Я знав його ще з початку 1980-х, коли працював лікарем на Корчуватому (це околиця Києва). Почалося з того, що він застудився і звернувся до мене по допомогу. Нас зблизила українська мова. Іван з Тернопільщини. Народився в с. Вигоді Заліщицького району. А я з Горлівки. І саме мова об’єднала нас.
Так сталося і з Ольгою Страшенко, яка працювала бібліотекаркою на Корчуватому. Вона також прийшла до мене на прийом – ще коли наша поліклініка була на Мишоловці, тобто з нею я заприятелював ще раніше. І теж українська мова стала чинником єднання. Ольга читала мені на прийомі (на вухо) українські вірші, які публічно ніколи не наважувалася читати. А в коридорі сиділа чимала черга…
Іван працював двірником, це допомогло йому здобути пристанище в Києві – однокімнатну службову квартиру на першому поверсі. Згодом її приватизував. Це була його обитель. Хоч і бідненька, але охайна.
Але Іванові в ній було тісно. Його на мандри підбити було легко. Він мене вивозив багато, переважно до Холодного Яру. Його машину ми називали драндулетом. Вона могла в дорозі поламатися. Коштів на пальне ні в нього, ні в мене особливо не було, тож пригадую, коли їхали з гори, Іван вимикав двигун, щоб трохи зекономити пальне.
Іван завжди мені допомагав – чи ремонтував електрику, чи бачок у туалеті, чи щось ще… Він був майстровитим і добрим. До нього завжди було легко звертатися по допомогу. Він охоче відгукувався і приїжджав до мене щось полагодити.
Книг він особливо не читав, але розум мав живий, практичний. Вдачі був гарної, теплої, людяної, веселої, компанійської. Був свідомим українцем, знав, хто нам такі москалі та інші “друзі”. Тож був козаком Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” ще з 1990-х.
Іван мав дар впливати на психіку людей, гіпнотизував їх – наближав долоню до обличчя, щось ворожив і людина заточувалась, а він ловив, щоб не впала. Я був свідком, як він розігнав хмари над с. Красним Заліщицького району – під час літнього табору ім. Миколи Міхновського, який я організував для київського хору “Цвітень” та хлопчиків школи бойових мистецтв “Спас” із Запоріжжя в 1997 році. Було багато свідків цієї дивовижної історії. Іван розігнав хмари у безвітряну погоду! А недовірливі спершу над ним сміялися…
– Іване, ти дідько, – з любов’ю казав я.
Він смівся і погоджувався. Хоч і ходив до церкви християнської.
Ще він рівняв хребти. Лікував людей якимось своїм методом. Навіть від гарячки врятував одного приятеля чи родича. Розповідав мені цю смішну історію, яка засвідчила, що він знав психологію хворої людини, входив у довіру до пацієнта і використовував це для його лікування..
Іван завжди брав участь у заходах ДСУ та Історичного клубу “Холодний Яр”, у вшануванні героїв Холодного Яру. Він любив товариство, особливо коли можна було з гарними людьми почаркувати. На жаль, у цьому питанні він не мав гальм. Не переказуватиму сумних історій, пов’язаних із цією його особливістю… Але коли мені стало нестерпно, коли він з люттю і матюками вимагав ще й ще горілки у Цвітній у хаті славного діда Карбали, я відмовив йому у дружбі. На ранок він вибачався, намагався все перевести в жарт:
– Романе, то не я винен, то горілка…
– Іване, я не приймаю твоїх вибачень.
І поставив крапку в наших стосунках.
Він не один рік підкочувався, намагався відновити стосунки, але я цього не хотів – Іван для мене перестав існувати.
Останній рік він не виходив з лікарні, телефонував до мене. Я не був з ним делікатним, пригадав деякі історії. Невелику допомогу все ж надав, але не від доброго серця, а щоб потім не дорікали, що не допоміг товаришеві в біді. Так йому і сказав.
Його пристрасть до міцних козацьких напоїв не дала йому можливості створити міцну українську родину та пустити у світ малих козаків… Яка жінка могла таке довго терпіти!
І все ж, попри прикрий життєвий фінал, підтверджую: Іван був добрим, приязним, свідомим українцем, харизматичною людиною, козацької вдачі.
Мандруй, Іване, у нові світи! Впевнений, що і там ти знайдеш козацьке товариство! Або десь прилаштуєшся на Чумацькому Возі.
Обіймаю! Роман КОВАЛЬ На світлині Володимира Захарука – Іван Дудка. Село Медведівка, квітень 2014 р. 
|
