гідно продовжив.
А закінчити свій спогад хочу уривком з інтерв’ю із Красівським, яке я взяв у нього напередодні проголошення Акта про незалежність України в серпні 1991 року. Це інтерв’ю виявилося останнім для Зеновія Красівського. Опубліковане воно в ч. 2 газети “Нескорена нація” у вересні 1991 року. Він ще встиг прочитати своє інтерв’ю, лежачи в ліжку. Ось ці останні його слова: “Від говорильні ми вільними не станемо. Ми повинні нарощувати не тільки національну і політичну свідомість, повинні нарощувати м’язи, щоб змогти у відповідний момент протиставити себе ворогові в побудові Української Самостійної Соборної Держави”.
Пам’ятаймо про це.

Роман КОВАЛЬ
Київ, жовтень 2004 р.

  



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!

Іван КАЧУРИК – 400 грн
Віра САВЕНОК (Чернігів) – 450 грн
Віктор ДРУЗЬ  (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 700 грн
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 2000 грн

Передплачуйте газету “Незборима нація”

Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!





03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