Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


грудень 2010

    > Пам’ятник учасникам антибільшовицького повстання
    > Ювілеї і дати. Грудень.
    > Переслідування науковців в Україні тривають
    > Захалявна книжка Романа Коваля
    > “Слава українським вчителям?!”
    > У Богуславі вшановано героїв
    > Ювілей славної козачки
    > Літопис Руїни. Грудень 1660 р.
    > Помер Левко Горохівський
    > Вадимові Шмирьову – 70 років!
    > Болюча втрата
    > “Холодний Яр” на Волині

Пам’ятник учасникам антибільшовицького повстання

10 листопада виповнилося 90 літ від того дня як селяни уманських сіл Легедзиного, Вишнополя, Косенівки, Зеленькова, Кам’янечого, Рогів і Талянки виступили проти московської комуни. Під час повстання, яке закінчилось поразкою, загинуло близько 100 селян.
Цього року Легедзинська громада вирішила гідно вшанувати своїх земляків. Ідея вшанувати борців за волю України належить директорові заповідника “Трипільська культура” Владиславу Чабанюку та Сергію і Валерію Афанасьєвим, правнукам учасника повстання Івана Калениковича Павленка. Завдяки їм та зусиллям багатьох односельчан 7 листопада, в день, коли комуністи святкували річницю свого приходу до влади,в селі Легедзиному Тальнівського району Черкаської області постав прекрасний монумент роботи заслуженого художника України Миколи Теліженка та скульптора з Моринців Юрка Олійника. Пам’ятник зроблено з інкерманського вапняка, його розмір – 100 х 100 х 250 см, вага – 5 т.
Свято в Легедзиному висвітлювали телевізійні канали – “5-й”, ISTV та СТБ.
Участь в урочистостях взяли народний депутат України Олесь Доній, заступник голови Національної спілки письменників України Василь Шкляр, президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль, директор Тальнівського районного музею хліборобства Вадим Мицик, народний художник України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Володимир Прядка; кобзарі Михайло Коваль і Тарас Силенко, лірник Сашко (Олександр Власюк), лідер рок-гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк, лідер гурту “Тартак” Сашко Положинський, лідер гурту “Вертеп” з Дніпропетровська Тимофій Хомяк, поет Артем Полежака, журналісти Ростислав Мартинюк та Олександр Піддубний, правозахисник Євген Дикий, голова виконкому УНА-УНСО Руслан Зайченко, дизайнер Олеся Теліженко та інші достойники. Наповнювали радістю серця співочі гурти “Гуляйгород”, “Хорея козацька” і “Тарута” (художній керівник Євген Їжак). Вела мітинг старший співробітник музею Трипільської культури Ніна Сесь.
Промовляли Владислав Чабанюк, Сергій Афанасьєв, Микола Теліженко, краєзнавець Олег Шатайло, історик Олександр Палій та голова Тальнівської районної ради Валентин Янішевський.
Василь Шкляр сказав: “Героїв, які полягли в бою проти червоних окупантів, назвали бандитами, мовляв, “начитався Шевченка і став бандитом”. Нема більшого компліменту для українського повстанця, ніж ці слова. І немає більшої похвали для Тараса Шевченка, ніж ці слова. Це ж яку силу слова треба було мати поетові, щоб прочитавши його, зректися всього, стати за волю України і написати на своєму прапорі “Воля України або смерть!”, і стояти з цим прапором до кінця! Дарую школі Легедзиного книжку “Чорний Ворон” про цього знаменитого отамана. Якщо хоч один хлопчина, прочитавши цю книжку, стане “бандитом”, це буде для мене найвищим щастям”. Слова Василя Шкляра були зустрінуті оплесками легедзян.
Окрасою урочистостей став виступ кобзаря Михайла Коваля, який спеціально до відкриття пам’ятника написав пісню “Борони, Легедзине, борони!”.

Ой не забудь, не забудь, ой не забудь, не забудь!
Не забудь, Легедзине, не забудь,
Як волю твою потоптали, як дітей твоїх постріляли,
А долю твою ізломили, а душу твою ізранили!
Ой не забудь, не забудь!

Роман Коваль представив своє нове дослідження “Петро Дерещук і Дмитро Цвітковський. До історії повстансько-партизанського руху на Уманщині в 1920 – 1924 рр.”. Розповідається в цій праці і про повстання в селі Легедзиному.
Роман Коваль розповів про рух вшанування борців за незалежність, який поширюється Україною. Так, за неповні три місяці постали пам’ятники в Матвіївці та Мельниках, що на Черкащині, в Ганнівці Петрівського району Кіровоградської області, в селах Корчівці та Горбулеві на Житомирщині, урочисто відкрито меморіал борцям за волю України у Зміївці Бериславського району Херсонської області, встановлено обеліск та меморіальну дошку козакам і старшинам Вороньківської сотні Переяславського полку в с. Вороньків Бориспільського району Київської області. І ось тепер зависочів-засвітився пам’ятник у Легедзиному. Його можна сміливо назвати шедевром української монументальної творчості.
Рух за вшанування героїв боротьби проти московської комуни додає нам духу і завзяття в боротьбі сьогодні.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

  

На світлинах
Тарас Силенко, Сергій Афанасьєв, Валерій Афанасьєв, Микола Теліженко, Роман Коваль. 7 листопада 2010 р.

  


Фрагмент пам’ятнику борцям за волю України у с. Легедзині Тальнівського району Черкаської області. 7 листопада 2010 р.



Ювілеї і дати. Грудень.

