У листопаді 2015 р. до мене звернувся Роман Коваль із проханням набрати щоденник поручника Армії УНР Олекси Сім’янціва, брата Валентина Сім’янціва, підхорунжого 3-ї кінної сотні кінного полку Чорних запорожців. Разом з Віктором Моренцем він його розшукав у Подєбрадах.
Щоденник Олекса писав у 1945 – 1946 роках. У ньому – про долю українських скитальців на території Австрії.
У безкінечній дорозі поряд з Олексою весь час був член РУП, доцент Української господарської академії Олександр Коваленко. Олекса завжди характеризував його прихильно, ось маленький фрагмент: “Зо мною живе проф. Коваленко, людина інтелігентна, бачив на свойому віці багато. Ми з ним багато говоримо, споминаємо старе, трохи лаємо нове…”
У щоденнику вояка – туга за рідним краєм, бажання бути поряд з рідними, мати свій куток. “Дожився! – писав він. – Люди мають по 4 – 5 валізок повних, жалуються, що немає куди класти барахла. А тут є куди покласти, але нема чого. Чи буду ще колись мати більше? Мабуть, навряд! Так, прийдеться бідувати, мабуть, уже до старості. Мені так хочеться домашнього затишку, хочеться жити домашнім життям, мати добре мешкання, утульне. Мати біля себе дружину. Але це все тепер здається таким неможливим, про що можна тільки мріяти...”
Автор чесний із собою, також і до інших. Коли залишається останній шматок хліба, він ніколи не з’їсть його сам, а завжди поділиться з тим, хто поряд.
Олекса страшенно переживав через несправедливість світу. “Росія винна в тому, що моя Батьківщина гине, знищена, обкрадена, обезкровлена... Всі росіяни – чи то білі, чи червоні – мої вороги”.
Олекса Сім’янців прагнув нової війни з Росією. В ній бачив свій шанс повернутися додому. “Як би то ні було, а конфлікт буде! Я його теж хочу, бо тоді, може, постане Україна – ціль мого життя. Я готовий перенести ще більше і гірше, чим я переніс, аби тілько Україна була вільна, незалежна, перестала бути московською колонією. Очевидно, сам теж піду до війська, аби тілько прийняли. Хочу ще раз пережити той романтизм, який я пережив у 1917 – 1920 роках. Я ще не старий, здоровий! А хто ж заборонить мені віддати життя за Батьківщину!”
Більшовики вдавалися до всіх можливих способів, аби затягти українців до совєтської України. І це призводило до трагедій. Ось як згадував про одну з них: “Був свідком просто неймовірного випадку, як НКВД-исти забирали людей з табору до Росії. Спочатку приїхали самі. Потім з відділом американських жовнірів і офіцерів. Народ, щоб рятуватися, заповнив Церкву і вивісив чорний прапор із гаслом “СОС”. Священик почав служити молебна. Совітчики бачили, що можуть програти справу, тим більш, що американські жовніри відмовилися слухати своїх офіцерів і силою витягати людей з церкви. Закликали американську жандармерію військову. І та приступила до справи чисто по-жандармські. Коли на візвання вийти, священик вийшов із хрестом вперед, то совітчики його били хрестом. Почалася масакра: 9 чоловік забитих, 80 арештовано й вивезено, але по дорозі 37 з них утекло, так що вловили тільки 43”.
Олекса вірив, що більшовиків можна перемогти. І прагнув знову стати в лави українського війська.
Роман Коваль має намір видати цей щоденник окремою книжкою. Ці спомини, безперечно, заповнять ще одну прогалину в історіографії Визвольних змагань.
Катерина ТИЩЕНКО
Канів – Київ |
