газетa "Незборима Нація" №3 (205)

9 березня, у Києві...

9 березня у Києві відбувся похід центральними вулицями міста об'єднаної опозиції. УРП "Собор" від Оперного театру, блок Юлії Тимошенко від Софіївського майдану, комуністи від станції метро "Арсенальна", соціалісти, здається, з Подолу, зійшлися на Хрещатику.
Широкий Хрещатик ледь вмістив величезну масу людей, які йшли під прапорами різних кольорів: коли голова колони підійшла до Бессарабки, хвіст її ще здіймав хвилі на Європейській. В одній стороні співали "Червону калину", а на віддалі 500 метрів "Камсамольскоє сєрдцє пробіто"... Проте всі разом енергійно гукали: "Геть Кучму!"
Не застосовуючи спеціальної методики, важко порахувати кількість маніфестантів, але тисяч 60 - 70 було напевно. Коли колони почали завертати до Червоного корпусу університету ім. Тараса Шевченка та вливатися до Шевченківського парку, стало зрозуміло, що місця на асфальті всім не стане. Тому люди пішли між деревами. Добре, що ще лежав сніг, інакше газони були б витоптані. І вірні Кучмі газети на другий день би писали про "варварство" демонстрантів, які "нібито" прийшли вшанувати пам'ять Кобзаря, а самі довкола нього витоптали газони...
Дійство коло пам'ятника Тарасові почав знаменитий Анатолій Пономаренко, який із пам'яті продекламував поему Тараса Шевченка "Холодний Яр":

...Не ховайте, не топчіте
Святого закона,
Не зовіте преподобним
Лютого Нерона...
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.

Вів мітинг голова Національної спілки письменників України Володимир Яворівський.
Першою з політичних лідерів випало підійти до мікрофона Юлії Тимошенко. Виступала вона, як завжди, палко і щиро. На жаль, Тарасові слова українська Жанна д'Арк цитувала із папірця. До того ж, зробила низку прикрих помилок (у наголосах).
Виступ Віктора Ющенка був хоча і розважливіший, та від того не менш змістовний, і, як на Ющенка, досить радикальний. Лідер "Нашої України" слушно сказав, що коло Тараса Шевченка зібралися противники Леоніда Кучми, які й привели його до влади: ліві сили, принаджені обіцянками введення в Україні російської мови як другої державної, у 1994 р., а праві, залякані роздутою небезпекою "червоного реваншу", у 1999 році. Отож, влада, яку хочемо змінити, сказав Ющенко, втретє не мусить нас роз'єднати.
Добрим був і виступ Олександра Мороза. До речі, Тараса Шевченка він цитував із пам'яті.
Коли до мікрофона підійшов Симоненко, скажу чесно, я, не бажаючи псувати собі настрою, пішов геть. Розум підказував, що це союзник у боротьбі проти жахливого режиму, який призвів нашу Батьківщину до Руїни, а серце заперечувало це...
Який же висновок? Демонстрація вдалася, вшанування Тараса Шевченка було величним. Та все ж не давала спокою думка, що об'єднана опозиція існуватиме лише до дня висунення кандидатів у Президенти.
Хотілося б помилитися. Хотілося б, щоб опозиція висунула єдиного кандидата.
Тільки не пана Симоненка...
 
Роман КОВАЛЬ

ЗАПОВІТ

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
І лани, і гори -
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сем'ї великій,
В сем'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.

Тарас ШЕВЧЕНКО

25 декабря 1845,
в Переяславі

17 лютого в Національній спілці письменників України відбулася прес-конференція на тему "Державне відзначення Щербицького: назад до епохи репресій та русифікації?"
На думку її учасників - Левка Лук'яненка, Василя Овсієнка, Юрія Бадзя та Володимира Яворівського - відзначення ювілею Щербицького свідчить про переворот у гуманітарній політиці держави. Відкриваючи прес-конференцію, Левко Лук'яненко заявив: "Відзначення його роковин є спробою легалізувати імперську політику на Україні... Це є шлях повернення під владу Москви".
Незважаючи на протести громадськості, влада все ж відзначила 85-у річницю від дня народження В. Щербицького - найодіознішої малоросійської фігури комуністичного режиму колоніальних часів. На його честь (яке недоречне слово!) у київській філармонії таки відбулися урочисті збори.
Українські молодіжні організації провели пікетування філармонії. Молодь тримала в руках 14 портретів представників української національної еліти, зокрема, Василя Стуса, Валерія Марченка та інших українських діячів, знищених за правління Щербицького.
Оприлюднив свою заяву і Молодіжний націоналістичний конгрес. "Епоха видатного державного діяча", - говориться в ній, - стала періодом найбільш активного вихолощення українського в Українській РСР, - зокрема в часи перебування при владі Щербицького українська мова була витіснена на задвірки суспільного і наукового життя. В цю епоху загинули Василь Стус, Валерій Марченко, Володимир Івасюк, Олекса Тихий та багато інших українських діячів. Якщо для нинішніх урядовців Щербицький "видатний державний діяч", то хто тоді для них Василь Стус?"
Куди йдемо?!

