Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Червень 2002 року


Той, хто хоробро б'ється, не гине
Якби не було русифікації,
то не треба було проводити українізації.
Савелій НАДЮК
 
ВАГА ВЕЛИКОГО ЗАПОВІТУ
Народ має право жити, коли він має силу жити.
Микола МІХНОВСЬКИЙ

Нащадок старого козацького роду Микола Міхновський народився у 1873 р. у с. Турівці Прилуцького повіту на Полтавщині. Батько Миколи - Іван, свято беріг національні традиції і, як парох цього села, сміливо правив богослужіння українською мовою.
Після закінчення Прилуцької гімназії Микола вступив на правничий факультет Київського університету імені Святого Володимира.
Влітку 1891 року на могилі Тараса Шевченка в Каневі українські студенти Іван Липа, Микола Байздренко, Володимир Боровик та Михайло Базькевич створили нелегальне Братство тарасівців. Його програма була складена в містечку Глинську (тепер село в Роменському районі Сумської області). У Києві до них приєднався Микола Міхновський, який розробив основні засади Братства і організував найчисельнішу групу тарасівців. До Братства належали Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Микола Вороний, Володимир Самійленко, інші визначні письменники та науковці. У 1893 р. російській поліції вдалося розгромити організацію.
В січні 1898 р. Міхновський переїздить до Харкова, де відкриває власну адвокатську канцелярію. Невдовзі він здобув неабияку популярність як успішний адвокат. У 1906 році на т. зв. Лубенському процесі двох українських діячів - братів Шеметів - засудили до страти, але завдяки майстерності адвоката Міхновському вони були звільнені.
Захоплений успіхом Міхновського відомий російський письменник Володимир Короленко підійшов привітати Міхновського, але той, заклавши руки за спину, відповів: "Я зрадникам свого народу руки не подаю". Цей вчинок красномовніше за будь які фрази говорить про принциповий і безкомпромісний характер Міхновського. Короленко пізніше згадував, що таке ставлення Міхновського змусило його задуматись і під іншим кутом подивитись на свою позицію і на поневолений стан України. Олена Теліга у своїй праці "Партачі життя" також наводить цей факт, як взірець цивільної відваги. Цікавий факт наводить історик Іван Головацький. "При відкритті цього пам'ятника (Івану Котляревському. - В. Р.) в 1903 р. на урочистому засіданні в Полтавському театрі галичани Романчук, Лопатинський та інші виступали українською мовою. Після них українською мовою виступив Микола Міхновський, але голова міста Трегубов зажадав, щоб він говорив російською. На це автор "Самостійної України" відповів, що привітання написане українською, і він не має права читати його інакше.
На заяву голови, що він не допустить промови по-українськи, Микола Міхновський гордо відповів: "Мені доручено передати Вам цей привіт, але коли ви не хочете слухати, то я не можу його вам передати". Згорнувши привітання, поклав його до кишені, а потім додав: "Я можу вам віддати лише палітурку, в якій був адрес" - й поклав на стіл порожню обгортку. Вдячна публіка вшанувала Миколі Міхновському гучну овацію. Слідом за ним вийшли інші делегати, і, ховаючи привітання до кишень, клали на стіл порожні обгортки. Це відбувалося під безперервні оплески і окрики   публіки: "Слава!"
Взимку 1900 року колишні тарасівці та їхні однодумці створили у Харкові Революційну українську партію (РУП). Програмою РУП став маніфест Міхновського "Самостійна Україна", виданий у Львові накладом 1000 примірників. Ця невеличка за обсягом, але багатюща за змістом брошурка, яка вийшла мізерним накладом, здійснила радикальний переворот у думках і помислах цілого покоління.
Невдовзі Міхновським, Макаренком і братами Шеметами було засновано виразно націоналістичну Українську народну партію (УНП), котру слід вважати прямою спадкоємницею Братства тарасівців. В 1904 році при УНП було створено бойовий відділ "Оборона України" під керівництвом Віктора Чехівського.
Микола Міхновський відомий і як перший видавець української періодики. У 1905 році  в Лубнах за сприяння Міхновського виходив селянський часопис "Хлібороб", але влада заборонила його. В 1906 р. Міхновський у Харкові випускає газету "Слобожанщина", котра також невдовзі була заборонена. Подібна участь спіткала й газету "Запоріжжя", що видавалась ним у Катеринославі. У 1912 р. в Харкові майже рік Міхновському вдається випускати часопис "Сніп".
З початком Першої світової війни офіцера запасу Міхновського було мобілізовано та призначено до військового суду.  Знаючи, якого розмаху і впливу набрав легіон Українських січових стрільців (УСС) по той бік фронту, Міхновський намагається ініціювати українські відділи в царській армії, але на той час цей задум не знайшов належної підтримки.
Лютнева революція 1917 року застала поручика Миколу Міхновського у Києві, де він працював в Київському окружному військовому суді. Російська армія деморалізувалась і розпадалась на очах. В середовищі українських вояків Міхновський організовує націоналістичні гуртки. Розуміючи, що "тільки меч, а не слова здобуде нації права" 15 березня 1917 р. він підготував і провів Перше українське військове підготовче віче, на якому була проголошена ідея створення Української армії. 23 березня з ініціативи Міхновського було скликано Перший український військовий з'їзд за участі понад 1000 делегатів - солдатів і старшин. А вже 29 березня Міхновський засновує Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка і розпочинає організацію українського війська, долаючи опір соціалістів, зокрема Володимира Винниченка та Михайла Грушевського.
В ніч на 19 липня полк ім. П. Полуботка, роззброївши російську залогу Києва, закликав Центральну Раду проголосити незалежність України. Але задурманені соціалістичною блекотою "українські демократи" за допомогою богданівців, якими керував зрадник Юрій Капкан, підступно роззброїли полуботківців і під вартою тих самих російських загонів, яким повернули зброю, відправили "бунтівників" у фронтову м`ясорубку, поспішивши уклінно доповісти про свої "успіхи" Керенському...
"...Успішний виступ українських самостійницьких сил проти московського наїзника в липні 1917 року закінчився несподівано - трагічною перемогою "дядьків отечества чужого", яка звела внівець весь революційний розмах пробудженої української національної стихії" (Мірчук П. Трагічна перемога).
Тільки пізньої осені Микола Міхновський зміг повернутись до Києва з Румунського фронту. Та шанс було втрачено. 22 січня 1918 року Центральна Рада під тиском обставин на вимогу самостійників, котрі блокували приміщення, все ж проголосила незалежність України. Та війська Мурайова вже підходили під Київ...
У 1919 - 1923 роках Міхновський працює викладачем на Кубані, веде там дослідницьку та просвітницьку діяльність. Після повернення в 1924 року до захопленого більшовиками Києва налагоджує стосунки з українськими діячами. На той час за ним вже постійно стежило ЧК...
Життя Миколи Міхновського   обірвалося 3 травня 1924 року.
Один із засновників Братства тарасівців, Української народної партії (УНП), автор знакової праці "Самостійна Україна" (а відтак засадничих гасел українського революційного націоналізму "Україна для українців!" та "Одна, єдина, неподільна від Карпат аж по Кавказ самостійна Україна!"), автор проекту Конституції України, творець українського війська - Микола Міхновський усе своє коротке, але велике життя віддав повністю, без останку, служінню українському народу, служінню Національній Ідеї. Кожним своїм полум'яним словом, кожним своїм вчинком він наближав час постання Великої Держави, Української України.
Скупі біографічні дані лише  в загальних рисах окреслюють образ того, хто своїм могутнім словом викликав із,  здавалось, назавжди забутих дідівських могил і курганів, козацький непокірний дух і козацьку бойову звитягу.
На творах і чинах Миколи Міхновського виховувались і виховуються нові покоління борців-націоналістів, адвокатів нації.
Сьогодні офіційна Україна не влаштовує академій на честь Міхновського, немає ні пам'ятників, ні меморіальних дощок тому, хто все своє життя поклав на олтар її незалежності - ні в Києві, ні в Харкові, ні в Полтаві, ні в його рідній Турівці немає вулиці, яка б носила ім'я Великого Українця. Невідоме навіть місце його поховання... Нікуди принести і покласти квіти...
Вшановуючи пам'ять Миколи Міхновського мусимо усвідомити, що ми ще не маємо тієї України, візія якої осявала дорогу нашим славним попередникам, тієї України, за яку проливали кров герої Крут і Базару, холодноярці, бойовики УВО, підпільники ОУН, вояки УПА.
Саме тому сакральні гасла, виголошені Міхновським сторіччя тому, сьогодні накреслені на наших знаменах.
На грані двох століть, коли недруги твердили, "що логіка подій, напрям і течія життя з непереможною силою пруть до повного вимирання, до повного винародовлення нашої нації", коли на чорному стягові, котрий загрожував замайоріти над Україною, невблаганний напис пророкував "Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації", Микола Міхновський, всупереч логіці подій і прагненням ворожих сил, виголосив свою знамениту промову "Самостійна Україна".
"Самостійна Україна" - це епоха нашої історії. На переломі двох століть вона розпочинає наше горде і велике століття. Століття завершення і перемоги Української Національної Революції" (Володимир Шаян).
"Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров'ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерів стародавню любов нашої нації до Вітчизни і її свободи і ненависть до насилля над нами... Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України! Сини України!... Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось..."
Немов грім серед ясного неба, пролунав цей маніфест пророка в спаплюженій і приспаній Україні. "Самостійна Україна" палила мозок, від неї в мене кипіла кров", - згадує свої відчуття В. Андрієвський. Але з насторогою і нерозумінням, а правильніше сказати - з переляком зустріли гасла та ідеї Міхновського інтелігенти - "українофіли", котрі воліли "робити так, щоб ніхто не бачив їхньої роботи".
Про цих страхополохів писав Міхновський: "Ці покоління зробили український рух чимось смішним, чимсь обскурантним! Ці покоління надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії... Тактика й політика українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від них одсахнулася, симпатій же старої України вони не змогли собі приєднати".
Напевно така доля пророків - випереджати свій час і вербувати послідовників із наступних поколінь. Сучасники не розуміли Тараса Шевченка, не розуміли Лесі Українки, не розуміли вони і Миколи Міхновського.
"Вирішним для характеристики моральної постави Миколи Міхновського в останніх роках його життя аж до останньої хвилини залишається те, що Микола Міхновський ніколи не вирікався своїх ідей, ніколи не став до співпраці з ворогами Української нації та Української державності. Не вирікся він своїх самостійницько-націоналістичних ідей і не став на службу большевиків і тоді, коли складали покаянні заяви і ставали до співпраці з большевиками такі провідні діячі як Володимир Винниченко, проф. Михайло Грушевський та сотки інших їхніх партійних колег. Будучи в кігтях червоно-московського сатрапа, Міхновський залишився до смерті вірним наказові національної честі: "Краще впадь, але не зрадь!" (Мірчук П. Микола Міхновський - апостол української державності).
...У листопаді 1873 р. в селі Турівці на Полтавщині Господь дарував Україні Миколу Міхновського, котрий був покликаний у кризовий час занепаду своїм могутнім словом зірвати з України чорний саван зневіри, фарисейства і апатії, змобілізувати до життя і дії нові покоління українців, готових "силою взяти те, що нам належиться по праву, але відняте в нас теж силою".
З ідей Міхновського та його послідовників зродились легендарні чини січових стрільців, козаків Армії УНР, бійців УВО-ОУН-УПА.
Вічна пам'ять Миколі Міхновському і бойовикам Національної революції з-під стягу Миколи Міхновського.
 
