(20.08.1939, Житомир – 6.05.2025, Київ) Україна залишилася без Валерія Шевчука, одного з полісько-житомирської плеяди.
Це страшна й непоправна втрата.
Бо він – чи не останній Великий Письменник.
Бо він розкривав таємниці літописів, легенд і казок, співчуваючи волхвам і язичництву.
Бо він дружив з українськими аріософами.
Тримав на собі цілі брили XVI – XVIII століть, відкриваючи незнану доти героїчну поезію Українського середньовіччя й бароко.
Бо його дослідження “Енеїди” Котляревського стояли на голову вище неаналітичних політизованих міркувань радянських айзенштоків.
Бо він однаково легко писав казки, підліткову прозу, магічний реалізм, середньовічний трилер і філософські романи.
Він був світлим і дуже добрим і ніс у собі те добро, випромінював його через кожен свій рядок.
Він чув шепіт трави, через який говорять століття, він відчував біль древлян і жагу борні козаків. Від суєтного світу він ховався в архіви, латиницю, староукраїнську й старопольську. Він як ніхто заслуговував на екранізації – і майже їх не мав. Він як ніхто заслуговував на Нобелівську премію – і так і не був на неї висунутий, бо політика була йому чужою, вислужуватися не вмів і не хотів, а в Четвертій і П’ятій республіках свідомо зрощували сучукрлітівський бур’ян. Ті, кому було миле бубабукання, його не читали, а в сучукрлітераторів він викликав заздрощі й нестримне бажання наслідувати, бодай прикинутися таким – а вони не могли.
Він такий був один.
І тепер його не стало.
П’ята республіка не помітить його відхід у Вирій, заклопотана тиражуванням графоманії в уніформах і бронежилетах, знесенням пам’ятників подіям XVIII століття і здиранням меморіальних дощок, хаотичним перейменуванням вулиць і співом недолугих речівок. Не помітить соцмережний загал, який переживає, чи достатньо він толерантний і чи правильно продемонстрував дозволений патріотизм. Зате помітять Боги... Костянтин РАХНО, доктор історичних наук 
|
