– Ньи, ти ще молодий, а мені он дев’яносто заглядає. Ще Олька, що на краю Баранівки з козами жиє, трохи старша, а я тутечки, у центрі, бо діти забрали на зиму та й не пускають, жию собі у своїх Кузьмаків у добрі і теплі. Правда, за Баранівкою, за хатою свою скучаю.
– На Баранівці дід Баранчик жив....
– Ага... Ворчливий був. Тако, нахмуриться: “Ах ти така-сяка...”, але добрий. Знав відмовляти і примовляти.
– А дощ притягав?
– Ого, ще й як... Полуднаємо з дівками на краю поля над Дирлом. Жара вже другий місяць така, що й ну, ні краплинки з неба. А Анелька Думанська та й каже: “Нінцю, отако стань на кладці і зіпрись на оринку, щоб Кифір, коли зараз буде іти, тебе легенько схоче обминути, то лиш притулиться, а ти його задом буц – і в річку”. Стала, як веліли дівки. От іде Баранчик, легенько так минає мене, а я його брик – і полетів горілиць із кладки...
Всі регочуть, аж заходяться. Кифір встає, а з нього, як із хмари, вода струменями дзюркочить. Подивився на нас так довго-довго та й каже:
– Що, бл… дощу захотіли... Буде вам дощ.
І пішов собі на другий бік.
Вже ввечері на село напала така злива, що чуть ту кладку не знесло...
Микола КРИЖАНІВСЬКИЙ, скульптор |