1 грудня 1898 р. народився Микола ДУСЬКО, козак 2-го Запорозького полку, Окремого кінного партизанського дивізіону ім. П. Болбочана та полку Чорних запорожців, учасник походу запорожців під проводом Петра Болбочана на Крим, лицар Залізного хреста Армії УНР.
1 грудня 1902 р. народилася Олександра СОКОЛОВСЬКА, легендарний отаман Маруся.
1 грудня 1991 р. український народ на референдумі проголосував за створення Української держави.
2 грудня 1958 р. помер Олександр ГРЕКІВ, начальний вождь УГА, командувач Армії УНР.
3 грудня 1722 р. народився Григорій СКОВОРОДА.
3 грудня 1937 р. москалі стратили командира технічної сотні УСС, старшину Армії УНР Івана СІЯКА.
3 грудня 1962 р. помер Зенон НОСКОВСЬКИЙ, четар УСС, старшина УГА.
5 грудня 1923 р. помер Іван ЧУПРЕЙ, член Бойової управи Легіону УСС та СВУ, етнограф.
6 грудня 1892 р. народився Роман-Микола ДАШКЕВИЧ, начальник артилерії корпусу Січових стрільців, генерал-поручник Армії УНР.
6 грудня 1895 р. народився Микола БУТОВИЧ, ад’ютант штабу 1-ї Сірої дивізії, графік і поет.
6 грудня 1919 р. розпочався Перший зимовий похід Армії УНР.
6 грудня 1940 р. народилася Ірина СТАСІВ-КАЛИНЕЦЬ, українська поетеса.
7 грудня 1870 р. помер Михайло ВЕРБИЦЬКИЙ, автор музики до гімну “Ще не вмерла Україна”.
7 грудня 1892 р. народилася Олена СТЕПАНІВ, хорунжа УСС, четар УГА, доктор історії та географії, багатолітній політв’язень російських таборів.
7 грудня 1962 р. помер Ростислав БІЛАС, полковий лікар УГА.
8 грудня 1900 р. народився Михайло ТЕЛІГА, кубанський бандурист, учасник Визвольної боротьби у лавах Армії УНР.
8 грудня 1937 р. москалі розстріляли Осипа БУКШОВАНОГО, команданта Легіону УСС, командира I бригади УСС Галицької армії, журналіста.
9 грудня 1863 р. народився письменник Борис ГРІНЧЕНКО.
10 грудня 1924 р. прийшов у світ кобзар Михайло БАШЛОВКА.
11 грудня 1890 р. народився учасник Визвольної боротьби у складі УСС і УГА, член ОУН, письменник Микола МАТІЇВ-МЕЛЬНИК.
11 грудня 1993 р. помер кобзар Георгій ТКАЧЕНКО.
12 грудня 1635 р. загинув Іван СУЛИМА, гетьман запорозьких козаків.
12 грудня 1764 р. цариця Катерина II скасувала в Україні Гетьманщину.
12 грудня 1896 р. народився Петро (Євстафій) ФІЛОНЕНКО, начальник 9-го району Волинської повстанської групи, полковник Армії УНР.
12 грудня 1919 р. у бою з денікінцями загинув Іван ДУБИНА, бунчужний полку Чорних запорожців, один з найкращих вояків полку.
12 грудня 1921 р. загинули макарівський отаман Карпо ЯБЛУЧКО та його заступник Кузьма КРОПИВНИЦЬКИЙ.
13 грудня 1864 р. народився Віктор ЗЕЛІНСЬКИЙ, командир Синьої дивізії, генерал-поручник Армії УНР.
13 грудня 1936 р. помер Олекса АЛМАЗІВ, командир Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону Армії УНР, генерал-хорунжий Армії УНР.
13 грудня 1939 р. народився Сергій БАБИЧ, учасник Визвольної боротьби, багатолітній політв’язень.
13 грудня 1966 р. помер Борис ШЕВЧЕНКО, командир 1-ї сотні Окремого кінного партизанського дивізіону ім. П. Болбочана, лицар Залізного хреста Армії УНР.
14 грудня 1840 р. народився Михайло СТАРИЦЬКИЙ, батько новітнього українського театру.
14 грудня 1918 р. – день падіння Української Держави.
14 грудня 1942 р. німці вбили Івана КЛИМОВА-“ЛЕГЕНДУ”, крайового провідника ОУН.
15 грудня 1890 р. народився Василь ЄМЕЦЬ, бандурист, учасник Визвольної боротьби в лавах Армії УНР.
15 грудня 1921 р. загинув Трохим БАБЕНКО, отаман Мліївської гайдамацької січі (отаман ГОЛИЙ).15 грудня 1934 р. москалі розстріляли письменника Григорія КОСИНКУ, учасника Визвольної боротьби в лавах Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого.16 грудня 1886 р. народився Данило ТЕРПИЛО, повстанський отаман ЗЕЛЕНИЙ.
17 грудня 1883 р. народився Микола РЯБОВОЛ, голова Законодавчої ради Кубанської Народної Республіки.
18 грудня 1871 р. народився поет Микола ВОРОНИЙ.
18 грудня 1896 р. народився Ілько Струк, отаман Вільного козацтва, командувач Першої повстанської Армії УНР.
19 грудня 1856 р. народився Степан ЕРАСТОВ, письменник, член Центральної Ради від Кубані.
19 грудня 1945 р. загинули члени Проводу ОУН Дмитро МАЇВСЬКИЙ і генерал Дмитро ГРИЦАЙ-“ПЕРЕБИЙНІС”.
20 грудня 1894 р. народився Данило ЛИМАРЕНКО, повстанський отаман, старшина 6-го куреня Низових запорожців 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР.
20 грудня 1923 р. москалі розстріляли отамана Івана САВЧЕНКА-НАГІРНОГО та його побратимів – Степана АДАМЕНКА і Ярему ПРУДКОГО.
21 грудня 1886 р. народився Осип ЛЕВИЦЬКИЙ, сотник УГА, начальник Пресової квартири, директор Української гімназії в м. Криниці на Лемківщині.
21 грудня 1886 р. народився Сава НИКИФОРАК, хорунжий УСС, четар УГА, співредактор видання “Український Пласт”, педагог.
21 грудня 1961 р. помер Микола БУТОВИЧ, поручник Армії УНР, графік і поет.
21 грудня 1963 р. помер Олекса СІМ’ЯНЦІВ, поручник полку Чорних запорожців Армії УНР.
23 грудня 1896 р. народився Федір АРТЕМЕНКО (отаман ОРЛИК), командувач 2-ї (Північної) повстанської групи, полковник Армії УНР.
23 грудня 1932 р. поляки стратили бойовиків ОУН Василя БІЛАСА та Дмитра ДАНИЛИШИНА.
23 грудня 1937 р. москалі розстріляли кубанського бандуриста Петра ГУЗІЯ.
24 грудня 1875 р. народився Олександр ГРЕКІВ, генерал-поручник Армії УНР.
25 грудня 1890 р. народився Василь ПРОХОДА, начальник штабу 1-го полку 1-ї Сірої дивізії, штабу Коростенської та Ковельської груп Армії УНР, підполковник Армії УНР.
26 грудня 1937 р. москалі розстріляли кубанського фольклориста і композитора Григорія КОНЦЕВИЧА.
27 грудня 1595 р. народився Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
27 грудня 1979 р. померла Галина ДИДИК, легендарна зв’язкова головнокомандувача УПА, багаторічний політв’язень російських таборів.
28 грудня 1979 р. помер Іван ПОДЮК, січовий стрілець, поручник УГА, лікар.
29 грудня 1724 р. у московській неволі помер Павло ПОЛУБОТОК, наказний гетьман України.
29 грудня 1967 р. помер генерал-поручник Армії УНР Михайло САДОВСЬКИЙ, військовий історик.
29 грудня 1979 р. помер Гнат ЗАПАДНЮК, учасник Першого зимового походу Армії УНР, автор стрілецької пісні “То не грім загримів”.
30 грудня 1914 р. народився Данило ШУМУК, громадсько-політичний діяч, багатолітній політкаторжанин.
31 грудня 1638 р. загинув Павло ПАВЛЮК (БУТ), гетьман і провідник козацького повстання 1637 року.
31 грудня 1984 р. помер Олександр ПУЛЮЙ, січовий стрілець, хорунжий УГА та Армії УНР, винахідник, син вченого Івана Пулюя.