Віктор ДОБРИЙВЕЧІР
 
 

Жорстоке ставлення росіян до борців за свободу відоме давно (катування і розстріли військовополонених та їхніх рідних, збиткування над тілами загиблих тощо).
Цю традицію нарешті вирішено узаконити на державному рівні. Державна дума Росії, зазначає "Московський комсомолець", нещодавно ухвалила рішення про те, як мають бути поховані чеченські бойовики, які загинули під час знищення російським спецназом заручників у театральному центрі у Москві.
"Доброє і откритоє всєму чєловєчєству" російське серце знову вчинило "сєрдобольно і гуманістічєскі": щоб чеченські бойовики, які загинули за свободу своєї Вітчизни, "не потрапили до раю і не зустрілись там з Аллахом" (цитата "Московського комсомольця"), Держдума Росії ухвалила рішення, згідно з яким працівники російських спецслужб мусять не тільки поховати чеченців у невідомому для родичів місці, а ще й обгорнути їхні тіла свинячими шкурами.
Коментуючи це рішення, газета "Сільські вісті", висловила стурбованість тим, що подібні методи зовсім не зменшують загрози тероризму. Більше того, додаємо ми, такі дії приведуть, врешті, до відмови чеченців від лицарського ставлення до полонених росіян і адекватних російській політиці геноциду дій.

Р. К.
 

Мене безмежно обурив виступ у Верховній Раді "товаріща" П. Симоненка під час обговорення голодомору в Україні в 1932 - 1933 роках. У Голодоморі він звинуватив... царську Росію. До такої нахабної олжі не додумалися навіть дипломовані брехуни потужної машини пропаганди часів Сталіна.
Ще у статті "Голод", що в енциклопедії Блокгауза і Ефрона (1893 р. - Т. IX. - С. 102 - 104), було сказано, що внаслідок великої території та різноманітності кліматів у Росії "ніколи не було і бути не може" земель повсюдного голоду, бо який би не був недорід, в інших районах є завжди великий надлишок хліба ("десятки мільйонів четвертин"; четвертина становила від 5 до 8 пудів, а пуд - 16 кг. - Авт.). Далі зазначалося, що навіть "у нещасливому 1891 р., коли весь схід Європейської Росії був охоплений неврожаєм, урожай хліба в губерніях малоросійських, новоросійських, південно-західних, прибалтійських та півночі Кавказу був такий, що загалом у Росії вродилося на кожну душу більше тих 14 пудів, які були визнані тоді достатніми для харчування душі впродовж року".
Виступ Симоненка висвітлює суть нинішніх комуністів.
Робімо висновки.
 

Юрій ЛУГОВСЬКИЙ,
інвалід Другої світової війни
м. Харків

23 лютого 1944 р. російський режим вчинив черговий жахливий злочин -  здійснив депортацію вайнахського народу (чеченців та інгушів). Лише за один день цієї акції геноциду загинуло 12 тисяч людей. Так, у гірському селищі Хайбаху вбито 700 людей. Через негоду іншого гірського селища (Шароя) не міг дістатися автотранспорт - і мешканців селища скинули в урвище. Загалом під час депортації загинуло 310 тисяч людей - це понад 60% виселених. Тих, кого не вдалося депортувати, труїли спеціальними речовинами, створеними у лабораторії МҐБ. Недолюдки називали їх "сюрпризами". До речі, на них так і не було знайдено протиотрутних засобів.
Для боротьби проти російських окупантів на Північному Кавказі почали формуватися партизанські загони інгушів, чеченців та дагестанців. Оскільки боротьба совєтських каральних органів не мала успіху, було ухвалено рішення вдатися до хімічної зброї.
У московських архівах зберігаються цікаві документи. Виявляється, від 1949 р. проти повстанців застосовувалася хімічна зброя, зокрема у Грозненській області (тепер Чечня) та Дагестані (тоді Грузинська РСР). Про це повідомив у новинах СТБ доктор історичних наук Іван Білас.
Суть злочинної операції московських катів полягала в отруєнні питної води та харчів речовинами, від вживання яких люди гинули. Причину смерті встановити в тих умовах було практично неможливо. Виготовлялася таємна речовина у спеціальній хімічній лабораторії МҐБ, яку очолював полковник Хананін. Архіви зберегли рецепти цих "сюрпризів".
Хто не вірить, може звернутися до Державного архіву Російської Федерації в Москві (фонд 9478, оп. 1, спр. 1375,  "Особо важные документы").
Винищивши під час воєн у 1992 - 2003 роках кілька сотень тисяч чеченців та інгушів, Росія тепер оголосила в окупованій Чечні референдум, призначивши його на 23 березня 2003 року.
Московські злочинці розуміють, що за долю своєї Батьківщини мертві чеченці вже не проголосують.

За матеріалами Наталки Чангулі та Сергія Колесникова в програмі "Вікна" СТБ підготував Роман КОВАЛЬ

Герої не вмирають.
Вони лише відходять у вічність.

1 січня 1999 року, ми, група буковинців, побували в с. Старий Угринів на Івано-Франківщині. Тут із нагоди 90-ліття Провідника ОУН Степана Бандери зібралися тисячі українців. Від Буковини до бронзового пам'ятника були покладені квіти. Салютні залпи розривали морозне повітря. Дивлячись в обличчя солдат, які спокійно і чітко виконували команди молодого офіцера, я думав, що це салют Пам'яті не тільки Провідникові, але й сотням тисяч відомих і безіменних Героїв, які в страшному для України ХХ ст., загинули у кривавій боротьбі проти польських, російських, німецьких, румунських та інших окупантів.
У цих нескінчених рядах Героїв стоїть й підрозділ вояків ОУН-УПА з буковинського села Дорошівці. І серед них насамперед хочеться згадати Дмитра Звізду.

