Наш бронепотяг повертався до м. Г., їхав потихеньку. Був вечір. По всіх вагонах козаки лягали вже спати. Я був в “кляснім”, старшинськім, вагоні, але потім пійшов до вагону, де був мій бунчужний й козаки. Вони мене радо прийняли, зробили мені в кутку постелю з соломи; я ліг і зразу ж заснув, бо був дуже стомлений подіями останнього дня...
Нараз сталося щось страшне. Я прокинувся, бо почув, що наче чимсь дуже гострим і з великою швидкістю прокололо мені ногу. Прокинувся... Почув рушничні та кулеметні стріли, крики “ура”... Потяг наш, як я скоро спостеріг, не рухався; були відкручені рельси, й паротяг зарився в землю. Біль в нозі зраджував моє поранення. Надворі вже світало, але в вагоні було ще темно...
Наразі рознісся сильний галас, і крики “ура” близько, біля самих вагонів, дали знати, що наш бронепотяг в полоні у большовиків. Якийсь козак з нашого вагону, що перед тим був притаївся й сидів тихо, відсунув на половину двері вагону та з рушницею в руках стояв на дверях, не знаючи, що робити, бо вздовж вагонів бігали юрби більшовиків. Його зразу побачили й зачали кричати “бросай вінтовку!”. Козак кинув; потім йому крикнули: “Саскаківай!” Він скочив, і відразу ж почулося кілька стрілів – козак впав забитий на місці...
Крізь відчинені двері виднілося поле й ліс; на полі лежало кілька забитих – це були ті, що пробували втікати з бронепотягу до лісу та яким не пощастило. В вагоні поруч зі мною лежали два козаки, обидва, як і я, тяжко ранені. В другім кутку лежало кілька забитих. Проти відчинених дверей, головою до входу, лежав забитий козак, в котрого була цілком розбита голова, кров та мозок оплямили двері...
Большовики бігали по вагонах і грабували. Нарешті й в наш вагон вривається натовп; з криком і страшною лайкою почали стягати з нас взуття й одяг. В мене була роздроблена кість, нога страшенно боліла. Один “товариш”, прислонивши до стінки рушницю, почав стягати з мене чоботи. Рушниця впала мені на ранену ногу, та я несамовито крикнув. Тоді ззаду стоявший большовик вдарив мародера по шиї з окриком: “Не відишь, на больную ногу упала!..”, а стоявший в стороні молодий червоноармієць, верхним виглядом подібний до учня-реаліста, подивився на мене з жалем і промовив: “Какой молодой!..”
Большовики пограбувавши нас, побігли по других вагонах, але скоро серед них почалася паніка – десь там появився відділ нашої кінноти. Большовики, хапаючи награбоване, почали втікати, але ось в двері вагону влазить людина малого росту, чорний, в шкіряній тужурці, з наганом в руці. За ним слідував червоноармієць, який називав його “товаріщ-камендант”. Коли він влазив до вагону, я подивився йому в вічі; в мене все захололо, я побачив, що помилування не буде. Тільки він вліз у вагон, зразу ж в упор вистрілив між очі раненому, що лежав посередині; голова цього нещасного була нарівні з моєю, – наші голови майже торкалися. Я бачив, як густа кров полинула йому з рани й заллила йому очі, лице. Він конвульсивно здер з моєї голови шапку і змяв її. Але цей чорний товариш-командант не дивився на наслідки свого діла, а той, що стояв позаду, відвернувся й дивився крізь відчинені двері в поле. Було видно, що вони обидва не могли дивитися до очей своїм жертвам.
Пристріливши середнього, цей комендант направив свого нагана на мене майже в упор, але очі відвів у бік. Я побачив перед своїми очима чорну діру дула нагана, в голові промайнула думка “кінець...”. Я зажмурив очі, серце перестало битися, я зімлів... В той самий мент, коли він вистрілив, мабудь, зажмуривши очі, я інстинктовно мотнув головою, бо куля голови не заділа. Порохом трохи опалило мене, а барабанна перепонка правого уха лопнула...
Моє щастя, що в мент стрілу я зімлів та лежав нерухомий, мов мертвий. Це сталося 23-го травня 1919 року о годині 5-ій ранку, в день мого янгола.
Скільки пролежав я без пам’яти, не знаю. Пам’ятаю лише, як поступово верталася мені притомність; я відчув, що можу мислити, але я не почував тіла – було страшно темно, бо очі мої були залляти кров’ю того, що лежав біля мене та до котрого я притулився обличчям... Перша думка, яка прийшла мені в голову, що я є “вбитий”. Мені стало страшно, що я ще після цього можу думати й що кругом така темрява. До цього я ще не вірив в позагробне життя душі; особливо було страшно, що кругом така темрява.