Переслідування науковців в Україні тривають

Сумська обласна влада чинить тиск з метою звільнення керівника Державного архіву Сумської області Геннадія Іванущенка. Сумський архів єдиний, що повністю оцифрував усі 57 тисяч актових записів про смерть людей від Голодомору 19321933 років на Сумщині.

Центр досліджень визвольного руху занепокоєний фактами тиску на історика Геннадія Іванущенка, директора Державного архіву Сумської області, члена Вченої ради Центру досліджень Визвольного руху, члена Історичного клубу “Холодний Яр”.
Впродовж п’яти останніх місяців представники місцевої влади цілеспрямовано шукають “вагомі” підстави для звільнення Геннадія Іванущенка. Після того як він не погодився піти “за власним бажанням”, недоброзичливці намагаються звільнити історика шляхом оголошення “необхідної” кількості доган.
Геннадій Іванущенко – автор книг про Голодомор 1932 – 1933 років, Українську революцію 1917 – 1920 років, діяльність ОУН та УПА на Сумщині. Тиск на нього є спробою влади внести політику в академічну дискусію про політичні репресії, Голодомор-геноцид 1932 – 1933 років в Україні та Визвольного руху. Адже сумський архів під керівництвом Іванущенка – єдиний архів, який повністю оцифрував усі 57 тисяч актових записів про смерть людей в період Голодомору 1932 – 1933 років.
Архів веде міжнародну співпрацю з архівістами Великої Британії та Росії. Його працівники без належного фінансування, на ентузіазмі створили значну електронну базу історичних документів. Серед обласних архівів лише наукове видання Сумського архіву “Сумський історико-архівний журнал” має гриф ВАКу (www.daso.sumy.ua).
Розцінюємо дії влади як свідоме перешкоджання професійній діяльності історика, намагання обмежити доступ до архівних документів у Сумському архіві та взяття під ідеологічний партійний контроль наукових досліджень.
Вимагаємо припинити тиск на директора Державного архіву Сумської області Геннадія Іванущенка.
Нагадаємо, що тиск та перешкоджання діяльності українських істориків підтверджує низка фактів, серед яких: незаконне затримання СБУ Руслана Забілого та вилучення його наукових праць і копій архівних документів, перешкоджання роботі музею “Тюрма на Лонцького”, закриття виставки, присвяченої борцям за незалежність України на Сумщині, що експонувалась у приміщенні Сумської ОДА.

Центр досліджень Визвольного руху
Історичний клуб “Холодний Яр”

Біографічна довідка
Іванущенко Геннадій Миколайович народився 1964 р. на Сумщині. Закінчив історичний факультет Сумського державного педагогічного інституту ім. Антона Макаренка та Український вільний університет (Мюнхен, Німеччина). З 15 травня 2000 р. – член Історичного клубу “Холодний Яр”. З липня 2005 року – директор Державного архіву Сумської області.
Геннадій Іванущенко – автор та упорядник книг “Залізом і кров’ю” (2001), “Голодомор 1932 – 1933 років: очима свідків, мовою документів (Северинівська сільрада Сумського району)” (2003), “Українська революція 1917 – 1920 років у листівках і газетах” (2005), “ОУН-УПА на Сумщині”, т. 1 (2007) і т. 2 (2009), “Українське відродження 1917 – 1920 рр. на Сумщині” т. 1 (2010) та ще близько 50 публікацій, у тому числі за кордоном; член Вченої ради Центру досліджень визвольного руху, голова Сумського обласного осередку Історичного клубу “Холодний Яр”, ініціатор встановлення пам’ятних знаків на честь учасників боротьби за незалежність України на Сумщині, організатор виставок документів та наукових конференцій. За вагомий особистий внесок у дослідження голодоморів в Україні, активну громадську діяльність нагороджений орденом “За заслуги” III ступеня (2007).