Віктор РОГ,
голова МНК
 

Для України 9 травня не є святом

Чому ми маємо святкувати російські свята? Тоді давайте святкувати турецькі, грецькі і ще якоїсь держави свята. Чому тільки російські? Відомо, що совєтська армія вигнала німецьких окупантів, а привела російських. Совєтська армія ніколи не воювала за визволення Україну. Німці були в Україні 3,5 роки, а москалі - 350. То хто завдав Україні більше шкоди?
Кажуть, що Україна вийшла зі складу Росії. Може й так, але Росія з України не вийшла. І добровільно ніколи не вийде. З України її можна витурити лише силою.

Савелій НАДЮК,
ветеран війни і праці
м. Сміла
 

23 травня - Свято Героїв

Відзначення цього свята є свідченням нашої волі йти шляхом боротьби до найвищої мети - Державної самостійності, Могутності і Слави...
У день Свята Героїв ми маніфестуємо єдність із княжими дружинниками, козацтвом, гайдамаками, січовими стрільцями, героями Крут і Базару, націоналістами-підпільниками та повстанцями; ми присягаємо на вірність справі Свято-слава Хороброго, Володимира Великого, Сагайдачного, Хмельницького, Мазепи, Ґонти і Залізняка, Шевченка, Міхновського, Петлюри, Коновальця, Бандери, Шухевича, мільйонів відомих нам і знаних сьогодні лише Богові вірних  синів України.
В день Свята Героїв стають перед нашими очима образи тих, хто ніс тягар визвольної боротьби...
Герої залишили нам великий заповіт...
Свято Героїв мусить бути для нас днем іспиту совісті, днем, коли кожний поставить собі питання, що зробив він за рік, що минув, для здійснення заповіту тих, що лежать у могилах.

