 align="center"> 20 вересня минуло 25 років від дня смерті мого вчителя – Зеновія Красівського. На пам’ять про нього подаю уривок зі свого спогаду …Із Зеновієм Красівський я познайомився квартирі Івана Світличного, точніше, на її порозі. Поруч з ними стояв високий юнак. Він представився:
– Дмитро Стус. Прізвище “Стус” тоді у всіх національних активістів було на вустах, а от прізвище Красівський мені нічого не промовляло. Але чоловік цей світився приязню і добром. Він і приїхав власною машиною з Моршина, щоб зробити добру справу – допомогти Світличним перебратися на нову квартиру, яку вони нещодавно отримали на Солом’янці. Радість опанувала моє серце. Вже пізніше я зрозумів чому. Бо це була зустріч зі святим...
Невдовзі ми почали листуватися. Перший лист я отримав від Красівського в середині жовтня 1990 року. В ньому він повідомляв, що я можу не вертати йому книгу “Російщення України”, бо він вже дістав собі другу. “І хоч є кому її і тут дати, але хай вона робить роботу на Вашому відтинку. Відчужую її на Вашу користь! З повагою і любов’ю Ваш З. Красівський. 8.10.90 р. Моршин”.
Загалом у моєму архіві я віднайшов сім листів Зеновія Красівського до мене. Можливо, їх було більше. Ось один із них: “Христос Рождається! Дорогий п. Романе! (…) Уважно прочитав Ваш “Прапор... (антикомунізму. – Ред.)”. Незмірно тішуся, що Ви, що [Володимир] Яворський йдете всупереч партійним шорам і пізнаєте конструктивні рішення наших національних проблем. Власне, моя розбіжність у політичних концепціях зумовила мій вихід із секретарів УГС, а при створенні УРП – [рішення] не вступити в неї, а піти своєю, протоптаною націоналістами дорогою. Дорогою боротьби проти окупації ворогом нашої землі і поневолення Росією нашого народу”...
Якось пізно ввечері пан Зеновій заїхав до мене на Курську, 20 в Києві. Сиділи ми на кухні, пили чай – чай Красівський замовив міцний, без цукру.
Машина його стояла в нашому дворі. Я висловив тривогу, чи не станеться з нею щось у його відсутність. Він запевнив мене, що все буде добре – бо там сидить Дарка Гусяк. Вона її охороняє.
Мені було незручно, що ми п’ємо чай у теплому приміщенні, ведемо не поспішаючи розмову, а в машині мерзне Дарка Гусяк. Я запропонував покликати її на чай. Тим більше що хотів познайомитися з цією легендарною жінкою. Та Красівський сказав, що вона “при виконанні” – тобто в машині було щось таке, що треба оберігати.
На питання, чи почувається він у безпеці, Красівський продемонстрував мені пістолет – він лежав у лівій внутрішній кишені його чорної шкірянки... Я так і не зрозумів, чи то був газовий, чи бойовий. Та в будь-якому разі носіння зброї за мірками окупаційної влади було кримінальним злочином.
Красівський не хвалився – це було не в його натурі. Тож я сприйняв виявлення цієї тайни як демонстрацію довіри до мене...
Ось інший фрагмент, що зберегла моя пам’ять... Літо 1990 року. В Києві в Будинку кіно відбувався Конгрес політв’язнів. Приїхав на нього і пан Зеновій зі своєю відеокамерою. Взагалі, він весь час фільмував – на всіх заходах, де тільки був. Хіба коли виступав, то відкладав камеру.
Красівський фільмував виступи делегатів, я фотографував. Ми стояли спиною до залу, обличчям до президії. Несподівано пан Зенко, не відриваючись від камери, тихо спитав:
– А чого ви не видаєте газету?
Отак просто і запитав, ніби ми вже обговорювали цю тему і він лише хотів вияснити причину затримки. В його питанні був сенс, адже він знав, що я від 1989 року видавав “Прапор антикомунізму”, а пізніше – газету “Відродження”, орган секретаріату УРП. Тепер, коли я лишився поза справами, цілком логічно виходило, що я мушу заснувати нову газету і видавати її.
– Чому не видаю? – здивувався-збентежився я. – Грошей немає видавати її! Навіть друкарської машинки немає. Та й диктофона.
– Будуть, – почув я у відповідь.
Уже в перерві конгресу ми спустилися до його “Лади” і він подарував диктофон, дав мені першу місячну зарплату (400 рублів). Сказав, що газета друкуватиметься в Стрию, на базі Стрийської районної організації ДСУ, яку він очолював.
Так і сталося. Я став у Стрию частим гостем. Тут ми постійно зустрічалися з Красівським, який доїжджав із Моршина на власному авто…
Якось, господарюючи у пана Зеновія на кухні (смажив яйця з шинкою), запитав, чи до салату класти цибулі... І тут довідався, що організм Красівського цибулі не визнає. Навіть у тюрмі, страждаючи від дистрофії, Красівський мусив відмовлятися на користь своїх товаришів від баланди, бо там була цибуля...
