Традиції бойового братерства українців та латишів сягають доби 1917 – 1922 років. Тоді чимало латвійців служили і воювали за свободу українського народу у Збройних силах Української Держави гетьмана Павла Скоропадського та Армії Української Народної Республіки доби Директорії. Це полковники Едуард Едель, Петеріс Радзіньш, підполковники Яніс Цеплітіс і Петеріс Мікельсонс, підпоручики Карліс Дренґеріс і Арнольд Друкевич та багато інших. Згодом більшість із них, повернувшись на батьківщину, взяли участь у боротьбі за свободу Латвії та розбудові незалежної Латвійської Республіки впродовж 1920 – 1930-х років.
Один із найвідоміших латишів, які воювали за вільну Україну у складі Армії УНР, – командир 2-го куреня полку Чорних запорожців, заступник і виконувач обов’язків командира полку Чорних запорожців (на час лікування Петра Дяченка) Карліс Броже (Karlis Broze) (1887–1941) [5].
Латиш за походженням, Карліс Яніс Броже народився 12 листопада 1887 р. в м. Буртнеку Цесиського району Латвії (нині – с. Буртнієкі Валміерського краю). Після строкової служби в армії Російської імперії перебував у запасі нижніх чинів. Утім, військова кар’єра не приваблювала молодика, який прагнув учителювати і після закінчення 1911 року Петербурзького учительського інституту працював повітовим учителем [5]. Після початку Першої світової війни мобілізований до російської армії. 19 січня 1916 р. закінчив Оренбурзьку школу прапорщиків (в одному взводі з Петром Дяченком, разом з яким служив згодом в українській армії), Оранієнбаумські кулеметні курси (1916). Останнє звання у російській армії – поручик [6, с. 61].
За час служби в царській армії Карліс Броже нагороджений орденом Святої Анни 2-го, 3-го та 4-го ступенів, орденом Святого Станіслава 2-го та 3-го ступенів, а наприкінці травня 1917-го зазнав важкого поранення від уламків ручної гранати, яка вибухнула в руках одного з товаришів по службі. Подальша доля привела його до Збройних сил Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, а відтак і Армії УНР [5].
У липні 1919 р. захворів на тиф, перебував в одній з лікарень Проскурова, де його упізнав товариш юних літ – Петро Дяченко, командир Кінного полку Чорних запорожців. І забрав до полку. Одужавши, виконував обов’язки старшини для доручень при командирові полку Чорних запорожців, а в січні 1920 р. став командиром 2-го куреня [6, с. 61].
До речі, командарм Армії УНР під час Першого зимового походу Михайло Омелянович-Павленко називав чорних запорожців найкращою та найбільш дієздатною частиною українського війська. Ось що він, зокрема, писав про них у праці “Зимовий похід”: “Про Чорних запорожців треба говорити окремо: багато писалося та оповідалося про них недоброго, а чимало й гарного. (Командир полку полковник Дяченко; строєвий помішник – полковник Броже). (…). Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні, – десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців, про обози й згадувати не приходиться. Ніде не було більше забитих та поранених у боях, як серед Чорних. Полковник Дяченко сам не раз був поранений” [4, с. 176 – 177].
Карліс Броже брав безпосередню участь у багатьох боях під час славнозвісного Першого зимового походу Армії УНР. Не раз виявляв зразки героїзму та винахідливості – у боях за м. Золотоношу (5 лютого 1920 р.) [1, с. 73], с. Устя біля м. Бершаді (6 березня 1920 р.) [1, с. 86], м. Вознесенськ (15 квітня 1920 р.) [2, с. 207], м-ко М’ястківку (4 травня 1920 р.) [1, с. 115] та багато інших населених пунктів України. За участь у Зимовому поході нагороджений Залізним хрестом УНР.
Під час бою за с. Устя запорожці “від полонених довідалися, що в районі м. Бершаді стояв ІІ Галицький корпус, який нібито разом з москалями налічував 12.000 чол. Отже, думати про атакування м. Бершаді не приходилося. Проте полк. Дяченко на світанку 6.ІІІ рушив з полком на м. Бершадь. Всіх здивував цей намір командира, але йому так вірили козаки, що ніхто не мав сумнівів щодо успіху операції” [1, с. 86].