СЛАВА ГЕРОЯМ!
 

До Тараса всупереч СБУ та МВС

Відбулася спільна мандрівка Київської міської організації Молодіжного націоналістичного конгресу та Київської станиці Пласту. Мандрівка проходила неподалік Канева за складних погодних умов. Пластуни та члени МНК відвідали могилу Тараса Шевченка на Чернечій горі та, вшановуючи Пророка України, заспівали кілька пісень на його слова. На жаль, у місцевої міліції це викликано негативну реакцію. Вони спробували чинити опір, намагалися заборонити співати. На їхню, бачте, думку, коло могили Тараса Шевченка співати мають право лише кобзарі.
Надалі спільними зусиллями члена МНК Івана Фантича та пластуна Дениса Шолома в яру коло джерела була споруджена криниця. Потім відбувся вишкіл із бойового гопака та боротьби.
Повертаючись до Канева, мандрівники відвідали заповідник біля Чернечої гори і знову зійшли до могили Тараса Шевченка, де були неадекватно зустрінуті, на цей раз, вже співробітниками СБУ. Нашивки та пов'язки на рукавах камуфляжних курток викликали душевний неспокій і навіть розгубленність мужніх працівників спецслужб, які мали завдання забезпечити недоторканність іноземної делегації, що ось-ось мала з'явитися.
В той же день робітники МВС України незаконно конфіскували документи в одного з юних мандрівників.
Від'їжджаючи до Києва, не один юнак замислився над проблемою перевиховання особового складу міліції та СБУ. От тільки ніяк не могли дійти згоди - з пряника чи палки почати перевиховання?

Віктор  ДОБРИЙВЕЧІР
 

Мученики за Батьківщину1
(згадка повстанця Богдана)

Після тих всіх знущань і грабунків, яких припустилися московські большевики над нашим народом, по всій Україні почались повстання проти них. Проти тої "робітничо-селянської влади", яку наш народ спочатку вітав... Дуже скоро наш народ переконався, що з Москви, навіть червоної 2, може йти в Україну тільки насильство і грабунок, а ніякої волі та прав ми звідти не дочекаємося.
І знялися скрізь повстання народні. Тільки біда була в тому, що вони були неодностайні, нескоординовані...
Нелюдські були знущання над повстанцями московсько-татарських орд, підсилених найнятими китайцями. Полонених без винятку вбивали, ще й перед смертю тяжко мучили, щоб випитати про товаришів і помічників. Села, звідки вийшли повстанці, руйнували гарматним вогнем і палили, пограбувавши поперед майно, хліб і худобу. Все награбоване вивозили до Московщини. Не милували ні малих, ні старих, ні жінок, ні хворих, ні калік.
Отож, свідоміші та інтелігентніші з повстанчих поводирів зібрались на нараду, щоб повести боротьбу спільними силами, - організовано і планомірно. Я був на тому з'їзді в місті Х., але розказувати про нараду не можу, щоб не відкрити ворогам плану і головних діячів. Це зробить історія в той час, коли Україна визволиться від усякої московської напасті, будь-то червона, будь-то чорна чи якого там іншого кольору...
Всю територію України було поділено на повстанчі райони; кожний із них мав свій штаб і зв'язок з іншими районами.
Мені дісталися три повіти. Після довгої напруженої роботи наших організаторів протягом півроку я мав у своєму розпорядженні понад 4000 збройних піших повстанців і 150 кінноти.
Умови партизанської боротьби - особливі і своєрідні.
Ніколи я не мав тої збройної сили вкупі. Орудували окремі загони, тобто, де ворогів менша сила і шанси на успіх певніші. Як минала потреба або як загрожувала небезпека, загони розпускалися і щезали як крізь землю, ховаючись поодинці у селах або невеличкими гуртами по 15 - 20 осіб у лісах.
Розвідка у нас була дуже добра. Бо допомагали нам селяни. А, крім того, ми мали своїх агентів у всіх большевицьких установах, навіть у страшному ЧК.
Щоб остаточно збити ворога зпантелику, ми часто називали ватажків загонів одним іменем. Так, були аж чотири отамани Орлики, і большевики ніколи не могли знати, котрий із них дійсний. Коли большевикам удалось одного разу захопити Орлика, тяжко раненого, то радість їхня була безмежна: у своїх часописах вони розголосили, що "банди" Орлика зліквідовано і сам головний "бандит" взятий у полон. Орлика вони замучили лютою смертю: пекли розпеченим залізом, рубали по одному пальцю на руках. Нарешті прив'язали йому до живота залізний казанок з живим пацюком; тоді казанок почали нагрівати, запаливши на ньому ганчірку, змочену в спирті; припечений пацюк прогриз мученикові живіт і заліз усередину...
Це нам оповідав полонений китаєць, що з іншими проробляв цю муку в ЧК.
Але через три дні отаман Орлик напав на містечко у 30 верстах звідси, вирізав дві сотні червоноармійців, а пійманих шість большевицьких комісарів повісив і кожному почепив на грудях плакат: "За замученого отамана Орлика буде так повішено 100 большевицьких комісарів. Отаман Орлик".
Я називався Богдан. Ходив ціле літо по трьох доручених мені повітах, з'являючись там, де мене найменше сподівалися большевики. Було нас троє "Богданів". Кожний із нас мав загін од ста до двохсот осіб. Рідко доводилося збільшувати загони. Частіше ми їх зменшували до 50 - 60 осіб, бо малими партіями легше пересуватися, легше харчуватися, а в партизанці число борців не грає великої ролі: першорядну вагу має добра розвідка, знання місцевості й несподіваність нападу.
Ми відбивали обози з награбованим добром і реквізованим хлібом, псували залізницю, іноді пускали під укіс потяги з червоноармійцями, а головним чином тероризували комісарів і активних большевицьких агентів. Вони боялися показуватися у селах і сиділи в більших центрах коло залізниць; на села виїздили тільки з великими військовими відділами.
У місті, де населення було дуже залякане большевицьким терором, ми мали своїми агентами двох дівчат: одну вчительку (назву її Наталя), а другу - приятельку її - Оксану, що служила в кооперативній крамниці. Щирі то були дівчата. Вони не тільки допомагали нам агентурою, але ще й морально підтримували нас. Пам'ятаю, як одного разу, зневірений після скількох невдач, я прийшов у місто проститися з дівчатами, бо думав припинити боротьбу уже в цьому році: втомило і виснажило мене те вовче життя, повсякчасні небезпеки, а головне - зникла віра в успіх боротьби і жах огортав душу, що так дорого коштує ця боротьба - тисячі замучених большевиками цілком невинних людей, десятки спалених сіл, потоки крові, річки сліз...
І дівчата присоромили мене за мою зневіру і піддали мені нової енергії і завзяття.
Я прожив у місті М. три дні, а потім знов зібрав загін і пішов нищити ворогів. Через деякий час большевики почали новий терор у місті М. і в першу чергу арештували тих двох дівчат. Чи хто доніс, бачивши їх зі мною, коли я там проживав, чи, може, інакше довідалися вороги про їхню участь у повстанчій праці, - я не знаю, але обох їх убили. Наталю просто   розстріляли з трьома іншими арештантами, а Оксану тяжко мучили, випитували про організацію повстання; її підвісили за шию, зв'язавши руки й ноги, підвісили так низько, щоб вона могла торкатися землі ногами; а потім під голі ноги підклали розпечену сковорідку. Коли нещасна з болю підіймала ноги, то повисала у зашморгу, а коли вже душилася, то мусила ставати на розпечене залізо... І не видала вона нікого. Так і вмерла.
Коли я довідався про це від її молодшого брата, то молився на ту святу мученицю, а собі дав страшну присягу: вбити за неї власною рукою сто большевицьких комісарів.
М. Л.