Красівський щедро давав мені читати книги зі своєї бібліотеки. У нього першого я взяв праці Дмитра Донцова...
Зеновій Красівський помер 20 вересня 1991 року. Завдячуючи Іванові Кандибі, який телеграмою повідомив мене про цю трагічну подію, я зміг віддати останню шану дорогому панові Зеновію.
Похорон вразив мене – й урочистістю, і велелюдністю (близько шести тисяч людей, як не більше, зібралося, щоб провести в останню дорогу легендарного українця). Тужливі трембіти розривали серце від розпачу. Дім, де я останні місяці був своїм, заповнили невідомі мені люди, напевно земляки, приятелі, знайомі й друзі пана Зенка. Сум, неймовірний сум огорнув землю...
У березні 1996 р. Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України” випустило у світ книгу “Невольницькі плачі” та провело її презентацію в будинку Національної спілки письменників України. Книга вийшла коштом Анатолія Сопільника, лікаря з Маріуполя. Що важливо, його ніхто не просив, він сам зголосився допомогти – до речі, цього не зробили ні Слава Стецько, ні Микола Плав’юк, до яких я звертався за допомогою (до останнього – неодноразово).
На презентації книги Анатолій Сопільник надзвичайно влучно висловився про поезію Зеновія Красівського: “Кожна літера його вірша – січовий стрілець, кожний рядок – шеренга незламних патріотів, а кожен вірш – загін месників, визволителів України”.
Книга “Невольницькі плачі”, яку я підготував до друку з поетом Миколою Cамійленком, власне, її презентація звела мою життєву стежку з достойними українцями: Павлом Громовенком, Галиною Яблонською, кобзарем Віктором Лісоволом, письменником Леонідом Череватенком... Таким чином, і після смерті Зеновій Красівський ніби вів мене...
На вечорі виступили колишні політв’язні Левко Лук’яненко та Євген Сверстюк, історик Ярослав Дашкевич, поет Микола Самійленко, чеченець Максуд Хужбаров... Виступи Лук’яненка і Сверстюка мене розчарували, бо вони занадто наполегливо наголошували на толерантності Красівського, його миролюбності й доброті. В їхній інтерпретації Красівський виявився ледь не борцем за мир. Я сидів у президії, і душа моя протестувала. Я хотів вийти і сказати:
– Так, Красівський був доброю людиною. Але він ніколи не був борцем за мир. Він не міг бути ним, бо нація його лишалася поневоленою. Красівський був революціонером. Він був пропагандистом війни – війни проти російських окупантів. І все його життя – і поезія також! – про це свідчить…
Слово Зеновія Красівського відіграло в моєму житті важливу роль.
У мене є можливість оприлюднити ще один його лист: “Друже Романе!.. Щодо демократичного націоналізму (який визначила УРП за свою ідеологію. – Ред.), то такого на практиці немає і не може бути. Може бути і буде націоналізм, адекватний протилежній стороні. Будуть із нами говорити – і ми будемо. Будуть нас бити, то ми будемо змушені боронитися. А хто нам який ярлик навісить, значення не має. Пане Романе, я тішуся Вашим ритмом думки. У Вас направду в грудях б’ється серце націоналіста. Я тисну Вам руку... Ваш З. Красівський. 2.05.91 р.”.
Я й зараз пригадую, як розхвилювався, прочитавши оці, здавалося, прості слова: “У Вас направду в грудях б’ється серце націоналіста”. Отоді, в травні 1991 року, я й усвідомив себе українським націоналістом. Доти такого усвідомлення не було...
Багато деталей стерлося в пам’яті... Та головне – залишилося велике враження від цієї прекрасної української людини, яку я вважав і вважаю своїм Учителем. Вважаю з вдячністю і радістю, що мені була послана дружба з ним – на останньому етапі його життя. Шкодую лише, що не маю змоги подарувати йому свої книги – про героїв Визвольних змагань 1917 – 1920-х років, про тих, справу яких він гідно продовжив.
А закінчити свій спогад хочу уривком з інтерв’ю із Красівським, яке я взяв у нього напередодні проголошення Акта про незалежність України в серпні 1991 року. Це інтерв’ю виявилося останнім для Зеновія Красівського. Опубліковане воно в ч. 2 газети “Нескорена нація” у вересні 1991 року. Він ще встиг прочитати своє інтерв’ю, лежачи в ліжку. Ось ці останні його слова: “Від говорильні ми вільними не станемо. Ми повинні нарощувати не тільки національну і політичну свідомість, повинні нарощувати м’язи, щоб змогти у відповідний момент протиставити себе ворогові в побудові Української Самостійної Соборної Держави”.
Пам’ятаймо про це. Роман КОВАЛЬ
Київ, жовтень 2004 р. 
|