Командир полку Чорних запорожців Петро Дяченко згодом розповідав про деталі цієї блискучої операції, під час якої не було пролито жодної краплі братньої української крові: “Перед світанком полк підійшов до с. Устя, що за 8 км від Бершаді. Біля села полк затримався. Викликав обох командирів куренів. По короткій нараді поручник Броже із 2-м куренем риссю пішов у село, а за ним решта полку кроком. Поручник Броже реабілітувався за Золотоношу: без жодного стрілу обеззброїв курінь піхоти, батарею та кулеметників. Галичани чекали ворога, бо застави були виставлені, але, не дочекавшись, поснули сном праведників. Завдяки цьому, не проливши ні краплі братньої крові, полк добув те, про що мріяв, – гармати. Полк узяв 4 гармати, 4 гарматні скрині з набоями, 2 важких кулемети («Шварцльозе». – Ред.), 15 возів і понад 120 коней. Наказав Галичанам вишикуватися і запропонував перейти до нас. До 50 стрільців погодилися стати козаками, переважно гармаші, як видно, не хотіли кидати гармат, а решта залишилася. Наказав не виходити, поки полк перебуватиме в селі” [2, с. 69]. За іншими даними, “полк здобув 2 гармати (2 були зіпсуті), 88 коней та 6 кулеметів і вирушив в напрямку на Гайворон” [1, с. 86].
Із 28 серпня до 7 жовтня 1920 р. (під час лікування пораненого полковника П. Дяченка) Карліс Броже виконував обов’язки командира полку [6, с. 61].
“Полк перейняв поручник Броже, – зазначав у своїх мемуарах командир полку Чорних запорожців Петро Дяченко, – мій заступник. Броже, за національністю Латиш, одного випуску військової школи зі мною, якого я під Проскуровом підібрав по його хворобі на тиф. Довший час поручник Броже їздив за полком і аж у Зимовому поході став командиром 2-го куреня, а по підході сотника Божка – моїм заступником. Добрий старшина, але не знав української мови, з чим не мирилися козаки” [2, с. 107].
Є, втім, і інші свідчення. Латиш намагався уникати російської, якої не любив, і намагався говорити українською. Козаки посміювалися над його спробами, однак любили й поважали командира за хоробрість та уміння керувати боєм. Йому справді неодноразово доводилося командувати Чорними запорожцями під час переможних боїв, як-от 30 травня 1920 року в бою проти більшовиків поблизу с. Вербки (нині село у складі Тульчинського району Вінницької області). Тоді, за спогадами очевидця, “гаряче було москалям не так від травневого сонця, як від вогню Чорних пластунів та від влучної стрілянини гарматчиків” [7].
“Броже – латиш за походженням – хоч і був свято переконаний, що сам балакає по українськи, мовою українською не володів, а лише російською, якою балакав з латишським акцентом, вставляв поодинокі українські слова. А в цей же час поручник не любив російської мови. Тому він і при тому допиті селянина перервав його цілком поважною заввагою: «Дядька! Што ж ти палакаєш па масковськи? Палакай со мной как я – на рітнай мовє». Веселий сміх козаків не образив поручника, бо він добре знав, що його Чорні любили і поважали за неустрашимість у атаках і добре уміння керувати боєм” [Петро Дорошенковець. Поміж Чорними (Український Робітник (Торонто). – 1937. – Ч. 48. – 3 грудня. – С. 3)] [7].
Латиш успішно командував полком. Про це свідчить, зокрема, і визволення від більшовиків 25 вересня 1920 р. м. Проскурова, населення якого вітало Чорних запорожців квітами [2, с. 115].
Під час передачі полку полковникові Петру Дяченку генерал Михайло Омелянович-Павленко висловив подяку Карлісу Броже і наказав представити його до підвищення в наступний ранг [5].
Після загального наступу Армії УНР, що розпочався 15 вересня 1920 р., “події мінялися як в калейдоскопі, й накінець 18-го жовтня 1920 р. ворог остаточно був зломаний (під Летичевом. – Авт.) і Запорожці попрямували далі на Літин. В авангарді дивізії йшов 1-й кінний полк Чорних Запорожців під командою поручника Броже, який заступав раненого в боях на Дністрі полковника Дяченка” [3, с. 14].