Епілог редакції "Тризубу"

По весні цього року (1923) большевики розкрили ту таємну повстанчу організацію, що звалася "Козача Рада". Арештували 90 осіб, найдієвіших людей і проводирів. Допомогла їм знайти нитку і по ній дійти до клубка якась дівчина. Чи то своя людина необережно проговорилася, може, на тяжких муках, чи то була шпигунка большевицька - невідомо.
Всіх - 90 осіб! - большевики розстріляли. До останньої хвилини ці люди тримали себе як герої. Вони в очі говорили своїм ворогам, що боротьба не спиниться, поки чужинці-насильники будуть панувати над Україною.
Ця спокійна впевненість і сміливість стурбувала навіть большевиків.
Вони підсилали до арештованих свого агента вмовляти їх, щоб ті зреклися боротьби проти червоних і просили помилування, тоді всі лишаться живі.
Жоден із них на це не пішов. Перед розстрілом вони самі за себе відправили панахиду і проспівали собі "Вічну пам'ять". Навіть заарештовані москалі, кримінальні злочинці плакали, слухаючи спів тих героїв...
Невідомо, чи в числі тих 90 лицарів був і той Богдан, який це  оповідав, а тому не можна відкрити справжнє ім'я його, бо це згубило б його, якщо він живий.

"Тризуб", ч. 4, 1923 р.
Матеріал передрукований із газети "Мета" (№ 362, листопад - грудень 1998 р., Філадельфія, США).
Примітки:
1. Правопис збережений.
2. Оце "навіть" показує, що й автор - отаман Богдан - захоплювався лівими соціалістичними ідеями. Р. К.
На світлині - зліва направо - старшини Армії УНР: підп. Володимир Рідченко, полк. Ігор Троцький, сотник Павло Гарячий.
 

Пам'ять минулого стукає  в наші серця

Відомий український письменник, історіософ та лікар Юрій Липа (1900 - 1944) в одному із своїх творів писав:

Одне святе є в світі - кров людей хоробрих,
Одні живуть могили - вірних Батьківщині!

На жаль, автор цього вислову глибоко помилявся, адже сотні тисяч могил українських патріотів зрівняні із землею, а стежки до них давно заросли бур'яном забуття. І серед цих забутих могил - могила талановитого українського полководця, генерала Армії УНР В'ячеслава Михайловича Бронського. Немає про нього й жодної згадки в енциклопедичних виданнях.
Деякі скупі біографічні відомості про українського генерала доби УНР автору вдалося віднайти у книзі О. Колянчука, М. Литвина та К. Науменка "Генералітет українських визвольних змагань", виданій 1995 року у Львові. З неї ми, зокрема, довідуємося, що В'ячеслав Бронський народився 24 березня 1876 року. Закінчив Ананьївську гімназію та Чугуївське піхотне юнкерське училище (1897). Військову кар'єру розпочинав у 17-му  піхотному Архангельському та 139-му піхотному Моршанському полках. Перше бойове хрещення отримав на фронтах російсько-японської війни, де був важко поранений, а за проявлені під час боїв хоробрість та мужність нагороджений трьома орденами та золотою Георгіївською зброєю. Згодом, після закінчення у 1907 р. Миколаївської академії Генерального штабу, полковник Бронський обіймає посаду старшого ад'ютанта штабу Казанського військового округу.
У роки Першої світової війни генерал-майор В'ячеслав Бронський - на фронті, спочатку як старший ад'ютант штабу 1-ї армії, а згодом як командир 184-го піхотного полку.
З великим ентузіазмом сприйняв В'ячеслав Михайлович звістку про повалення царського самодержавства та утворення в Києві Центральної Ради. Свої знання та досвід, здобуті ще за старих часів, він прагнув передати на службу молодій Українській державі. Свідченням військового таланту В. Бронського та його бойових заслуг є той факт, що саме йому в добу Української Держави гетьман Павло Скоропадський доручив очолити Військовий науковий комітет Генерального штабу Української армії, а за Директорії Бронський - другий помічник начальника Генерального штабу Армії УНР.
Про роль, яку відігравав генерал Бронський в історії наших збройних сил, збереглося свідчення графа Карла Травтсмандорфа, австрійського представника Міністерства закордонних справ при військовій команді в Україні, який у своєму рапорті начальству у Відні від 4 квітня І918 р. зазначав: "В Києві є два дуже здібні військові: генерал Сливінський, шеф штабу (Генерального штабу Армії УНР. - К. З.), і генерал Бронський, комендант Київської округи, але в уряді чимало молодих людей і студентів, які щиро вірять в утопічні соціалістичні заклики і зовсім не розуміються на державних справах".
Автору цих рядків, у свою чергу, вдалося також здійснити деяке доповнення до біографії видатного українського діяча, зокрема, встановити дату і місце його смерті. Так, із метричної книги Цвинтарної церкви міста Вінниці за 1919 рік дізнаємося, що начальник Головного управління Генерального штабу Армії УНР генерал В'ячеслав Михайлович Бронський помер від висипного тифу у місті над Бугом 23 лютого 1919 року, а похований наступного дня на парафіяльному цвинтарі. Могила його, до речі, як і багатьох інших українських лицарів, на жаль, не збереглася. І виною цьому не стільки час, скільки наше невігластво та історичне безпам'ятство.
І на завершення цієї розповіді хочу процитувати слова відомого українського письменника та історика Романа Коваля: "Чи за своє життя Ви хоч одну могилу українського вояка відновили?.. А їх сотні тисяч розкидано... По всій нашій - і не нашій - Україні"...
 