 

Українська революція на Сумщині

На основі матеріалів Державного архіву Сумської області вийшов друком перший том документів “Українське відродження 1917 – 1920 рр. на Сумщині”, упорядкований директором ДАСО, членом Історичного клубу “Холодний Яр” Геннадієм Іванущенком.
Збірник включає нарис-огляд, унікальні документи з історії Українського національного відродження, становлення органів державної влади, культурних, економіко-соціальних процесів, військових та політичних подій на території сучасної Сумщини, а також відомості про борців за волю та долю України – уродженців краю, ілюстрації та коментарі.
Видання вводить у науковий обіг багато документів із драматичного періоду Визвольних змагань початку ХХ століття, котрі відображають регіональні особливості процесу національного і державного відродження.
“Мета збірника – допомогти всім зацікавленим глибше вивчити курс вітчизняної історії доби Української революції шляхом використання різноманітного документального матеріалу, пам’ятаючи про те, що основою будь-якого судження є безсумнівний факт, – вважає Геннадій Іванущенко. – Кожен рік, який віддаляє нас від тієї героїчної доби, губить у морі історії зернини людських доль. Завдання нинішнього покоління архівістів і дослідників – зібрати їх і відтворити цілісну, наукову картину подій. Тільки у відновленні зв’язку поколінь, обговоренні, глибокому аналізі історичних фактів – запорука успішного засвоєння уроків нашого минулого, адже, як говорив В’ячеслав Липинський: “Навіть найкращі підручники історії ще нікого в світі історії не навчили: її треба в своїй крові, в своїй традиції і у своїй культурі мати”.

Віктор РОГ
Київ



Захалявна книжка Романа Коваля

Помітила таку закономірність: чим глибше занурюєшся у вивчення історії рідної землі, тим більше виринає “білих плям”, відтак виникає жага пізнання.
Нещодавно минуло 90 літ від повстання в селі Легедзиному проти більшовиків. Тоді, 10 листопада 1920 року, на свято Параскеви, повстали мешканці Легедзиного, Косенівки, Зеленькова, Кам’янечого, Рогів та інших сіл. Серед повстанців, які вирішили не пускати більшовицьку кінноту у свої села, були жінки і діти. Одним з керівників повстання був отаман Петро Дерещук із сусіднього Вишнополя.
На жаль, увага сучасних засобів масової інформації звернена не на висвітлення подвигу борців за волю України, а на копирсання в постелях “зірок”, їхніх гастрономічних та сексуальних уподобаннях, подружні зради, кримінальні історії, вбивства, пограбування, аварії на автошляхах тощо. Власники телеканалів, як мені здається, навмисно ігнорують висвітлення боротьби нашого народу за незалежність, зате охоче висвітлюють імперські війни Москви у вигідному для Кремля світлі.
Історію Визвольної боротьби українського народу досліджують не державні інституції, а громадські організації: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Меморіал”, Центр дослідження Визвольного руху. Цеглинка за цеглинкою вони вибудовують живими фактами поки ще не воскреслу історію нашого народу. Однією такою цеглинкою стала книжечка Романа Коваля “Петро Дерещук і Дмитро Цвітковський. До історії партизанського руху на Уманщині 1920 – 1924 рр.”
На жаль, імена Петра Дерещука та Дмитра Цвітковського сьогодні мало знайомі українцям, радше сказати, зовсім не знайомі. А ці отамани водили в бій за Україну тисячі повстанців. Один лише Цвітковський “у добрі часи” мав 15 тисяч козаків! Навіть, коли більшість українців, купившись на блеф ленінського непу, повернулись до хліборобської праці, отамани, не покладаючи рук, продовжували проливати ворожу кров, кров окупантів та їхніх прислужників.
Цвітковський і Дерещук хотіли бути людьми мирних професій. Дмитро закінчив 4 класи Київської духовної семінарії, а Петро здав екстерном іспити при Уманській гімназії на звання народного вчителя. Але доля вирішила, що вони обоє мусили взяти до рук зброю. Пройшовши пекло Першої світової, обидва стали в лави борців за волю України. Діяли на території сучасної Черкащини, співпрацювали між собою.
Історія незаслужено замовчує імена народних героїв, у той же час виносить на поверхню імена людей лихих. Ми знаємо імена та біографії наших ворогів (Леніна, Троцького, Сталіна та тисячі інших), водночас майже нічого не чули про наших героїв. Ось приклад: з багатьох тисяч козаків і старшин Петра Дерещука до нас дійшли імена лише шістдесяти, з п’ятнадцяти тисяч козаків Цвітковського – лише двох десятків. Справедливо резюмує Роман Коваль: “Скільки людей захищало свою Батьківщину, а імена їхні потонули в мороці поразки. Ця жахлива статистика підтверджує думку, що несправедливість продовжує панувати”.
Однак подвиг отаманів та їхнього козацтва, їхня подиву гідна готовність поставити на кін своє життя заради родини та України, маю надію, житиме в пам’яті українського народу, і не в останню чергу завдяки зусиллям Історичного клубу “Холодний Яр”.
Невеличка книжечка Романа Коваля своїми розмірами нагадує захалявну книжечку Тараса Шевченка. Сподіваюся, що ця праця стане захалявною книжечкою для тих, хто шанує кров полеглих борців.

Наталія МІНЯЙЛО
м. Київ



“Слава українським вчителям?!”