Звізда Дмитро, син Василя, народився у 1911 році. Чотири роки він навчався в місцевій школі, а потім ще сім - в чернівецькій гімназії. З дитинства негативно ставився до румунських окупантів. Ще у гімназії, разом з іншими українцями, свистом зустрів румунський гімн. Брав активну участь у студентському русі. Згодом став районним Провідником ОУН. Рішуче не погоджувався, щоб його записали в документах румуном. Через це мав проблеми на роботі. А працював він вчителем.
Коли в 1940 році румунських окупантів змінили росіяни, Дмитро Звізда закінчив учительські курси і був затверджений директором школи у сусідньому Василеві. Однак НКВД прочуло про його діяльність. Після другого виклику в районний відділ НКВД, Дмитро змушений був перейти на нелегальне становище. Невдовзі всю його сім'ю, навіть родичів дружини, було відправлено до Сибіру, де вони пробули 28 років.
Після відступу Красної армії, Дмитро вийшов із підпілля. Організував у селах району збори, на яких знайомив мешканців з Актом проголошення Української Держави від 30 червня 1941 року. Активізував роботу районної організації ОУН. Широко пропагував українську мову.
Дмитро мав сильний і красивий голос. Першим приніс у село, де офіційно панувала румунська мова, рідні українські пісні, зокрема пісню "Несе Галя воду". Але 19 липня 1941 р. ці пісні обірвались. Цього дня він був підступно захоплений румунськими жандармами і після жахливих тортур розстріляний біля Дністра. Тіло Дмитра, в якому було дев'ять куль, румунські нелюди кинули в Дністер. Сподівались, що вода все поховає. Та тіло винесло на берег.
Поховали Дмитра на сільському цвинтарі у Дорошівцях. Провести його в останню дорогу прийшли до десяти тисяч людей. На місці загибелі Провідника рідні поставили хрест, але вже на другий день румуни хрест розбили.
Лише в 1950-ті роки рідні та друзі Дмитра відновили хрест на його могилі. Цей, стилізований під дуб, хрест був справжнім мистецьким витвором золотих рук дорошівських майстрів каменю. На цей раз хрест зруйнували москалі з допомогою місцевих посіпак.
19 серпня 1992 р. хрест з'явився знову. Його поставила сільська громада - і саме на тому місці, де румуни розстріляли Дмитра. Одночасно встановили пам'ятний хрест у селі. На ньому було викарбувані прізвища 59 односельчан, яких розстріляла совєтська влада. А також на пам'ять тих дорошівчан (понад сто осіб), яких вивезли на Сибір, де вони і загинули.
Згадаймо й героїчних товаришів Дмитра Звізди - членів ОУН-УПА з с. Дорошівці:

1. Гайдей Григорій, син Василя, 1916 р. н., псевдо "Лев". Член ОУН. Від 1941 р. - районний Провідник ОУН. Із 1944 р. у складі УПА брав активну участь у багатьох спеціальних операціях проти червоних окупантів, у ліквідації агентури МҐБ і місцевих совєтських активістів. Він був винятково мужній і винахідливий командир. Загинув у листопаді 1949 р. під час важкому бою з МҐБ біля с. Звенячин Заставнівського району (Буковина). Місце поховання невідоме. Прожив 33 роки.

2. Гайдей Тодор, син Івана, 1926 р. н., псевдо "Когут". Симпатик ОУН. Від квітня 1944 р. - в УПА. Загинув у грудні 1948 р. під час важкого бою проти частин МҐБ у с. Онут (Буковина). Місце поховання невідоме. Прожив 22 роки.

3. Паньків Ілля, син Василя, 1925 р. н., псевдо "Дуб". Загинув у грудні 1945 р. у рідних Дорошівцях, прикриваючи відхід своїх товаришів. Декілька днів оголене тіло тримали "для опознанія" серед села. Друзі викрали тіло й таємно поховали на цвинтарі у могилі матері. Прожив 20 років.
4. Крейторик Андрій, син Андрія, 1925 р. н., псевдо "Юрко". В УПА зквітня 1944 р. Загинув у червні 1948 р. у бою в с. Кадубівці (Буковина). Місце поховання невідоме. Прожив 23 роки.

5. Мигайчук Василь, син Василя, 1913 р. н. Був у Красній армії, потім в УПА. Схоплений МҐБ і розстріляний у Чернівецькій в'язниці взимку 1945 р. Місце поховання невідоме. Прожив 32 роки.
6. Герчак Григорій, син Івана, 1914 р. н., псевдо "Вітер". Воїн УПА, Потрапив у засаду МҐБ на околиці с. Дорошівців. Розстріляний у Чернівецькій в'язниці в 1947 р. Місце поховання невідоме. Прожив 33 роки.

7. Нуцуляк Георгій, син Михайла, 1905 р. н. Загинув у 1948 р. у бою біля с. Кадубівці (Буковина). Місце поховання невідоме. Прожив 43 роки.

8. Бутук Григорій, син Дмитра, 1916 р. н., псевдо "Марко". Підступно вбитий 1947 року у с. Товтри (Буковина). Сім'ю вивезли до Сибіру, де вона загинула. Місце поховання Григорія Бутука невідоме. Прожив 31 рік.

9. Бутук Георгій, син Дмитра, 1923 р. н. Загинув навесні 1947 р. під час бою у с. Кадубівці (Буковина). Будучи важко поранений, застрелився. Розлючені вороги скололи уже мертве тіло багнетами. Місце поховання невідоме. Прожив 24 роки.

10. Анака Тодор, син Петра, 1928 р. н. Заарештований МҐБ за допомогу УПА. Помер у 1946 р. у Чернівецькій в'язниці під час слідства. Місце поховання невідоме. Прожив 18 років.

