Історія Олени Савчук із с. Залужне Локачинського району – це історія про те, як не зламатися під тягарем обставин, знайти у собі душевні та фізичні сили жити, бо вона нині – єдина опора для своїх чотирьох дітей
Коли чоловіка Гришу мобілізували у квітні 2014 року, Олена була вагітна їхньою четвертою дитиною. А скільки-то навесні в селі роботи! Господарство чималеньке. Двоє коней, корова, свині, птиця, два гектари городу. Але Олена труднощів не боялася. У 13 років вона залишилася без мами. Дівчинку взяли до себе жити дід із бабою. Закінчивши школу, вступила до Східноєвропейського університету, проте після 1-го курсу навчання довелося залишити: старенькі захворіли, і їх треба було доглядати. Далі заміж вийшла, дітки пішли. Степан, Віка, Таня. З чоловіком жили дружно. Працювали багато і тяжко. Адже допомогти було нікому. Гришині батьки також рано померли. А вони жили у їхній старенькій дерев’яній хаті. Як починали самостійно хазяйнувати, то п’ять корів тримали. Збирали гроші, аби добудувати веранду. Нетерпляче чекали народження четвертої дитинки.
Усі плани перекреслила війна на сході.
Григорій Савчук добровольцем не був, проте і від мобілізації не ховався. Сказали “треба”, значить, треба. Хоч і серце боліло, як-то жінка на останніх місяцях вагітності справиться з господарством.
– Після того, як прийняли закон, що чоловіків, які мають трьох і більше дітей, до війська не забиратимуть, я ходила до Горохівського воєнкома і благала, аби він підготував документи і чоловік повернувся. Тоді він сказав, що не можна, – із сумом розповідає жінка. – А вже коли на похорон приїжджав, то вибачався, мов, треба було вас послухати і забрати його. Значить, усе ж таки можна було щось зробити. Просто не схотів. Нащо мені його вибачення, коли у дітей батька немає?
Липень минулого року був найстрашнішим у житті. Її Гришу тяжко поранили під Луганськом.
– Хлопці з частини повідомили, що він у харківському госпіталі. Лежав у комі. Лікар спочатку все відмовляв, що не треба їхати. А то дзвонить якось увечері в суботу: “Краще приїдьте”. Я на дев’ятому місяці була, у Локачах у лікарні сказали, що не відпустять, але я їх там слухати мала. В понеділок із Вікою сіли і поїхали. Цілий вівторок просиділа коло його, а у середу – назад. У п’ятницю ж, 25 липня, подзвонили, що від тяжких поранень серце стало.
Григорія Савчука на Волинь везли довго – майже тиждень. Олена 30 липня народила їхнього сина Іллюшу. Він ніколи не знатиме, якими можуть бути надійними татові руки, які підкидають прямо до неба, як зручно сидіти на міцних чоловічих плечах, не почує його голосу…
Гришу привезли додому 31 липня. Так що Олені просто з пологового довелося йти хоронити чоловіка. Іллю ж відразу віддали 86-річній бабці.
– Я й не знаю, як пережила все це, – з гіркою посмішкою ділиться жінка. – Не було часу думати. Дітей у школу треба відправити, господарство заладити, картоплю викопати, буряки. Бабуся дуже допомогла з малим… Як був Гриша, то він мені виоре, мішки поносить… А то все сама. Діти помагають. Стьопі ж уже 16, Віці – 15 років. По ночах читала… Я ж в університеті поновилася на заочному, на філологічному факультеті. На 3-му курсі дуже великі твори із зарубіжної літератури: “Брати Карамазови”, “Пані Боварі”, “Крихітка Цахес”… Коли сесія, то я 9 км зранку до автобуса пройду, до 6-ї години – на парах, а потім додому вертаюся. За мною виїжджає або Стьопа на мотоциклі, або Віка на конях… А от зараз стройкою займаюся. Весною літня кухня згоріла, а у ній плита стояла, холодильник, пральна машина. У хаті ж кухні немає. Думала, що тільки веранду добудую, а тепер треба ще й кухню. Так що все літо у будівництві. Спасибі волонтерам, дітей на відпочинок відправили. Правда, всіх зразу відпустити не могла, бо інакше загнулася б. Їздили по черзі. Таня – у Данію, Віка – в Болгарію, а Стьопа – в Одесу…
Бракує слів, щоб висловити захоплення цією тендітною жінкою.. Це ж яка сила у ній! Але Олені потрібні не слова, а допомога. Жінці необхідно лягти в лікарню на операцію, бо інакше може бути біда. У неї хворі ноги.
– Лікарі казали, що відразу після пологів треба на операцію. Але як я дітей полишу? Та й після операції берегтися слід. А зараз потрібно картоплю копати, потім буряки носити. Худоба… Допомогти нікому, мушу сама справлятися…
Господи, та чи ж у Залужному немає людей, які б на тиждень придивилися за дітьми і за господаркою?! Має ж бути у людей співчуття і вдячність! А картоплю і буряки вдові люди могли б і толокою допомогти викопати. Невже сільська рада у Замличах не здатна допомогти? Олена сама не попросить. Її чоловік загинув, щоб міни і снаряди не падали на волинські хати. Забувати про це не маємо права.
Наталка СЛЮСАР
Волинська обл. |
