 У травні 2022-го весь світ говорив про Маріуполь. Про героїв, які до останнього тримали оборону на “Азовсталі”. Тисячі воїнів і цивільних у бункерах, щоденні авіаудари й артилерія, повна блокада… І наказ, який став для багатьох вироком: здатися, щоб урятувати життя.
Але серед тисяч бійців був один, хто вирішив інакше.
Олександр Іванцов-“Схід”. Єдиний, хто не пішов у полон. Єдиний, хто зумів вирватися зі смертельного кільця.
Народився він у Луганську. У 2014 році виходив на проукраїнські мітинги – попри небезпеку. Коли місто окупували, йому довелося залишити рідний дім.
У 2015-му він вступив до полку “Азов”. П’ять років провів на фронті, а після контракту шукав нових викликів у цивільному житті. Працював агентом морської безпеки – охороняв судна від сомалійських піратів у Червоному морі.
Але 24 лютого 2022-го життя змінилося. Дізнавшись про повномасштабне вторгнення, він негайно повернувся в Україну. “Ніколи б собі не пробачив, якби залишився осторонь”, – пояснював він.
14 березня Олександр знову став до лав “Азову”. Вже через 10 днів він погодився на надзвичайно ризиковану місію – політ на вертольоті Мі-8 в оточений Маріуполь. Під шквальним вогнем пілоти доправили боєприпаси та медикаменти на “Азовсталь”. Це був один із семи таких польотів, які назавжди увійшли в історію.
У Маріуполі “Схід” воював у штурмових групах. Дістав поранення, втратив побратимів, але продовжував битися. Коли надійшов наказ скласти зброю, він зрозумів: це не його шлях.
“Я був готовий загинути, але не здатися”.
18 травня 2022 року, коли українські солдати залишали “Азовсталь”, Іванцов сховався в підземному тунелі. У нього було кілька банок тушкованки, сардини, вода, чай, кава, матрац і спальник. Планував перечекати 10 днів.
Але вже за тиждень усі запаси закінчилися. “Я зрозумів: якщо залишуся ще на три дні, просто помру там. Треба виходити”, – згадував він.
Так почався його шлях через окуповану територію. 18 днів, близько 200 кілометрів пішки.
Пересувався тільки вночі, між першою та третьою годиною.
Ховався в зруйнованих будинках.
Його ноги були в крові, він схуд на 11 кілограмів.
Спина й коліна боліли настільки, що важко було ступати.
Його рятувала людяність: жінка дала напитися з колодязя, хтось поділився шматком хліба.
Іванцов згадував: “У мене були сталеві нерви. Жодних емоцій, жодних думок. Лише цілеспрямованість і холодний розрахунок”.
Коли він нарешті дістався українських позицій, військові не одразу повірили в його історію. Занадто фантастично звучало. Та після перевірки все підтвердилося: це справді був “Схід”.
Перше, що він зробив на вільній території, – зайшов на заправку. Купив хот-дог і чашку кави.
“Це були найсмачніший хот-дог і найкраща кава в моєму житті”, – сказав він.
Відновившись, Олександр знову став до строю. Тепер він служить у 3-й Окремій штурмовій бригаді ЗСУ, провадить аеророзвідку, коригує вогонь.
Він не раз говорив, що пише книгу про свою історію – аби пам’ять залишилася. А у 2025 році Президент України нагородив його найвищою державною відзнакою – Герой України.
Ця історія – нагадування нам усім: сила не в зброї, сила – у незламному серці. 
|