11. Скибінський Михайло, син Георгія, 1919 р. н. За допомогу УПА засуджений на 25 років. Після звільнення жив у с. Дорошівцях. Помер у 1998 р. Похований на сільському цвинтарі.

12. Дунівський Михайло, син Василя, 1922 р. н. Воїн УПА від 1944 р. Загинув у березні 1945 р. у бою проти частини МҐБ у с. Дорошівцях. Місце поховання невідоме. Прожив 23 роки.

13. Куруляк Іван, син Миколи, 1923 р. н. Загинув у вересні 1946 р. у бою під с. Малий Кучурів (Буковина). Місце поховання невідоме. Прожив 23 роки.

14. Антонюк Василь, син Гната, 1929 р. н. Заарештований за зв'язки з УПА. Помер у Чернівецькій в'язниці в 1947 р. під час слідства. Батьків вивезли до Сибіру, де вони й загинули. Місце поховання Василя Антонюка невідоме. Прожив 18 років.

15. Анака Ілля, син Петра, 1925 р. н. Був у Красній армії, потім в УПА. В бою проти частин МҐБ потрапив до полону. Загинув 1947 року у Чернівецькій в'язниці. Місце поховання невідоме. Прожив 22 роки.

16. Нуцуляк Георгій, син Григорія, 1914 р. н., псевдо "Криворіг". Загинув влітку 1946 р. у важкому бою під с. Бедриківці (Галичина). Місце поховання невідоме. Прожив 32 роки.

17. Антонюк Григорій, син Гната, 1925 р. н., псевдо "Мороз". Активний симпатик ОУН. В УПА - з 1944 р. Загинув у грудні 1948 р. у тяжкому бою проти частин МҐБ під с. Самушин Заставнівського району (Буковина), підірвавши себе і ворогів, що його оточили. Місце поховання невідоме. Прожив 22 роки.

18. Зимайло Андрій, син Миколи, 1922 р. н. Відважний стрілець УПА. Загинув у червні 1947 р. у бою під с. Мосурівка (Буковина). Місце поховання невідоме. Прожив 25 років.

19. Куруляк Ілля, син Миколи, 1927 р. н. Загинув у травні 1946 р. у важкому бою під с. Малий Кучурів Заставнівського району (Буковина). Будучи важкопораненим, просив побратимів, щоб вони добили його. Відійти з пораненими не було можливості і його останнє прохання Іллі Куркуляка було виконане. Місце поховання невідоме. Прожив 19 років.

20. Куруляк Георгій, син Михайла, 1924 р. н. Загинув у кінці жовтня 1947 р. у бою біля с. Хрещатик (Буковина). Опинившись в оточенні і вистрілявши всі набої, застрелився. Місце поховання невідоме. Прожив 23 роки.

21. Мацкуляк Василина, дочка Миколи, 1903 р. н. Першою вступила в сільський осередок ОУН. Розповсюджувала матеріали ОУН ще за румунів, вела агентурну роботу. Заарештована НКВД у 1940 р. і закатована у Чернівецькій в'язниці. Місце поховання невідоме. Прожила 37 років.

22. Процищин Микола, син Миколи, 1921 р. н. У квітні 1947 р. під час дуже важкого бою проти частин МҐБ біля с. Шиківці Заліщицького району (Галичина) підірвав себе і ворогів, які його оточили. Місце поховання невідоме. Прожив 26 років.

23. Халус Іван, син Петра, 1924 р. н. Загинув у квітні 1946 р. у бою проти НКВД біля м. Вижниця (Буковина). Місце поховання невідоме. Прожив 22 роки.

24. Глушківський Василь, син Іллі, 1927 р. н. Палкий прихильник ОУН. Загинув влітку 1945 р. у бою проти частин МҐБ під с. Зозулиці Заліщицького району (Галичина). Батька, старшого та молодшого братів вивезли до Сибіру, де вони загинули. Місце поховання Василя Глушківського невідоме. Прожив 18 років.

25. Будзинський Микола, син Миколи, 1920 р. н. Загинув у вересні 1946 р. у тяжкому бою проти частин МҐБ під с. Шиківці Заліщицького району (Галичина). Опинившись відрізаним від своїх, вистрілявши всі набої, важко поранений, застрелився. Місце поховання невідоме. Прожив 26 років.

Тільки високе небо над українськими селами Буковини та Галичини є  вічним свідком, як героїчно билися і гинули за Україну прекрасні буковинці - вояки ОУН-УПА.
Нинішня влада в Україні не сприймає і не визнає УПА тому, що ця армія боролась саме за українську Україну, проти совєтських "освободітєлєй". Нинішня влада, зокрема президент Кучма, заявляє, що "державність України виросла з Великої Перемоги 1945-го". І уже 11 років, покликаючись на цей імперський міф, "будує" неукраїнську Україну. "Будівництво" на піску соціально-політичних догм та інтеркосмополітизму, а не на міцному національному фундаменті, може чекати погана доля.
Українські герої лежать у рідній землі, чи під сибірськими снігами, чи на цвинтарях Європи, Америки та інших континентів. Згадаймо ж їх, - лицарів української нації.

Автор вдячний Звізді Івану, сину Василя,
Війчуку Михайлові, сину Івана, за надані матеріали.