До 50-ї річниці смерті
Український полководець Михайло Омелянович-Павленко

Михайло Володимирович Омелянович-Павленко народився 8 листопада 1878 р. у Тифлісі (тепер Тбілісі) у сім'ї військового. Походив із задунайських козаків (дід його - по батьківській лінії - був сотником 2-го Дунайського козацького полку), а його мати - з грузинського князівського роду Русієвих-Корчебашевих.
Під час японо-російської війни воював у Маньжурії. Виявив виняткову хоробрість. Нагороджений орденами і золотою Георгіївською зброєю. Був поранений.
У Першу світову війну - начальник штабу 2-го гвар-дійського корпусу, командир лейб-гвардії Гренадерського і Преображенського полків. Підвищений до звання генерал-майора. Кілька разів поранений. На початку 1917 року призначений начальником Одеської офіцерської піхотної школи.
Навесні 1917 р. вийшов на тернистий український шлях: разом із курсантами приєднався до велелюдної української маніфестації військових. Влітку 1917 р. сформував і очолив українську бригаду в Катеринославі. З осені 1917 р. розбудовував українські військові навчальні заклади, зокрема Житомирську та Кам'янець-Подільську юнацькі школи.
В добу Української Держави - командир 11-ї піхотної дивізії в Полтаві, згодом - отаман Катеринославського козацького коша.
В грудні 1918 р. відряджений Директорією до ЗУНР, де очолив Українську галицьку армію. Свою боєздатність УГА під керівництвом Михайла Омеляновича-Павленка продемонструвала в лютому - березні 1919 р. у Вовчухівській операції. Безпосередньо керував бойовими діями 3-го корпусу, що обороняв Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн під час травневого наступу поляків.
Учасник переговорів між ЗУНР і Антантою. Голова делегації УНР на переговорах із Антоном Денікіним.
На початку грудня 1919 р. призначений командиром Запорізького корпусу та командувачем Армії УНР. Під його командуванням армія здійснила унікальну військову операцію - Перший Зимовий похід (6 грудня 1919 р. - 5 травня 1920 р.), в якому взяло участь 12 тисяч козаків та старшин. У безперервних боях рейдуюча Армія УНР пройшла дві з половиною тисячі кілометрів, звільнивши від російських окупантів десятки українських міст, зокрема, Умань, Черкаси, Канів, Гайсин, Ольгопіль, Золотоношу, Вапнярку, Тульчин, Вознесенськ...
Після інтернування жив у Польщі (Каліш, Тарнів), Чехословаччині (Прага), Німеччині та Франції. Співпрацював з УВО та ОУН.
Від 1945 р. по 1948 р. обіймав посаду Військового міністра уряду УНР в екзилі. Підвищений до звання генерал-полковника.
Помер 29 травня 1952 р. у Парижі.
Вічна Йому пам'ять!

Роман КОВАЛЬ

Джерела
Колянчук О. Литвин М. Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань. -  Львів, 1995. - С. 36 - 38.
Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. - Київ: тиражувальний центр УРП, 1995. - Ч. 1. - С. 21.
 

Одкровення ворогів

Підготував Олег Виговський

Знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши. Ни на одну минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, и нашей она будет только тогда, когда будет советской, а Петлюра вышиблен из памяти народа навсегда.

Лев ТРОЦЬКИЙ
Харків, 17 травня 1921 р.
З виступу на Першій всеукраїнській нараді ЦК КП(б)У.

Бандитизм на Украине есть злом государственным...

Клим ВОРОШИЛОВ
"Знамя Советов" (Катеринослав), 6 лютого 1921 р.

Национальные антипатии так быстро не исчезнут: ненависть - и вполне законная - у нации угнетаемой к угнетающей останется на время.

Володимир ЛЕНІН
Повне зібрання творів. - Т. 30. -    С. 51.

Не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас украинское сытое крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины души.

Лев ТРОЦЬКИЙ
"Правда", 5 грудня 1920 р.

Основное количество войск находится ныне в селах, где не приходится думать о наведении хоть какого-то порядка.

Р. ЕЙДЕМАН
"Красная Армия" (Луганськ),
18 березня 1921 р.

Мы знаем, что в Украине мы решаем судьбу будущего России.

Микола ЩОРС
"Большевик" (Чернігів),
27 червня 1918 р.

Про Гурама Петріашвілі і коня, який чекає

16 травня в Київському міському будинку вчителя відбувся творчий вечір грузинського поета, критика, перекладача та кінорежисера Гурама Петріашвілі з нагоди його 60-річчя.