29 жовтня київська середня школа №166, де я навчався, святкувала 50-літній ювілей. Мене двічі запросили і попросили виголосити промову. Тези я підготував. Але в останню мить заступник директора вирішила мені слова не давати, очевидно, відчула, що я щось скажу про голову Солом’янської районної організації партії регіонів, яка солодкаво-“восторженно” співала осанну вчителям української школи… російською мовою. Та і вчителі моєї школи щебетали переважно “тюремною мовою” (вислів Василя Стуса). “Тюремною мовою” вітались і учні. Може, і добре, що я не виступив, бо промова моя прозвучала би дисонансом, ще би звинуватили, що зіпсував свято.
Ось ці не виголошені тези:
“Мені хочеться, щоб наші школи були не лише храмами знань, але і храмами українського духу. Хочеться, аби на перервах тут лунала українська мова, щоб учителі не переходили з дітьми на російську, та й один одного підтримували би рідним словом. Хочеться, щоб випускники нашої школи не шукали щастя за кордонами і розбудовували не Росію, США чи європейські країни, а Україну.
Якби провести своєрідний аудит, і довідатися про долі випускників, чи зраділи б ми, чи засумували, довідавшись, де проросло наше зерно?..
Щоб виховати дитину українським патріотом, треба не лише навчити її української мови та спонукати скрізь і завжди нею користуватися, але і привчити її до необхідності вивчати історію рідного народу, насамперед історію його Визвольної боротьби за свою свободу, і не тільки проти німецьких окупантів, але й окупантів російських, польських, угорських, румунських, французьких, грецьких та інших.
Якщо дітей не виховати в дусі глибокої поваги до подвигу захисників нашої Вітчизни, то хіба вони так палко захищатимуть Україну, свою землю, своїх батьків, дорогих і рідних людей?
Темні сили намагаються на догоду Москві переписати нашу історію, представити нашу трагедію, як трагедію й інших народів, у тому числі й окупантів. Мовляв, окупанти, організатори Голодомору та репресій, теж постраждали від них. Шановні вчителі історії, шановне керівництво школи, не йдіть в цьому питанні на компроміс. Нехай ось оці книги допоможуть вам виховати не інтелектуалів-манкуртів, а інтелектуалів-патріотів”.
Оскільки книги я не мав можливості подарувати урочисто, то тицьнув їх у коридорі учительці історії, яка навчала мою дочку Олесю.
Ось така історія.
Слава українським вчителям?!

Роман КОВАЛЬ



У Богуславі вшановано героїв

20 листопада у м. Богуслав Київської області відкрито пам’ятний знак козакам Армії  УНР Іванові Омельковичу Білецькому та Оверкові Ісаковичу Бондаренку. Сталося це на подвір’ї Свято-Миколаївського чоловічого монастиря, заснованого в XVII столітті козацькими старшинами. 
Завдяки архівній праці Романа Коваля встановлено імена та короткі біографії козаків 4-ї Київської дивізії. Дослідник знайшов їхні анкети в Державному архіві СБУ та опублікував у книзі “Рейд у вічність” 2002 року, а згодом у збірці “Другий зимовий похід або Листопадовий рейд” (2006).
Обидва вояки взяли участь в Другому зимовому поході Армії УНР у листопаді 1921 року. Потрапивши у полон до ворога під Малими Миньками, Бондаренко та Білецький були страчені червоними під Базаром на Волині – попри те, що вони були військовополоненими, а відтак захищені міжнародним законодавством.
В анкетах розстріляних зазначено, що вони уродженці Богуславщини. Проте Оверко Бондаренко насправді народився на Черкащині. Напевно, прагнучи вберегти рідних від більшовицьких репресій, дав про себе помилкові дані.
Мешканці Богуслава вирішили вписати імена обох воїнів на меморіальній дошці. Один з організаторів спорудження пам’ятного знаку богуславець Сашко Мельник так прокоментував це рішення: “Якщо людина, яка йшла на смерть в ім’я свободи України, перед розстрілом назвалась богуславцем – для нас це велика честь. Ми шануватимемо його як рідного земляка”.
Ідея спорудити пам’ятний знак виникла влітку 2010 року. Ініціативна група богуславців запропонувала благодійній ініціативі “Героїка” спільно розробили ескіз меморіальної дошки. Розпочали збір коштів.
Настоятель Миколаївського чоловічого монастиря УПЦ Київського патріархату ієромонах Арсеній (Пожарний) благословив будівництво пам’ятного знаку на монастирській землі.
20 листопада у присутності богуславської молоді та духовенства монастиря відбулось урочисте освячення пам’ятного знаку. На гранітній плиті викарбовано:

В пам’ять про уродженців Богуславщини
учасників Другого зимового походу Армії УНР

Білецького Івана Омельковича
(1898 – 1921)
козака гарматної команди 4-ї Київської дивізії.

Бондаренка Оверка Ісаковича
(1890 – 1921)
козака 2-го куреня 4-ї бригади 4-ї Київської дивізії.

Обидва у своєму останньому бою потрапили у більшовицький полон.
Страчені окупантами 22 листопада 1921 року.

Благодійна ініціатива “Героїка” висловлює подяку ієромонаху Арсенію (Пожарному) та братії Миколаївського чоловічого монастиря, членові Історичного клубу “Холодний Яр” Петрові Гогулі, Вікторові Кисиленку, Сергію Голубєву, Оксані Абрамовій, членам громадської організації “Буслав-Січ” та всім городянам Богуслава, завдяки яким на давній монастирській горі постав пам’ятник воїнам Армії УНР.



Ювілей славної козачки

6 грудня виповнюється 70 років українській поетесі Ірині Стасів-Калинець, невтомному борцю за Українську державність, багатолітньому політв’язню московських тюрем і таборів, а ще й красивій жінці. Редакція “НН” та Історичний клуб “Холодний Яр” щиро вітають пані Ірину та бажають довгих років, наповнених творчою працею на добро України! З роси і води! 