Манолій КРИСЬКО, ДСУ
м. Чернівці

Досі вважалося, що видатний український історик Володимир Антонович, який майже півстоліття стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, перейшов від польськості до українства лише під впливом благородних міркувань. Думали, що він походив із польського шляхетського роду - хоч в автобіографії Антонович писав, що його фактичним батьком був син угорського емігранта Янош Джидай.
Але, виявляється, матір'ю Яноша Джидая була українська селянка із Закарпаття. Про це розповів видатний український громадсько-політичний і культурний діяч та дипломат Максим Славінський у своїх спогадах, уміщених у збірці його творів "Заховаю в серці Україну", яку випустило в світ столичне видавництво "Юніверс".
Ось що писав Славінський: "Тепер ми маємо право глянути глибше на цю справу й відчути в ній не лише ідеологію, але й те, що зветься голосом крові, що йому в психологічній структурі окремої людини й цілої нації Антонович надавав великого значення, щонайменше, рідному голосу землі й культурно-історичних традицій. Тепер ми можемо говорити не про перехід Антоновича від поляків до українців, а про повернення його з польського табору, де він, не зі своєї волі, перебував молоді літа свої, до українства, що було йому природженим національним оточенням".
Спогади Максима Славінського є надзвичайно цінним джерелом з історії України і, зокрема, Києва останньої чверті ХІХ століття.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, краєзнавець
м. Ірпінь Київської обл.
 

Мені 74 роки. Ще дитиною бачив, що таке Голодомор 1932 - 1933 років. Повз вікна нашого будинку щоденно проїздили фури з трупами, накритими брезентом, з-під якого звисали руки і ноги. Я не розумів, що ці люди мертві, тому й дивувався, чого вони не ховають руки під брезент.
Відчув на собі й репресії 1930-х, три обшуки в нашій родині та три арешти... Бачив кагати замордованих чекістами українців (див. Збірку документів "Вінниця - злочин без кари").
Знаю, що таке німецька окупація.
Не треба мені й розповідати, що таке голод 1947-го...
Коли навчався в інституті, то весь час з острахом думав, що ось-ось виявлять, що я син "ворога народу" (батько мій відсидів "десятку")...
Відчув й силу зомбування словом: мільйонам людей в Україні совєтська пропаганда втовкмачила таки, що біле, то є чорне, а чорне - біле.
Від початку 1990-х років неправдиве слово втратило силу й підтримку влади. За допомогою правдивого слова почалася переоцінка минулого. Відкрилася правда геноциду українського народу в добу СССР. І люди вже дивувалися - чого вони мовчали, чого терпіли?
Вже 1990-го і я змив полуду зомбування, свідомо ставши у ланцюг Львів - Київ.
Але головне - це зустріч із книгами про Українську вітчизняну війну проти московської навали. І хоч наша боротьба мала трагічне завершення, але дух Українства переміг. Це добре відчуваєш, читаючи твори про отаманів різних українських земель. І якщо мене, вже на 74 році життя, книги Історичного клубу "Холодний Яр" надихають на боротьбу, то який вплив вони роблять на молодь! Перебільшити їх значення неможливо.
Ці книги несуть натхнення боротьби. Їхні автори, без перебільшення, відродили дух перемоги Вільної України.
Хай щастить нам, наснаженим цим духом перемоги.

Віктор ДАНИЛЬЧЕНКО,
начальник конструкторського відділу АНТК "Антонов",
лауреат Державної премії України з літакобудування

м. Київ
 

Нещодавно побачив світ бібліографічний покажчик журналу "Вістник: Місячник літератури, мистецтва, науки й громадського життя", що виходив за редакцією Дмитра Донцова у 1933 - 1939 роках у Львові. "Вістник" був продовженням "Літературно-наукового вісника" (ЛНВ), що видавався у 1898 - 1932 роках (від 1922 р. - редактор Дмитро Донцов).
Обидва часописи відіграли велику роль у формуванні ідеології українців на західноукраїнських землях, сприяли вихованню патріотизму, утвердженню національної ідеї. Незалежно від жанру, кожен матеріал, вміщений у часописах, працював на головну мету - "виховання українського патріота, вольової, духовно сильної людини, здатної боротися за незалежну Українську державу".
Видавався часопис коштом Бачинських - рідних дружини Д. Донцова Марії (видавець - Ольга Бачинська).
Постійними авторами були визначні історики, фольклористи, етнографи, громадські діячі, письменники, поети, літературознавці й мистецтвознавці: Віктор Андрієвський, Богдан-Ігор Антонич, Освальд Бурґгард (Юрій Клен), Осип Думін, Василь Королів-Старий, Володимир Кубійович, Юрій Липа, Наталка Лівицька-Холодна, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Улас Самчук, Степан Смаль-Стоцький, Олена Теліга, Олег Штуль та багато інших. Зрозуміло, що в журналі широко представлений доробок самого Донцова, твори якого були освячені духом боротьби, романтики та героїки.
Дмитро Донцов - незвичайно плідний автор і колоритний громадський діяч. Йому вдалося "повести за собою ціле покоління молоді, вселити віру у свою націю, виховати гордість і жертовність, впевненість у власних силах, дати орієнтири на перспективу".
Слід подякувати упорядникам систематичного покажчика змісту "Вістника" (339 сторінок конкретної інформації!) Тетяні Добко та сл. пам. Богдану Ясінському. Їх великої ваги праця наближує сучасне покоління до пізнання визначного українського філософа та неперевершеного публіциста Дмитра Донцова.

Ред.

На випускному вечорі підійшов до Андрія вчитель історії і сказав:
- Ми з тобою більше ніколи не зустрінемося. Ти виїжджаєш із Харкова, і я відчуваю, що назавжди. Скажи, якщо можеш, чому я від тебе за десять років так і не почув жодного російського слова?
- І ніхто не почув і не почує, - відповів гордо Андрій і розповів своєму улюбленому вчителеві історію свого життя...