Гурам Мелентійович Петріашвілі народився 16 травня 1942 р. у гірському грузинському селі Цагері. Батько його був вчителем грузинської літератури та історії. Матір - Єкатерине - вчителькою німецької мови та фізкультури.
1964 року Гурам закінчив механіко-математичний факультет Тбіліського державного університету.
Писати почав на   передостанньому курсі університету, тобто в 1963 році, а перші публікації з'явилися в 1966 році.
В 1969 р. доля закинула двадцятисемилітнього Гурама до України. Знайомство з нашою Батьківщиною почалося у нього з Чернівців, саме тут він пізнав диво українських вишневих садів, в яких "чужою, незнайомою для нього мовою" співали солов'ї.
Близько півроку пропрацював Гурам телеоператором на Чернівецькому телебаченні, маючи змогу запізнатися з тими, хто і в час ро-сійської окупації творив українську культуру. Мова насамперед йде Євгена Пшеничного та Василя Селезінку, зрозуміло й про знаменитого співака Володимира Івасюка, з яким Гураму поталанило заприязнитися.
1972 року вийшла перша книга Гурама. Символічно, що це був переклад з української, звісно на грузинську, книги Миколи Олійника про Лесю Українки - "Дочка Прометея". Так що цього року виповнюється ще один ювілей - 30-ліття творчого зв'язку з українською культурою...
Наступного року виповниться ще один ювілей, - і також 30-літній - який батоно Гурам має зустріти в колі дітей, - адже в далекому 1973 році вийшла перша збірка його казок. Відтоді вийшло ще кілька книг казок. Казки Петріашвілі були перекладені на багато мов світу, зокрема українську, японську, німецьку, литовську, словацьку, естонську та російську мови. Вийшли й дві книги його публіцистичних статей та літературної критики, чотири збірки віршів.
Але цього Гураму Петріашвілі видалося недостатньо, і він вирішив випробувати себе ще й на кінематографічній ниві. 1979 року він закінчив режисерський факультет Тбіліського театрального мистецтва. В його доробку три художні фільми - "Одного разу", "Про що співають солов'ї", "Пригоди Еллі і Рару", а також два мультиплікаційних фільми - "Кактус" і "Дарувати квіти". Як сценарист, став співавтором ще чотирьох мультиплікаційних фільмів.
Батоно Гурам продовжував шукати нових форм вияву свого таланту. Він випробував себе і як актор, зокрема в таких фільмах, як "Нейлонова ялинка", "Голубі гори", "Дон-Кіхот", "Великий похід за молодою", "Лист до ялинок", "Непорушний храм", "Революція продовжується" (Болгарія), "Кілька інтерв'ю з особистих питань", "Пани авантюристи", "Осада" та інші.
Та 1988 року прийшла доба Національної революції, і Гурам Петріашвілі стає трибуном, громадсько-політичним діячем, соратником лідерів Національно-визвольних змагань грузинського народу за свою незалежність Мераба Костава та Звіада Гамсахурдіа. Гурам Петріашвілі - безпосередній учасник кривавих подій 9 квітня 1989 року, які болем відгукнулися не тільки по всій Грузії, але й у нас тут, в Україні.
Наступного дня, 10 квітня, в Тбілісі, в Будинку кіно зібралися представники різних громадсько-політичних рухів для обговорення ситуації і вироблення плану дій. Коли один з учасників наради розпачливо вигукнув "Ми пропали!", Гурам Петріашвілі категорично заперечив. Він сказав: "Саме сьогодні ми знову відродилися як нація. І ця пролита кров згуртує наш народ, і допоможе нам дійти перемоги".
Це були важливі слова, сказані у потрібний момент. Батоно Гурам вселив у душі слабкодухих віру в перемогу, і цим наблизив перемогу.
28 жовтня 1990 року Гурама Петріашвілі обрали депутатом Верховної Ради. Йому було видане посвідчення під № 1. Став депутатом Верховної Ради і його молодший брат - Роберт. У Верховній Раді батоно Гурам очолив комісію з літератури і мистецтва, а брат був обраний членом Президії Верховної Ради.
Через півроку, 9 квітня 1991 р. Верховна Рада Грузії проголосила державну самостійність Грузії. І цим дала великий імпульс і Національно-визвольному руху в Україні. Якщо маленька Грузія спромоглася проголосити незалежність, думали ми, то чому ми не можемо?!
Зрозуміло, що кремлівське керівництво погодитись на розпад СССР не могло. Проти Звіада Гамсахурдіа, який був символом грузинської незалежності, в імперській пресі розгорнулася шалена кампанія дискредитації. Були й використані й авторитетні для Заходу російські дисиденти Андрій Сахаров та Олена Боннер, які називали Звіада Гамсахурдіа диктатором, а Грузію - маленькою імперією. Їхній план розчленування Грузії зараз, на жаль, успішно здійснюється.
Після того, як була сформована громадська думка про тоталітарний, диктаторський характер грузинської держави, про масові порушення прав людини в цій країні, почався другий етап: етап державного перевороту. Стався він 22 грудня 1991 року.
Під час заколоту, організованого російськими спецслужбами, - Гурам Петріашвілі був поруч зі Звіадом Гамсахурхіа, в тому числі і в Будинку уряду - під кулями гвардійців Кетовані, а трохи пізніше - мхедріонівців.
Боротьба продовжувалася навіть коли довелося відступити на територію Чеченської республіки Ічкерія, де вигнанців гостинно прийняв Президент Чечні Джохар Дудаєв. Дружба Джохара і Звіада оживила віковічну ідею єднання Кавказу.
В жовтні 1992 р. разом з іншими депутатами Гурам Петріашвілі творить Верховну Раду Грузії на вигнанні. З Чечні на завдання Звіада Гамсахурдіа Гурам Петріашвілі прибуває (у листопаді 1992 р.) до України, як повноважний представник Президента Грузії. Налагодивши контакти з українськими національними організаціями, Гурам Петріашвілі повертається на Кавказ. В червні 1993 р. він вже на Батьківщині, де почалося повстання проти російського маріонеткового режиму. А у вересні 1993 р. на хвилі народного піднесення до Грузії повертається законнообраний Президент. Але успішний спочатку похід на Тбілісі був, врешті, зупинений російськими танками і морськими десантами Чорноморського флоту, який базувався і базується в Севастополі. Ми не повинні забувати своєї вини перед Грузією: Україна волею тодішнього керівництва була втягнута у війну проти Грузії.
На знак протесту проти відсторонення від влади законообраного президента, Гурам Петріашвілі відмовляється від членства у Спілці письменників Грузії.
Після загибелі Президента Грузії Звіада Гамсахурдіа, Гурам Петріашвілі виїжджає на еміграцію - до України. Декілька років жив у Чернігові, працював на міському та обласному телебаченні, де створив близько 50 передач про діячів української культури і 16 художніх відеофільмів. Зняв він (разом із Павлом Щирицею) і документальний фільм про вшанування героїв Холодного Яру - "І повіє огонь новий..." Працював він і на телестудії "Просвіти", де створив кілька фільмів на захист української мови.
Віднедавна батоно Гурам творить на студії "Укртелефільм", де зняв два короткометражних художніх фільми "Трамвай" і "В день народження".
19 вересня 1995 р. Гурам Петріашвілі стає членом Національної спілки письменників України, від січня 1997 р. - членом Історичного клубу "Холодний Яр". Активно публікується в українській пресі. За 10 років перебування в Україні він опублікував понад сотню статтей про діячів української та грузинської культури, взаємини двох народів. "Голос України", "Літературна Україна", "Шлях перемоги", "Незборима нація", "Українське слово", "Голос Просвіти", "Столиця", "Гарт", "День" - газети, читачі яких знають і шанують батоно Гурама. Публікувався він і у "Великій дитячій газеті", журналах "Соняшник" та "Барвінок". За час перебування в Україні батоно Гурам написав понад 600 поезій грузинською мовою.
Старша дочка поета Оліко живе в Грузії, виховує двох його онуків - Сандро і Гурама. Ірине, молодша дочка, навчається в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка на факультеті сходознавства (арабський відділ). Дружина - Алла Тесновець - викладає у школі українську мову та літературу. Гурам Петріашвілі напередодні свого 60-літнього ювілею опанував й професію батьків - вчителя. Батоно Гурам викладає в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка грузинську мову. До речі, Україна - єдина (після Грузії, звичайно, країна), де викладається грузинська мова.
Отакий короткий життєпис нашого ювіляра, який, до речі, показує приклад національним меншинам, як треба поводити себе в Україні.
Зважаючи на великий і багатогранний внесок Гурама Петріашвілі в розвиток грузинської та української культур, хотілося, щоб офіційний Київ нарешті віддячив Гураму Петріашвілі за багатолітню працю на добро України, на добро українсько-грузинських стосунків.
Звісно, що батоно Гурам, як справжній грузин, мріє повернутися на Батьківщину і присвятити решту свого життя Батьківщині. Та як гордий представник іберокавказької раси хоче повернутися на коні.
І нехай цей ювілей стане в пригоді тим українцям, які б хотіли віддячити Гурамові Петріашвілі, принаймні, добрим словом. Робіть це зараз, бо кінь, на якому Гурам Петріашвілі повернеться в Україну, вже народився.
Добра і щастя всім нам!