 З дитинства Ірина палко мріяла про незалежність України. У школі, де вона навчалась у повоєнні роки, ганьбилося все найсвятіше, а вдома батьки пошепки все пояснювали.
Закінчивши слов’янський відділ філологічного факультету Львівського університету, Ірина працювала методистом обласного Будинку народної творчості, вчителькою, бібліотекарем, викладачем української мови та літератури у Львівському політехнічному інституті. Публікувала вірші для дітей.
Товаришувала з Валентином Морозом та В’ячеславом Чорноволом. У липні 1970 р. підписала протест 9 громадян Львова проти арешту В. Мороза. Восени того ж року разом з чоловіком, Ігорем Калинцем, надіслала петицію до прокуратури УССР із проханням дозволити бути присутньою на судовому розгляді справи Валентина Мороза. Написала листа голові Ради міністрів СССР О. Косиґіну від імені родичів і друзів В. Мороза та листа до Верховної Ради УССР із протестом проти порушень у ході судового розгляду. У грудні 1971 р. поставила підпис під декларацією про створення Громадського комітету захисту Ніни Строкатої, до якого увійшли й В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус.
12 січня 1972 р. арештована у Львові. Під час слідства на допити викликали її учнів. Зі ста школярів, які пройшли свідками у справі, лише двоє чи троє дали покази проти неї: читала вірші, присвячені Чорноволу, давала читати твори Валентина Мороза, говорила про незалежну Україну. В липні Львівський обласний суд засудив Ірину Стасів-Калинець до 6 р. таборів суворого режиму та 3 років заслання. Через півроку такий же вирок дістав її чоловік. Їхня донька Звенислава (1963 р. н.) була розлучена з батьками на довгі 9 років.
Ув’язнення Ірина відбувала в мордовському таборі ЖХ-385/3-4 (сел. Барашево). Брала участь у всіх акціях жіночої політичної зони: підписала листа прокурору, де звинувачувала табірне начальство в перешкоджанні святкування Великодня; листа Генеральному секретареві ООН із проханням сприяти проведенню справедливого судового розгляду в присутності представників ООН; колективного листа на підтримку Андрія Сахарова; заяву на захист тяжко хворого Василя Стуса. Взяла участь у голодуванні з вимогою статусу політв’язня; відмовлялась від тяжкої фізичної праці у зв’язку з Міжнародним роком жінок (1975); написала лист до Комітету прав людини ООН зі скаргою на табірні умови і проханням надіслати представника; голодувала на знак протесту проти відмови надати побачення з ріднею… Неодноразово її ув’язнювали в карцері. Заслання відбувала разом з чоловіком у Читинській області.
Починаючи з 1987 р. Ірина Стасів-Калинець бере найактивнішу участь у пробудженні українського культурного та громадського життя Львова, в русі за відродження УГКЦ, у створенні Товариства української мови, “Меморіалу”, Народного Руху України. В листопаді 1989 р. керувала перепохованням Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого в Києві.
У 1990 – 1992 рр. як начальник управління освіти виконкому Львівської облради вона впроваджувала українізацію шкільної системи, зокрема, сприяла виключенню російської мови як предмета в початковій школі та рішучому скороченню кількості російських шкіл і класів. У березні 1990 р. Ірину Стасів-Калинець обрано депутатом Верховної Ради України. Входила до Народної Ради. В 1992 – 1994 рр. вона – голова підкомісії з питань загальної освіти Комісії з питань народної освіти і науки…
1998 року їй присвоєно титул “Героїня Світу”, а 2000 року нагороджено орденом Княгині Ольги ІІІ ст. і 2005 року – ІІ ступеню.
Ірина Стасів-Калинець – автор збірок “Поезії”, “Шлюб з полином”, книжок для дітей “Лелека і Чорна Хмара”, “Казки іграшкового телефону”, історичного детективу “Вбивство тисячолітньої давності”; монографії “Студії над “Словом о полку Ігоревім”, “Загадки хрещення України-Руси”, наукової розвідки “Тарас Шевченко і св. Августин”, численних публіцистичних статей, есеїв тощо.
Радує подружжя Калинців їхня дочка Звенислава, яка нині працює проректором з виховної роботи Львівського національного університету ім. Івана Франка.

Володимир КАПЛУН, Василь ОВСІЄНКО, Харківська правозахисна група



Літопис Руїни. Грудень 1660 р.

28 листопада 1660 р. Юрій Хмельницький звернувся до полків, що разом з Якимом Сомком зрадили Українську державу. Гетьман нагадав, що сталося зі зрадником Мартином Пушкарем. Звернення подіяло: відданість Українській державі оголосили прилуцький полковник Федір Терещенко, лубенський полковник Степан Шамрицький, гадяцький полковник Павло Животівський та полтавський полковник Федір Жученко. Щоб підтримати їх, 10 грудня наказний гетьман Петро Дорошенко на чолі п’яти тисяч козацтва переправився через Дніпро під Максимівкою. А до Варшави вже поспішало українське посольство у складі колишнього військового писаря Семена Голухівського та Івана Креховецького. Посли мали домовитися з поляками про затвердження на найближчому з’їзді шляхти Речі Посполитої військового союзу на основі Гадяцької угоди 1658 року. Український уряд намагався відновити проект Івана Виговського та Юрія Немирича, який першому коштував гетьманської булави, а другому – життя.
Не спали й москвини: 11 грудня до Сум з Білгорода прибуло 20-тисячне військо воєводи Григорія Ромадановського.
Дорошенко просувався вздовж Псла, рішучо наводячи лад на теренах Української держави, населення яких вже було похитнулося у своїй відданості Гетьману. Гадяцький та полтавський полки вже здійснювали упереджувальні рейди на територію Московського царства. Гадяцький полк наступав на Охтирку, а полтавський – на Колонтаїв. З огляду на це Григорій Ромадановський змінив свій первинний задум рухатися на Ніжин і вислав відділ свого війська на Гадяч. Очолив цей відділ стряпчий Григорій Косагґв, пізніше відомий каральними акціями в Україні.
25 грудня Григорій Косаґов підійшов до Гадяча, але тут його зустріли війська гадяцького полковника Павла Животівського та чигиринського полковника Якова Черкаса. У звіті до Москви Григорій Косаґов писав, що тоді “з Українцями був бій великий з полудня до самої ночі і… на тому бою багатьох Українців побили і до полону побрали й рубали кінних та піших до міських воріт”, але… “місто здобути було неможливо”… через дощ, бо “у ратних людей зброя уся замокла”. Отже, дощ винний, а не запеклий опір оборонців.
Григорій Косаґов писав, що до Гадяча з Яковом Черкасом прийшло 6000 козаків і “постійно до Гадяча Українці прибувають, а очікують скоро собі на поміч від Гетьмана Українців та Кримців”, щоб “їм іти та воювати твої, Царю, порубіжні міста великим військом”.
Московський уряд вирішив вгамувати апетит: 22 грудня з Кремля до Григорія Ромадановського полетів наказ вийти з українських міст і надалі не вступати до них до особливих розпоряджень, а натомість розпочати переговори з українськими полковниками про встановлення миру.
Переконавшись в одностайності більшої частини українців, Москва на якийсь час принишкла, плануючи нові інтриги, щоб розколоти український народ.

