Наприкінці лютого 1944 року в нашій хаті, в Корсуні, зупинився Смерш. І потяглася до нас вервечка людей – на допити. Допитали, зрозуміло, й мого батька: що робив у часи німецької окупації, що інші робили?
А брат мій Валерій, 1939 року народження, саме захворів. І плакав, звичайно, турбував офіцерів. Нарешті, один не витерпів, зайшов на нашу половину.
– Чєґо он плачєт? – ввічливо запитав.
– Захворів і плаче, – відповів батько.
– Так у нас єсть врач, я сєйчас пришлю єґо.
Незабаром прийшов лікар-єврей.
– Мальчік, аткрой ґотік, – сказав.
Та Валерій лише міцніше стулив губи.
Тоді єврей запитав:
– А кєм ти хочєш бить?
– Німцем, – чесно відповіла дитина.
Батьки обімліли від страху.
– А пачєму? – продовжував розпитувати єврей.
– Бо в них є гвинтівки.
– Так у нашіх тоже єсть.
На тому і помирилися.
І хлопець відкрив рота.
Зі слів Віри ТКАЧЕНКО
Роман КОВАЛЬ
Київ, 2002 р. |