Роман КОВАЛЬ,
член Національної спілки письменників України
 

Лист із Кубані колишнього українця

Слава Великой Руси!
Уважаемый пане Польовый!
Уважно прочитав Вашого листа, та Ваши газеты.
Да, у нас є розбижности, а може, й правда, наши взгляды протылежни.
С Вашего позволения, перейду на мову, на которой говорили наши предки в древней Киевской Руси, жившие вдоль реки Рось, где и мои предки в Корсунском полку, под началом Богдана Хмельницкого, били й ляхов й турок, в услужении у которых были всякие местечковые жиды. К сожалению, из Вашего послання и Ваших газет я не увидел продолжения той борьбы,  тех традиций. Хотя Ваша газета и называется "Незборима /непобедимая/ нация".
Где борьба с ляхами? Где победы над турками? Над татарами, которые валят уж православные кресты в Крыму. И совсем я не вижу упоминаний, и даже критики, в адрес "Богом избранных" жидомасонов. Невольно начинаешь думать, что, как УНА-УНСО, так и Вы находитесь на услужении у  тих иудеев...
Я рад, что Вы не забыли великого Тараса Шевченко. Но, подняв его на знамя, Вы не обращаетесь к его наследию, ибо, если бы Вы читали Шевченко, то Вы бы заметили в его трудах критику не только в адрес москалей, но и ляхов та жидов и прочих бусурманов. Ваша же избирательность говорит о Вашем неразумении-заблуждении или умышленной дезориентации народа. А что Ваши взгляды "протылежни" и с народом ридной ненькы, говорит и мизерность тиража Вашей газеты: разделяющий взгляды народ субсидирует издание той или иной газеты...
В доказательство своих утверждений скажу, что гостивший у нас ансамбль запорожских  казаков  "Казак Мамай" под руководством М. Шапошника исполнял песни, одна из которых призывала: "До зброи, казацтво, до зброи" (К оружию...). Народ и его лучшие сыновья уж поняли, что от разборок внутри себя  надо уходить и надо освобождать землю, которую заграбастали враги, пока шли разборки.
Но, несмотря ни на что, верю, что Ваши заблуждения будут изжиты.
Звиняйте, коль что не так. Люди попервах обижаются иногда за критику, принимая ее за нечто враждебное, но продолжив знакомство, видя что Соломаха, как и Шевченко, никому не дает спуску, прощают ему многое. Ибо истина прежде всего!

С уважением Б. Соломаха

Відповідь манкурту

СЛАВА УКРАЇНІ!

Шановний пане Соломахо!
Щиро дякую за листа і Ваші газети.
Перш за все щодо Вашої мови, яку Ви чомусь вважаєте такою, якою колись розмовляли наші з Вами предки в стародавній Київській Русі, які жили вздовж ріки Рось. Це означає, що в цьому питанні Ви ні з чим, крім брехень великодержавних московських "лінгвістів", не ознайомлені. Чому Ви вирішили, що то була мова московська? Чи не тому, що, одержавши московську освіту й імперське виховання, нею послуговуєтеся і що Вам так зручніше. Мови ж дідів-прадідів цураєтеся. Не можете ж Ви насправді думати, що Ваші предки на Корсунщині в часи Богдана Хмельницького розмовляли московською мовою. То вже було б занадто великим засліпленням...
Чому не цуралися рідної мови видатні провідники кубанських визвольних змагань Микола Рябовол, Кузьма Безкровний, Василь Іванис, Лука Бич та багато інших? Чому великий історик Кубані Федір Щербина на еміграції, ставши ректором Українського вільного університету, говорив і писав українською мовою? Що, вони помилялися, а Вам відкрилися якісь вищі істини?
Щодо напрямку нашої "Незборимої нації". У нас нема прихильності ні до ляхів, ні до татар, ні тим більше до жидів. Але найбільше ми не любимо споконвічних наших гнобителів - кацапів.
Розуміємо Вашу стурбованість напливом на Кубань турків, вірмен тощо. Співчуваємо. Цьому треба якось протидіяти. Але чому не помічали незрівнянно масштабнішого напливу кацапства, коли козаки-чорноморці на своїй землі зробилися затурканою меншістю, що навіть справжню національність втратили? А це ж іще й страхітливими жорстокостями супроводжувалося, масовими депортаціями козацтва!
Як на мою думку, то найбільшим злочином московсько-більшовицької імперії є продукування з козаків-кубанців манкуртів, що не пам'ятають свого роду. Що припнулися до кацапського воза, волочаться за ним, ще й пишаються, що, мовляв, "слов'яни".
Хто ж, як не самі кацапи (котрі не є слов'яни!), своєю ганебною національною політикою супроти слов'янських народів винні в ненависті проти себе більшості слов'янства? Хто ж, як не керовані жидами кацапи, фізично зполовинили чисельність українців і тих же кубанців? А тепер закликають до "слов'янської єдності". Нема в нас до них довіри, бо вся історія свідчить про їхню нещирість.
А мізерність (Ваш вислів) накладу нашої газети не означає непопулярності наших ідей. Народ оглушений повінню-океаном московської дезінформації, що за сприяння нашої неукраїнської влади окупувала наш інформаційний простір. Для морального розладу нашого народу Москва витрачає величезні кошти. Це треба розуміти!.. Цьому треба протидіяти!
Тож і Ви звиняйте, коли що не так. Бо істина понад усе!