Сергій КОВАЛЕНКО
Київ     



Помер Левко Горохівський

1 листопада 2010 р. відійшов у вічність наш товариш, учасник руху опору 1960 – 1990 рр., народний депутат України І і ІІ скликань, творець Української держави.

Народився він 15 лютого 1943 р. в с. Носів Бережанського, нині Підгаєцького району Тернопільської області. В підлітковому віці на Левка дуже вплинули розповіді батьків про Національно-визвольну боротьбу, про злочини російських большевиків у Західній Україні. Навічно закарбувалася в пам’яті розповідь як діставали з річки Золота Липа 40 тіл українців, закатованих у Бережанській тюрмі перед приходом німців улітку 1941 року.
У 17 років вирішив, що на території України розмовлятиме винятково українською мовою.
Писав вірші, які пізніше були визнані КҐБ антирадянськими. У 1966 – 1969 рр. розповсюджував працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” та інший самвидав, в розмовах з товаришами засуджував антиукраїнську політику окупаційної влади.
Заарештований 2 лютого 1969 р. разом з Михайлом Саманчуком. Засуджений Тернопільським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 4 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму. Карався в мордовських таборах ЖХ-385/17-А (пос. Озьорний), № 3-5 (Барашево) і № 19 (Лєсной), де тоді перебували Володимир Леонюк, Михайло Масютко, Євген Пришляк, Микола Коц, Микола Береславський, Іван Сокульський, Микола Горбаль та інші. Звільнений у лютому 1973 р., ще до прибуття в табори в’язнів, арештованих 1972 року. Після звільнення його взяли на облік у міліції. Мав проблеми з влаштуванням на роботу. Його часто викликали в КҐБ, де вимагали прилюдно засудити своє минуле, та безуспішно.
Постійно слухав радіо “Свобода” й “Голос Америки”, усно поширював правдиву інформацію. Важко було серед переляканих багаторічним терором галичан створювати довкола себе середовище однодумців. Їздив до колишніх мордовських співв’язнів та їхніх родичів, але його іноді просили не приходити більше. У Львові завдяки Олені Антонів познайомився з Михайлом Горинем.
У липні 1988 р. на пропозицію В’ячеслава Чорновола і Михайла Гориня взявся творити ініціативну групу Української гельсінкської спілки в Тернопільській області. 14 січня 1989 р. скликав установчі збори обласної філії, але їх розігнала міліція. Тоді Горохівський 26 січня таємно від влади запросив однодумців (серед них був колишній політв’язень Володимир Мармус із Чорткова) до свого помешкання. Що це будуть збори УГС, знав тільки член Всеукраїнської координаційної ради УГС Михайло Горинь, який приїхав зі Львова.
Спробу використати збори на Комбайновому заводі для створення осередку УГС було зірвано. Горохівського викликали в прокуратуру, де він у присутності начальника обласного КҐБ О. І. Шапаренка заявив: “Можете мене розіп’ясти, але від УГС я не відступлюся”.
Левко Горохівський організовував перші мітинги в Тернополі, засновував у березні 1989 р. Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, Товариство української мови, “Меморіал”, НРУ. У травні 1989 р. виготовив національні прапори – саме вони вперше з’явилися на вулицях Тернополя.
На першому мітингу, присвяченому відродженню УГКЦ, Горохівського затримали і доставили в міську прокуратуру, та Іван Гель закликав учасників мітингу не розходитися, доки не випустять затриманого. Каґебісти вимушені були привезти Горохівського на мітинг, щоб його побачили люди. Суд постановив оштрафувати його на 1000 руб. або заарештувати на 15 діб. Не маючи грошей, Горохівський погодився на арешт. Але міліція чомусь не вдалась до репресій.
Левко Горохівський організував збір підписів за закриття АЕС, за надання українській мові статусу державної, за запровадження українського громадянства, за службу українських юнаків винятково на території України. У 1988 – 1989 рр. організовував поїздки греко-католиків на голодування в Москву з вимогою легалізації УГКЦ. Під керівництвом Горохівського Тернопільська філія УГС стала найчисленнішою в Україні після Львівської. 1989 рік став переломним у політичному житті Галичини: люди перестали боятися.
Під час стотисячного походу й демонстрації з вимогою денонсації пакту Ріббентропа-Молотова 23 серпня 1989 р. було прорвано лави міліції, виникла загроза сутички, демонстранти зупинилися перед обкомом КПУ, домагаючись гарантій свободи слова і зборів. У цій боротьбі Горохівський став визнаним лідером Національно-визвольного руху на Тернопільщині.
У 1988 – 1990 рр. Горохівський був головою Тернопільської філії УГС, у 1990 – 1992 рр. – головою обласної організації УРП, в 1992 – 1995 рр. – заступником голови УРП. Через внутрішні проблеми в УРП Горохівський виступив одним з ініціаторів створення правоцентристської Республіканської християнської партії. Став головою Тернопільської обласної організації. У липні 1999 р. повернувся в УРП.
У березні 1990 р. і в квітні 1994 р. Левко Горохівський був обраний народним депутатом України, працював у комісії Верховної Ради з питань державного суверенітету, потім у комітеті Верховної Ради з питань ядерної політики та ядерної безпеки. Очолював депутатську групу УРП у Верховній Раді, був членом “Народної Ради”, депутатських груп “Конституційний центр”, “Державність”, “Народний Рух України”. Зосереджував свою діяльність на захисті прав виборців. Брав участь у виробленні Декларації про суверенітет, Акта про державну незалежність України, законопроектів про свободу сумління, реабілітацію жертв репресій. Оформив “Конституційне подання” в 1997 р. і організував 51 підпис народних депутатів щодо ігнорування української мови (ст. 10 Конституції України) владою та навчальними установами України. Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 р. підтримав це подання.
Тижневою голодівкою підтримав студентську голодівку в жовтні 1990 року.
З 1998 р. Левко Горохівський був головою Тернопільського земляцтва в Києві. Почесний професор Тернопільського технічного університету. За заслуги перед батьківщиною 23 серпня 1998 р. нагороджений орденом “За заслуги” III ступеня; 18 листопада 2009 р. – орденом “За заслуги” ІІ ступеня.
Дочка його Соломія – талановита скрипалька.
А ще Левко Федорович мав чудові людські якості: був товариським, врівноваженим, приязним чоловіком. Хоч і видавався м’яким, але в історії України залишився як твердий її оборонець. 
Поховано його на Байковому цвинтарі, неподалік Василя Стуса.
Вічна пам’ять вірному синові України Левкові Горохівському!

