Творча спадщина Романа Коваля – це більш як 50 книжок і безліч статей. Умовно її можна поділити на публіцистичну й історичну частини. Втім, за останні декілька років історична частина фактично витіснила публіцистичну. Колись Коваль писав, що шукав героїв, шукав ідеалів у сучасній політиці і не знаходив. Поринув у минуле і, як наполегливий скарбошукач, знайшов величезні пласти забутих “митців і борців”. І вже десятиліття ці скарби через видання Коваля стають набутком українців.
“Ковалі слова і жонглери словами”, – так називалася рецензія Петра Соколова на одну з публіцистичних збірок Коваля, опублікована в журналі “Українські проблеми” на початку 1990-х. За цей час Коваль багато “накував”. А зараз кілька слів про книжку, котру перечитую вже вкотре. Про “Сто облич Самостійної України”.
“Це книжка про праведників, з якими зійшлася моя життєва стежка – чи на мить, чи на все життя. Красівський і Лісовол, наприклад, увійшли в моє серце назавжди, а Степан Сапеляк спалахнув у ньому лише одного разу – на 3-му з’їзді Спілки письменників, але і цей епізод закарбувався... Герої цієї книжки хоч і творили Українську державу, втім про них рідко почуєш по радіо чи телебаченню. Засоби масової дезінформації перебувають у руках наших історичних ворогів. Через них “висвітлюють” діяльність тих, хто допомагає розмити національне обличчя нашого народу, викривити його історію, спотворити характер. Ці т. зв. ЗМІ прищеплюють любов чи повагу до чужих авторитетів, чужої історії, чужої культури”, – зазначає в передмові автор.
І ось перегортаємо сторінки, вдивляємося в обличчя, світлі шляхетні образи наших сучасників, з якими ми ходили одними вулицями, дихали одним повітрям, боролися за одну справу, яких пам’ятаємо, з якими знаємося. І про яких, завдяки новій книжці Коваля, дізнається нове покоління. Перед очима читача постають учасники збройної боротьби, політв’язні, визначні, хоч і не визнані, українські звитяжці. Постаті, які викликають захоплення і спонукають до наслідування.
Трудівники на українській ниві, орачі перелогів були не лише колись, у сивій давнині. Вони є і зараз. Тут і тепер. Просто деколи ми їх не помічаємо, вони не красуються на обкладинках глянцевих журналів, їх не запрошують на ток-шоу, вони не товчуться в передпокоях влади. І тисячу разів дякую панові Роману, який зібрав сотню достойників в один козацький гурт на сторінках своєї книжки і показав сучасникам приклад, людей, які “жили чесно і поступали праведно”. Слава героям!
Сергій ВЕРЕСЕНЬ |