Де ти живеш сьогодні, Андрійку? Як склалась твоя доля? Можливо, прочитавши оцю невигадану бувальщину твого життя, відгукнешся.

Ольга МИХАЙЛИЧЕНКО,
народний майстер
смт Борова Київської обл.

На жаль, ми майже нічого не знаємо про неї. Лише про подвиг, який, мов блискавиця, осяяв горизонт часу і докотився в майбуття...

Липень 1919 року. Черговий на залізничній станції Фастів отримав повідомлення, що від Липовця рухається ешелон більшовицьких вояків, які відступали під натиском козаків подільського отамана Ананія Волинця. На допомогу відступаючим червоне командування перекинуло бронепотяг, який вже стояв у поготівлі на станції Фастів, чекаючи команди рушати до Липовця.
У цей день на станції чергувала Євгена Вовкова, учасниця місцевої "Просвіти". Ціною власного життя вона вирішила не допустити з'єднання ворога: Євгена дала зелене світло більшовицькому бронепоїзду, що поспішав на допомогу здеморалізованим московським окупантам.
Загуркотіли на рейках важкі колеса, грізно поглядали врізнобіч смертоносні жерла гармат та скорострілів. Але не судилося їм більше сіяти смерть та руїну в нашому краї: за 4 кілометри від Фастова велетенська броньова маса, яка вже мчалась на всіх парах, зіткнулась із ешелоном, повним московського воїнства, що тікало з Липовця.  Потужний вибух струснув околиці. З чорними клубами диму відлетіли до пекла російські душі.
Розлючені більшовики одразу ж кинулись шукати винуватця. За чверть години всі шляхи та виходи біля станції були вже перекриті червоноармійцями. Зрозумівши, що через ворожий кордон не прорватись, Євгена витягла револьвер…
Постріл обірвав молоде українське життя...
Озвірілі москалі здерли одяг із героїні та брудними чобітьми топтали молоде і чисте її тіло...

Дванадцятий рік пішов від проголошення незалежної української держави. Здавалось, достатньо часу, щоб увічнити пам'ять героїчної просвітянки, яка, прагнучи наблизити добу української державності, пішла на самопожертву.
Та ні, пам'ять її не увічнена, більше того, ім'я Євгени Вовкової забуте, воно нічого не говорить сучасному пересічному українцю.
Чи дивуватися такій несправедливості?
Дивуватися, безперечно, можна - адже будь-яка повноцінна нація занесла би ім'я такої славної дочки до пантеону національних героїв. І діти вивчали б її біографію у школах. І зростали б на її прикладі героїчного служіння Батьківщині.
Та чи дивуватися нам, українцям, які добре знають ціну гучно проголошеної в 1991 р. української держави? Напевно, що дивуватися не варто, адже в Україні панують нащадки тих, хто загинув у залізничній катастрофі під Фастовом, нащадки - кровні чи "духовні" - тих, хто топтав біле тіло української козачки.
Тому у Фастові та фастовах знайти вулицю імені Євгени Вовкової не поталанить нікому, зате до біса вулиць і площ, названих "на честь" окупантів, тих, хто встановлював владу російського народу в Україні.
Можна здибати й у наших містах та селах вулиці імені Зої Космодем'янської, героїчної жінки, яка не має жодного стосунку до української історії, яка є символом мужності іншого, чужого нам народу. Жертва Зої Космодем'янської лягла в основу перемоги російського народу в 1945 р., перемоги, жахливі наслідки якої ми, українці, відчуваємо і досі.
Нинішнє покоління українців мусить усвідомити, що жертва юної просвітянки з Фастова не лягла в підмурівок нинішньої держави, держави псевдоукраїнської, яка не тільки не захистила українців від зневаги на рідній землі, але й гнобить їх, розвіює по світах у пошуках кращої долі.
Мусимо зрозуміти, що держави, за яку полягла Євгена Вовкова, не здобуто. Зрозуміти і спокійно, без метушні та істерик, готувати себе до чину здобуття української України, України, яка вдячно пригорне до свого серця чисті душі Євгени Вовкової, Марії Соколовської, чорношличниці Тетяни та інших - відомих чи невідомих - українських козачок і козаків, кров яких мусить окупитися, бо в іншому разі немає сенсу в нашому існуванні.