Василь ОВСІЄНКО



Вадимові Шмирьову – 70 років!

  

25 жовтня нашому товаришеві Вадиму Шмирьову виповнилося 70 років. Нехай із запізненням, але хочемо заслати вітання в далекий Новосибірськ, де він мешкає вже 55 літ.
Вадим Шмирьов народився в Макіївці в родині вчителя фізкультури. 1946 року родина його, рятуючись від голоду, виїхала на Західну Україну. Зупинились у Дрогобичі, згодом переїхали до Борислава. Навчання продовжив у Тустановичах. Потім доля закинула його до Ленінграда. Там він здобув вищу освіту, закінчивши математичний факультет Ленінградського державного університету. Студентом 5-го курсу виїхав у Новосибірськ, де відкрилася Академія наук СССР.
На чужині Вадим Шмирьов здобув визнання, він – доктор наук, професор, очолює лабораторію в Інституті математики, викладає в університеті. Платою за професійний успіх стала відірваність від Батьківщини. В російськомовному оточенні пан Вадим перебуває вже понад піввіку!
Україна до нього поверталась поступово. Спочатку ностальгію викликали пісні Кубанського козачого хору. Щось відгукнулося в душі. Поїхав у Краснодар, зустрівся з керівником хору Віктором Захарченком. У Новосибірськ повернувся із записом чудового концерту кубанців, який потім розповсюджував серед своїх знайомих.
Українські пісні подобались йому з дитинства. Гарно співали батьки, та й по радіо тоді було багато української музики. А в кубанських піснях вразила потужна енергетика, притаманна пісням запорожців. “З часом моє усвідомлення себе як українця загострилося, – писав Вадим Шмирьов в листі до мене. – Бо відкрилось багато інформації, про яку раніше не знав. Почалося з Вашої книги “Нариси з історії Кубані”. Потім прочитав про героїчну долю сотенного УПА Мирослава Симчича. І моє радянське бачення українського питання докорінно змінилося. Та й політичні події сприяли тому.
Тепер я щодня живу Україною. Прокидаюсь і засинаю з думами про неї.
Дуже вдячний Вам, пане Романе, що познайомили мене з Любомиром
Хамуляком, ми з ним відвідали Мирослава Симчича. Теплішає на душі, коли згадую як ми з ним співали повстанську пісню “Йшли селом партизани”, яку я дуже люблю. То велетень духу, наш пан Мирослав! Жива легенда!”
Вадим Шмирьов не тільки співає повстанські пісні із сотенним УПА “Кривоносом” (Мирославом Симчичем), але й фінансово допомагає йому, адже ветеранам Визвольного руху нелегко вижити на мізерну пенсію в Самостійній Україні. Подавав Вадим Шмирьов руку помочі й сиротам на Гуцульщині, зокрема в селі Красник. Не раз підтримував і нашу газету.
Уже три роки поспіль Вадим Шмирьов відвідує Львів, Борислав, Дрогобич, рідну школу в Тустановичах. Щось покликало. Зустрічається з однокласниками. допомагає рідній школі: подарував їй плазмовий телевізор за 4000 грн., а торік –концертний баян вартістю 30000 грн.
“Україну не можна не любити, – стверджує Вадим Шмирьов. – Особливо коли усвідомиш, яка вона красива і яка тяжка її доля… Зараз пишу Вам, а на вікні горить свіча, яку я запалив разом з усіма українцями о 16-й годині за київським часом як ознаку нашої спільної скорботи по замордованим українцям під час Голодомору. Вічна їм пам’ять!”.
Вадим Шмирьов засмучений відсутністю добрих нових з Батьківщини, тож творить їх сам. І це гарний приклад для інших.
Творіть добро, і наш простір наповниться добрими новинами.
Довгих років Вам, дорогий пане Вадиме!

Від імені редакції газети “Незборима нація” та Історичного клубу “Холодний Яр”
Роман КОВАЛЬ

На світлині
Мирослав СИМЧИЧ і Вадим ШМИРЬОВ біля пам’ятника борцям за волю України. Коломия, літо 2009 р.



Болюча втрата

Володимир Артоєвич Григор’ян, син вірменина та українки, був більше відомий у київських колах як Добромир, розповсюджувач українських книг на різноманітних українських імпрезах. Активно співпрацював він і з Історичним клубом “Холодний Яр”, поширюючи його видання.
Добромир був людиною врівноваженою, доброзичливою, щирою і глибокою, з власною системою світобачення. Належав Київської громади рідновірів “Православ’я”.
Ми часто чули його голос у прямому ефірі на радіо “Культура”. Починав він свою репліку чи питання словами: “Доброго дня, це я, Добромир”.
Народився він 11 грудня 1951 р. на Київщині, а несподівано відійшов від нас 26 листопада 2010 року. Ще 25 листопада він активно працював на Майдані… Поховали його на Байковому кладовищі.
Світла Тобі пам’ять, дорогий друже!

Історичний клуб “Холодний Яр”, редакція газети “Незборима нація”.



“Холодний Яр” на Волині

У селі Осова, що в Дубровицькому районі Рівненської області, активісти “Героїки” презентували учням сільської школи спогади Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”, “Армія без держави” Тараса Бульби-Боровця та ряд інших науково-популярних видань з історії Визвольних змагань українського народу. Відтак шкільна бібліотека безкоштовно отримала нові книжки. 
Того ж дня, 8 листопада 2010 р. молодь Дубровицького району відвідала братську могилу воїнів УПА на цвинтарі с. Нивецьк. З п’яти повстанців, які поховані у братській могилі, відоме ім’я лише одного вояка – Івана Денисовича Паращука.





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