“Невже ж, – думаю собі, – на тім світі така темрява”, бо я не припускав навіть думки, що я живий. Я рахував, що це так думає моя душа. Потім мені захотілось подивитись на своє тіло; мабудь, я спробував відчинити очі та поворохнувся, бo відразу ж відчув своє тіло. Тоді зрозумів, що я ще живий. Права сторона голови була горяча, – я рішив, що в мене голова пробита кулею та що мені залишилося ще жити кілька годин і в муках вмерти. Мене це страхало, і я рішив застрілитися; помацав руками коло правого боку, але зброї вже не було...
Все тіло нило тупим болем. Мене охопила якась страшна байдужість. Хоч лежав я серед забитих та весь в крови, але нічого мене не вражало. Здається, здібність почувати десь зникла, я лежав мов деревляний...
Згодом почув, що біля вагонів хтось ходить та боязко шепочеться. То були селяне, які прийшли дограбовувати те, що не забрали большевики. Кілька голів заглянуло до нашого вагону, але, побачивши купу забитих і між ними одного живого, що лежав непорушно і дивився вверх очима, в яких не було видно ні життя, ні почувань, жахались і відходили від вагону.
Але скоро почув я говір багатьох людей, до вагону заглянув чоловік у білому фартусі й до когось крикнув: “Тут є!” Зараз же до вагону ввійшла доктор, три жінки в білих фартушках з червоними хрестами на них та санітар, який відтягнув від мене вбитих. Доктор і сестри почали робити мені перев’язку, розрізали чобіт. Нога була в страшному стані – роздроблена кістка, кілька великих рваних ран, – очевидячки, я був ранений кулеметною чергою.
Я хотів подивитися на свою ногу, але сестри мені не дали. Одна присіла, положила мою голову собі на коліна. Друга схилилась наді мною так, щоб я не міг бачити, що там мені роблять з ногою.
Моя голова лежала на колінах сестри, вона мені щось говорила, нахилилася наді мною, дивилася мені до очей... Того погляду я ніколи не забуду... Її очі дивилися на мене з таким жалем, з такою ласкою, з якою дивиться тільки мати, коли гине її дорога дитина...
Мені так гарно стало на серці... Пригоди минулого дня були такі тяжкі, я не бачив ні одного співчуваючого погляду, і зараз – стільки ласки... Я сильно розплакався, а вона мене голубила і заспокоювала...
Цей образ жінки в білім фартусі з червоним хрестом назавше лишився в моїй пам’яти.
Тоді я зрозумів, скільки щастя й радости мали ранені, бачучи біля себе цих білих, світлих янголів. Ще й тепер, коли я зустрічаю жінку в білому з червоним хрестом, моє серце переповнюється до неї повагою, любов’ю, вдячністю... Правопис збережено. Канд. інж. Леонтій ТАНЦЮРА (посмертне публіковання) Від друзів. Смерть знайшла його в Подєбрадах через 9 років. “Самогубство сталося коло 7-ої години вечора на луках села Клук біля Подєбрад: перший стріл поцілив собі в серце, але, мабуть, зістав в живих, – тоді вистрілив собі ще. (…) Покійний не залишив жадного допису, але з переглянутої переписки та з тих балачок, що він вів перед смертю, можна догадуватися, що він розчарувався в житті на ґрунті тяжких, ненормальних умовин емігрантського життя та пережитих страхіть останньої московсько-української війни. (…) Містимо його спогади, де читач побачить, як він вже раз дивився у вічі смерті та як душа його була скалічена московськими окупантами... Непевність положення його після скінчення високої школи – це була остання крапля, що переповнила келих терпіння: він часто застановлявся над тією думкою, що станеться з ним, коли закінчить Академію. Покійний був студентом 8 семестру, пильно вчився, та, здавалося, ніщо не віщало сумного кінця! За кілька місяців мав одержати дипльом інженера. Не судилося!..”
Похований на міському цвинтарі у Подєбрадах (Клук, поховання № 22). Могилу впорядковано та адаптовано Міжнародною асоціацією українців “ЄвроМайдан” за сприяння Посольства України в ЧР у 2018 році (оплата до 19.12.2028). Дж.: Некрольоґ // Студентський вісник (Прага). – Річник VI. – 1928. – Ч. 3. – С. 8.
Танцюра Л. Мої спогади з визвольної боротьби // Студентський вісник (Прага). – Річник VI. – 1928. – Ч. 3. – С. 8 – 10.
Повністю публікується вперше.
Публікація Романа Коваля. 
|