Костянтин ЗАВАЛЬНЮК, Роман КОВАЛЬ,
Історичний клуб "Холодний Яр"
м. Вінниця
 

3 березня Київська рада об'єднань громадян звернулася по допомогу до українських громадських організацій у справі встановлення меморіальної дошки на пам'ять про вчинок сміливців, які уночі проти 1 травня 1966 року зірвали над будинком Київського інституту народного господарства червоний прапор і  вивісили жовто-синій.
Розрахунок юнаків-патріотів Георгія Москаленка та Віктора Кухти був такий: тут, на Брест-Литовському проспекті (тепер проспект Перемоги), біля заводу "Більшовик", вранці шикуватимуться колони робітників і студентів, щоб рухатися до Хрещатика на першотравневу демонстрацію. І український прапор - символ нескореної України - побачить багато людей.
Жовто-синє полотнище швидко опинилося в КҐБ. Воно було зшито з двох жіночих шарфів. Жовтий мав коричневий відтінок: совєтська влада пильнувала, щоб тканини "націоналістичних кольорів" у продажу не з'являлися. Посередині був нашитий тризуб, вирізаний із чорної саржі. Під тризубом напис друкованими літерами, чорнилом: "Ще не вмерла Україна, Ще її не вбито!"
Було порушено кримінальну справу. Понад 9 місяців потрібно було нишпоркам КҐБ, щоб вирахувати "злочинців". Шукали насамперед серед студентів денного відділу КІНГу, потім - серед вечірників та заочників. Багатьох хлопців викликали до військкомату та наказували заповнювати друкованими літерами якісь анкети. Стукачі, які діяли в кожній студентській групі, заводили провокаційні розмови і стежили за реакцією та настроями. Щоб потрапити під підозру, достатньо було говорити українською.
Георгія Москаленка та Віктора Куксу заарештували 21 лютого 1967 року. Москаленко одержав 3 роки, Кукса - 2 роки ув'язнення в таборах суворого режиму для "особливо небезпечних державних злочинців"...
Київська рада об'єднань громадян вже зверталась за дозволом до київської влади встановити за громадський кошт меморіальну дошку на пам'ять про відчайдушний вчинок українських патріотів. Та байдужа влада прийняття рішення відклала на невизначений термін. Вже й ректорат Київського національного економічного університету (так тепер називається КІНГ) дав згоду і визначив дату - 30 квітня, а київська влада продовжує красномовно мовчати.
Тому на початку березня Київська рада об'єднань громадян звернулася до всіх небайдужих із закликом направляти листи до київського голови Олександра Омельченка з наполяганням дати нарешті дозвіл. Писати пропонується на адресу: 01044, Київ, Хрещатик, 36, О. О. Омельченку. "Просимо не відкладати Вашої допомоги "на потім", часу лишається обмаль", - так завершується звернення КРОГ (телефон для довідок 253-67-57, співголова Олесь Гриб).
Історичний клуб "Холодний Яр", Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України" та редакція газети "Незборима нація" приєднуються до шляхетної ініціативи Київської ради об'єднань громадян і закликають небайдужих надсилати вимоги на вказану адресу.

На адресу редакції знову надійшов лист від "Ивана Галицкого". Нагадаємо, що у січневому номері "НН" у рубриці "Обережно: дебіл" ми вмістили його допис під назвою - "Думки" яничара з Буковини".
Виявляється, яничар читає і далі нашу газету. Ось що він пише у своєму черговому посланні: "Статью "Обережно дебіл. "Думки" яничара з Буковини", прочитал. Скажу честно, мне понравилось, что Вы не исказили моего текста. У Вас хватило смелости напечатать выдержки из моего письма почти дословно".
Далі "Иван Галицкий" задався велемудрим питанням: скільки "заработали" в редакції "НН" за публікацію своїх листів вінничанка Тетяна Косенко (замітка "Низько схиляю голову") та мешканець Маріуполя Іван Ромашко (замітка "Я - на боці чеченців"). Їх, до речі, "Иван Галицкий" називає "писаками", які "поддерживают терроризм, как средство борьбы". "Ивана Галицкого" хвилює й те, що в газеті були вміщені фотографії Тетяни Косенко та Івана Ромашка. Яничар цілком серйозно стверджує, що публікація "вобщем-то ненужных фотографий" зроблена "для большего количества денег", які буцімто отримали наші читачі.
Примітивізм "думок" яничара з Буковини маніфестований. Що зробиш!
Саме такі розумово пригнічені й були надійними кадрами російської революції, саме вони сприймали як рідну примітивну ідеологію більшовиків. Тому й обурює яничара неминуче визнання УПА воюючою стороною. "Делать из учасников УПА героев, - пише він, - это кощунство перед теми украинцами, которые погибли от рук УПА".
Не дивно, що наші читачі не дуже церемоняться в оцінках цього персонажу з Чернівців, називаючи його лайдаком, зрадником і навіть (перепрошуємо за нетолерантність) "московським виблядком". Та цих листів, як правило, не публікуємо, вважаючи, що дискутувати з нещасним немає сенсу: такі, як він, перевихованню не підлягають. І лікуванню теж. Тільки смерть (зрозуміло, природна) могла б якось зарадити.
Все ж, ми бажаємо яничарові довгих років, - щоб він міг дожити до того світлого часу, коли постане справжня українська держава, яка належно вшанує імена українських героїв. Коли вулиця, на якій живе цей придурок, носитиме ім'я Степана Бандери. Чи Петлюри. Чи Коновальця. Або Дмитра Звізди, районного провідника ОУН із буковинського села Дорошівці.

Ред.

Неймовірне тяжке повідомлення приніс мій товариш - загинув Анатолій Єрмак.
Анатолій Єрмак був не лише надійним товаришем, чесним чоловіком, він був українцем великого полум'яного серця. До того ж, незвичайно здібний до конкретної праці. Це була функціонально спроможна українська одиниця, на яких у нас, українців, у всі часи був великий голод.
Це був на диво скромний чоловік. Він рідко виходив на авансцену тоді, коли світили софіти, а телекамери своїм оком фіксували те чи інше звершення, до творення якого він був причетний. На сцену, як правило, виходили і вклонялися інші. Інші набували собі славу. В інших тріпотіло серце від оплесків, справжнім автором яких був Анатолій Єрмак, його праця на добро Батьківщини. Його безугавна праця для добра українського народу.
На моє переконання, Анатолій Єрмак був справді народним депутатом, одним із найчесніших українських громадських діячів доби відновлення української держави.
Зрозуміло, що такі воїни були небезпечні для антинародної влади, проти якої став на весь зріст Анатолій Єрмак. Зрозуміло, що ця влада була зацікавлена у його нейтралізації... Зараз важко судити, чи загинув Анатолій Єрмак випадково, чи був засуджений на смерть і вбитий тими, хто сіє недолю українському народові.
Ясно одне: не стало запорозького козака - чистої душі, вірного товариша.
Згоріло шляхетне серце.
Низько схиляємо голови перед життєвим подвигом великого українця Анатолія Єрмака.
І радіємо, що доля подарувала миті спілкування з ним - і короткої співпраці.
Якби таких як Анатолій Єрмак було більше, то український народ мав би зовсім іншу історичну долю.
А тепер ми не маємо і його одного.
Дорогий пане-товаришу Анатолію, горе нашого розставання з Вами безмежне.
Від імені козацького товариства Всеукраїнського політичного об'єднання "Державна самостійність України", Історичного клубу "Холодний Яр"
Роман КОВАЛЬ

19 лютого 2003 р. телевізійний канал "1 + 1" передав із Миколаївської церкви, що на Аскольдовій могилі, сумний репортаж про розставання з Леонідою Світличною, дружиною і соратником відомого українського поета, літературного критика і мовознавця, довголітнього політв'язня ГУЛАГу  Івана Світличного.

Пригадую, як літнього дня 1969 року, приїхавши до Києва з місця свого постійного проживання на Донбасі, я разом зі своїм братом, художником Василем Польовим, журналістом Павлом Скочком та Анатолієм Лупиносом, який щойно повернувся з ув'язнення за організацію студентських протестів проти придушення угорського повстання 1957 року, відвідали Світличних. У той час вони жили на вулиці Уманській.
Однокімнатна квартира під стелю була заповнена саморобними книжковими стелажами. Господарі прийняли нас у невеликій кухні.
Іван Світличний на наше прохання розповів про восьмимісячне ув'язнення у слідчій в'язниці КҐБ. Говорив він дуже тихо, тоді як інші - емоційно й голосно. Іван Олексійович розповів як одного разу під час допиту до кімнати зайшов поважний чин та іронічно запитав: "Ну, как дєла, Іван Алєксєєвіч". Світличний у тон йому, усміхаючись, відповів: "Ідьот война народная!" Той раптом спалахнув гнівом: "Какая война?! Какая народная?!" І, рвучко повернувшись, вийшов.
Дружина Івана Світличного Льоля (так Леоніду називали друзі) з лагідними рисами обличчя і злегка гаркавою вимовою звуку "р" доповнювала розповідь. Розповіла, як слідчий КҐБ намагався зламати її дух, щоб вона своїм пригніченим виглядом і поведінкою змусила чоловіка покаятися. Та вона з усіх сил трималася твердо і не виказувала свого внутрішнього стану. Коли ж КҐБ, врешті,  відпустив Світличного, вона сказала слідчому: "От тепер я виплачусь!"
Як викладач економічного інституту, Леоніда пообіцяла сприяти Лупиносу під час вступу до цього навчального закладу. Павло Скочко, який під час нашої розмови не прохопився жодним словом, вже надворі зауважив: "Багато ж КҐБ записав вас" - він був впевнений, що помешкання Світличних прослуховується органами.
Коли Іван Світличний у 1972 - 1983 роках перебував в ув'язненні та на засланні, Леоніда відбувала далекі поїздки, щоб відвідати його. В ті часи вона була розпорядником українського відділення Сахаровського фонду допомоги політв'язням та їхнім родичам. Ця мужня жінка до кінця доглядала нерухомого чоловіка-інваліда (таким він повернувся із заслання).
Останні роки життя Леоніда Світлична присвятила впорядкуванню і виданню літературної спадщини свого чоловіка, незабутнього Івана Світличного.
Вічна Їм пам'ять!

Ренат ПОЛЬОВИЙ

Провід Організації українських націоналістів з глибоким сумом сповіщає, що 12 березня після тяжкої хвороби на 83 р. життя відійшла у вічність колишня голова Проводу ОУН, голова Конгресу українських націоналістів, народний депутат України
СЛАВА СТЕЦЬКО.
Провід ОУН висловлює глибокі співчуття рідним і близьким Покійної, всім, хто з нею працював. Ми усвідомлюємо, що з її відходом Україна втратила щиру і вірну доньку, відданого борця за Українську державність.
Вічна Їй пам'ять!

ПРОВІД ОУН

18 березня о 18.00 в Київському будинку вчителя до 60-ліття від дня загибелі відбудеться вечір пам'яті отамана Подільської повстанської групи, полковника Армії УНР
Якова ОРЛА-ГАЛЬЧЕВСЬКОГО
Організатори: Історичний клуб "Холодний Яр" та Київський міський будинок учителя.

***
30 березня о 15.00 в Київському будинку вчителя до 30-ліття смерті відбудеться вечір пам'яті ідеолога українського націоналізму  Дмитра ДОНЦОВА
Організатори: Історичний клуб "Холодний Яр", Молодіжний націоналістичний конгрес та Київський міський будинок учителя.

Історичний клуб "Холодний Яр" та редакція газети "Незборима нація" вітають із 75-літнім ювілеєм Івана БУРЛАКУ - українського подвижника, засновника Руху та "Меморіалу" на Літинщині, члена Історичного клубу "Холодний Яр", краєзнавця, дослідження якого лягли в основу кількох праць про Визвольні змагання українського народу.
Бажаємо Вам, шановний Іване Федоровичу, нових досліджень та нових праць про визначних синів нашої Батьківщини, а щоб це стало можливим - зичимо здоров'я, наснаги та життєвого оптимізму.