З повагою Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Київ
 

6 травня 2002 р. пішов із життя Олександр Богатирчук-"Професор"

Все, що мав у житті
Він віддав для однієї Ідеї.
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для Неї.

Ми втратили вірного друга і побратима. Йому було всього 18 років...
Це була людина Честі, енциклопедичних знань, жертовної праці, твердої волі і міцного характеру; людина, на яку можна було покластися і на яку хотілось бути схожим.
Сашко був і є яскравим прикладом того, як треба жити, боротися, любити і ненавидіти. Він вірив і діяв, не боячись взяти на себе відповідальність у моменти загальної нерішучості. Не кидай слів марно - було кредом його життя. Як шляхетна людина, ніколи не мирився з підлістю і безвідповідальністю. Був серед тих, які не зраджують.
Ми ще не знаємо - ЧОМУ?!!!, але впевнені в одному - ми залишаємося, щоб втілити в життя його надії і сподівання, ідеали.
З неймовірним жалем сприйняли ми цю звістку. Нам важко усвідомлювати цю втрату.
Висловлюємо щирі співчуття родині Покійного.

Молодіжний націоналістичний конгрес,
Провід ДСУ, редакція газети "Незборима нація"
 
 

ЗАЗНАЛИ БОЛЮЧОЇ ВТРАТИ

З болем і смутком повідомляємо наше членство й українське громадянство, що 22 березня 2002 року відійшов у світ надземного мистецтва невтомний диригент мистецьких одиниць Спілки української молоді та молодіжних ансамблів, мистецтвознавець, колишній політичний в'язень німецьких тюрем і кацетів, місто-голова Світової ліги українських політичних в'язнів, Лицар св. Георгія, великий український патріот сл. п. магістр
Василь КАРДАШ,
проживши 79 р. творчого буття.
Родині покійного Василя Кардаша, дружині ВШП Ларисі, доньці Вірляні та синові Адріяну з внуками складаємо наше найсердечніше співчуття.
Вічна пам'ять!
 

Світова ліга українських політичних в'язнів

Прощальне слово на похороні покійного магістра Василя Кардаша виголосив голова Світової ліги українських політичних в'язнів Богдан КАЧОР:
"Зболена родино - вельмишановна дружино, пані Ларисо з дітьми та внуками, Преосвященний Владико Кир Ізидоре, Всечесний отче Мітрат, Всечесні отці духовні, засмучені друзі націоналісти, приятелі покійного маестро Василя Кардаша, члени мистецьких одиниць, представники українських громадських установ, жалібна громадо!
Повні болю і смутку приходимо, щоб віддати останній салют і попрощати до вічності Вашого дорогого чоловіка - мужа, батька, дідуся, а нашого рівно ж дорогого приятеля-друга - сл. п. маестро магістра Василя Кардаша.
Мене з покійним магістром Василем Кардашем лучить давнє знайомство ще з Львівської тюрми на Лонцького і нашої спільної хресної дороги через кацети в Біркенау, Аушвіц, Маутгаузен, Мельк і Ебензее, куди він був запроторений із батьком і братом, і де вони гідно і без нарікань зносили пекло знущань гітлерівців. Вкінці, доведені до межі життя та смерті, ми були звільнені 6 травня 1945 р. з Vernichtungs Lager (кацет для знищення в'язнів) в Ебензее, в Австрії. Ті, що вижили, між ними Кардаші і я, важили тоді між 38 і 40 кг. Багато наших друзів так і не вижило.
Після того, як ми трохи зміцнили здоров'я, не спочивали. Не маючи шкільних документів, здали матуру в Торговельній школі Ауґзбургу та почали студії в українській Економічній високій школі в Мюнхені, ректором якої був професор Борис Мартос. Ми включилися також в українське політичне (націоналістичне) життя в Німеччині. Опісля наш зв'язок на певний час перервався. Кардаші переїхали до Канади, а я - до батька, до Аргентини. В обох країнах ми продовжували навчання: Василь по лінії мистецтва здобув з відзначенням магістерку в Монреальському університеті, а я здобув магістерку в державному Аргентинському університеті в Буенос-Айресі.
Треба підкреслити, що Василь Кардаш був великим українським патріотом і взірцевим християнином. Він організував три мистецькі одиниці - СУМу та молодіжні ансамблі, до яких входили і професіонали, і аматори.
Дивовижними декоративними строями, дизайнером яких була його вельмишановна дружина пані Лариса, та ним підібраним репертуаром головно патріотичних стрілецьких і упівських пісень, ці ансамблі захоплювали українського глядача. Це була наша гордість у Канаді, Америці, Європі та Україні. Про поїздку мистецьких ансамблів по Україні писало багато місцевих українських газет, включно з престижним "Шляхом перемоги", який ствердив, що мистецькі одиниці Василя Кардаша - це гордість української нації. Треба віддати належне, що для такої грандіозної праці для української культури треба було б кількох Василів Кардашів разом, а він робив це сам зі своїми помічниками, які його у всьому підтримували.
Дорогий друже Василю! Твій життєвий шлях скінчився. Ти пройшов його чесно і гідно. Тебе з пієтизмом будуть згадувати твоя вельмишановна родина, усі ті, кого ти виховував та навчав, вкладаючи в них своє знання, свою шляхетну душу, свою любов до рідної України. Ти був і будеш справді гордістю Української Нації.
Пам'ять про Тебе нехай буде вічною. Вам, вельмишановна родино, пані Ларисо, донько Вірляно, сину Адріяне з внуками, складаю найсердечніші співчуття від Головної управи Світової ліги українських політичних в'язнів, у якій ти був місто-головою, від усього членства Ліги та від мене з родиною, Твоїх сердечних друзів-приятелів.

Редакція газети "Незборима ація", передплатником і жертводавцем якої був сл. пам. Василь Кардаш, приєднується до слів співчуття родині великого українського патріота, видатного митця Василя КАРДАША.
Вічна пам'ять!

На світлині - вихованці Василя Кардаша
 

НЕВМИРУЩІ
Переможним кроком мандрують Україною гайдамацькі отамани. Отамани святкують свою вікторію і після смерті. Вони впевнено входять у душі сучасного покоління.
Книга "Повернення отаманів Гайдамацького краю" читається легко, на одному подиху. Прочитавши, примружуєш очі...
Та хоч крізь сон подивлюся
На ту Україну,
Де ходили гайдамаки
З святими ножами...

А відкриваєш очі - і реальність, і нема справжніх героїв.
Та чому нема?
Вони невмирущі - поки живуть у наших душах, поки кличуть до боротьби.

Владислав КАРПЕНКО, студент



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