Похідним маршем ішов полк шляхом на Літин у полковій колоні. Дорогою на Літин командант полку поручник Броже вирішив завітати у с. Багринівці, де, за словами місцевих селян, перебувала щонайменше бригада червоних.
Під покровом темряви козаки, розділившись на групки по 3 – 4 особи, рушили по хатах і почали витягати переляканих несподіванкою комуністів. До речі, в одній із хат вдалося навіть виловити переляканого червоного комбрига (на жаль, тому вдалося невдовзі втекти) [3, с. 14 – 15].
“Наслідки нічного наскоку Чорних Запорожців на Багринівці, – пригадував пізніше сотник Борис Монкевич, – були досить показні. Окрім відкинення ворога, майже без втрат з боку Запорожців, аж до Літина, полк захопив багато полонених, кілька кулеметів, масу рушниць, гурт худоби й величезний, в 100 фір, обоз з майном. Крім того, полк набув значну кількість верхових коней, що було найціннішим для нього.
Втрати полку – 2 козаки забиті і один ранений. Багато полонених одразу попросилося, щоби їх приняти до полку. Прийняли тільки українців і татар, яких залічили до пластунського куріня” [3, с. 16].
23 грудня 1920 р., після завершення бойових дій Армії УНР проти червоних, Карліс Броже виїхав до Латвії.
10 квітня 1921 р. вступив на службу до Міністерства внутрішніх справ Латвії, був начальником 1-ї дільниці поліції Валміерського повіту. З червня 1935 р. – начальник 2-ї дільниці поліції в Ризі [6, с. 61 – 62]. 1932 року був нагороджений орденом Трьох Зірок Латвійської Республіки [5].
Принагідно зауважимо, що сотник Армії УНР Борис Монкевич у 1933-му зі щемливими нотками згадував побратима: “Поручник Броже!.. Де він тепер цей хоробрий лотиш, цей благородний лицар-чужинець, який бився в наших рядах за визволення України з лабет червоної Москви. Говорять, що він тепер є начальником повіту в своїй вільній і незалежній Латвії. І напевно так добре тепер керує повітом, як колись керував полком Чорних Запорожців” [3, с. 14].
6 липня 1940 р., після окупації Латвії російськими військами, звільнився з поліції за власним бажанням [6, с. 62]. Невдовзі Карліс Броже був заарештований каральними органами і розстріляний 1941 року. Точна дата смерті героя, доля якого єднає історію боротьби за незалежність України і Латвії, на жаль, невідома.
Героїчний життєвий чин латиша Карліса Броже є ще одним яскравим свідченням братерської дружби та взаємодопомоги народів Балтії та України в боротьбі як із білими, так і червоними московськими колонізаторами. Костянтин ЗАВАЛЬНЮК, Державний архів Вінницької області Портрет Карліса Броже намалював Василь Перебийніс. Джерела та література:
1. Доценко Олександер. Зимовий noxід (6.XII.1919 – 6.V.1920). – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2001. – 376 с.
2. Дяченко П. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР // Упорядник і редактор Р. Коваль. – Київ: Стікс, 2010. – 448 с.
3. Монкевич Б. Нічний наступ Чорних Запорожців на с. Багринівці // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1933. – Ч. 10. – Жовтень. – С. 14 – 16.
4. Омелянович-Павленко М. Зимовий похід. – Каліш: Друк. вид-ва “Чорномор”, 1934. – 192 с.
5. Печерський Антон. Бойовому братерству України та Латвії понад століття: Карліс Броже // https://armyinform.com.ua/2022/11/14/bojovomu-braterstvu-ukrayiny-ta-latviyi-ponad-stolittya-karlis-brozhe/.
6. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921). Книга 1. – К.: Темпора, 2007. – 536 с.
7. Юзич Юрій. Переможний бій Чорних Запорожців під командою латвійця Карліса Броже // https://www.istpravda.com.ua/articles/2020/05/30/157590/. 
|
